ПРАВОВА ДОКТРИНА В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ ТА ПРАКТИКИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукового розроблення і зв’язок з науковими планами і програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслюється його методологічне й теоретичне підґрунтя, формулюється наукова новизна роботи, розкриваються теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію основних положень дисертації, її структуру й обсяг.

Розділ 1 «Поняття й сутність феномену правової доктрини» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Правова доктрина: теоретико-методологічний аналіз» розкривається природа правової доктрини, визначаються її сутнісна і змістовна характеристики, формулюється на цій підставі дефініція категорії «правова доктрина».

Визначено співвідношення і взаємодію юридичної науки з правовою доктриною. Існують підстави твердити про наявність їх органічного зв’язку, за якого правова наука виступає для доктрини в ролі своєрідного життєдайного джерела, фундаменту. Однак, незважаючи їх близькість і взаємозв’язок, ототожнювати їх неприпустимо. У юридичній науці існує багато концепцій та підходів, частина з яких може й не мати прикладного значення, що виключає можливість їх сприйняття суспільною практикою. Складником доктрини стають лише ті наукові положення, що віддзеркалюють закономірності існування, взаємодії й розвитку правових явищ і пропонують конкретні шляхи вирішення проблем правового регулювання. Вони є основним чинником високого авторитету правової доктрини, передумовою для загального визнання й легітимації доктринальних положень у правосвідомості юридичної спільноти і як наслідок – сприйняття юридичною практикою. Ідеться, зокрема, про відображені в узагальненій теоретичній формі юридичні знання: категорії й поняття, принципи, теорії, концепції, що відбивають закономірності й логіку правової матерії і служать формами вираження змістовної частини правової доктрини.

Суб’єктами формування правової доктрини, як правило, є учені-юристи, які на підставі наукового оброблення діючих юридичних приписів, аналізу практики їх застосування виявляють нагальні потреби правового регулювання. Утворюючи в процесі наукових дискусій спільні узгоджені погляди щодо вирішення тих чи інших проблем права, вони формують правову доктрину.

Установлено, що, з одного боку, на підставі аналізу чинного законодавства і практики його реалізації доктрина формує відповідну систему знань, ідей, суджень про право і правову систему в цілому. З другого – доктрина, яка вивчає правову дійсність в усіх її проявах, не зводиться виключно до пізнання позитивного права, аналізу його галузей і правових інститутів. Вона також містить бачення права, яким воно має бути, тобто його уявний ідеальний образ, обґрунтовує необхідність і доцільність закріплення норм права, тобто виступає вагомим чинником формування права.

Зазначається, що при характеристиці правової доктрини ключовим є питання про можливість її віднесення до джерел права, вирішення якого ускладнюється неоднозначністю тлумачення самого терміна «джерело права»: по-перше, це поняття вживається у значенні правоутворюючої сили, яка охоплює чинники (причини й умови) різного ґатунку, що визначають зміст права; по-друге, ця категорія вживається як форма права, як визнані державою офіційно-документальні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

З’ясування й характеристика системи джерел права здійснюється науковцями з позицій різних теоретичних концепцій і підходів до праворозуміння, що зумовлює неоднозначність у вирішенні питання про можливість віднесення правової доктрини до цієї системи. У процесі наукового аналізу права, різних форм його прояву й об’єктивації, в тому числі і правової доктрини, слід виходити в першу чергу з реалій соціально-правової дійсності, об’єктивно оцінювати дані юридичної практики.

На підставі проведеного аналізу основних напрямків впливу правової доктрини на суспільні відносини та процес правового регламентування зроблено висновок, що некоректно характеризувати доктрину як універсальне формальне джерело права, яке має однакове значення в усіх країнах. Формою права доктрина стає лише за умови її державного санкціонування, завдяки чому положення доктрини стають загальнообов’язковими й використовуються як юридична база для винесення рішень правозастосовними органами (в деяких країнах загального й мусульманського права).

Правова доктрина за своєю природою має рекомендаційний характер і не є формою вираження й закріплення норм права. Її регулятивна функція виявляється в тому, що вона впливає на прийняття юридично значущих дій нормотворцями й суб’єктами правозастосування не завдяки державному примусу, а внаслідок обґрунтованості, наукової істинності її положень. Таким чином, доктрину слід розглядати як джерело права в широкому значенні, зокрема, як чинник, що впливає на формування й реалізацію права.

У підрозділі 1.2. «Ґенеза правової доктрини» здійснено поглиблене вивчення ключових етапів виникнення та розвитку правової доктрини. Аналіз досліджуваного явища у правовому житті суспільства на різних етапах його еволюції свідчить, що правова доктрина упродовж століть не один раз змінювала свій статус, роль і значення.

Обґрунтовано, що творчу спадщину мислителів давніх часів, зокрема давньогрецьких, варто розглядати як важливу філософсько-методологічну передумову формування правової доктрини. Поява останньої припадає на період існування давньоримської держави й обумовлена необхідністю задоволення потреб юридичної практики в усуненні суперечностей, подоланні прогалин у позитивному праві, в належній систематизації, логічному впорядкуванні й у передачі досвіду, накопиченого в процесі нормотворчої й правозастосовної діяльності, в його критичній оцінці й подальшому збагаченні. Таким чином, від самого початку правова доктрина була утилітарною, орієнтованою на вирішення практичних завдань у юридичній царині.

Римські юристи, займаючись консультативною практикою, написанням праць із правової проблематики, аналізуючи й узагальнюючи юридичну практику, сприяли впорядкуванню неосяжного масиву нормативно-правового матеріалу та оформленню його в цілісну й логічно узгоджену систему. Її авторитетність, слідування в юридичній діяльності ідеям, концепціям і положенням, розробленим видатними юристами Давнього Риму, набули вирішального значення. Праці римських юристів завдяки обґрунтованості й переконливості положень і висновків, що там містились, і поваги до їх авторів широко використовувалися судами при вирішенні складних справ. Із прийняттям у 426 р. н.е. закону про обов’язкове використання поглядів найбільш авторитетних юристів, що визначив порядок їх застосування, правова доктрина в силу її санкціонування набула значення форми права. Разом з падінням у V ст. н.е. Римської імперії вона фактично зникає з правового життя Європи.

Протягом ХІІ–ХІІІ століть у Західній Європі поступово відбувається відродження ідеї права, формується система університетської юридичної освіти, виникає корпус професійних юристів, які розробляють правову доктрину і втілюють її в юридичну практику. Європейські юристи, займаючись дослідженням і пристосуванням правової спадщини Давнього Риму до умов Середньовіччя, формують університетську правову доктрину, що тривалий час мала універсальний, наднаціональний (загальноєвропейський) характер.

У зв’язку з утвердженням у Європі впродовж ХVІІ–ХVІІІ століть національних держав, посиленням державної влади, що призвело до централізації нормотворчої діяльності й перетворення закону на основне джерело права, відбувається, так би мовити, націоналізація юридичної освіти і науки, а відтак і правової доктрини. Остання втрачає статус універсального транснаціонального джерела права і стає чинником, впливаючим на юридичну практику й розвиток національних правових систем.

У підрозділі 1.3. «Правова доктрина у вітчизняній юридичній науці» викладено періодизацію становлення й розвитку вітчизняної правової доктрини, проаналізовано еволюцію наукових поглядів учених на цей правовий феномен. Визначено, що становлення вітчизняної юридичної науки, яка тривалий час розвивалась як складник правової науки Російської імперії, і формування правової доктрини припадає на другу половину ХІХ ст., що пов’язано з прагненнями держави спертися на авторитет науки в процесі проведення реформ у державно-правовій царині. Цей період ознаменувався початком спеціального дослідження питань, пов’язаних зі з’ясуванням природи й функціонального призначення доктрини, яку правники трактували як «право юристів», «право науки», «правознавство», «юриспруденція», «communis doctorum opinio».

Констатується брак єдиного підходу до окреслення ролі юриспруденції у правовому житті серед представників провідних шкіл праворозуміння дореволюційної доби. Правознавці високо оцінювали роль правової доктрини в заповненні прогалин у правовому регулюванні, у створенні понятійно-категоріального апарату юриспруденції. Проте більшість із них вважали, що опрацьовані юридичною наукою положення не є загальнообов’язковими нормами права, адже їх виконання не забезпечувалося силою держави.

Радянська наука, що дотримувалась нормативістсько-позитивістських позицій, не признавала за доктриною ані значення форми права, ані чинника, що визначає зміст і характер співвідношення між іншими визнаними державою юридичними джерелами права. Разом із тим правозастосовна система тих часів не змогла повністю відмовитися від правової доктрини, про що свідчить практика видання й широкого використання науково-практичних коментарів до існуючих правових кодексів.

Проголошення незалежності України ознаменувало якісно новий етап у науковому осмисленні правової доктрини, роль і значення якої в даний час постійно зростає. Це зумовлено насамперед необхідністю наукового забезпечення широкомасштабного реформування вітчизняної правової системи, розбудови демократичної, правової, соціальної держави.

В Україні, як і в більшості сучасних держав, правова доктрина на офіційному рівні не визнається формальним джерелом права й не є достатньою юридичною базою для ухвалення правозастосовних рішень. Вивчення рішень судів конституційної й загальної юрисдикції України свідчить, що доктринальні положення використовуються останніми виключно як засіб додаткової аргументації. Вітчизняні правознавці високо оцінюють роль доктрини як неформального чинника нормотворчості і правореалізації у процесі вдосконалення законодавства, створення правових понять, юридичних категорій, якими користується законодавець, виробленні прийомів і методів тлумачення й реалізації права.

Розділ 2 «Місце правової доктрини в юридичній науці та практиці» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правова доктрина в романо-германській правовій системі» зазначається, що непересічна роль правової доктрини у формуванні континентального права наклала відбиток на загальний характер романо-германської правової сім’ї, специфічними ознаками якої є чітко виражені доктринальність, концептуальність і логічність.

У європейських державах неодноразово приймалися закони, які забороняли цитування праць юристів у судах, а самим ученим не дозволялося коментувати кодекси, оскільки вважалося, що ця діяльність становить загрозу, по-перше, для однозначного і правильного розуміння законів та оперування ними, для забезпечення правової стабільності, а по-друге – для суверена, який намагався підпорядкувати й монополізувати процес створення юридичних норм.

Тим не менше правова доктрина займає належне місце в правовому розвитку європейських країн, вона стала невід’ємним складником традицій юридичної практики континентального права, яке іноді називають професорським. Це пов’язано з тим, що правова норма в романо-германській правовій сім’ї має загальний характер, високий рівень абстрагування, що викликає необхідність її тлумачення й конкретизації. Тому звернення суб’єктів правозастосування до доктрини, яка в західноєвропейській юридичній думці ототожнюється з поглядами авторитетних учених щодо правової проблематики, є цілком логічним і має важливе практичне значення. При юридичній кваліфікації тих чи інших відносин, зокрема за наявності прогалин у законодавчому регулюванні й колізійності правових норм, судді часто звертаються до доктрини, що робить їх правову позицію більш переконливою, логічною й обґрунтованою.

Правова доктрина має значення допоміжного (вторинного, похідного) джерела права, визначаючи зміст інших джерел. Для більшості держав континентальної системи права притаманно, з одного боку, de jure заперечення статусу правової доктрини як форми права, а з другого – активне використання de facto доктринальних положень, висновків та ідей у юридичній практиці.

За сучасних умов глобалізації роль правової доктрини суттєво зростає. Зближення національних правових систем і формування єдиного європейського правового простору відбувається на підставі доктринальних ідей і принципів, що продемонстровано на прикладі доктрини верховенства права. Остання отримала загальне визнання і стала невід’ємною частиною, вагомим здобутком юридичної думки, втілюючись у державно-правову практику багатьох країн світу.

У підрозділі 2.2. «Роль правової доктрини в англо-американській правовій системі» зазначається, що основна частина норм загального права склалася внаслідок нормотворчої діяльності суддів, які традиційно посідають центральне місце у правовому житті країн сім’ї англо-американського права. Це сприяло формуванню особливого стилю правового мислення, самобутньої, зорієнтованої на правозастосовну практику правової культури, юридичної техніки й освіти, зумовило специфічність юридичної науки й доктрини.

Загальне право не є продуктом логіки. Тісного і продуктивного взаємозв’язку академічної правової науки з юридичною практикою, усталених університетських традицій у ньому ніколи не відчувалося, що зумовило його архаїчність і казуїстичність. Процес формування, концептуального оформлення, кристалізації юридичних понять, конструкцій, інститутів відбувається безпосередньо в рамках судової практики поза прямим впливом на ці процеси учених-юристів. Від самого початку об’єктом вивчення юридичної науки служило передусім прецедентне право, а однією з основних форм наукової діяльності було й залишається його впорядкування й систематизація, коментування судової практики. Як наслідок – в англо-американській правовій сім’ї правова доктрина, суб’єктами формування якої є переважно судді, є суто прагматичною, зорієнтованою на вирішення практичних завдань, у той час як раціонально-теоретичному поясненню, видозміні правових явищ традиційно відводиться незначне місце.

У підрозділі 2.3. «Правова доктрина в релігійних правових системах (на прикладі мусульманського права)» розкривається становлення й розвиток релігійних правових систем (мусульманське, канонічне, іудейське, індуське право), що відбувалось у нерозривному зв’язку з правовою доктриною релігійно-правового характеру.

У правових системах з високим ступенем сакралізації права теоретико-методологічними підвалинами юридичної науки є релігійні постулати й догми. Останні містяться у священних текстах і розглядаються як результат божественного одкровення, а тому є вічними й непорушними, внаслідок чого головне завдання людини в цих системах полягає у правильному усвідомленні змісту божественних норм, усуненні їх суперечливості, незрозумілості й у перекладі мовою юридичних понять. Це, у свою чергу, зумовлює як провідну роль учених-богословів у формуванні й розвитку цих правових систем, так і ту важливу роль, яку відіграє доктрина в системі джерел права, що найбільш чітко простежується на прикладі мусульманського права.

У сучасних мусульманських країнах правова доктрина виступає формою права, що безпосередньо використовується шаріатськими судами, і правоутворюючим чинником, що вирішальним чином впливає на розвиток права в мусульманських державах.