У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і задачі дослідження, визначено його об’єкт і предмет, описано методи дослідження, розкрито наукову новизна одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані про їх апробацію та публікацію.
Розділ 1«Моральне оцінювання у правозастосовній діяльності: теоретико-методологічні засади» складається з трьох підрозділів, у яких обґрунтовано логічну структуру роботи; охарактеризовано підходи до вирішення теоретичних проблем, пов’язаних із юридико-практичними аспектами взаємодії моралі і права; розроблено поняттєво-категоріальнй апарат теорії правозастосовного морального оцінювання.
У підрозділі 1.1 «Огляд літератури за темою та методологія дослідження» окреслено вихідні методологічні засади дослідження, узагальнено основні результати наукових розвідок проблематики морального оцінювання та визначено питання, які не розв’язано. До них найперше належать практична застосовність існуючих концепцій взаємодії моралі і права, співвідношення понять критеріїв, підстав, еталонів морального оцінювання, структури правозастосовного морального оцінювання. Акцентовано, що дослідження оцінкових понять мають переважно галузевий характер, тож особливості власне морально-оцінкових понять здебільшого залишаються поза увагою дослідників.
У підрозділі 1.2 «Правове й моральне регулювання: загальнотеоретичні аспекти взаємодії» на основі огляду існуючих концепцій співвідношення моралі і права обґрунтовано положення про те, що найбільш придатним для цілей правозастосовної діяльності як форми правового регулювання є розуміння права як необхідного і достатнього «морального мінімуму». Правозастосовне моральне оцінювання вимагає звернення суб’єктів правозастосування до принципів і норм суспільної моралі, яку слід розглядати як єдність форми свідомості і таких, що реально практикуються в суспільстві, відносин і вчинків (моральності), які обґрунтовуються системою нормативно-ціннісних уявлень. Натомість, вимоги «моралі особистісного вдосконалення» можуть відображатися радше у правотворчості, аніж у правозастосуванні.
У підрозділі 1.3 «Поняттєво-категорійний апарат теорії правозастосовного морального оцінювання» з’ясовано смислове значення понять моралі, моральності, моральнісної практики, моральної цінності, морального оцінювання й моральної оцінки у правозастосовній діяльності; запропоновано уточнення їх дефініцій, спрямоване на більш диференційоване поняттєве відображення відповідних явищ у контексті правозастосовної практики.
Розділ 2 «Структура й механізм морального оцінювання у правозастосуванні» містить чотири підрозділи, в яких проаналізовано підстави правозастосовного морального оцінювання, виокремлено елементи його структури та досліджено взаємозв’язки між ними, охарактеризовано функціональні особливості їх співвідношення та взаємодії.
У підрозділі 2.1 «Підстави морального оцінювання у правозастосуванні» сформульовано визначення поняття юридичних підстав морального оцінювання у правозастосовній діяльності. Розглянуто класифікації морально-оцінкових понять за їх функціями в механізмі правового регулювання, природою оцінювання, об’єктами оцінок. Залежно від природи оцінкових понять, що використовуються для формулювання законодавчих положень, юридичні підстави морального оцінювання у правозастосовній діяльності поділено на обов’язкові та факультативні.
У підрозділі 2.2 «Суб’єкт та об’єкт морального оцінювання» наголошено, що правозастосовний орган як суб’єкт морального оцінювання не створює, а лише відшуковує ту моральну оцінку, яку суспільство дає певному явищу чи вчинку. Запропоновано серед законодавчо закріплених об’єктів морального оцінювання виокремлювати такі, що мають поведінковий (діяння особи, способи їх учинення, їх наслідки й мотиви тощо) і неповедінковий характер (інтереси, обсяги майнових надань, зміст юридичних та інших документів тощо). При цьому оцінка кожного з об’єктів другої групи слугує опосередкованою оцінкою поведінки окремої людини чи групи людей.
У підрозділі 2.3 «Критерії, еталони й чинники морального оцінювання у практиці правозастосування: співвідношення і взаємодія» розкрито відмінності між критерієм, еталоном і чинником морального оцінювання, а також взаємозв’язок між ними. Морально-оцінкові критерії виступають параметрами, на основі яких під впливом різних чинників морального оцінювання моделюється морально-оцінковий еталон. Правозастосовець визначає оцінкові критерії, ґрунтуючись на нормах права й на якісних особливостях об’єкта морального оцінювання. Якщо ж об’єкт оцінювання має складну структуру (як зокрема вчинок), то на основі морально-оцінкових критеріїв здійснюється своєрідне «конструювання» морально-оцінкового еталону.
У підрозділі 2.4 «Чинники, що впливають на правозастосовне моральне оцінювання» з-поміж зазначених чинників виокремлено суб’єктивні (належать виключно до індивідуальної свідомості правозастосовця), об’єктивні й суб’єктивно-об’єктивні. Зазначено, що всі види чинників зумовлюють вибір морально-оцінкового еталону, задають його соціально-змістовно, а отже визначають і саму моральну оцінку. Вказано, що зазвичай саме моральні переконання, установки і ціннісні орієнтації правозастосовця визначають процес вибору (формування) морально-оцінкового еталону. Вибір морально-оцінкового еталону, який не відповідає особистим переконанням правозастосовця, може зумовлюватись детермінуючим впливом об’єктивних чинників морального оцінювання (панівної громадської думки, існуючої правозастосовної практики тощо).
Розділ 3 «Моральне оцінювання й оцінки у судовій та адміністративній практиці: об’єктні особливості» складається з чотирьох підрозділів, в яких проаналізовано морально-оцінкові аспекти правозастосовної практики органів судової та виконавчої влади України та Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
У підрозділі 3.1 «Особистість як самостійний об’єкт морального оцінювання» розглянуто питання адекватності поняттєво-термінологічного відображення в законодавстві України людської особистості як об’єкта морального оцінювання. На основі зіставлення значень понять особи й особистості з’ясовано співвідношення та практичні відмінності між моральним оцінюванням особистості та врахуванням особи.
Зроблено висновок, що у практиці ЄСПЛ урахування особи зокрема простежується у випадках, коли професія чи соціальний статус особи накладає на неї додаткові обов’язки чи обмеження або зумовлює її особливу морально-психологічну вразливість.
У підрозділі 3.2 «Вчинок (діяння) як комплекс морально значущих складових» розглянуто консеквенціоналістський і деонтологічний різновиди морально-оцінкових підходів. Згідно з першим із них значущість вчинку залежить виключно від наслідків цього вчинку. Згідно ж із другим підходом така значущість визначається лише дотриманням/недотриманням певного морального обов’язку. Констатовано, що перший підхід найбільш часто використовується вітчизняними правозастосовцями і ЄСПЛ. Звернення ж до деонтологічного підходу зумовлено насамперед існуванням нормативних приписів «деонтологічного» характеру (безумовні морально-правові заборони).
У підрозділі 3.3 «Складові вчинку як об’єкт морального оцінювання»охарактеризовано морально-правове значення складових вчинку (діяння). Наголошено, що в моральному оцінюванні дії чи бездіяльність особи виконують подвійну роль, виступаючи і об’єктом оцінювання, і джерелом інформації про інші складові вчинку. Запропоновано класифікацію мотивів вчинку за їх морально-правовою значущістю.
У підрозділі 3.4 «Інші об’єкти, що враховуються в процесі морального оцінювання вчинку» до об’єктів, що враховуються за морального оцінювання вчинку, віднесено наслідки вчинку та обставини його вчинення. Обґрунтовано висновок, що і в практиці ЄСПЛ, і у вітчизняній правозастосовній практиці моральну оцінку вчинку загалом визначає моральна значущість його наслідків.
