НОРМАТИВНІСТЬ ПРАВА: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено її зв’язок з науковими планами та програмами, мету і завдання‚ об’єкт і пред­мет‚ методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 «Теоретичні та методологічні аспекти дослідження» міс­тить три підрозділи, у яких проаналізовано еволюцію наукових поглядів що­до розуміння природи нормативності права; опрацьовано методологічний інструментарій, необхідний для повного й адекватного висвітлення вибраної теми; виокремлено і схарактеризовано основні властивості права.

У підрозділі 1.1 «Інтеграція наукових підходів щодо розуміння проб­леми нормативності права» досліджено історичний розвиток філософського та теоретико-правового розуміння нормативності і доведено, що цю проб­лему досі належно не розкрито. Поза увагою вчених є низка концептуальних питань, своєчасне і правильне вирішення яких може позитивно вплинути на розвиток правової системи сучасної Української держави.

Проаналізовано стан розробки проблеми нормативності в період від античності до кінця ХІХ ст. Акцентовано, що найвагоміші резуль­тати одер­жали радянські та пострадянські вчені, які досліджували проблеми норма­тивності права. Вони розглядали нормативність як соціальну закономірність, що виражає потребу в утвердженні нормативних начал регулювання суспіль­них відносин.

Вагомим і, до того ж, науково невичерпним (тому й нормативність пра­ва мало коли ставала об’єктом наукового дослідження) є період дослідження проблеми нормативності сучасними українськими науковцями.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження нормативності права» визначено ме­то­дологію дослідження з уваги на мету і завдання, об’єкт і предмет роботи. Методологічною основою дисертації послужила система загальних, окремих та спеціальних методів, якими користується сучасна теоретико-правова наука, сучасні загальнотеоретичні погляди на право та державу.

Зазначено, що у процесі формування поняття, властивостей, сутності нормативності права та співвідношення її з іншими державно-правовими категоріями виникла потреба використовувати різні методологічні під­хо­ди в їх сукупності. Це дало змогу отримати цілісне уявлення про природу нор­ма­тивності права.

Доведено, що найкраще методи дослідження теоретико-правових ос­нов нормативності права виявляються на рівні системи окремих методів пізнання конкретних проблем, тобто тих методів, за допомогою яких най­більш оптимально можна дослідити відповідний об’єкт і предмет. Це пе­редусім такі методи, як формально-догматичний, порівняльно-правовий, історичний, метод конкретних соціологічних досліджень, статистичний, які здебільшого властиві не лише теорії держави і права як науці загалом, а й іншим наукам.

У підрозділі 1.3 «Характеристика основних властивостей права» кон­статовано, що на сьогодні в юридичній науці немає комплексних до­сліджень властивостей права, вчені розглядають переважно сутнісні ознаки права.

Наголошено на важливості дослідити властивості права – основні його внутрішні характеристики, які дають змогу охарактеризувати право як цілісне і самостійне явище.

Встановлено, що властивості права об’єктивного характеру залежать не тільки від права, а й від тих явищ, з якими воно взаємодіє і спів­від­носиться. Тобто властивості права залежать від типу праворозуміння, який домінує у правовій системі держави.

Виокремлено та проаналізовано найважливіші властивості права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних від­но­син: право є вираженням міри свободи, рівності та справедливості; право встановлюється або санкціонується державою чи населенням у ході рефе­рендуму; загальнообов’язковість права; формальна визначеність права; сис­темність права; інтелектуально-вольовий характер права; забезпеченість можливістю державного примусу і, власне, нормативність. Вказано на ва­гомий вплив нормативності на інші властивості права.

Розділ 2 «Основні положення загальної теорії нормативності пра­ва» містить три підрозділи і присвячений аналізу нормативності права, спів­відношенню її з нормою права та загальній характеристиці галузевої нор­мативності права.

У підрозділі 2.1 «Поняття та сутність нормативності як основної властивості права» вказано, що нормативність права треба розуміти як дещо глибинне юридично і значуще соціально, безпосередньо пов’язане із власною цінністю права. Право через загальні правила реалізує потребу су­спільства в утвердженні нормативних начал і тому охоплює всі сфери соціального життя, які потребують правового регулювання.

Зауважено, що нормативність права виражається в цілісній ре­гу­лювальній нормативній системі, що пронизана єдиним духом – принципами, загальними положеннями та регулятивними началами. Нормативне регу­лю­вання суспільних відносин відбувається впродовж усього історичного роз­витку людства.

Відзначено, що в нормативності полягає зміст і призначення права, завдяки їй суспільне життя збагачується елементами єдності, рівності, прин­ципової однаковості – право виступає як загальне обмеження, мірило (ре­гулятор) поведінки людей. Право є найадекватнішою вимогою цивілізації, що уособлює нормативні засади життя соціуму, які покликані забезпечувати належний рівень організованості і впорядкованості суспільних відносин.

Важливою особливістю нормативності визнано те, що право виражене нормативними узагальненнями, які визначають межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на тому чи іншому етапі суспільного прогресу. Водночас наголошено, що праву властива особлива нормативність, зумовлена його природою.

У підрозділі 2.2 «Норма права як основа його нормативності» кон­статовано, що нині поняття «норма права» в юридичній науці набуло нових ознак і властивостей, щоправда, зауважено, що серед правознавців немає єдності в поглядах на це поняття. Вказано, що і здобутки, і недоліки загаль­ної теорії права щодо детермінації цього поняття позначилися і на форму­ванні сучасного розуміння проблеми нормативності.

Інтегрувавши наявні наукові підходи, уточнено дефініцію поняття «нор­ма права» – це загальнообов’язкове, формально визначене, надавально-зобо­в’язувальне правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, що гарантується державою шляхом засто­сування заходів державного впливу, аж до примусу.

Розглянуто проблему структури норми права та зауважено, що вона не є схоластичною. Її розв’язання має важливе практичне значення. Вчення про структуру правової норми озброює юристів знаннями, завдяки яким можливим стає правильний аналіз і тлумачення норм у процесі їх за­стосування.

Наголошено, що норма права не може належно функціонувати без нормативності права, адже саме остання забезпечує впорядкування суспіль­них відносин через загальні для всієї держави правила поведінки.

У підрозділі 2.3 «Особливості галузевої нормативності права» з’ясо­вано, що галузевим нормам права попри основні властивості, які характерні для норми права, іманентні спеціальні властивості. Вони більш докладно розкривають зміст, природу і призначення галузевих норм.

Особливу увагу приділено галузевій нормативності права, а саме: у нормах конституційного, адміністративного, кримінального та цивільного права. Досліджено, як саме виявляється нормативність в галузевих нормах права та яке її значення у функціонуванні кожної з них.

Доведено, що для успішного функціонування норм різних галузей права необхідною є нормативність як властивість, яка допомагає регулювати суспільні відносини у відповідній сфері та оберігати їх своєю примусовістю. Загалом нормативне закріплення основних засад тієї чи іншої галузі права є умовою ефективного захисту прав, свобод та інтересів людини і гро­мадянина.

Розділ 3 «Нормативні основи правового регулювання» присвя­че­ний співвідношенню та взаємодії нормативності з іншими правовими яви­щами та вказує на проблеми нормативності у правових системах світу.

У підрозділі 3.1 «Нормативність і ненормативність у правовому ре­гулюванні» зазначено, що у правовому регулюванні вагоме значення має по­ява саме нормативного регулювання, оскільки це викликало значні зміни у впорядкуванні суспільних відносин. Дотримуючись загальних правил, мож­на підпорядкувати поведінку людей загальновизнаним умовам, які склада­ються з уваги на вимоги економіки, влади, всього соціального і правового життя. У такий спосіб максимально повно досягається головна мета і соці­ального, і правового регулювання – упорядкування всієї сфери суспільного життя, насамперед вона набуває суспільної стійкості і незалежності від ви­падку (випадковості) і свавілля.

Нормативне регулювання розглянуто як іманентний суспільству про­цес, спрямований на впорядкування, налагодження, закріплення і розвиток суспільних відносин.

Акцентовано на тенденції залучення до сфери правового регулювання ненормативних регуляторів. Ненормативне регулювання визначено як ці­ле­спрямований вплив на суспільні відносини сукупності природних та со­ці­альних (ціннісні, директивні, інформаційні, економічні, психологічні) регу­ляторів ін­дивідуально-ситуативного та загального характеру. До ознак ненор­матив­ного регулювання зараховано, зокрема, відсутність шаблонного впливу на суспільні відносини, індивідуалізовану дія ненормативних регуляторів, ситуа­тивний характер.

Проаналізовано співвідношення нормативного і ненормативного пра­вового регулювання суспільних відносин: за суб’єктами і об’єктами регу­лювання; за засобами регулювання; за часом дії регулятора; за відтворенням у соціальній практиці. Зауважено, що співвідношення нормативного і ненор­мативного регулювання за ефективністю, по суті, є неможливим з уваги на різноманітність суспільних відносин, що є об’єктами регулювання. Від­носини, ефективно упорядковані нормативними регуляторами, можуть виявитися об’єктивно непіддатливими впливу ненормативних регуляторів і навпаки.

У підрозділі 3.2 «Співвідношення нормативності та казуальності права» констатовано, що традиційно право визначають через норму, що­біль­ше, воно постає як сукупність нормативних (типових) стандартів можливої, належної, неприпустимої поведінки. При цьому, зазвичай, стверджують, що казуси, як випадкові (не передбачені відповідними регламентами) явища, не потрапляють до сфери правової дії і, відповідно, не призводять до юридично значущих наслідків. Водночас саме з казусами (юридичними фактами) по­в’язані врегульовані юридичними нормами правовідносини. Казуси висту­па­ють чинниками, які безпосередньо впливають на юридично значущі наслідки правової поведінки суб’єктів і залежно від обставин можуть виступати умо­вами заохочення або покарання, пом’якшення, обтяження, скасування юри­дичної відповідальності за скоєне діяння. Тож казус і норма у праві ви­ступають як взаємопов’язані і взаємозумовлювальні явища, тому потребують комплексного розгляду.

Встановлено, що як юридичне віддзеркалення випадковості, казуаль­ність співвідноситься з правовою нормативністю, яка, своєю чергою, є юри­дичним вираженням необхідності. Іншими словами, казуальність і норма­тивність права співвідносяться між собою як категорії «випадковість» і «необ­хідність».

Доведено, що нормативність як властивість соціальної організації ві­дображає і закріплює закономірності виникнення, розвитку, зміни і при­пи­нення суспільних відносин. За допомогою правових норм закріплюється те загальне, що зв’язує окремі казуси в єдине ціле – зумовлюється причиново-наслідковими зв’язками соціальна взаємодія.

У підрозділі 3.3 «Проблеми нормативності правового регулювання в сучасних правових системах світу» здійснено аналіз нормативності в основ­них сучасних правових системах світу.

Акцентовано, що підґрунтям романо-германської правової системи є засади нормативності. Саме за допомогою нормативно-правового акта як основного джерела права ця система найбільш точно відповідає влас­ти­вос­тям і цінностям права, максимально піддається вияву потенційних можли­востей та переваг правового регулювання, досягненню його юридичної дос­коналості.

Вказано, що англосаксонська правова система є досить складною, то­му їй властивий великий обсяг правових джерел (зокрема судової практики), що істотно знижує рівень нормативності. Водночас, порівняно з поперед­німи історичними епохами, за англосаксонською правовою системою все ж спостерігається тенденція до кодифікації і збільшення ролі нормативно-пра­вових актів.

Встановлено, що у релігійно-традиційному типі правової системи низь­кий рівень нормативності пояснюється тим, що досить велика частина на­селення ігнорує норми права, а реальні суспільні відноси­ни регулюються на підставі традиційних норм поведінки.

Визначено, що у змішаному типі правової системи при збереженні наступності з минулою правою культурою під впливом романо-германсь­ко­го й англосаксонського типів правових систем внесено чимало ново­вве­день у національне право, змінено його структуру, врегульовано суспільні від­но­си­ни на рівні законодавства, визнано норму права важливим ета­лоном поведінки.

Розглянуто проблему нормативності права на сучасному етапі роз­витку правової системи Української держави.