VACANCIES AND COOPERATION

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито зв’язок з науковими програмами, планами та темами, визначено мету і задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, його наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо апробації, публікацій‚ структури й обсягу роботи.

У розділі 1 „Конституційні права і свободи людини і громадянина, пов’язані зі здійсненням правосуддя“, який містить п’ять підрозділів, досліджуються питання правового регулювання прав і свобод людини в Україні в контексті загальновизнаних міжнародних стандартів, а також аналізуються теоретико-правовий зміст та практика забезпечення при здійсненні судочинства захисту конституційних прав, зокрема права на рівність громадян перед законом, на правову допомогу, на свободу і особисту недоторканність, на судовий захист.

Підрозділ 1.1 „Правове регулювання прав і свобод людини в Україні в контексті утвердження загальновизнаних міжнародних стандартів“ присвячено аналізу положень про права і свободи людини і громадянина, встановлених у міжнародних актах, та статті 22 Конституції України, в якій проголошено, що права і свободи людини і громадянина‚ закріплені цією Конституцією‚ не є вичерпними‚ що вони гарантуються і не можуть бути скасовані‚ а також те‚ що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Автор наводить практику застосування положень цієї статті Конституції України окремими судами загальної юрисдикції, розглядає підходи до визначення понять „права людини і громадянина“ і „конституційні права людини і громадянина“‚ запропоновані відомими вітчизняними і зарубіжними вченими, та формулює своє визначення останнього поняття. На його думку, конституційними правами людини і громадянина треба вважати основні права людини і громадянина, закріплені конституцією держави.

Зважаючи на стурбованість Європейського суду з прав людини з приводу значного зростання кількості звернень до нього з окремих країн Європи (у тому числі з України) щодо порушення прав людини‚ висвітлюються напрями роботи Конституційного Суду України стосовно підвищення ефективності захисту прав людини в Україні, а також формулюються питання цієї тематики, які потребують вирішення на загальнодержавному рівні.

У підрозділі 1.2 „Рівність громадян у їх конституційних правах і свободах та перед законом“ розглядається теоретико-правовий зміст цих прав і здійснюється аналіз правових позицій Конституційного Суду України стосовно зазначених прав.

Підтримується загальновизнаність у юридичній науці положення про те, що рівність перед законом і судом є одним з основоположних прав людини і базовим принципом не лише конституційного права, а й кримінального, цивільного, адміністративного та інших галузей права. Це означає, зокрема, що до всіх застосовується одне й те саме законодавство, ніхто не має при цьому переваг і не піддається жодним обмеженням у правах.

У підрозділі 1.3 „Право на правову допомогу“ розглядаються правові позиції Конституційного Суду України, встановлені у справах щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України та дотичних до них положень, а також окремі норми Закону України „Про безоплатну правову допомогу“. З аналізу останнього випливає, що правова допомога є засобом захисту прав усіх, чиї права і свободи порушено, а вивчення справ, розглянутих Конституційним Судом України, та практика надання правової допомоги вказують на те, що таку допомогу зазвичай пов’язують із захистом осіб, які підозрюються у вчиненні правопорушень.

Наголошується, що у цьому законі, прийнятому 2 червня 2011 року на розвиток відповідних конституційних положень, серед дванадцяти категорій осіб, які можуть претендувати на безоплатну правову допомогу, відсутні категорії осіб, потерпілих від злочинів, та осіб, які стали свідками цих злочинів‚ хоча вони повинні мати право на таку допомогу.

У підрозділі 1.4 „Право на свободу та особисту недоторканність“ розглядаються етапи історичного розвитку права на свободу та особисту недоторканність‚ його закріплення у Кримінальному процесуальному кодексі України в контексті вимог Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

На підставі аналізу окремих рішень Європейського суду з прав людини‚ Конституційного Суду України‚ а також позицій вітчизняних та зарубіжних вчених автор доходить висновку‚ що право на свободу і особисту недоторканність є матеріально обумовленим і гарантованим критерієм поведінки людини‚ який визначається нормами права для задоволення особистих‚ суспільних потреб та інтересів. Це право належить до невід’ємних прав людини і громадянина.

У підрозділі 1.5 „Право на судовий захист“ досліджуються положення Конституції України щодо права на судовий захист‚ їх теоретико-правовий зміст та практика виконання рішень Конституційного Суду України. Підкреслюється‚ що з 2007 року Конституційним Судом України прийнято понад 20 рішень‚ у яких встановлено порядок їх виконання або сформульовано рекомендації для вжиття заходів відповідними органами‚ проте виконано менше половини з них.

Наводяться підтвердження того, що право на звернення до суду є одним з найбільш ефективних та цивілізованих засобів захисту прав і свобод громадян‚ інтересів громадянського суспільства та демократичної правової держави. Відповідно до Конституції України право на судовий захист як одна з фундаментальних засад правової держави є непорушним і не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Розділ 2 „Конституційний Суд України про забезпечення прав і свобод людини і громадянина під час проведення дізнання та досудового слідства“ містить три підрозділи, в яких досліджуються сформульовані Конституційним Судом України у його рішеннях правові позиції стосовно дотримання конституційного принципу презумпції невинуватості, а також питання, пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності та з реалізацією права особи, яка стала жертвою протиправних дій, на відшкодування завданої цими діями матеріальної та моральної шкоди.

У підрозділі 2.1 „Конституційний Суд України про обов’язковість дотримання конституційного принципу презумпції невинуватості“ проаналізовано міжнародні правові акти з прав людини, рішення Конституційного Суду України‚ юридичну літературу та підкреслено, що з визначення презумпції невинуватості випливають основні правила, які мають важливе практичне значення та достовірно й повно відображають її правову та моральну природу. Ці правила покладено в основу статті 12 Кримінального процесуального кодексу України, який набрав чинності
19 листопада 2012 року. З положень цієї статті випливає‚ що до набрання законної сили обвинувальним вироком щодо особи не можна стверджувати‚ що вона є злочинцем.

Підтверджується, що презумпція невинуватості як принцип відображає правовий статус особи, щодо якої вирішується питання про притягнення до кримінальної відповідальності, та є не суб’єктивною думкою того чи іншого учасника кримінального процесу, а об’єктивним правовим положенням, яке встановлюється законом.

Підрозділ 2.2 „Правові позиції Конституційного Суду України з питань, пов’язаних з притягненням особи до кримінальної відповідальності“ присвячено розгляду правових позицій, сформульованих Конституційним Судом України при дослідженні питань щодо визначення поняття „кримінальна відповідальність“ та його застосування, а також стосовно дотримання прав і свобод людини і громадянина під час кримінального провадження. Автор піддає ретельному науковому аналізу відображення цих правових позицій у відповідних статтях нового Кримінального процесуального кодексу України.

На думку автора, зміст кримінальної відповідальності полягає не тільки в тому, що особа, яка визнана судом такою, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, повинна нести відповідальність за скоєне шляхом застосування до неї заходів морального, матеріального та фізичного характеру. При цьому має бути відновлена справедливість, у тому числі шляхом відшкодування у повному обсязі моральної та матеріальної шкоди, завданої фізичним та юридичним особам діями або бездіяльністю‚ визнаними судом злочинними. Це відповідає сучасній теорії „відновлюваного правосуддя“‚ постулати якої застосовуються при здійсненні правосуддя в багатьох країнах світу.

У підрозділі 2.3 „Окремі питання, пов’язані з реалізацією права осіб, які стали жертвами протиправних дій, на відшкодування завданої цими діями моральної та матеріальної шкоди“ досліджуються положення міжнародних актів‚ законів України‚ що регулюють ці питання‚ висвітлюються погляди відомих правознавців на проблеми‚ що виникають при їх розв’язанні. Автор аналізує причини появи останніх і на основі багаторічного досвіду‚ набутого під час роботи у слідчих та інших підрозділах правоохоронних органів‚ а також на посаді судді Конституційного Суду України, визначає конкретні шляхи конституційно-правового вирішення зазначених проблем. Підкреслюється‚ що принципи‚ які затверджено Генеральною Асамблеєю ООН у 1988 році у „Зводі принципів захисту всіх осіб‚ які піддаються затриманню або ув’язненню в будь-якій формі“ та які покладено в основу відповідних норм Конституції України‚ кримінального та кримінального процесуального законодавства, сприяють гуманізації відносин з боку держави до осіб‚ які підозрюються у вчиненні злочинів або засуджені за їх вчинення. Разом з тим така гуманізація здійснюється на тлі майже повного ігнорування інтересів та прав осіб – жертв протиправних дій‚ а також за відсутності дієвих заходів захисту осіб‚ які стали їх свідками. Стверджується про потребу створення законодавчого механізму реалізації положень цивільного та кримінального процесуального законодавства‚ за якими у разі невстановлення особи‚ яка вчинила злочин‚ завдана громадянам шкода відшкодовується державою.

На основі здійсненого дослідження наголошується, що потерпілий (жертва злочину) у демократичній правовій державі повинен мати право звертатися з вимогою про відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди не тільки до обвинуваченого чи підсудного, а й до держави. У свою чергу держава повинна мати можливість у порядку регресу вимагати компенсації цих витрат особами, діями яких було завдано зазначену шкоду.

У розділі 3 „Забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина при здійсненні правосуддя“, який містить шість підрозділів, досліджуються правосуддя (насамперед конституційне) як складова державного механізму захисту прав і свобод громадян, повноваження Конституційного Суду України та правова природа його актів, окремі конституційні принципи статусу суддів, а також перспективи запровадження в Україні конституційної скарги як форми контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина. Підрозділ 3.1 „Правосуддя як важлива складова державного механізму захисту прав і свобод громадян у демократичній, соціальній, правовій українській державі“ присвячено аналізу тих норм Закону України „Про судоустрій та статус суддів“, в яких‚ як вважає автор‚ законотворець реалізує правові позиції, сформульовані Конституційним Судом України‚ щодо організації діяльності вітчизняної судової системи та здійснення принципів правосуддя.

Значна увага приділяється висвітленню та аналізу конституційних принципів судочинства. Автор доводить, що конституційні засади судочинства – це закріплені в Конституції і конкретизовані у Законі України „Про судоустрій та статус суддів“ та процесуальному законодавстві основні, фундаментальні положення про мету, завдання, способи‚ а також форми діяльності суду та інших учасників судового процесу для досягнення єдиного і необхідного результату здійснення правосуддя – винесення законного і обґрунтованого рішення суду та його виконання.

У підрозділі 3.2 „Конституційний Суд України у державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина“ викладено історію становлення Конституційного Суду України, наведено інформацію про його повноваження, види засідань, форми слухань справ, форми звернення до Конституційного Суду України, вказано суб’єктів звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції та визначено роль окремої думки судді у конституційному судочинстві. Стверджується, що висвітлення цих питань є важливим для усвідомлення громадянами України засобом забезпечення належного і ефективного захисту їх прав у конституційному судочинстві.

Особлива увага приділяється розгляду правової природи актів єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. На думку автора‚ зазначені акти, у тому числі й акти офіційного тлумачення, є інтерпретаційними актами, мають додатковий характер і можуть використовуватися виключно у зв’язку із застосуванням відповідної норми права. Діяльність Конституційного Суду України як одного з найважливіших органів у механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина слід розглядати як здійснення ним функції державного судового контролю з повноваженнями арбітра в межах його юрисдикції. У такому аспекті ця діяльність може бути швидше державною правовою експертизою‚ результати якої є загальнообов’язковими для виконання.

Досліджуючи роль і значення у конституційному судочинстві окремої думки судді, автор аналізує оцінки щодо неї зарубіжних та вітчизняних фахівців‚ спростовує їх твердження‚ що реалізація права на окрему думку сприяє підвищенню професіоналізму та відповідальності судді‚ є гарантією дотримання права меншості на висловлення іншої точки зору або пропозицією щодо іншого рішення. Обґрунтовується, що роль окремої думки судді у конституційному судочинстві не є такою‚ як у цивільному, кримінальному чи адміністративному процесах, оскільки аргументи в окремій думці судді суду загальної юрисдикції є предметом перевірки в апеляційній та касаційній інстанціях. Рішення та висновки Конституційного Суду України не можуть переглядатися ним та іншими органами державної влади, а отже‚ не можуть бути предметом виявлення суперечностей у наведеній в них аргументації. Викладаються доводи, що норми чинного законодавства про регулювання права судді Конституційного Суду України на окрему думку потребують удосконалення.

Підрозділ 3.3 „Незалежність та недоторканність суддів як визнані на міжнародному рівні гарантії дотримання права особи на розгляд її справи справедливим, незалежним і безстороннім судом“ присвячено аналізу правового регулювання порядку реалізації права особи на компетентне та неупереджене судочинство. Наводяться доводи, що більшість положень Конституції та законів України про таке право особи узгоджується з вимогами міжнародних актів, якими проголошено основоположні права і свободи людини і громадянина.

Гарантії незалежності, неупередженості, недоторканності суддів, встановлені законодавством, розглядаються крізь призму вимог міжнародних актів про незалежність судових органів і суддів та рішень і висновків Конституційного Суду України з цих питань. Аналізується Висновок Конституційного Суду України від 10 липня 2012 року № 1-в/2012 у справі про внесення змін до статей 80, 105, 126, 149 Конституції України в частині скасування (передбачено відповідним законопроектом) інституту недоторканності суддів загальної юрисдикції та суддів Конституційного Суду України.

У підрозділі 3.4 „Превентивний та наступний конституційний контроль як важлива складова державного механізму захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина“ аналізується застосування Конституційним Судом України превентивного та наступного конституційного контролю при розгляді справ за конституційними поданнями щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів України.

Предметом ґрунтовного дослідження стало Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, яким визнано неконституційним Закон України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–ІV і яке викликало неоднозначну реакцію серед вітчизняних науковців та політиків. Автор доводить‚ що така реакція не містила належних правових аргументів щодо можливості вирішення питання конституційності зазначеного закону в інший спосіб, і вважає, що прийняте рішення було єдино правильним‚ оскільки ухвалення цього закону парламентом відбулося з порушенням конституційно визначеної процедури‚ що й стало підставою для визнання його Конституційним Судом України неконституційним.

У підрозділі 3.5 „Захист прав людини і громадянина при здійсненні інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду України“ розглядаються історія розвитку юридичної герменевтики, наукові погляди на такі поняття‚ як „офіційне тлумачення“, „офіційна інтерпретація“ та „інтерпретаційна діяльність“ Конституційного Суду України‚ що є важливими елементами вітчизняного судового конституційного контролю і загальнодержавного механізму захисту прав людини і громадянина в цілому.

Наводяться і аналізуються численні приклади розгляду Конституційним Судом України справ за конституційними зверненнями громадян щодо роз’яснення положень Конституції та законів України‚ що пов’язано із захистом таким чином громадянських та політичних прав особи, зокрема права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб‚ а також права особи на соціальний захист‚ на житло‚ на судовий захист.

На переконання автора, наведені приклади свідчать, що Конституційний Суд України, здійснюючи офіційне тлумачення правових норм, забезпечує захист прав громадян з питань, що були предметом розгляду органів судової або виконавчої влади, тобто, як зазначають фахівці у галузі конституційного права, Конституційний Суд України реалізує функцію нормативно-інтерпретаційної конституціалізації правового порядку в державі.

У підрозділі 3.6 „Запровадження конституційної скарги в аспекті перспективи розширення конституційного контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина“ досліджується інститут конституційної скарги, що функціонує у деяких європейських державах та країнах Латинської Америки, Азії і Африки, предметом відповідного розгляду органом конституційної юрисдикції яких є індивідуальні акти органів виконавчої влади, адміністративні акти, судові рішення.

Аналізуються позиції вчених щодо запровадження конституційної скарги як специфічної форми звернення громадян до Конституційного Суду України, як ще однієї важливої форми доступу громадян до правосуддя‚ способу захисту громадян від порушення їх прав державою, а також перспектив розширення конституційного контролю за дотриманням цих прав. Автор поділяє позицію тих науковців, які вважають, що чинний в Україні інститут конституційного звернення громадянина де-факто є однією з форм конституційної скарги, оскільки, по-суті, виконує функцію нормативної конституційної скарги, і вносить пропозицію провести комплексне наукове дослідження щодо цього провідними вченими в галузі конституційного права та іншими заінтересованими фахівцями.