| summary: | 1. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
12.
У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, розкривається стан наукової розробки проблеми, її значущість, відображається зв’язок із науковими програмами, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його мета, методологічна основа й завдання, відзначається теоретичне та практичне значення дисертаційного дослідження, його наукова новизна, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи, структуру дисертації.
Розділ 1. «Правові основи функціонування кримінальної юстиції в Європейському Союзі» присвячений аналізу основ міжнародно-правової регламентації кримінальної юстиції в Європейському Союзі та її еволюції.
У підрозділі 1.1. «Поняття кримінальної юстиції Європейського Союзу» досліджується еволюція формування простору кримінальної юстиції ЄС. Встановлено, що становлення системи кримінальної юстиції в ЄС пройшло декілька етапів, перший з яких був пов’язаний не стільки із функціонуванням самого об’єднання, скільки з діяльністю Ради Європи, адже співробітництво держав у кримінально-правовій сфері стало актуальним питанням порядку денного, починаючи з 50-х років ХХ століття, коли європейське економічне інтеграційне об’єднання лише проходило етап становлення, і його конфігурація не передбачала включення політичних та правових питань до порядку денного. Наводиться характеристика таких основних етапів розвитку кримінальної юстиції в ЄС: І етап – 1999 – 2002 рр. (тісна співпраця національних агентств); ІІ етап – 2002 – 2007 рр. (координація розслідування та кримінального переслідування тяжких злочинів на рівні ЄС); ІІІ етап – 2007 р. – до сьогодні (пошук шляхів притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти інтересів ЄС).
Акцентується увага на доктринальних підходах до категорії «простір свободи, безпеки та юстиції» й робиться висновок, що у цьому тріумвіраті саме юстиція виступає сполучною ланкою між свободою та безпекою, оскільки є важливим засобом забезпечення існування цих двох категорій у взаємодії системи струмувань та противаг – від того, наскільки ефективними є механізми забезпечення безпеки через використання механізмів кримінальної та цивільної юстиції, залежать можливість реалізації громадянами ЄС тих свобод і прав, які гарантуються Хартією основоположних прав Союзу. Запропоновано розглядати кримінальну юстицію в ЄС з двох підходів: як частину простору свободи, безпеки та юстиції, а також як сукупність матеріальних та процесуальних норм права ЄС у кримінальній сфері.
Встановлено, що набрання чинності Лісабонським договором дало можливість спрямувати зусилля ЄС на реформування системи кримінальної юстиції та розробити правові основи для створення нової інституційної віхи у розвитку кримінальної юстиції в ЄС. Важливим результатом чого стало поширення судового контролю Суду ЄС на питання, які раніше знаходилися в рамках третьої опори. Зазначається, що хоча Суд ЄС і не мав юрисдикції стосовно судової співпраці у цивільних і кримінальних справах, він неодноразово наголошував у своїх рішеннях на тому, що на відносини між державами-членами та інституціями Співтовариства поширюється взаємний обов’язок добросовісної співпраці.
Серед основних пріоритетів у сфері інституційної розбудови простору свободи, безпеки та юстиції було визначено створення Європейської прокуратури на базі Євроюсту. Саме вона повинна здійснювати функції розслідування, обвинувачення та притягнення до відповідальності за злочини, вчинені проти фінансових інтересів Союзу.
У підрозділі 1.2. «Сучасний інституційний механізм кримінальної юстиції в Європейському Союзі» аналізується інституційна складова системи кримінальної юстиції в ЄС. Досліджено передумови створення й обсяг повноважень органів, установ, структур та агентств Союзу, функціональне призначення яких охоплює весь спектр співробітництва держав у кримінально-правовій сфері. Встановлено, що сучасний інституційний механізм кримінальної юстиції в Європейському Союзі становлять такі інституції: Європейська судова мережа (ЄСМ), Європейське поліцейське бюро (Європол), Європейське бюро із боротьби з шахрайством (ОЛАФ), Європейська організація з питань юстиції (Євроюст), Система Євроюсту з національної координації (СНК), Європейське агентство з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав – членів ЄС (Фронтекс), Європейський поліцейський коледж (ЄПК). Наголошується, що основним повноваженням, якого бракує зазначеним інституціям ЄС у кримінально-правовій сфері, є притягнення до кримінальної відповідальності. Відповідно, новою інституцією, покликаною врівноважити та доповнити існуючу систему кримінальної юстиції в ЄС, має стати Європейська прокуратура як орган, на який покладено не лише координацію слідства, але й обвинувачення, що дозволить запровадити узгоджений підхід до питання про притягнення до кримінальної відповідальності; гарантувати ширші процесуальні права та ефективну допомогу жертвам злочинів.
Розділ 2. «Європейська організація з питань юстиції як інституційна основа співробітництва держав – членів ЄС у сфері кримінальної юстиції» присвячений аналізу діяльності Євроюсту як ключового агентства ЄС у сфері кримінальної юстиції.
У підрозділі 2.1. «Нормативно-правові та організаційні засади діяльності Євроюсту» зазначається, що у другій половині 1990-х рр. стала очевидною необхідність удосконалення системи поліцейського та судового співробітництва, що, у першу чергу, було пов’язано з планами розширення Європейського Союзу. Тому саміт ЄС у Тампере приймає inter alia рішення про створення спеціального органу – Євроюсту, який би вивів співробітництво між державами у кримінальній сфері на якісно новий рівень. Нормативною основою функціонування Євроюсту є Договір про функціонування ЄС, Рішення Ради щодо Євроюсту 2002/187/ЮВС із відповідними змінами 2008 року.
Було встановлено, що згідно з цими документами правовий статус Євроюсту відзначається рядом характерних особливостей:
По-перше, володіючи правосуб’єктністю юридичної особи (п. 1 Преамбули, ст. 1 Рішення про Євроюст), він уповноважений самостійно, від свого імені вступати у відносини з державами як членами, так і не-членами ЄС, а також з міжнародними організаціями (ст. 26а Рішення). Дана обставина є винятком із принципу єдиної правосуб’єктності «нового» Європейського Союзу, відповідно до якого при виданні правових актів, укладенні міжнародних угод і в інших правовідносинах ЄС виступає як єдине ціле (ст. 47 ДЄС).
Правовий статус експертів Євроюсту визначається їх національними законодавствами.
По-друге, складовим елементом правосуб’єктності Євроюсту є його деліктоздатність, яка передбачена ст. 24 Рішення про Євроюст.
По-третє, основним принципом діяльності Євроюсту є принцип доступності інформації, що передбачає можливість обміну будь-якою інформацією в рамках завдань органу, якщо така інформація є (ст. 13 Pішення про Євроюст 2002 p.).
По-четверте, характер фінансування Євроюсту є змішаним, тобто частина коштів виділяється зі спільного бюджету ЄС, а заробітна плата експертам виплачується державами-членами.
Отже, було констатовано, що Євроюст є самоврядною правоохоронною організацією із власною правосуб’єктністю, наділеною юридичною та частково інституційною автономією в рамках Європейського Союзу.
У підрозділі окремо було досліджено систему Євроюсту та визначено, що участь у роботі Євроюсту беруть також допоміжні органи, які входять до його складу, але функціонують як окремі структурні одиниці – Секретаріат Європейської судової мережі, Секретаріат Мережі щодо геноциду, Секретаріат Мережі спільних слідчих груп. Дослідження особливостей функціонування цих структур дозволило зробити висновок про те, що така структура дає змогу Євроюсту максимально оперативно, наскільки це дозволяють його повноваження, реагувати на виклики сучасності у кримінально-правовій сфері.
У підрозділі 2.2. «Практика оперативної діяльності Євроюсту» визначено, що з огляду на нові виклики Євроюст постійно активізує свою діяльність і розширює коло інструментів, що використовуються. Щороку кількість справ збільшується (з 202-х у 2002 р. до 1424-х – у 2010 р. і 1441-ї – у 2011 р.), зростає і кількість зустрічей, засідань, нарад, консультацій.
За допомогою до Євроюсту звертаються всі держави Європейського Союзу, однак особливо активними є найбільші з них – Велика Британія (110 справ у 2009 р., 95 – у 2010 р., 71 – у 2011 р.), Німеччина (92, 102 і 72 справи, відповідно), Італія (99, 87 та 88) та Франція (75, 82 та 147). (Дані наведено за: Eurojust annual report 2011 // Eurojust. – 2012. – 70 p.).
У підрозділі стверджується, що Євроюст є активним учасником процесів розробки та впровадження нових інструментів. Першими такими успішно впровадженими в практику інструментами стали європейський ордер на арешт, європейський ордер на заморожування майна або доказів, європейський ордер на надання доказів. Їх застосування державами – членами Євросоюзу покликане замінити традиційні механізми видачі та надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах, особливо щодо надання доказів. Саме тому практика застосування цих інструментів в ЄС упродовж останніх років є достатньо поширеною. При цьому Євроюст діє, фактично, як центральний орган, наділений повноваженнями із врегулювання конкуренції юрисдикцій щодо виданих ордерів.
У підрозділі розглянуто основні інструменти співробітництва, а також оперативну діяльність Євроюсту, пов’язану із розслідуванням злочинів транскордонного характеру, що входять до його компетенції. Зокрема, це такі інструменти, як координаційні наради, рекомендації, використання європейських ордерів на арешт, на заморожування майна або доказів, на надання доказів.
Дедалі ефективнішим інструментом Євроюсту у боротьбі проти транскордонної злочинності є спільні слідчі групи (ССГ), метою роботи яких є координація транскордонних розслідувань, прискорення взаємної правової допомоги, обмін інформацією та досвідом, підвищення взаємної довіри.
Окремо досліджуються питання такого важливого елемента механізму боротьби проти серйозних транскордонних злочинів, як конфіскація та повернення доходів від злочинів. Зокрема, зазначається, що питання конфіскації й повернення активів розглядаються Євроюстом і на нарадах національних бюро, і на координаційних нарадах із представниками влади відповідних держав.
Аналіз такої діяльності дав підстави вважати, що основними перешкодами на шляху розслідування, а також виявлення, відстеження та повернення активів, що отримані завдяки транскордонній організованій злочинній діяльності, залишаються відмінності як у матеріальному, так і в процесуальному праві держав-членів. Застосування принципу подвійного визнання діяння злочинним і тягар доведення незаконності походження майна досі залишаються істотними перешкодами для визнання і виконання постанов про конфіскацію активів.
У підрозділі досліджується та аналізується практична діяльність Євроюсту, спрямована на боротьбу зі злочинами, які входять до компетенції Євроюсту: незаконний обіг наркотиків, незаконна діяльність із відмивання грошей, злочини, пов’язані з ядерними та радіоактивними речовинами, нелегальне перевезення мігрантів, торгівля людьми, злочини, пов’язані із транспортними засобами, вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень тощо.
У підрозділі 2.3. «Співробітництво Євроюсту з іншими інституціями Європейського Союзу, третіми державами та міжнародними організаціями» зазначається, що Євроюст є найважливішим інституційним елементом простору свободи, безпеки та юстиції, а також центральним органом механізму співробітництва у кримінальних справах в Європейському Союзі. Виконанню завдань Євроюсту як координаційного органу при проведенні розслідувань злочинів транскордонного характеру в ЄС сприяють відносини з партнерами – інституціями ЄС; органами та агенціями ЄС; Європейською судовою мережею та іншими мережами ЄС у кримінальних справах; третіми країнами та міжнародними організаціями. Євроюст активно співпрацює з такими інституційними підрозділами (органами та агентствами), як Європол, Європейське бюро з боротьби з шахрайством (ОЛАФ), Європейська агенція з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав – членів Європейського Союзу (Фронтекс), Європейська мережа з навчання співробітників поліції, Європейський поліцейський коледж. Не менш важливою для Євроюсту є плідна співпраця та тісні відносини з інституціями Європейського Союзу, такими, як Європейський Парламент, Європейська Рада і Європейська Комісія. Щодо відносин із партнерами поза межами ЄС, то основними з них є Управління ООН з наркотиків і злочинності (United Nations Office on Drugs and Crime, УНЗ ООН), Іберо-американська мережа співпраці органів юстиції (La Red Iberoamericana de Cooperación Jurídica Inte
acional, Iber-RED), а також відповідні відомства низки іноземних держав – Ісландії, Норвегії, США, Хорватії, Румунії, Швейцарії, Македонії тощо.
8 грудня 2011 р. було парафовано Угоду про співробітництво між Україною та Євроюстом за результатами переговорів, під час яких сторонами було остаточно узгоджено позиції та проект Угоди. У підрозділі зазначено про доцільність пришвидшення процесу ратифікації цієї Угоди.
оюзі» окреслено перспективи та можливі формати створення Європейської прокуратури як нової інституції в системі кримінальної юстиції в ЄС.
Підрозділ 3.1. «Європейська прокуратура de lege lata» присвячений дослідженню travaux preparatoire щодо положень статті 86 Договору про функціонування ЄС у редакції Лісабонського договору стосовно визначення ролі і повноважень Європейської прокуратури, а також порядок її створення.
Крім того, здійснено аналіз позицій держав – членів ЄС стосовно доцільності та перспективності запровадження нової інституційної ланки в системі кримінальної юстиції ЄС. Негативне ставлення держав-членів викликають, зокрема, такі майбутні повноваження Європейської прокуратури, як: обвинувачувати, заарештовувати та ув’язнювати осіб на території всього Європейського Союзу за власним рішенням; а також вибір національного правопорядку, в якому буде здійснюватися судовий розгляд справи. До того ж, важливим негативним фактором є значна відмінність правових систем деяких держав-членів та неготовність їх урядів здійснити гармонізацію кримінального законодавства. Разом із тим існує ряд позитивних наслідків створення Європейської прокуратури. Це, зокрема, перебудова інституційної структури системи внутрішньої безпеки ЄС, запровадження узгодженого підходу до питання про притягнення до кримінальної відповідальності, гарантування ширших процесуальних прав та ефективної допомоги жертвам злочинів.
У підрозділі також розглянуто можливі моделі створення майбутньої Європейської прокуратури: 1) Євроюст перетворюється на Європейську прокуратуру шляхом поступового розширення повноважень Колегії Євроюсту та національних членів; 2) Європейська прокуратура створюється як окремий орган, не пов’язаний з Євроюстом та поза його організаційною структурою; 3) Європейська прокуратура створюється як окремий підрозділ у рамках організаційної структури Євроюсту; 4) Європейська прокуратура об’єднується з Євроюстом, у результаті чого утворюється новий орган із новим механізмом прийняття рішень; 5) Комбіновані моделі (Європейська прокуратура бере участь у засіданнях Колегії Євроюсту, коли питання, що обговорюються, стосуються фінансових інтересів Союзу; 9 національних членів від держав-членів стають заступниками Європейського прокурора; Європейська прокуратура діє у форматі «мініколегії»).
У підрозділі 3.2. «Європейська прокуратура de lege ferenda: модельні правила процедури майбутньої європейської прокуратури» проаналізовано важливий документ, що містить пропозиції про порядок функціонування Європейської прокуратури, – Модельні правила процедури для майбутньої Європейської прокуратури (Модельні правила). Наголошено, що Модельні правила не виключають можливості розширення в подальшому обсягу матеріальних повноважень Європейської прокуратури на тяжкі злочини транскордонного характеру, оскільки стаття 86 Договору про функціонування Європейського Союзу передбачає два можливі варіанти обсягу повноважень Європейської прокуратури: 1) розслідування лише злочинів проти фінансових інтересів Союзу; 2) розслідування тяжких злочинів, що мають транскордонний характер. Однак, враховуючи те, що деякі держави-члени виступають проти самої ідеї Європейської прокуратури, доволі важко уявити, що рішення про розширення повноважень буде досягнуто найближчим часом.
Встановлено, що Модельні правила в частині, що закріплює права підозрюваного, загалом кореспондуються з установчими документами органів міжнародної кримінальної юстиції, зокрема Статутом Міжнародного кримінального суду. Водночас у Модельних правилах пропонується закріпити ширші інформаційні права підозрюваного: право ознайомлюватися із матеріалами справи, право збирати докази, право вимагати надання доступу до таємної інформації тощо.
Акцентується увага на тому, що запропоновані Модельними правилами примусові слідчі заходи є нехарактерними для інших міжнародних органів кримінальної юстиції. Відмінною також є інституційна система, в рамках якої функціонують такі органи. Із урахуванням зазначених особливостей видається досить логічним наділення Європейської прокуратури обсягом повноважень, запропонованим Модельними правилами.
Доведено, що однією з суттєвіших відмінностей запропонованої моделі Європейської прокуратури, порівняно з іншими міжнародними органами кримінальної юстиції, є те, що Європейська прокуратура передає справу на розгляд не міжнародному судовому органу, а національному суду. Крім того, у ході судового розгляду справи застосовується національне кримінально-процесуальне законодавство, що також помітно відрізнятиме Європейську прокуратуру від інших органів міжнародної кримінальної юстиції.
На основі аналізу тексту Модельних правил зроблено висновок про те, що Європейська прокуратура не буде федеральною службою, яка функціонує незалежно від національних органів влади. Імовірніше, вона буде своєрідним аналогом міжнародних органів прокуратури, які сьогодні існують у рамках міжнародних кримінальних судових органів (МКС, МКТЮ, МКТР та інших). Європейську прокуратуру буде спрямовано на протидію тяжким злочинам, що вчиняються на території держав – членів Європейського Союзу та мають транскордонний вимір. При цьому основним вектором роботи майбутньої Європейської прокуратури буде протидія шахрайству щодо фондів ЄС, а також, імовірно, іншим тяжким злочинам транскордонного характеру. |
