ПОКАЗАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ЯК ДЖЕРЕЛО ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автором обґрунтовано актуальність обраної дисертаційної теми; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; надано відомості про шляхи і форми їх упровадження й апробації; наведено дані щодо публікацій дисертанта, в яких відображено основні положення дослідження; визначено структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Обвинувачений у кримінальному процесі України» складається із двох підрозділів і присвячений дослідженню теоретичних питань щодо  процесуального становища обвинуваченого у кримінальному процесі. 

У підрозділі 1.1 «Процесуальне положення обвинуваченого у кримінальному процесі» розкрито та проаналізовано процесуальне положення обвинуваченого, сформоване дослідженнями як вітчизняних, так і зарубіжних учених на науковому рівні та нормативне закріплення у національному законодавстві.

Висвітлюючи це питання, автор зазначив, що відповідно до ст. 43 КПК України обвинувачений з’являється у кримінальній справі та загалом у кримінальному судочинстві з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, причому ця дія відбувається незалежно від того, знає про це особа, щодо якої винесена ця постанова, чи ні.

На підставі аналізу процесуального положення обвинуваченого за чинним національним законодавством та наукових праць вітчизняних науковців і вчених зарубіжних країн автор робить висновок, що статус обвинуваченого є неповним в юридичному закріпленні положення особи у суспільстві.

Аналізуючи систему процесуальних прав обвинуваченого, дисертант наголошує на взаємозв’язку права давати показання з іншими процесуальними правами – знати, у чому його обвинувачують, подавати докази, заявляти клопотання, ознайомлюватися після закінчення досудового слідства з усіма матеріалами справи та інші, що є обов’язковими й необхідними передумовами реалізації прав обвинуваченого у кримінальному процесі.

Проаналізувавши чинне законодавство, автор відзначив, що воно містить і поняття обвинуваченого, і його права, проте, законодавець залишив поза увагою питання визначення переліку обов’язків даного учасника кримінального процесу. Автор вважає за необхідне у законі зазначити обов’язки, що покладаються на обвинуваченого у кримінальному процесі, адже він є головною й особливою процесуальною фігурою. Також автор пропонує внести доповнення до ст. 43 КПК України, в якій зазначити перелік обов’язків обвинуваченого у кримінальному процесі.

Дисертант до обов’язків обвинуваченого пропонує віднести: 1) виконувати умови застосування заходів безпеки і законні вимоги органу, що забезпечує заходи безпеки; 2) негайно інформувати орган, що забезпечує заходи безпеки, про кожен випадок загрози або протиправних дій щодо нього; 3) при поводженні з майном, яке видається йому органами, що здійснюють заходи безпеки, у користування для забезпечення його захисту, дотримуватися вимог законодавства; 4) не розголошувати інформацію про вжиті щодо нього заходи безпеки без дозволу органу, який здійснює ці заходи.

Здобувач доводить необхідність у розмежуванні процесуальних положень обвинуваченого і підсудного, що у чинному КПК України відображено єдиною нормою (ст. 43). У роботі розкрито відмінності у статусах осіб обвинуваченого та підсудного і запропоновано доповнити КПК України окремою нормою, що передбачає поняття підсудного, його права й обов’язки.

У підрозділі 1.2 «Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого» розкрито сутність притягнення особи як обвинуваченого. Згідно з вимогами ст. 43 КПК України, притягнення особи як обвинуваченого – це одне із важливих процесуальних рішень, оскільки з даного моменту у кримінальному судочинстві з’являється новий учасник – обвинувачений. На думку автора, це досить відповідальне процесуальне рішення, яке приймає слідчий на основі доказів, зібраних проведенням відповідних початкових слідчих дій.

Дисертант зауважує, що досить часто порушення права обвинуваченого на захист дістає виявлення у несвоєчасному пред’явленні обвинувачення, причому несвоєчасність може проявлятися як у затягуванні з притягненням особи як обвинуваченого, так і в передчасному притягненні. Автор зазначає, що штучне затягування строків винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого обмежує не тільки процесуальні права обвинуваченого, а й конституційні права людини.

Також автор зазначає, що негативна сторона передчасного прийняття такого рішення може спричинити необґрунтоване застосування запобіжних заходів, компрометацію особи перед суспільством, необґрунтоване позбавлення, обмеження свободи та зумовити переживання у членів родини обвинуваченого тощо. Навіть закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами не може відшкодувати той моральний збиток, що був заподіяний необґрунтованим притягненням особи як обвинуваченого. Саме тому автор пропонує внести доповнення у типовий бланк постанови про притягнення особи як обвинуваченого у вигляді положення про роз’яснення ст. 66 КК України – ”активне сприяння розкриттю злочину, викриттю інших співучасників злочину та розшуку майна, добутого у результаті злочину, є обставиною, що пом’якшує покарання”.

Автор вважає за  необхідне у кримінально-процесуальному законі закріпити гарантії об’єктивного розгляду та вирішення питання про приєднання до справи матеріалів, що подають обвинувачений або його захисник. У цьому контексті було б доцільним відмовитися від практики, коли рішення про прийняття заявлених захисником клопотань приймає слідчий. Зробити це можна законодавчим закріпленням норми про неприпустимість відмови у прийнятті та приєднанні до справи інформації, поданої учасниками процесу, про порядок прийняття цих відомостей, предметів і документів. Тому є доцільним суттєво розширити перелік підстав, за якими дозволяється судове оскарження, а також включення у цей перелік не тільки основних дій та рішень слідчих органів і прокурора, а й оскарження у суді відмови у задоволенні клопотання сторони захисту про проведення слідчих дій щодо збирання доказів.

У типовому бланку постанови про притягнення особи як обвинуваченого відобразити роз’яснення ст. 66 КК України – ”активне сприяння розкриттю злочину, викриттю інших співучасників злочину та розшуку майна, добутого у результаті злочину, є обставиною, що пом’якшує покарання”.

Розділ 2 «Поняття, правова природа, предмет та класифікація показань обвинуваченого» складається із чотирьох підрозділів, у яких висвітлюється поняття та правова природа показань обвинуваченого, здійснено компаративний аналіз цих показань, розкрито предмет та класифікацію показань обвинуваченого у кримінальному процесі.

У  підрозділі 2.1 «Поняття та правова природа показань обвинуваченого» автор досліджує поняття показань обвинуваченого, їх відмінності від інших джерел доказування, визначає показання обвинуваченого як будь-які повідомлення, що були отримані від обвинуваченого в усній чи письмовій формі під час проведення слідчих дій з його участю або ті, що стосуються існуючих у справі доказів чи сутності пред’явленого обвинувачення. При цьому зосереджено увагу на тому, що показаннями обвинуваченого слід вважати лише такі повідомлення, які містять відомості про фактичні дані, що відносяться до предмета доказування.

Важливість показань обвинуваченого не вичерпується лише тим, що йому найповніше можуть бути відомі обставини вчинення злочину. Показання обвинуваченого – це джерело відомостей про обставини, що характеризують суб’єктивну сторону злочину. Використовуючи показання обвинуваченого, слідчий і суд можуть отримати відомості, що характеризують особистість обвинуваченого, мотиви вчинення злочину, вину обвинуваченого та характер його злочинних намірів, а неналежне ставлення до показань обвинуваченого, що стосувалися суб’єктивної сторони складу злочину, призводило до негативних наслідків.

Автор, формулюючи визначення показань обвинуваченого, враховував їх процесуальну природу, тобто вони є доказом чи джерелом доказу. На основі цього були виокремлені особливості показань обвинуваченого: 1) подвійна процесуальна природа показань обвинуваченого – вони одночасно є засобом доказування, оскільки можуть містити відомості про факти, що мають значення для справи, і засобом захисту обвинуваченого від пред’явленого обвинувачення, оскільки за допомогою показань обвинувачений може захищатися від обвинувачення, заперечуючи конкретні факти, що становлять предмет цього обвинувачення, або по-іншому трактуючи їх; 2) значний обсяг інформації, яка може міститися в показаннях обвинуваченого і стосуватися всіх елементів предмета доказування; 3) відсутність відповідальності за відмову давати показання і за завідомо неправдиві показання.

Під показаннями обвинуваченого автор пропонує розуміти будь-які повідомлення, що були отримані від обвинуваченого в усній чи письмовій формі під час проведення слідчих дій з його участю або ті, що стосуються доказів чи сутності пред’явленого обвинувачення, що існують у справі.

У підрозділі 2.2 «Компаративний аналіз показань обвинуваченого у кримінальному процесі» автор, досліджуючи показання обвинуваченого у різних історичних формах процесу, зазначає, що доказове значення показань обвинуваченого в історії кримінального процесу змінювалось.

Так, у період рабовласництва та раннього феодалізму в обвинувальному кримінальному процесі, що існував, визнання особою вини було основним джерелом доказів – за його наявності розгляд справи закінчувався і суд виносив обвинувальний вирок. Існували “виправдовувальні показання” обвинуваченого, які не мали інформативного характеру – наприклад, ордалії. Ці “показання” давалися з дотриманням складних процедур, які не впливали на їх достовірність, але порушення яких призводило до втрати ними доказового значення.

В імператорському Римі при зародженні інквізиційного кримінального процесу, який і дістав подальший розвиток у феодальних абсолютистських державах Європи, обвинувачений був не суб’єктом, а об’єктом процесу, зобов’язаним давати показання. З метою отримання зізнання, що було безумовним доказом вини, застосовувалося катування. Відмова давати показання або завідомо неправдиві показання обвинуваченого були підставою для накладення на нього покарання.

У Франції після буржуазної революції кінця ХVІІІ ст. зародилася третя форма кримінального процесу – змішана, яка виникла і була сприйнята іншими країнами (наприклад, у Росії вона закріплювалася у Статуті кримінального судочинства 1864 р.), обвинувачений наділявся сукупністю процесуальних прав, необхідних для захисту від обвинувачення. Визнання обвинуваченим своєї вини могло бути підставою для винесення обвинувального вироку лише при підтвердженні його іншими, зібраними у справі доказами. Отже, показання обвинуваченого стали звичайним джерелом доказів.

З другої половини 50-х років ХХ ст. в юридичній літературі гостро розглядалося питання про роль і значення показань обвинуваченого у кримінальному процесі. У результаті цього були вироблені правила, що покладені в основу сучасної системи оцінки доказів, зокрема й показань обвинуваченого. Ці правила були закріплені в Основах кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, та рецепійовані законодавством союзних республік, зокрема.  Української РСР. До проведення в Україні “малої” судової реформи 2001 р. ці правила залишалися незмінними. Отже, можна зазначити, що роль та доказове значення показань обвинуваченого у системі джерел доказів на різних етапах історії кримінального процесу неодноразово змінювалася.

У підрозділі 2.3 «Предмет показань обвинуваченого у кримінальному процесі» автор наголошує на тому, що предмет показань обвинуваченого слід відрізняти від поняття «зміст показань», оскільки воно являє собою реально повідомлену інформацію. Предмет показань – умоглядна конструкція, припущення того, про що повинен говорити обвинувачений, які питання слідчий може поставити йому під час допиту.

Предмет показань обвинуваченого може бути визначено на підставі таких норм КПК України. Обвинувачений «має право давати показання з пред’явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання» (ст. 43 КПК України). При цьому, «на початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому йому обвинуваченні» (ч. 6 ст. 143 КПК України). Водночас, закон відносить до права обвинуваченого (серед інших) право подавати докази, заявляти клопотання (ст. 43 КПК Уккраїни) і зобов’язує слідчого при пред’явленні обвинувачення, тобто перед допитом, роз’яснити обвинуваченому всі його права (ст. 142 КПК України). Зрозуміло, що обвинуваченому при даванні показань повинна бути забезпечена можливість  реалізувати ці права.

Автор визначає певні елементи, що містяться у показаннях обвинуваченого: 1) виражене обвинуваченим ставлення до пред’явленого йому обвинувачення –  його позиція щодо обвинувачення, тобто або визнання своєї вини (повне або часткове), або заперечення її; 2) виклад фактичних обставин справи; 3) надання показань обвинуваченим щодо тих чи інших фактів і дій, його аргументи і міркування, зокрема висунуті ним версії, 4) посилання обвинуваченого на ті чи інші джерела доказів і заявлені ним клопотання про перевірку тих чи інших обставин, про дослідження тих чи інших джерел доказів. Перші два із зазначених елементів повинні бути, як правило, у кожному показанні обвинуваченого (якщо тільки обвинувачений не відмовився від давання показань по суті обвинувачення), а третій і четвертий не є необхідними частинами показань, оскільки обвинувачений нерідко обмежується викладом фактичних даних і не наводить у своїх показаннях жодних аргументів, не посилається на докази та не заявляє клопотань.

Водночас, обвинувачений має право давати показання про будь-які обставини, якщо вважає, що вони мають значення для справи, а може, зокрема, додатково повідомити дані про пом’якшуючі обставини, причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, інших відомих йому злочинах. Його показання можуть стосуватися характеристики іншого обвинуваченого, потерпілого, свідків, взаємин з ними і між ними тощо. Він допитується про обставини, істотні для забезпечення його прав.

У підрозділі  2.4 «Класифікація показань обвинуваченого» дисертант зазначає, що показання обвинуваченого у багатьох випадках є ефективним засобом встановлення обставин у справі. Розуміння показань обвинуваченого має велике значення, оскільки вони можуть використовуватись для обґрунтування процесуальних рішень. Надання обвинуваченому можливості висловити своє ставлення до обвинувачення, наводити аргументи, що підтверджують його невинуватість є важливим засобом забезпечення права особи на захист.

При аналізі видів показань обвинуваченого автор використовує різні критерії класифікації, зокрема: 1) залежно від способу їх використання; 2) залежно від того, на що спрямовані показання; 3) залежно від психологічного ставлення обвинуваченого до показань, які він надає; 4) залежно від відповідності показань обвинуваченого до діяння, що відбулося; 5) залежно від того, при проведенні яких процесуальних дій вони були отримані; 6) залежно від ставлення обвинуваченого до пред’явленого обвинувачення.

На думку автора, така класифікація показань обвинуваченого має велике значення, оскільки вони можуть використовуватись для обґрунтування процесуальних рішень. Важливим засобом забезпечення права особи на захист є надання обвинуваченому можливості висловити своє ставлення до обвинувачення, наводити аргументи, що підтверджують його невинуватість тощо.

Полемізуючи з ученими, які у своїх працях надають визначення таких різновидів обвинувальних показань, як «обмова» та «самообмова», автор дає власне тлумачення цих понять. Так, під поняттям «обмова» автор розуміє хибні (неправдиві) показання обвинуваченого щодо співучасників злочину або інших осіб, що спрямовані на применшення власної вини або своєї ролі у вчиненні злочину. Самообмова – це хибні (неправдиві) показання обвинуваченого, який бере на себе відповідальність за злочин, що ним не був вчинений, або переслідує мету уникнути покарання за більш тяжкий злочин.

 Розділ 3 «Отримання показань обвинуваченого у кримінальному судочинстві» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Комплекс правових заходів, що стимулюють надання обвинуваченим правдивих показань» автор стверджує, що необхідно використовувати збалансований комплекс заходів, які стимулюють обвинуваченого до надання правдивих показань. Наявність такого комплексу  заходів може змінити ситуацію, що склалася на сьогодні, і буде спонукати обвинувачених надавати правдиві показання, від чого виграють і вони самі, і держава, зацікавлена у точному встановленні всіх обставин справи.

На думку дисертанта, доцільним є більш широке застосування у кримінальному законодавстві інституту звільнення особи від кримінальної відповідальності, враховуючи її дієве каяття (насамперед, шляхом викриття організаторів та активних виконавців злочину). Для застосування цього інституту необхідно передбачити такі умови: 1) особа не повинна бути організатором злочину; 2) дії/бездіяльність цієї особи не спричинили тяжких наслідків; 3) особа розкаялася у вчиненні злочину і надає правдиві показання; 4) ці показання допомогли викрити інших осіб, які брали участь у вчиненні даного злочину.

Власне, кожний із цих заходів може стимулювати надання обвинуваченим правдивих показів, що викривають співучасників, оскільки він відчуватиме себе захищеним і під час провадження у кримінальній справі, і в період відбування покарання, якщо таке буде призначене, і після його відбуття.

Сприйняття, запам’ятовування, відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Сприйняття – це не тільки сума відчуттів, а й діяльність мислення.

Другим етапом формування показань є запам’ятовування, як здатність утворювати умовні зв’язки, зберігати і відновлювати їхні сліди.

У слідчій практиці переважно зустрічаються показання осіб, які не ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для викладу їх потім на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого, яке залежить від низки умов, зокрема фізичного і психічного стану особи у момент відтворення.

На думку дисертанта, є доречним гарантувати обвинуваченому, який дає правдиві показання, низки прав: 1) вимагати забезпечення своєї безпеки, безпеки своїх близьких та інших осіб від протиправних посягань, за допомогою яких на нього здійснюється протиправний тиск; 2) знати про застосування щодо нього заходів безпеки і про їх характер; 3) звертатися з проханням про застосування додаткових заходів безпеки, передбачених законодавством, або про відміну здійснюваних заходів безпеки; 4) оскаржити у вищий орган, прокурору або суд рішення та дії органу, що є відповідальним за його безпеку.

У підрозділі 3.2 «Окремі слідчі дії як засоби отримання та перевірки показань обвинуваченого» дисертант наголошує, що показання обвинуваченого як процесуального джерела доказів можуть бути сформовані не лише під час проведення допиту, а й під час інших слідчих дій, зокрема, як: очна ставка з його участю, пред’явлення йому для впізнання осіб і предметів, відтворення обстановки та обставин подій тощо. Водночас, автор звертає увагу на те, що допит обвинуваченого є основним засобом отримання та перевірки його показань.

Очна ставка з обвинуваченим, пред’явлення йому для впізнання осіб і предметів, відтворення обстановки та обставин подій, під час яких також можуть бути отримані показання обвинуваченого, допустимі лише після його допиту. Метою допиту є отримання відомостей про всі обставини у справі, що у кримінальному процесі підлягають встановленню для того, щоб справа могла бути вирішена повно, всебічно та об’єктивно. У встановленому порядку фіксуються не показання, а відомості, що у подальшому і набувають процесуального статусу “показання”. Також дисертант звертає увагу на з’ясування та визначення часу допиту, вказує на необхідність законодавчо визнати строки безперервного допиту обвинуваченого.

Вивчаючи матеріали кримінальних справ, зокрема у частині пред’явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого, автор розробив зразок анкетної частини бланку допиту обвинуваченого, що може використовуватися у практичній діяльності. Обов’язок слідчого вручати обвинуваченому копію постанови про притягнення як обвинуваченого є суттєвою гарантією дотримання його прав у кримінальному процесі, але, на думку дисертанта, додатковою гарантією дотримання його процесуальних прав може виступати і вручення пам’ятки із зазначенням його прав та обов’язків, оскільки на сьогодні ознайомлення обвинуваченого з правами зазвичай зводиться до підпису бланку з переліком прав, що міститься у постанові про притягнення особи як обвинуваченого.

Аналізуючи очну ставку як вид слідчої дії, автор вказує на необхідність доповнення норми КПК України (ст. 173) у частині дотримання гарантії прав обвинуваченого, зазначивши, що при провадженні очної ставки за участю обвинуваченого йому роз’яснюється його право давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання.

У підрозділі 3.3 «Фіксація та оцінка показань обвинуваченого на досудовому слідстві» автор висвітлює способи фіксації показань обвинуваченого, зокрема, аналіз кожного доказу, що міститься у показаннях обвинуваченого та зіставлення його з іншими доказами; провадження слідчих дій; використання різноманітних тактичних прийомів допиту. Дисертант зазначає, що всебічна, повна й неупереджена фіксація та оцінка показань обвинуваченого є необхідною передумовою правильного вирішення справи.

Значення фіксації доказів, зокрема показань обвинуваченого, важко переоцінити. Процес доказування має дві сторони: пізнавальну і достовірну. Доказова інформація стає доказом у кримінально-процесуальному розумінні лише після її закріплення у формі, встановленій законом. Тому фіксацію необхідно розглядати як дію, що завершує збирання доказів, а не як самостійний елемент процесу доказування.

Автор погоджується із визначенням процесуалістів, які зазначають, що фіксація доказів – це система дій слідчого, здійснюваних відповідно до кримінально-процесуального закону, спрямованих на перетворення сприйнятої ним доказової інформації у форму, що забезпечує максимально повне збереження і використання отриманих даних з метою її доказування.

Аналіз законодавства дозволяє виокремити такі способи фіксації показань обвинуваченого: протоколювання, фотографування, аудіозапис, відеозапис, кінозйомка, виготовлення схем, креслень, малюнків, діаграм. Ці способи фіксації можна виокремити у дві групи: обов'язкові або основні (протоколювання) та факультативні або додаткові (всі інші).

При узагальненні даних анкетування серед практичних працівників автор дійшов висновку, що фіксування показань обвинувачених залишається актуальним саме у визначенні початкового моменту внесення інформації, що отримав слідчий до протоколу – на момент отримання показів від обвинуваченого чи після закінчення вільної розповіді обвинуваченим про події, що цікавлять слідство. Ця проблематика є актуальною у сфері аналізу особистих якостей слідчих, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа. Так, на думку автора, слідчий повинен мати такі якості, зокрема: практичний досвід, запам’ятовування, вміння складати чорнові записи та правильно відображати отриману інформацію у протоколі, навички (у межах необхідності) використання технічних засобів при проведенні окремих слідчих дій.

Також автором звернуто увагу на один із засобів фіксації отриманих показань обвинуваченого – складання схем і малюнків, що не лише активізує пам'ять обвинуваченого, а й допомагає слідчому виявити його психологічні особливості з точки зору спостережливості, пам'яті. Це, у свою чергу, дасть можливість  достовірніше оцінити його показання, а також може бути використано з успіхом упродовж розслідування справи.

Суд, прокурор, слідчий оцінюють докази, зокрема і показання обвинуваченого, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК України). Негативним явищем є як недооцінка, так і переоцінка доказового значення показань обвинуваченого. Відмова обвинуваченого давати показання, а також його неправдиві показання не є критерієм визнання його винуватим.