VACANCIES AND COOPERATION

У першому розділі «Науково-методологічні засади державно-приватного партнерства та його моделі» розкриті теоретико-методологічні засади здійснення державно-приватного партнерства, зокрема, через положення інституційної теорії; аналізуються основні види моделей ДПП; досліджується соціальна відповідальність корпорацій як специфічний прояв ДПП в забезпеченні розвитку регіональної інфраструктури.

В роботі підкреслено, що в процесі свого існування перед будь-якою державою постає певне коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці види або форми активності держави відображаються у її функціях, для реалізації яких акумулюються певні кошти шляхом обкладання податками суб’єктів економічної діяльності, митних зборів, акцизів тощо.

Виявлено, що у більшості випадків державі не вистачає власних ресурсів, щоб повноцінно виконувати всі покладені на неї функції. Окрім того, існування природної монополії та, відповідно, відсутність конкуренції на ринку державних послуг негативно відображається на їхній якості, вартості та своєчасності їх надання, що зумовлює необхідність пошуку інноваційних підходів для вирішення виявлених проблем.

Проведений аналіз основних підходів щодо реалізації державних функцій дозволив виокремити державно-приватне партнерство як ефективний механізм співпраці держави і приватного бізнесу в сфері розбудови інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг.

Акцентовано, що основні положення інституціональної економічної теорії, які мають стосунок до державно-приватного партнерства, представлені низкою наступних концепцій: теорія інститутів, теорія транзакційних витрат, теорія контрактів, агентська теорія, теорія прав власності.

Так, стосовно теорії інститутів, теоретичне обґрунтування розвитку державно-приватного партнерства в межах цієї концепції матиме наступний вигляд.

· розвиток ДПП обумовлюється, насамперед, формальними інститутами, до яких слід віднести закони та підзаконні акти у сфері розвитку співпраці держави та приватного бізнесу з розбудови інфраструктури загального користування і надання інфраструктурних послуг, угоди з реалізації конкретних договорів державно-приватного партнерства. Неформальні інститути включатимуть традиції та звичаї розвитку власне приватного бізнесу, державно-приватного партнерства, ставлення до нього населення як кінцевих споживачів послуг (відношення до приватного бізнесу та ролі держави), залучення до цього процесу неурядових (громадських) організацій і громадських ініціатив тощо.

· інститути розвитку державно-приватного партнерства поділяються на: координуючі, діяльність яких спрямована на сприяння розвитку співпраці між державою та приватним бізнесом у сфері розвитку інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг, зменшення рівня невизначеності та транзакційних витрат сторін; контролюючі, метою діяльності яких є забезпечення дотримання встановлених правил, які регулюють відносини в процесі реалізації угод державно-приватного партнерства; стимулюючі, які свої зусилля спрямовують на зниження рівня невизначеності у відносинах держави та приватного сектору в ході реалізації проектів ДПП шляхом забезпечення інформацією та її обробкою, і зниження таким чином транзакційних витрат сторін.

Беручи до уваги вищенаведене, інститут державно-приватного партнерства можна визначити як форму взаємодії між державою та приватним бізнесом з приводу розвитку інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг, яка, в свою чергу, включає в себе інститути як формальні, так і неформальні та організації забезпечуючого, координуючого та контролюючого характеру, спрямовані на зниження міри невизначеності та транзакційних витрат сторін.

Виходячи з аналізу взаємин, які існують між учасниками угоди державно-приватного партнерства, їх також можна розглядати в контексті відносин «принципал – агент» з низки причин: предметом угоди в ДПП є делегуванням державою (принципал) своїх функцій приватному оператору чи консорціуму компаній (агент); держава як принципал несе витрати на виконання приватним оператором як агентом своїх функцій; держава може нести втрати в результаті реалізації таких взаємин через те, що її інтереси не співпадають та подекуди є антагоністичними по відношенню до цілей приватних операторів; через тривалість та комплексність таких угод, неможливо охопити всі можливі ситуації, які можуть виникати у взаєминах двох сторін; держава несе витрати із забезпечення моніторингу ходу реалізації угод державно-приватного партнерства.

Підготовка та реалізація проекту державно-приватного партнерства супроводжується низкою операцій, що зумовлюють здійснення транзакційних витрат. Зокрема, на попередній стадії виникають витрати, пов’язані з вивченням доцільності залучення приватного сектору до розбудови інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг, розробкою стандартів якості та основних вимог до потенційних учасників від приватного сектору, вивченням ринку приватних операторів, можливих джерел фінансування тощо. Ці заходи вимагають збору та обробки великих масивів інформації, дуже часто за участі незалежних консалтингових фірм.

Інформаційна асиметрія та пов’язана з нею невизначеність як наслідок недосконалості контрактів при реалізації угод ДПП можуть призвести до опортуністичної поведінки, що викликатиме додаткові транзакційні витрати: з одного боку, приватний партнер отримує можливість використати упущення недосконалого контракту на свою користь та додатковий зиск, навіть з нанесенням шкоди своєму контрагенту; з іншого боку, держава може розривати угоди ДПП з політичних мотивів, вносити в них зміни, чи, навпаки, утримуватись від їх своєчасного внесення, що спричинить нанесення збитків приватному бізнесу.

Відповідно до теорії прав власності, недосконалість контрактів зумовлює ситуацію, коли неможливо передбачити і, відповідно, відобразити у контракті всі випадки, які можуть виникнути у майбутньому. Наслідком цього буде виникнення додаткових транзакційних витрат. З огляду на тривалий термін реалізації угод ДПП можливе виникнення наступних ситуацій, не зазначених у контракті: регламентація всіх випадків альтернативного використання об’єкта інфраструктури загального користування; складність у визначенні правового режиму об’єктів, які передбачається приватизувати по закінченні терміну дії угоди ДПП; проблемність розподілу доданої вартості, що існує у нематеріальній формі (гудвіл); складність у врегулюванні майбутніх взаємовідносин власності між державою як концесієдавцем, концесіонером, а також третіми особами з приводу розбудови та функціонування об’єктів дорожньої інфраструктури на концесійній автомагістралі; механізм захисту прав власності приватною стороною у разі зміни політичної кон’юнктури; проблематичність відстоювання прав власності у випадку дії фактору корупції; існування ризику, що повторні перемовини щодо реалізації угоди державно-приватного партнерства можуть суттєво погіршити умови для приватного партнера; процедура відстоювання прав власності у разі економічних втрат внаслідок об’єктивних причин та неспрацювання або неналежного спрацювання механізму державного гарантування чи страхового захисту.

На основі аналізу узагальнення понять «державний (публічний) сектор», «приватний сектор», а також різних підходів щодо характеристики державно-приватного партнерства та його основних рис, запропоновано наступне визначення: ДПП – це комплекс відносин, які є стабільними та тривалими і виникають між державою в особі її центральних та регіональних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, з однієї сторони, та представників бізнесу, інститутів громадянського суспільства і місцевих спільнот – з іншої, з приводу перерозподілу повноважень щодо створення інфраструктури загального користування, виробництва товарів та надання послуг, які традиційно вважались монополією держави, та врегулювання між сторонами в зв’язку з цим наступних питань: розподіл відповідальностей, ризиків, зобов’язань щодо фінансового забезпечення, проектування, будівництва, утримання, експлуатації, права власності, участі в управлінні та розподілі прибутку, що базується на принципах рівності, відкритості, недискримінації, змагальності, підвищення ефективності та мінімізації ризиків і витрат.

Виходячи з узагальнення практики використання механізму державно-приватного партнерства у світовому господарстві, виділено наступні його переваги, а саме: цінність за гроші (ЦзГ), інновації приватного сектору, залучення компетенцій приватного сектору, підвищення ефективності витрат, більш ефективне використання активів, забезпечення прибутковості та податкових надходжень, економія часу. Зокрема, цінність за гроші полягає в реалізації проектів ідентичної якості за нижчими витратами та проектів вищої якості за такою ж вартістю. Визначальними чинниками даної переваги виступають: передача ризиків від держави до приватного сектору, фокусування на результатах, довготривалий характер відносин, оцінка діяльності та стимули, управлінські навики приватного сектору, конкуренція.

Зважаючи на складну природу та можливі варіанти взаємовідносин між державою та приватним бізнесом у спільних проектах, проведено класифікацію моделей ДПП за наступними критеріями: термін дії, характер проектів, види економічної діяльності, ініціатор проекту, рівень реалізації, спосіб організації конкурсного відбору, юридичне оформлення тощо.

В роботі зазначено, що в окремих країнах, в залежності від конкретних умов, розробляються та використовуються власні моделі ДПП, досвід яких є дуже цінним для України.

Виходячи з наведеної класифікації, виділено наступні найбільш поширені моделі державно-приватного партнерства: традиційні державні закупівлі; контракти на послуги; контракти з менеджменту та експлуатації; лізинг; концесія; глобальні ДПП.

Окрім того, запропоновано віднести соціальну відповідальність корпорацій як взаємовідносин між корпораціями та громадою з приводу здійснення заходів соціального, економічного та етичного характеру, до особливої форми прояву державно-приватного партнерства, виходячи з міркувань, основними з яких є наступні:

1. Заходи компанії соціального, економічного та екологічного характеру не мають на меті отримання прибутку (хоча й простежується непрямий позитивний вплив на його формування), а досягнення соціального ефекту, і не тільки всередині організації, а й значною мірою за її межами. Тобто такі дії спрямовані на досягнення цілей розвитку місцевої спільноти та суспільства загалом.

2. Соціальна відповідальність корпорацій це – відносини між приватним бізнесом, з одного боку, та стейкхолдерами (контактними аудиторіями) – з іншого. Останніми виступають наймані працівники, постачальники, споживачі, інвестори, акціонери, місцева спільнота, суспільство. Іншими словами, можна вважати, що стейкхолдери представляють населення держави.

3. Реалізація концепції соціальної відповідальності корпорацій передбачає, в тому числі і створення та обслуговування об’єктів інфраструктури загальнодержавного значення, як то: шкіл, лікарень, закладів культури, очисних споруд, що є, власне, предметом домовленостей у державно-приватному партнерстві.

4. Відбувається перерозподіл повноважень, ризиків та відповідальностей щодо розвитку регіональної інфраструктури та надання послуг, які традиційно вважались монополією держави, від власне держави до приватного сектору.

5. Як і в державно-приватному партнерстві, в соціальній відповідальності корпорацій фактично поєднуються корпоративні комерційні цілі корпорацій та соціальні цілі розвитку суспільства.

6. Як і в державно-приватному партнерстві, зменшується навантаження на державний бюджет, що дозволяє його перерозподіляти на менш забезпечені статті та більш ефективно використовувати.

Таким чином, для обґрунтування пропозицій щодо використання різноманітних моделей ДПП в регіональному розвитку та вибору об’єктів для їх застосування виникає потреба методичного забезпечення оцінки їх ефективності.

Узагальнення особливостей застосування державно-приватного партнерства на регіональному та місцевому рівнях дозволило прийти до висновку, що всі проекти ДПП можна об’єднати у дві великі групи: стратегічного характеру (їх часто називають партнерствами, націленими на розвиток регіонального маркетингу) та ті, які спрямовані на задоволення конкретних потреб територій (розбудова інфраструктурних об’єктів та надання пов’язаних послуг).

Особливістю проектів співпраці держави та приватного сектору у сфері розвитку інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг стратегічного характеру є те, що вони спрямовані на вирішення соціально-економічних проблем території загального характеру, підвищення її конкурентоспроможності та створення передумов для економічного піднесення.

Друга група передбачає підготовку та реалізацію конкретних угод ДПП, які пов’язані зі створенням, відновленням й утриманням об’єктів інфраструктури загального користування та надання пов’язаних послуг на муніципальному рівні. Зважаючи на особливості провадження проектів державно-приватного партнерства на регіональному та локальному рівнях, в межах загальних моделей можна виділити наступні їхні види: традиційні державно-приватні партнерства, спрямовані на розвиток місцевої інфраструктури та надання пов’язаних послуг; партнерства у вигляді кооперативних об’єднань громадян; партнерства за участю інституцій громадянського суспільства; державно - приватні партнерства з використанням механізму соціальної відповідальності корпорацій; партнерства із застосуванням підприємницької ініціативи окремих членів місцевої спільноти; партнерства з використанням механізму міжмуніципального співробітництва; партнерства у вигляді т. зв. «ініціатив взаємодопомоги»; партнерства у вигляді коопераційних угод між владою та приватними компаніями.

У другому розділі «Методологічні підходи та методичний інструментарій дослідження розвитку державно-приватного партнерства» аналізується зміст ефективності ДПП з огляду на різну природу учасників угоди, досліджуються методи оцінки результативності застосування моделей ДПП і наводяться особливості аналізу і оцінки використання ДПП на регіональному рівні.

Зміст ефективності державно-приватного партнерства формують показники, які характеризують, наскільки результативно були використані ресурси державного та приватного учасників в ході реалізації проекту ДПП, рівень задоволення споживачів наданими послугами, вчасність здійснення будівельних робіт, заощадження часу та ресурсів при цьому тощо.

Зазначається, що як і в інших економічних проектах, у державно-приватних партнерствах можна виділити наступні види ефектів: економічний; науково-технічний; соціальний; екологічний. Проте, при розгляді ефективності моделей ДПП слід враховувати, що вона також формується з сукупності ефективностей досягнення комерційних цілей приватним партнером, публічних цілей державою та соціальних цілей кінцевими споживачами з врахуванням збалансування інтересів всіх сторін (рис. 1а). При цьому ефективність кожного окремого партнера не повинна бути від’ємною: