СУДИ ЯК СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічна характеристика судів як суб’єктів адміністративно-правових відносин» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Поняття та структура адміністративно-правових відносин» розглянуто основні наукові підходи до визначення поняття адміністративно-правових відносин. Наголошено на широкому та вузькому розумінні цього поняття, зроблено акцент на тому, що визначення науковців є схожими між собою, а їх різниця полягає тільки в більш чіткому виділенні та розкритті окремих ознак таких відносин. На основі зазначеного під адміністративно-правовими відносинами запропоновано розуміти відносини, які виникають у сфері реалізації державної влади з обов’язковою участю відповідного органу державного управління або іншого носія повноважень державно-владного характеру, діяльність якого спрямована на захист проголошених Конституцією України прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина.

Розкрито структуру адміністративно-правових відносин. На основі загального поняття та структури адміністративно-правових відносин визначено, що суд є суб’єктом таких відносин, він наділений правами та обов’язками, передбаченими нормами адміністративного права, здатний самостійно, вольовими діями виконувати покладені на нього обов’язки, а також нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

У підрозділі 1.2 «Сутність та особливості адміністративно-правових відносин за участю судів» визначено, що адміністративно-правовим відносинам притаманні загальні ознаки будь-яких правовідносин. Крім того, розглянуто ознаки, які притаманні виключно адміністративно-правовим відносинам за участю судів: 1) виникають у сфері державного управління, але окремо від виконавчої влади; 2) регулюються адміністративно-правовими нормами, які визначають основні засади і види правовідносин, які виникають у діяльності суду; 3) особливий суб’єктний склад таких відносин; 4) наявність у суб’єкта відносин (суду) владних повноважень, що надають йому змогу керувати процесом реалізації поставлених цілей та виконання завдань; 5) поєднання імперативного і диспозитивного методу правового регулювання; 6) наявність конкретних владних повноважень як у зовнішніх відносинах, так і у внутрішньоорганізаційних, що залежать від їх компетенції; 7) прояви як вертикальних, так і горизонтальних відносин; 8) мають вольовий характер; 9) у випадку порушення таких норм особа нестиме відповідальність не перед іншою особою, а перед державою; 10) адміністративно-правові відносини у діяльності суду, як і будь-які інші, виникають, змінюються і припиняються за наявності певних юридичних фактів чи їх сукупності.

Зроблено висновок про недоцільність зведення державного управління до виконавчої влади. Хоча державне управління і виникає у процесі виконавчої влади, але може розвиватися і без неї. Іншими ознаками є те, що відносини пов’язані зі здійсненням управлінської діяльності, носять публічно-правовий характер діяльності, один із суб’єктів є носієм державно-владних повноважень по відношенню до іншого, при регулюванні правовідносин зазвичай використовується метод влади та підпорядкування.

У підрозділі 1.3 «Проблеми розмежування адміністративних та інших правовідносин, що виникають під час реалізації правосуддя» розглянуто адміністративно-правові відносини, які виникають у діяльності суду, визначено критерії розподілу відносин на групи. Під час реалізації функції правосуддя у судах різних інстанцій виникають різноманітні відносини, які регулюються нормами різних галузей права. При цьому, досить часто норми однієї галузі права тісно переплітаються із нормами іншої галузі, в таких випадках досить складно швидко зорієнтуватися, які норми застосовувати.

Такими відносинами автор називає державно-службові, фінансові відносини, відносини, пов’язані з судовою правотворчістю, фінансуванням судової влади, а також ті, що виникають з питань взаємодії судів з державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськістю, правового регулювання організаційно-штатної роботи, організації праці у судовому органі, професійної підготовки, контролю за поведінкою підлеглих, атестації суддів, формування кадрового резерву, застосування заохочень та дисциплінарних стягнень, ведення судової статистики та звітності, матеріально-технічного забезпечення, тощо.

Найбільш важливими, на думку автора, є державно-службові відносини, які виникають у суді з приводу проходження державної служби. Наголошено на тому, що адміністративно-правові норми регулюють відносини щодо формування структури суду, визначення повноважень суддів, проведення кваліфікаційного іспиту, співбесіди, присвоєння кваліфікаційних класів та здійснення атестації, порядку здійснення дисциплінарного провадження щодо судді та накладення дисциплінарних стягнень, засад суддівського самоврядування, охорони і дисципліни в судових органах, а також відносини, що виникають на основі принципу супідрядності: ієрархічні відносини в структурі суду, організаційно-правові відносини щодо праці, де використовується метод владного підпорядкування, властивий адміністративно-правовому регулюванню.

Встановлено тісний зв’язок адміністративно-правових відносин, які виникають в діяльності суду, з іншими галузями вітчизняного права: конституційним, міжнародним, цивільним, фінансовим, кримінальним, кримінально-процесуальним правом. Окремою проблемою, на думку дисертанта, є розмежування адміністративних та інших правовідносин під час правотворчої діяльності судових органів.

У підрозділі 1.4 «Правові засади забезпечення функціонування судів та місце серед них адміністративно-правового регулювання» проведено співвідношення понять «засада» та «принцип» як частини і загального. При цьому, під принципом запропоновано розуміти керівні засади, на основі яких повинна здійснюватися будь-яка діяльність державних органів та їх посадових осіб.

Принципи судової гілки влади запропоновано об’єднати у дві групи: загальні та спеціальні. До першої групи відносяться: законність; рівність всіх учасників судового процесу; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу; забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковість рішень суду. До другої групи віднесено: право людини на свободу та особисту недоторканість; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; державну мову судочинства; презумпцію невинуватості.

Особливу увагу приділено реалізації принципу гласності судового процесу, який проголошує прозорість здійснення правосуддя, шляхом залучення до процесу громадськості, можливості використовувати відео-, кінозйомку, робити записи під час розгляду справи. Важливим є також і принцип незалежності і недоторканості судової влади, який може бути належним чином забезпечений тільки за умов дотримання відповідного порядку призначення на посади, звільнення з посади суддів та належного фінансування судової влади.

Розділ 2 «Види адміністративно-правових відносин за участю судів», складається з двох підрозділів, в яких визначаються та характеризуються конкретні види правовідносин, які виникають у діяльності суду.

У підрозділі 2.1 «Проблеми класифікації адміністративно-правових відносин за участю судів» приділено увагу розгляду поняття класифікація правовідносин та визначено основні критерії її здійснення. Запропоновано поділ адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності суду, здійснювати за наступними видами: зовнішні і внутрішні, вертикальні і горизонтальні, регулятивні і охоронні, матеріальні і процесуальні. При цьому, зазначено, що особливого розгляду потребують реординаційні відносини, а також відносини, кваліфікаційною підставою яких є предмет таких відносин. Значення здійснення такого розподілу відносин у суді полягає в тому, щоб комплексно підійти до вирішення проблем забезпечення належного рівня правосуддя та організаційно-розпорядчих питань, які виникають у діяльності суду. Це також сприятиме кращому розумінню судової системи як гілки влади, її структури, відносин, які виникають при здійсненні правосуддя, взаємодії з іншими державними органами влади, органами місцевого самоврядування та ін.

Обґрунтовано положення про те, що різноманітність адміністративно-правових відносин в судах зумовлює виділення їх зовнішніх (відносини з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськістю) та внутрішніх (організаційне забезпеченням діяльності суду, кадрове забезпечення судової влади) зв’язків. На основі цього наголошено на тому, що при розгляді і проведенні класифікації адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності суду, потрібно не тільки досить відповідально підходити до вибору критерію для класифікації, а й мати на увазі, що одні й ті ж відносини можуть розглядатися з двох різних сторін, а отже, бути зовсім протилежними.

У підрозділі 2.2 «Поняття та особливості адміністративних повноважень в судах як основа формування адміністративно-правових відносин» визначено, що повноваження є основою для реалізації завдань і функцій судових органів. Зазначено, що термін «повноваження» часто порівнюють із терміном «компетенція». Проте, ці терміни є різними категоріями, оскільки повноваження закріплюють права і обов’язки певного органу, а компетенція — це обсяг самих повноважень.

Повноваження суду запропоновано класифікувати за такими критеріями: 1) залежно від місця в судовій системі: притаманні судам загальної юрисдикції та Конституційному Суду України; 2) за суб’єктами: повноваження, які виникають при одноособовому розгляді справи і колегіальному розгляді; 3) за стадіями судового процесу: розгляд і вирішення справи по суті, перевірка законності і обґрунтованості прийнятого рішення, звернення рішення до виконання; 4) від виду провадження: провадження у справах про адміністративні правопорушення, провадження за зверненнями громадян, дисциплінарне провадження, контрольно-наглядове провадження, діловодство та ін.; 5) за характером дій: активні та пасивні; 6) за повноваженнями, які притаманні особам, які займають адміністративні посади: голові суду та його заступнику.

Охарактеризовано регулятивні та охоронні правовідносини, які виникають у діяльності суду. При цьому, регулятивні правовідносини розглянуто крізь призму правомірної поведінки, що виражається в реалізації саме позитивних рис державного управління. Доведено, що основною метою існування регулятивних правовідносин є забезпечення належної організації діяльності суду. В основу регулятивних правовідносин покладено регулятивну функцію права, яка і здійснює такий вплив.

Крім того, обґрунтовано, що охоронні правовідносин виникають на основі неправомірної поведінки чи правопорушення. Охоронні правовідносини спрямовані на припинення правопорушень, відновлення порушеного права, застосування до правопорушників заходів примусу, що тягне для правопорушника певні обмеження. Для суду такими обмеженнями автор називає провадження по притягненню до дисциплінарної відповідальності суддів. Важливим, на думку дисертанта, є окреслення мети та завдань охоронних правовідносин, якими є забезпечення належного здійснення правосуддя, що досягається за рахунок дотримання законності і правопорядку під час розгляду і вирішення справ. Зазначено, що спірним у юридичній літературі є момент припинення охоронних правовідносин. При цьому, до охоронних правовідносин віднесено: прості і складні; загальні і конкретні; абсолютні та відносні; правовідновлюючі, компенсаційні та каральні.

Розділі 3 «Шляхи удосконалення адміністративно-правового регулювання діяльності суддів України» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Зарубіжний досвід адміністративно-правового забезпечення функціонування судової системи та можливості його використання в Україні» охарактеризовано адміністративно-правове забезпечення функціонування судової системи в інших країнах. При цьому, під адміністративно-правовим забезпеченням судової системи автор розуміє здійснення організаційно-матеріального забезпечення, забезпечення високопрофесійного суддівського корпусу, реальне дотримання принципу незалежності, здійснення достатнього фінансування.

Однією із основних проблем, які виникають при забезпеченні функціонування судової системи України, визначено залежність судової гілки влади від виконавчої влади.

До адміністративно-правового забезпечення функціонування судової системи України дисертант відносить і кадрове забезпечення. Розглянуто досвід зарубіжних країн при формуванні високопрофесійного суддівського корпусу. Акцентовано увагу не тільки на професійних, а й на суб’єктивних та психологічних якостях кандидата на посаду судді. В законодавстві зарубіжних країн також особливого значення набуває стан здоров’я кандидата на посаду судді, що підтверджується відповідною довідкою з медичної установи. Така практика, на думку автора, повинна існувати і в України, адже національним законодавством передбачено лише вимогу відсутності хронічних, психічних чи інших захворювань, що перешкоджають виконанню обов’язків судді.

Не менш важливим для нормального функціонування судової гілки влади визначено належне забезпечення виконання судових рішень. Також розглянуто питання фінансування суду, імунітету суддів, суддівського індемнітету, притягнення суддів до відповідальності, а також надання можливості суду притягати до відповідальності посадових осіб вищих органів державної влади.

У підрозділі 3.2 «Удосконалення підготовки та прийняття управлінських рішень в судах» основну увагу акцентовано на тому, що позапроцесуальна діяльність уповноважених на те посадових осіб пов’язана із прийняттям низки рішень управлінського характеру. І саме від правильної підготовки та належної реалізації управлінського рішення залежать зовнішні прояви судово-владних повноважень.

Зазначено, що прийняття управлінських рішень у судах пов’язане, перш за все, із управлінням діяльністю органів судової влади чи судовим управлінням.

Запропоновано авторське визначення управлінського рішення у суді як форми впливу, що становить собою сукупність певних послідовних стадій, які відображають вольовий акт уповноваженого на те суб’єкта, і здійснює певний управлінський вплив на об’єкт. Характерними особливостями управлінських рішень у суді визначено такі: 1) приймається уповноваженим на те суб’єктом управління; 2) прийняття управлінського рішення передбачається за певною визначеною процедурою; 3) має владний і обов’язковий характер; 4) регулює певні управлінські відносини; 5) адресується певним суб’єктам (всім чи окремим працівникам судової установи).

При цьому, зроблено висновок про те, що управлінське рішення в суді повинно відповідати таким вимогам як чіткість, зрозумілість, своєчасність, швидкість (оперативність) доведення його до виконавця. Також рішення повинно бути законним, ефективним, об’єктивним, реальним. Ставляться вимоги і до оформлення управлінського рішення: акуратність, грамотність, дотримання встановленої форми, наявність відповідних атрибутів та ін.

У підрозділі 3.3 «Взаємодія судів (суддів) між собою та іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та громадськістю» досліджено взаємну діяльність суду з органами законодавчої, виконавчої влади, судовими органами, органами місцевого самоврядування та громадськістю.

Зазначено, що взаємодію можна визначити як узгоджені дії для досягнення спільної мети, зв’язку. Основною спільною метою вищенаведених органів є визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина, належне функціонування всієї державної влади, розвиток суспільства і держави.

Взаємозв’язок судової влади із законодавчою виявляється в тому, що Конституцією України визначено її повноваження, в тому числі в сфері судової гілки влади. Взаємозв’язок судової гілки влади із виконавчою виявляється у тому, що Кабінет Міністрів України, як орган виконавчої влади загальної компетенції, здійснює фінансування та матеріально-технічне забезпечення органів судової гілки влади. Важливим органом у забезпеченні судової гілки влади є Міністерство юстиції України. Зв’язок судової гілки влади із виконавчою доцільно також розглядати на прикладі державної виконавчої служби та при здійсненні судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Взаємодію суду між собою запропоновано розглядати із декількох аспектів: взаємодія в самому апараті; судді і його помічника; голови суду і його заступника; помічника і секретаря судового засідання; одного суду з іншим; вищого та нижчого суду та ін. Суттєвим також є взаємозв’язок загального суду із суддівським самоврядуванням.

В підрозділі сформульовано ряд пропозицій, спрямованих на вдосконалення взаємодії суду з іншими органами державної влади та громадськістю, які б сприяли поширенню демократії, розвитку дійсно громадянського суспільства, прозорості судової діяльності.

У підрозділі 3.4 «Сучасний стан контролю за діяльністю судів та шляхи його удосконалення» розглянуто поняття «контроль» та його співвідношення із поняттям «нагляд», визначено сучасний стан контролю за діяльністю суду, органи, які його здійснюють.

Контроль, на думку дисертанта, сприяє здійсненню поставлених завдань, законності вибору методів і засобів для виконання поставленої мети та завдань, дотриманню посадовими особами своїх прямих обов’язків та забезпеченню законності у всьому державному апараті. Поняття «контроль» потрібно відрізняти від поняття «нагляд». Дисертант зазначає, що основна відмінністю між цими поняттями виражається в тому, що основним завданням нагляду є виявлення та попередження правопорушень, які допускаються органами, в тому числі судовою владою. А контроль над непроцесуальною діяльністю суду полягає в тому, що контролюючі органи мають право не лише виявляти і попереджувати правопорушення, а й давати певні вказівки для їх усунення, притягати винних до відповідальності. Таким чином, автор погоджується з тими науковцями, які дотримуються позиції, що контроль є поняттям ширшим за нагляд і включає його.

Нагляд охарактеризовано як несистематичну перевірку діяльності суду. Така перевірка найчастіше виражається у перегляді судових рішень у апеляційному і касаційному порядку, перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами. У цьому випадку мова йде про перевірку процесуальної діяльності суддів. Така перевірка спрямована на визначення законності і обґрунтованості прийняття того чи іншого рішення судом першої інстанції.

Дисертантом розглянуто принципи здійснення контролю, серед яких, зокрема, законність, об’єктивність, систематичність або регулярність, дієвість та оперативність. Зазначено, що наведений перелік принципів не є вичерпним, а тому підлягає розширенню.

Об’єктом контролю за діяльністю суду дисертант називає діяльність голови суду, судді, заступника голови суду, працівників апарату суду. Суб’єктом здійснення контролю можна назвати органи чи їх посадових осіб, які уповноважені законодавством на здійснення функцій по контролю діяльності підконтрольних їм об’єктів. Головною особливістю суб’єктів здійснення контролю за діяльністю суду, ми вважаємо, є те, що перелік таких органів є дуже широким і включає в себе контроль з боку всіх гілок державної влади.