ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У першому розділі «Концептуальні засади та методологія визначення високотехнологічних виробництв» розглянуто основні теоретичні положення поліаспектного дослідження технологічного розвитку мікро-, мезо- та макрорівня; розкрито еволюцію поняття «високотехнологічне виробництво» та генезис міжнародних та національних підходів до агрегації промислових секторів за вмістом технологій; запропоновано нові методологічні засади визначення високотехнологічних виробництв та інструментарій дослідження імпорту продуктів передових технологій за сферами призначення.
Визначено, що в основі осмислення еволюції технологій є синтез положень інституційної економічної теорії, економічної теорії інновацій, індустріального і постіндустріального суспільства, економічного зростання та міжнародної торгівлі.
Наріжним каменем у формуванні наукового забезпечення дослідження високотехнологічних виробництв стали концептуальні засади ресурсно-орієнтованої моделі, запропонованої Едіт Пенроуз у роботі «Теорія росту фірми» (1959 р.), відповідно до якої реальна конкуренція є наслідком накопичення унікальних ресурсів у вигляді матеріального, людського та організаційного капіталу. Обґрунтовано, що джерелом стійких конкурентних переваг є не наявність певних технологій, а здібності у комбінуванні та інтегруванні ресурсів у процесі генерування інновацій.
Для повноцінної уяви про наслідки вкладання ресурсів у виробничий процес та технологічне зростання фірми (підприємства) запропоновано враховувати економічні наслідки, ключовим показником яких є частка доданої вартості у виторзі від реалізації продукції (робіт, послуг), тобто досліджувати інноваційний розвиток мікрорівня на базі ресурсно-результатного підходу. В його основі: діагностика ступеня прогресивності основних носіїв технологій: персоналу, охоронних документів на об’єкти промислової власності, машин і обладнання, кінцевої продукції; аналіз заходів, спрямованих на посилення технологічної складової господарюючих суб’єктів та пов’язаних із ними витрат; оцінка отриманих економічних і неекономічних ефектів. Це дозволить встановити загальну якість господарюючого суб’єкта, в основі якої − технологічна прогресивність та отримані ефекти. Категорія "загальна якість господарюючого суб’єкта", яку запропоновано ввести у науковий обіг, є базовим показником нової концепції технологічної (технічної) майстерності, котра має прийти на зміну концепції високих технологій. Оцінивши якість мікрорівня, можна робити висновки про технологічну майстерність мезорівня, а в цілому − про результативність вкладеного державного та приватного капіталу та досягнення цілей національної дослідницької та інноваційної політики, які полягають у створенні ефективних, конкурентоспроможних на світовому рівні виробництв.
Як показало ґрунтовне дослідження еволюції методологічних засад визначення високотехнологічних виробництв, в їх основу було покладено зовсім інший інструментарій – узагальнення даних за видами діяльності.
Встановлено, що упродовж 80-х років базовим показником концепцій високих технологій була пряма місткість досліджень і розробок (ДіР), що визначається як співвідношення інвестицій фірми у ДіР до виторгу; додатковими – непряма ДіР-місткість – витрати ДіР проміжних і капітальних товарів, придбаних на внутрішньому ринку або імпортованих; місткість науково-інженерного персоналу; місткість вищої освіти.
Традиційним методологічним підходом у визначенні групи галузей промисловості вищого рангу є кількісна ідентифікація за нормативною процедурою: розрахунок середнього рівня по промисловості та відбір тих галузей, чиї показники суттєво його перевищують і відповідають вимогам встановленого порогового значення. В офіційних методологіях ОЕСР: у 1984 р. – вище за 3%; у 1994 р. і 2001 р. – понад 5%; у 2009 р. – понад 8%.
Агреговані на базі цього підходу види діяльності у різні часи отримували такі назви, що, по суті, є найменуваннями однієї і тієї ж категорії виробництв:
1. технологічно прогресивні (technological progressiveness), 1954 р.;
2. дослідницько-інтенсивні (research-intensive), 1963 р.;
3. ті, що базуються на науці (science-based),1963 р.;
4. із найвищими дослідницькими зусиллями (highest research effort), 1966 р.;
5. дослідницько–орієнтовані (research-oriented), 1966 р.;
6. технологомісткі (technology intensive), 1967 р.;
7. високотехнологічні (high-technology), 1982 р.;
8. з високою ДіР-місткістю (high R&D-Intensity), 1984 р.
Ретроспективний аналіз переліків високотехнологічних виробництв, складених на міжнародному рівні на базі галузевого підходу, продемонстрував стабільне перебування на "верхньому щаблі" трьох видів діяльності: виробництво повітряних літальних апаратів і космічних кораблів, виробництво фармацевтичних продуктів та виробництво комп’ютерів.
Цей підхід, хоча й досить розповсюджений і має велику кількість прибічників, та результати, отримані на його основі, свідчать про низку недоліків. Встановлено, що:
· через відсутність більш детальної інформації за видами економічної діяльності країн (на рівні секцій і підсекцій), агрегація здійснена за видами діяльності на рівні 2 (в окремих випадках 3) знаків. Отже, вважається, що класи та підкласи, котрі до неї належать, апріорі є високотехнологічними. Проте, при детальному розгляді вони можуть мати нижчий рівень місткості ДіР, особливо на складальних виробництва;
· усі товари, виготовлені високотехнологічними галузями, класифікуються як високотехнологічні (навіть якщо вони не є такими), лише через статус галузі; і навпаки, усі продукти передових технологій, виготовлені низькотехнологічними галузями, – низькотехнологічними. Неспроможність цього підходу підтверджують ті компанії, що здійснюють кілька видів діяльності, виробляючи різні категорії товарів, наприклад, фармацевтичні та хімічні;
· висока ДіР-місткість виробництва характеризує відносні зусилля з отримання нових технологічних знань, які можуть бути спрямовані на отримання різних ефектів (економічних, соціальних, екологічних) або попередження можливих збитків, що може бути не пов’язано із застосуванням передових технологій та випуском високотехнологічної продукції;
· значна місткість вищої освіти в галузі є ознакою не лише високотехнологічного виробника, але й високотехнологічного користувача. Проте здатність використовувати новітні технології ще не означає здатності виробляти високотехнологічні товари.
Існуючі недоліки доводять неспроможність галузевого методологічного підходу виміряти та оцінити багатоаспектний зміст поняття «технологомісткий», обмежуючись лише дослідженням окремих його параметрів, зокрема, ДіР-місткості, застосування якого міжнародними організаціями обумовлено доступністю співставних даних по країнах.
Для адекватної оцінки результатів глобальної інноваційної політики та досягнутого технологічного рівня промислових виробництв необхідно враховувати національні особливості у виборі напрямів розвитку технологій та їхнього впровадження у реальний сектор. Це вимагає розробки Методики визначення високотехнологічних виробництв світової промисловості, в основу якої запропоновано покласти метод багатофакторного ранжування домінуючих технологічних напрямів, оцінку структури національних витрат на розвиток науки і техніки та віддачі секторів економіки, де відбувається впровадження отриманих результатів.
Аналіз національних методологічних підходів показав, що залежно від обраної мети держави одночасно можуть застосовувати кілька методологічних підходів до визначення високотехнологічних видів діяльності (чи продуктів) і відповідно мають кілька офіційних переліків, складених на їхній основі.
- Перелік високотехнологічних товарів за кодами УКТЗЕД, гармонізований з єдиним міжнародним стандартом моніторингу зовнішньої торгівлі високотехнологічними товарами – High Technology Products List-SITC Rev. 4. Список налічує 305 найменувань високотехнологічних товарів (за 6-ти та 10-ти знаками УКТЗЕД). Цей перелік адаптований також до Класифікатора НПП;
- Перелік передових промислових технологій (ППТ), що містить 40 найменувань технологій, згрупованих за 6 функціональними категоріями: 1) проектування, конструювання, віртуальні виробництва; 2) обробка, виробництво та складання; 3) інспектування та тестування; 4) комунікацій; 5) автоматизованої обробки вантажів; 6) інтеграція та управління;
- Перелік технологоорієнтованих професій за кодами КП. Працівники промислових підприємств, які набули ці професії, здатні генерувати нові знання, продукувати, адаптувати та використовувати передові технології у виробництві.
- Методика ідентифікації українських високотехнологічних промислових підприємств (затверджено Наказом Мінпромполітики України № 80 від 08.02.2008р.);
- Форма 1-технологія «Обстеження потенціалу виробництва високотехнологічної промислової продукції за період 2005-2007 рр.» (затверджено Наказом Держкомстату України № 207 від 23.06.2008).
Наведені вище елементи апарату дослідження дозволили створити відповідне інформаційно-статистичне забезпечення та вперше в Україні оцінити ресурси та результати діяльності українських виробників ВТТ, виявити детермінанти, що впливають на обсяги їх реалізації, у тому числі на експорт, та створення доданої вартості. Здійснена гармонізація вітчизняної статистики з міжнародними стандартами моніторингу зовнішньої торгівлі ВТТ відкрила можливість оцінити динаміку й структуру цих поставок, а також здійснити порівняння з іншими країнами.
Доведено, що економічні результати українських виробників ВТТ, пов’язані з високою концентрацією працівників із вищою освітою; витратами на високотехнологічні проміжні товари, а також оновленням виробничих потужностей, зокрема, введення в експлуатацію машин та обладнання для технологічних процесів.
Враховуючи результати економіко-математичного аналізу показників підприємств-виробників ВТТ, визначено такі характерні для них параметри: ресурсний – питома вага працівників із вищою освітою у зайнятих: мінімум – 0,2; еталон – 0,3, результатний – питома вага доданої вартості у чистому виторзі від реалізації продукції: мінімум – 0,25; максимум – 0,8; еталон – 0,4.
Встановлено, що в Україні промислові підприємства, де щонайменше 20% працюючих мають вищу освіту, а частка доданої вартості становить щонайменше 25%, сконцентровані у тих галузях, які за означенням ОЕСР є високо- та середньо-високотехнологічними. Враховуючи низький рівень дослідницької та інноваційної діяльності виробників ВТТ та їхню значну залежність від іноземних технологій, очевидно, що розбудова високотехнологічного сегмента промисловості України відбувається під впливом глобальних тенденцій і кон’юнктури світового ринку і не є результатом реалізації національних пріоритетів науково-технічного та інноваційного розвитку.
Для з’ясування масштабів залучення іноземних передових технологій у виробничий сектор запропоновано новий інструментарій дослідження, котрий полягає у поєднанні двох міжнародних класифікаторів: класифікації за широкими економічними категоріями за МСТК (зокрема, агрегація цих категорій за основними класами товарів Системи національних рахунків) і переліку их товарів за МСТК та структуруванні складеного Переліку високотехнологічних товарів за УКТ ЗЕД за видами їх кінцевого використання: капітальні, проміжні та споживчі. Такий розподіл ВТТ дозволив вперше оцінити витрати української економіки на імпортні передові технології для задоволення потреб вітчизняного виробничого сектора та споживчого ринку.
Задля створення необхідного наукового забезпечення прийняття управлінських рішень щодо розбудови високотехнологічних виробництв в Україні необхідно:
1. Розробити Методологічні рекомендації з ідентифікації продуктів передових технологій. Їхнє застосування дозволить створити Державний реєстр високотехнологічних товарів промислового комплексу України, цільове призначення якого має три аспекти: фіскальний (надання податкових пільг при виробництві товарів, внесених до реєстру; преференцій при першочерговому поверненні ПДВ при експорті ВТТ; пільг іноземним інвесторам при налагодженні виробництва цих товарів в Україні); статистичний (оцінка ефективності новаторської діяльності в країні, досягнутого рівня технологомісткості промисловості, результативності витрат державного бюджету і приватного капіталу на розвиток досліджень та інновацій); методологічний (створення підґрунтя для ідентифікації та кваліфікування високотехнологічних промислових виробників).
2. Розробити Методологічні рекомендації з ідентифікації та кваліфікування високотехнологічних промислових підприємств – резидентів України, який дозволить уповноваженим державним інституціям (за умови відповідності визначеним критеріям) здійснювати сертифікацію господарюючих суб’єктів, присвоюючи їм статус "високотехнологічне підприємство". На базі сертифікованих господарюючих суб’єктів повинен бути сформований Державний реєстр високотехнологічних промислових підприємств України, цільове призначення якого має два аспекти: реалізація адресного підходу у наданні державних преференцій – фіскальних пільг, державних грантів, субсидій, пільгових умов кредитування, гарантій банківського фінансування, держзамовлень щодо стимулювання розробки та виробництва високотехнологічних товарів; оцінка реального стану високотехнологічної виробничої сфери країни та прогнозування його майбутніх змін, що дасть можливість своєчасно прийняти управлінські рішення щодо безперебійної роботи визначених підприємств.
3. Розробити багатоаспектну форму державної статистичної звітності «Звіт про ресурси, витрати і результати високотехнологічного підприємства», за якою акумулюватиметься інформація про наявний потенціал, стратегічні заходи ведення бізнесу, інноваційну діяльність, операційну тактику. Цільове призначення форми полягає в акумулюванні даних для: встановлення зв’язку між параметрами підприємства та застосуванням певних передових технологій і випуску високотехнологічних товарів; дослідження впливу внутрішніх факторів на результативність операційної діяльності та структурні зміни господарюючого суб’єкта.
У другому розділі роботи «Розбудова національних високотехнологічних виробництв: досвід азійських економік» виявлено характер і зміст модернізаційних процесів, що відбувалися в азійських економіках протягом останніх 50 років; здійснено періодизацію процесу розбудови високотехнологічних виробництв, розкрито особливості змін в організаційній структурі та ключових інструментах державного впливу, що супроводжували кожен етап; узагальнено причини досягнення ними рівня світових лідерів.
Доведено, що не існує єдиної азійської моделі розвитку – кожна країна, враховуючи національні особливості та наявний потенціал, вибудовувала власну конструкцію, яка забезпечила їй економічний розвиток та конкурентоспроможність на світовому ринку. Разом з тим, виявлено низку спільних передумов прискореної розбудови національних високотехнологічних виробництв.
Формування стратегії розвитку та перші кроки її реалізації відбувались при всебічній іноземній допомозі.
Уряд та суспільства були націлені на довгострокову перспективу (керівництва азійських країн мали плани на 5-, 10- і 25-річну перспективу). Запорукою досягнення намічених цілей було чітке бачення економічного зростання й розвитку країни і прагматична, довгострокова стратегія його реалізації. Зміна уряду не означала зміну цього бачення.
Визначальним фактором піднесення національних економік став розвиток робочої сили та зростання професіоналізму високопосадовців. Азійські країни вкладали значні кошти в освіту та професійне навчання, що дозволило сформувати висококваліфіковані трудові ресурси та утворився клас компетентних державних службовців, наявність яких стала фундаментом для розбудови національного технічного потенціалу.
Вирішальне значення для азійських країн мала макроекономічна стабільність, яка полягала у збалансованості доходів і витрат державного бюджету, дефіцит якого не мав стрімкого зростання; темпи інфляції були відносно низькими, а зміни валютного курсу були поступовими. Все це створювало сприятливі фінансові умови для ухвалення рішень щодо інвестицій приватного сектора.
Незважаючи на те, що азійські країни продемонстрували різні підходи до взаємодії приватного і державного секторів (Сінгапур активно залучав інвесторів, спонукаючи їх розміщати на території країни виробничі потужності; Південна Корея – використовувала індикативне планування та моральні стимули, переконуючи місцевий приватний сектор "грати за правилами", встановленими державою), всі вони розцінювали зміцнення приватного сектора як ключовий фактор економічного зростання, визнаючи підприємців партнерами держави у досягненні намічених цілей.
Незважаючи на розвиток приватного сектора в азійських економіках, держсектор займав значні позиції в економіці країни, сприяючи її піднесенню: на початку 1990-х рр. у Кореї частка держсектора у ВВП країни становила 9,9%, Тайвані – близько 16%, в Сінгапурі – сягала 60%).
Азійські економіки (за винятком Сінгапуру) інвестували значні кошти в сільське господарство, підвищення продуктивності якого відбулося за рахунок підтримки сільської інфраструктури, субсидій на добрива, підтримки цін, широкого застосування результатів наукових досліджень. Швидке підвищення продуктивності сільського господарства допомогло азійським країнам стимулювати попит на промислову продукцію і створити базис зростання експорту промислових товарів.
На етапі прискореного розвитку (після імпортозаміщуючої індустріалізації) азійські економіки зробили ставку на експорт як рушійну силу економічного зростання. Задля цього урядами запроваджено спеціальні стимулюючі режими для експортерів. Одночасно захист національної промисловості від "небожаного" імпорту відбувався через тарифні та нетарифні бар’єри.
Вагомим підґрунтям для успішної реалізації поставлених амбітних завдань стали: стан суспільної свідомості; ціннісні пріоритети, сформовані під впливом релігійно-політичних учень (зокрема, етика конфуціанства з відданістю державі, поважним ставленням до освіти, шанування вищих за чином тощо); а також етнічна культура. Їх синергізм у поєднанні з політичною волею до форсованої модернізації сприяли досягненню намічених цілей.
Загроза вторгнення (яку інші країни, що розвиваються, не мали в період економічного спаду) була дуже актуальною для Тайваню, Південної Кореї та Сінгапуру. Уряди та еліти цих країн усвідомлювали, що без швидкого піднесення економіки та соціальної стабільності така загроза – реальна. Це примусило їх надзвичайно щільно ув’язати національну безпеку з економічною стабільністю.
Уряди азійських країн були втіленням держави та мали легітимність. Поки вони, застосовуючи владу, надавали бенефіції, а їхня корумпованість не була очевидною, легітимність не опротестовувалась і суспільство виступало партнером у реалізації загальнонаціональних реформ та розбудова економіки.
Водночас, становлення та розвиток високотехнологічної сфери азійських економік відбувалося за схожими траєкторіями, етапними пунктами яких є: 1) організація трудомістких підприємств, зосереджених лише на складальному процесі у виробництві високотехнологічних експортоорієнтованих товарів; 2) асиміляція іноземних технологій з метою модернізації національної переробної промисловості; 3) розбудова державних дослідницьких установ задля задоволення зростаючих потреб товаровиробників у проектуванні та конструюванні; 4) створення на місцевій дослідницькій базі технологічних інновацій світового рівня та отримання значних або (в окремих випадках) монопольних позицій на міжнародному ринку високотехнологічних товарів, вироблених на їх основі; 5) розбудова сектора знаннємістких послуг та міждисциплінарна інтеграція індустрій, що швидко розвиваються. На кожному етапі спостерігається механізм синергії від поєднання інструментів промислової, кадрової, науково-технологічної та інноваційної політики з політикою економічного зростання. Розроблення стратегії довгострокового економічного розвитку та досягнення макроекономічної стабільності; створення умов для підприємницької діяльності та зростання приватного сектора; зростання відповідного людського капіталу (як робочої сили, так і високопосадовців) та його якісних характеристик склали підґрунтя для досягнення успіху.
Прискорене зростання національного високотехнологічного виробництва при домінуючій ролі держави у виборі пріоритетів та активному формуванні стратегічних ресурсів для їхньої реалізації. Встановлено, що цей процес супроводжувався щедрим фінансуванням ДіР з державного бюджету (на початковому етапі) з поступовим нарощуванням частки приватного сектора в інвестиціях у дослідження та інновації; інвестуванням у розвиток людського капіталу; трансфером технологій (зокрема, імпортом високотехнологічних капітальних та проміжних товарів; придбанням за кордоном ліцензій; залученням прямих іноземних інвестицій); формуванням державних науково-дослідних установ та створенням національних науково-технічних парків.
У третьому розділі «Високі технології як стратегічний орієнтир
інноваційного розвитку європейських економік» розкрито методологічні та практичні здобутки європейських країн із формування упродовж минулого десятиліття нових національних інноваційних стратегій; з’ясовано концептуальні засади реформування національних інноваційних систем та запровадження нових інструментів стимулювання створення нових та розвитку існуючих високотехнологічних компаній.
У результаті аналізу структури ключових елементів інноваційних систем Франції та Німеччини; основних правових актів, що визначають взаємозв’язки між політичними, адміністративними, консультаційними, фінансовими установами та суб’єктами інновацій; заходів й інструментів державного впливу на кількість і якість національних ДіР та суміжну з ними діяльність (освіту, патентування тощо); моделей державного фінансування ДіР доведено, що незважаючи на те, що зазначені країни мають суттєві розбіжності в політичному устрої, масштабах та структурі економіки, рівні досліджень та інновацій (Німеччина належить до категорії "інноваційний лідер", а Франція – "інноваційний послідовник"), у реалізації національної науково-технологічної та інноваційної політики вони мають багато спільного.
В інноваційних системах обох країн спостерігається поява нових елементів інституційної структури: дорадчих органів із питань промислової, науково-технологічної та інноваційної політики; установ, відповідальних за ефективний розподіл державних коштів, спрямованих на освіту, дослідження та інновації; органу з оцінки освіти, досліджень і технологій.
У системі фінансування ДіР та інновацій спостерігається превалювання певної форми субсидування, що обумовлено специфічною для кожної з країн структурою реципієнтів. Домінуюча частина державних витрат у Франції пов’язана з інституційним фінансуванням, тоді як у більшості європейських країн, і зокрема у Німеччині на нього припадає менше половини. Визначено, що офіційно подані пропорції насправді не відображають реальної картини фінансового профілю державної підтримки досліджень та інновації через наявність інституцій-реципієнтів бюджетних коштів, котрі безпосередньо здійснюють відбір дослідницьких проектів за допомогою експертних оцінок і надають їм відповідне фінансування, тобто є посередниками між установами державного фінансування і суб’єктами досліджень та інновацій. Виявлено, що додатковим джерелом фінансування досліджень та інновації на французьких підприємствах є державні фонди, тоді, як у Німеччині, навпаки, превалюють приватні та громадські фонди і асоціації з багаторічною історією. Історичні традиції німецької фінансової системи обумовлюють її теперішню інституційну структуру, характерною особливістю якої є недержавні фонди і асоціації, що здійснюють значний внесок у розвиток національної фундаментальної науки, прикладних розробок і підвищення кваліфікації молодих спеціалістів. Також це спричинено різними концептуальними моделями економік: в Німеччині після Другої світової війни панувала модель ліберальної економіки (ордолібералізм), яка обмежувала державне втручання в економіку, тоді як для Франції більш характерною була "дирижистська модель", яка передбачала значно активнішу регулюючу роль держави в структурних зрушеннях, аж до системи так званого індикативного планування.
Інструменти досягнення цілей дослідницької та інноваційної політики Франції і Німеччини є взаємодоповнюючими та поліаспектними, що обумовлено їх зв’язком з фінансовою, фіскальною, конкурентною, освітньою, науковою, технологічною, промисловою, зовнішньоторговельною, соціальною, патентною, екологічною, секторальною, регіональною політикою, а також політикою у сфері зайнятості тощо.
Встановлено, що обидві країни приділяють велику увагу створенню нових інноваційних компаній на базі розробок у пріоритетних технологічних напрямах. Рівень фінансування обраних проектів, в які держава готова інвестувати, сягає до 60–70% від суми, необхідної для завершення "дозрівання" розробки. Відмінності полягають у формі відбору претендентів – у Франції це централізований процес, яким займається Міністерство вищої освіти та наукових досліджень спільно з OSEO, у Німеччині – проекти обирають організації з управління проектами федеральних та земельних міністерств (Projektträger). Значне місце посідають банківські інструменти фінансового сприяння створенню старт-апів – досліджені країни запровадили програми пайової участі, кредитні програми, а також програми з надання банківських гарантій фінансування.
Встановлено, що головною особливістю державної підтримки дослідницької та інноваційної діяльності у Франції є адресний підхід у наданні державних преференцій, зокрема, кваліфікування малих і середніх підприємств та надання їм статусу "Інноваційне підприємства" (виконує OSEO, дійсне 3 роки) здійснюється для відкриття їм доступу одночасно до кількох привілеїв без додаткових бюрократичних процедур: 1) фінансування Взаємними фондами в підтримку інновацій (FCPI), 2) державного ринку високих технологій (до 15% державник закупок), 3) інвестиційного гарантійного кредиту на розвиток експортної діяльності від Coface (експортно-кредитна й інвестиційно-гарантійна фінансова організація). Це надає можливість підприємствам користуватися одразу кількома привілеями. На цьому ж принципі побудована Сертифікація установ, що сприяють трансферу технологій на регіональному рівні, кваліфікування державних наукових установ і присвоєння статусу "Інститути Карно", надання фіскальних та соціальних бенефіції.
Принциповою відмінністю Німеччини від Франції (та багатьох інших країн) є те, що для заохочення створення та розвитку інноваційних МСП Німеччина практично не застосовує фіскальні стимули, і, зокрема, податкові відрахування по витратах на ДіР, вважаючи цей непрямий захід підтримки невигідним інструментом поточної системи підтримки інноваційної політики країни. ДіР на підприємствах малого та середнього бізнесу підтримуються тільки через прямі заходи, що базуються на заявлених програмах підприємств та їхньої оцінки відповідними Projektträger. Обґрунтовано, що така позиція дає можливість уряду значною мірою контролювати та координувати напрями досліджень, спрямовуючи їх на реалізацію визначених стратегічних пріоритетів.
Ключова розбіжність НІС досліджених країн полягає саме у принципах державної підтримки досліджень та інновацій: у Німеччині діє правило "мета, виправдовує засоби, тобто система орієнтована насамперед на науково-технологічну експертизу проектів та визначення їхньої відповідності стратегічним інтересам держави щодо отримання першості у певних технологічних напрямах; тоді як у Франції – акцент в першу чергу зроблено на економічну складову, зокрема, встановлення рентабельності вкладання у реалізацію дослідницьких та інноваційних проектів державних коштів | 
