ПСИХОЛОГО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЯНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ РИЗИКОМ, В ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито мету та дослідницькі завдання, визначено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження.

Розділ 1 – “Психолого-правовий зміст ризику в суспільному житті та кримінальному законодавстві” – складається з двох підрозділів, у яких аналізуються історичні витоки розуміння сутності діянь, пов’язаних із ризиком; надається порівняльний аналіз законодавства зарубіжних країн щодо діянь, пов’язаних із ризиком.

У підрозділі 1.1 – “Історичні передумови та соціально-психологічні чинники розуміння сутності діянь, пов’язаних із ризиком, у суспільній думці та кримінальному законодавстві України” – зазначається, що проблема ризику має давню історію та досліджується в межах багатьох наукових галузей, але її психологічні аспекти почали розроблятися лише наприкінці ХХ ст., а юридико-психологічні – дотепер не були предметом монографічного дослідження. Між тим, ризик як специфічне переживання особи через імовірність настання небажаних наслідків знаходиться на перетині психології та права, тобто в предметному полі юридичної психології.

Інститут ризику відомий людству ще з часів класичного римського права, проте в кримінальному праві Російської імперії він представлений не був. Поняття виробничого ризику вперше введене в законодавство Радянського Союзу в 1929 р. як складова частина трудового права; воно мало значення обставини, що виключає матеріальну відповідальність працівника в процесі трудових правовідносин при дотриманні ним визначених умов (“нормальний виробничо-господарський ризик”). Відмова від ризику в 30-ті роки ХХ ст. спричинилася ідеологічною ситуацією в країні, коли настання реальної (і не лише!) шкоди трактувалося як діяльність “ворогів народу”. До цієї проблематики науковці почали звертатися лише
в 50–70 рр. ХХ ст., об’єктивною передумовою для чого стала зміна соціально-політичних векторів розвитку країни та розуміння, що відмова від виробничого ризику здатна завдати шкоди народному господарству. Але зазначена норма не була закріплена ні в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 р.), ні в Кримінальному кодексі УРСР (1960 р.). Пропозиції, які висувалися науковцями стосовно норми кримінально-правового ризику, враховані в ст. 27 проекту Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих Верховною Радою СРСР 22 липня 1991 р., які так і не набули чинності у зв’язку з розпадом Радянського Союзу. Юридичне врегулювання умов правомірності ризику вперше знайшло своє відображення в ст. 42 чинного Кримінального кодексу України.

У теперішній час існує три основні концепції правової природи ризику: об’єктивна, суб’єктивна та двохаспектна: в першому випадку ризик трактується як об’єктивна реальність, що передбачає несприятливий соціальний результат;
в другому – ризик розглядається як суб’єктивна категорія, що характеризує психологічне ставлення до результату власних і чужих дій, як відношення суб’єкта до випадкових наслідків своєї поведінки, як допущення цих наслідків у процесі вольового регулювання поведінки в певних ситуаціях; у третьому – поєднуються об’єктивна та суб’єктивна складові.

Основним недоліком об’єктивної концепції ризику є акцентування уваги на відверненні небезпеки та загрози правоохоронюваним благам, що звужує предметне коло підстав для її виникнення та виключення з нього діянь, суспільно корисна мета яких полягає в досягненні найбільшого професійного ефекту (на виробництві,
в науково-експериментальній та інших видах діяльності).

Проведене нами опитування щодо особливостей сприйняття інституту ризику громадянами засвідчує, що більшість із них мають досвід ризикованої поведінки та визначають ризик як сподівання на успіх внаслідок вчинення певних небезпечних дій (75,0 %) чи як імовірність виникнення несприятливих наслідків (25,0 %); поняття ризику значною мірою ототожнюється з поняттями необхідної оборони (53,5 %) та крайньої необхідності (53,5 %). Загалом можна констатувати наявність суперечливого ставлення до інституту виправданого ризику в суспільній думці – від повного схвалення (67,8 %) до неприйняття (25,0 %); існування певних негативних стереотипів щодо застосування цієї норми.

У підрозділі 1.2 – “Порівняльний аналіз законодавства зарубіжних країн щодо діянь, пов’язаних із ризиком” – визначено, що соціально зумовлений інститут виправданого ризику вперше отримав законодавче оформлення в кримінальному праві європейських країн соціалістичної орієнтації: Народної Республіки Болгарії (КК 1968 р.), Німецької Демократичної Республіки (КК 1968 р.), Польської Народної Республіки (КК 1969 р.). Міжнародне товариство визнає необхідною соціально корисну діяльність, спрямовану на підвищення рівня благоустрою людей, дотримання їх прав і свобод, забезпечення науково-технічного прогресу і попередження злочинності, одночасно закликаючи до дотримання вимог, які забезпечують особливий захист правоохоронюваних інтересів при досягненні відповідної суспільної корисної мети.

У кримінальних законах низки держав є прямі вказівки на допустимість нанесення шкоди в ситуаціях ризику, що виключає злочинність діяння (КК Російської Федерації, Республік Азербайджан, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан); в законодавстві країн, де немає терміну “ризик”, існують норми, які охоплюють явище ризику, що дозволяє виключати або суттєво пом’якшувати покарання (Англія, Іспанія, Італія, Німеччина, США, Франція, Швейцарія, а також країни Сходу).

Розділ 2 – “Явище ризику як предмет дослідження юридичної психології” – складається з двох підрозділів, де розглядаються особливості ризику в професійному середовищі.

У підрозділі 2.1 – “Психолого-правова характеристика професійної поведінки в ситуаціях ризику” – обґрунтовано, що ризик є розповсюдженим явищем як у повсякденному житті, так і в професійному. У найбільш загальному вигляді так означується поведінка (вчинок) людини, що реалізується в ситуації необхідності вибору однієї з можливих альтернатив, коли існує ймовірність настання як позитивних, так і негативних наслідків. Відповідно, ризик потребує залучення ресурсів усіх структурних елементів особистості: пізнавального (оцінка ситуації, прогнозування наслідків, прийняття рішення), емоційно-вольового (переживання стресу чи фрустрації, мобілізація на подолання труднощів) та мотиваційного (значущість досягнення визначеної мети).

Особистісними передумовами ризиконебезпечної поведінки є певні психодинамічні властивості та характерологічні особливості людини, її адаптаційні можливості, ставлення до ситуації чи прогнозованих результатів діяльності, здатність до виваженого аналізу та прийняття рішення діяти в межах вимог доцільності.

Професійний ризик – такі дії особи, коли вона при виконанні своїх професійних обов’язків хоч і може спричинити певну шкоду, для попередження якої вживає відповідних заходів, але прагне при цьому досягти суттєвого суспільно корисного результату, що не може бути досягнутий іншим шляхом; це індивідуально-мотивована, доцільна професійна поведінка, спрямована на досягнення поставленої мети, що реалізується в екстремальних умовах та пов’язана з ймовірністю спричинення шкоди життю, здоров’ю чи майновим інтересам працівника чи інших осіб.

Основними різновидами професійного ризику слід вважати: індивідуальний і груповий; мінімальний, середнього ступеня, високого та максимального ступеня; спричинений дією чи бездіяльністю; матеріальний і нематеріальний; мотивований (ситуативний) і немотивований (надситуативний); виправданий і невиправданий; такий, що загрожує втратою особі, яка ризикує, або ставить під загрозу права та інтереси інших, або такий, що поєднує обидва варіанти. При цьому необхідно зазначити, що в одній і тій самій сфері діяльності можуть виникнути й існувати паралельно декілька видів ризику – різноманітних, якісно неоднорідних і найчастіше суперечливих. У зв’язку з цим доцільно визначати ризик не як окреме явище, а як систему ризиків, притаманних тому чи іншому виду професійної діяльності.

У підрозділі 2.2 – “Юридико-психологічні особливості професійного ризику працівників міліції” – обґрунтована вибірка дослідження та методи, що використовувалися для одержання емпіричних даних; проведений їх кількісно-якісний аналіз.

Узагальнення одержаних результатів дозволяє стверджувати, що професійна діяльність працівників органів внутрішніх справ в умовах ризику передбачає наступні етапи: встановлення мети (цілей), якої необхідно досягнути; вибір варіанту поведінки; здійснення відповідних дій після прийняття відповідальності за ризик; отримання в процесі діяльності раніше невідомої інформації; опрацювання інформації, аналіз та коригування поведінки, адаптація до відповідних змін. Визначальним стосовно такої діяльності є вибір варіанту поведінки, що передбачає: прийняття невідомої мети з невизначеними обставинами; прийняття невідомої мети з заздалегідь визначеними обставинами; прийняття відомої мети з невідомими обставинами; прийняття відомої мети (як правило – менш привабливої) з відомими обставинами, коли ризик виключений.

Професійний ризик працівника міліції – це адекватне ситуації втручання спеціального суб’єкта в перебіг криміногенної ситуації в межах здійснення ним своїх повноважень, зумовлене необхідністю підтримання законності та правопорядку, з урахуванням імовірності його позитивних результатів чи негативних ускладнень, а також із метою більш успішного здійснення професійної діяльності.

Ризик у професійній поведінці працівника міліції є стрес-чинником, що відображає міру усвідомлення ним ситуації, за якої правопорушники можуть завдати йому фізичної або психологічної шкоди, призвести до нещасного випадку, можливо, й загибелі. Іншим стресором слід вважати відповідальність за життя людей, які потребують правової допомоги.

Специфіка ризику в діяльності працівників міліції полягає в тому, що він спрямований не на одержання якісно нового результату (як виробничий та науково-дослідницький – для досягнення значної суспільно корисної мети), а на недопущення (відвернення) негативних наслідків, якими можуть стати вчинювані правопорушення (злочини). Шкода тут із ймовірністю спричиняється, але вона повинна бути меншою, ніж очікувана від злочинного діяння. Законодавець цієї специфіки не враховує, тому й ст. 42 КК України до працівників міліції практично не застосовується.

Основними ознаками професійного ризику працівника міліції є: вільне волевиявлення; необхідність прийняття рішення за умов дефіциту часу та інформації; ймовірність відхилення від мети в умовах невизначеності; впевненість у власній спроможності мінімізувати негативні наслідки; необхідність врахування сукупності обставин, що від нього не залежать; здатність своєчасного внесення коректив у своє рішення та поведінку, виходячи з динаміки криміногенної ситуації. Додатковою ознакою слід вважати наявність спеціального суб’єкта, тобто особи, що ризикує задля виконання професійних обов’язків безвідносно до того, перебуває вона в даний конкретний момент на службі чи ні. Виділення додаткової ознаки дозволяє поставити крапку в дискусії щодо меж професійного ризику: такими є будь-які дії працівника в межах службової компетенції, а не лише ті, що здійснені в робочий час.

У сучасних умовах ризиконебезпечність професійної діяльності працівника міліції зростає за рахунок: низького рівня довіри населення та опозиційного ставлення суспільства до органів внутрішніх справ; необхідності суттєвих обмежень особистісної свободи (ненормований робочий день та мінімальні можливості для проведення вільного часу в колі сім’ї, повна чи відносна відмова від “дослужбового” кола спілкування та особистих уподобань); взаємодії з різними соціальними, віковими та фаховими категоріями громадян, що містить у собі високу ймовірність виникнення негативних психічних станів.

Основною характеристикою девіантної поведінки громадян у теперішній час стала відсутність постійного місця роботи (61,1 %), що призводить до маргіналізації суспільства та зростання рівня його криміногенності. Конфлікт між такими громадянами та міліцією загострюється завдяки вживанню алкоголю, але не породжується ним: в стані алкогольного сп’яніння на момент ексцесу перебувала приблизно третина (27,8 %) правопорушників. Досить часто протиправна поведінка, внаслідок якої працівник міліції змушений ризикувати, є груповою (32,3 %), причому правопорушники не зупиняються перед використанням холодної (17,4 %) та вогнепальної (6,6 %) зброї.

Контакт із правопорушником у ризиконебезпечних ситуаціях у переважній більшості випадків (90,3 %) супроводжується заподіянням шкоди працівникові міліції: нанесенням тілесних ушкоджень (54,9 %), ножовими (10,1 %) та вогнепальними (4,2 %) пораненнями, наїздом автомобілем (5,9 %) та ін. Відповідно, професійний ризик практично завжди має місце у ситуаціях, які містять безпосередню загрозу життю та здоров’ю працівників міліції, тобто є не просто виправданим, але й життєво необхідним.

Розділ 3 – “Психологічні засади готовності працівників міліції до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком” – включає два підрозділи, в яких визначений психологічний зміст ризику та особливості психологічної підготовки працівників міліції до дій у ризиконебезпечних ситуаціях.

У підрозділі 3.1 – “Психологічний зміст виправданого та невиправданого ризиків у діяльності працівників міліції” – аргументовано, що поняття ризику може використовуватися в декількох сенсах: як дія в обставинах, що загрожують працівнику втратою (травмою, шкодою тощо); як ситуація вибору між двома можливими варіантами дій – менш привабливими, однак більш надійними, і більш привабливими, але менш надійними; як міра очікуваності невдачі, що визначається поєднанням імовірності невдачі і ступенем несприятливості наслідків. Ці аспекти ризику є взааємопов’язаними та взаємодоповнюваними.

Специфіка ризику в професійній діяльності працівників міліції визначається наявністю двох варіантів ситуацій: а) дії в обставинах, коли вибір між ризиконебезпечною поведінкою і відмовою від неї здійснюється завдяки прогнозу наслідків та оцінці ймовірності успіху; б) дії в обставинах, коли ризик необхідний,
а відмова від нього однозначно призведе до тяжких наслідків. Перший варіант передбачає ризиконебезпечну поведінку в звичайному процесі діяльності, яка вимагає спеціальних знань і пересторог при виникненні нестандартної ситуації. Другий варіант виділяє із загального поняття виправданого ризику дії, вчинені в ситуації, коли утримання від них неможливе, оскільки працівник міліції завдяки свого професійному статусу зобов’язаний зробити все, щоб тяжкі наслідки не настали (“презумпція виправданості ризику”).

До об’єктивних показників виправданого/невиправданого ризику належать наступні: ризик повинен зумовлюватися метою, для якої він застосовується; при правомірному ризику мета не може бути досягнута звичайними, неризикованими засобами; можливість шкідливих наслідків при ризику є лише ймовірною; об’єктом ризику, як правило, повинні бути матеріальні фактори, а не життя і здоров’я людини; дії співробітника щодо потерпілого у криміногенних ситуаціях мають бути не заборонені нормами права.

У психологічній площині ступінь ризику визначається, насамперед, здатністю фахівця контролювати свою поведінку в екстремальній ситуації: такій, настання якої передбачалось і, навіть, планувалося, чи раптово виниклій. Складність самоконтролю зумовлюється тут динамічністю подій та інформаційною невизначеністю, що викликає невпевненість у досягненні мети.

Поняття “виправданий” та “обґрунтований” ризик не є тотожними, оскільки вони знаходяться в семантичному полі різних галузей науки: щоб визнати ризик виправданим з правових позицій, необхідно встановити його обґрунтованість з позицій психологічних. Обґрунтованість ризику визначається наявністю чи відсутністю адекватної оцінки обстановки та її розвитку, можливості керувати нею, обдуманості, передбачливості, максимального використання в даній ситуації професійних знань і навичок працівника, який хоча й усвідомлює можливість спричинення шкоди, оскільки йде на ризик, але не проявляє при цьому легковажності.

Більшість опитаних нами респондентів мають середню схильність до ризику (73,0 %) та середній ступінь готовності до ризику (78,0 %). При цьому показники високої та низької схильності до ризику неврівноважені: схильних і готових до надмірного ризику менше (відповідно 11,8 % та 8,8 %), ніж мало схильних та надмірно обережних (відповідно 15,2 % та 13,3 %). Встановлена питома вага “надмірно обережних” є досить суттєвою для професійної діяльності, що характеризується як екстремальна.

У підрозділі 3.2 – “Особливості психологічної підготовки працівників міліції до дій у ризикованих ситуаціях” – обґрунтовано, що завданнями психологічної підготовки до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком, є формування: адекватного відображення суспільно значущої мети діяльності правоохоронних органів у мотиваційно-ціннісній структурі особистості; усвідомлення екстремального характеру ризикованих ситуацій, що чинить суттєвий емоційний вплив на особистість працівника міліції і обумовлює істотні зміни в структурі діяльності в умовах виконання професійних обов’язків; розуміння невизначеності ризикованої ситуації і труднощів її прогнозування; здатності долати стресові стани, що спричиняються частим виникненням важкопрогнозованих ризикованих ситуацій, їх надзвичайною динамічністю та ін. Загалом ефективність психологічної підготовки працівників міліції до діяльності в умовах ризику забезпечується ступенем вирішення: гностичних, проектувальних, конструктивних, комунікативних, соціально-психологічних, організаторських завдань.

Основними рівнями психологічної підготовки до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком, визначено початковий та поточний. На початковому рівні слід приділяти увагу: розвитку професійно-значущих якостей особистості (психологічної спостережливості, професійно-психологічної пам’яті та ін.); навчанню професійно орієнтованому спілкуванню з населенням, колегами (в тому числі з інших служб), засобами масової інформації; формуванню вмінь нейтралізувати чи мінімізувати стресові стани, які негативно впливають на самопочуття і стан здоров’я. Поточний рівень передбачає розвиток соціально-організаторських умінь, здатності до узгодженої взаємодії з населенням, уміння уникати конфліктів у процесі спілкування з громадянами та правильно поводитися в конфліктних ситуаціях та ін.

Етапи психологічної підготовки працівників міліції до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком: початковий (до 1 року), критичний (1–2 роки), етап стабілізації (від 2 до 3 років). Для початкового етапу характерний низький рівень адаптованості працівника (високі показники рівня агресії, нестійкі показники схильності до ризику), що пов’язано з переживанням адаптаційних труднощів, активним пошуком і переробкою інформації, що стосується орієнтації в новій обстановці. На критичному етапі у частини працівників відбувається закріплення ефективних адаптаційних стратегій; в інших – виникають внутріособистісні і міжособистісні конфлікти, пов’язані з невідповідністю наявної системи очікувань щодо майбутньої діяльності з реальною дійсністю, що призводять до тимчасової або повної дезадаптації і нездатності продовжувати службу в міліції. На етапі стабілізації оформляється мотиваційно-ціннісна система регуляції професійної діяльності, виробляється стійке ставлення співробітника до служби, врівноважуються системи суб’єктивних очікувань, поліпшується емоційне самопочуття, нормалізуються показники рівня агресивності та схильності
до ризику.

Особливості психологічної підготовки працівників міліції до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком, визначаються необхідністю висвітлення як суто психологічних, так і психолого-правових його аспектів. Перші полягають у висвітленні змін психічного стану працівника міліції в ризикованих умовах (деформації сприйняття реальності, екстремальні та стресогенні фактори, певні особистісні особливості переживань, емоційна та операційна напруженість, стрес тощо); другі – пов’язані з визначенням того, наскільки працівник міліції зобов’язаний піддавати себе ризику та яким чином закон його захищає, в тому числі й наділяючи правом застосування зброї та спецзасобів у ризикованих ситуаціях.

Специфічність психологічної підготовки працівників міліції до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком, полягає в необхідності формування вмінь “дій на випередження”, швидкої психофізіологічної адаптації до перебігу ризикованих ситуацій, підвищених (відносно звичайної людини) можливостей довільно змінювати свій психофізіологічний стан у процесі професійної діяльності.

Розробка методів психологічної підготовки працівників міліції до дій у ризикованих ситуаціях повинна здійснюватися з урахуванням її протиставлення еволюційно сформованим особливостям психіки людини; її орієнтованістю на передбачувані ситуації, на покращення умов життя і роботи, а не навпаки. При цьому працівник міліції наділений обов’язками, при виконанні яких він свідомо ставить себе в небезпеку, що створює підґрунтя для виникнення когнітивного дисонансу.

Основними складовими психологічної підготовки до дій в ситуаціях ризику є: а) особистісна, що зумовлює спрямованість та індивідуально-стильову реакцію на ризик; б) теоретико-методична, що характеризує обсяг знань про “репертуарне різноманіття” професійних способів реагування на ситуації, пов’язані з ризиком;
в) практична, що відображає ступінь володіння психотехніками і прийомами дій у ризикованих ситуаціях.

Відповідно, слід виділяти чотири базових модулі психотехнічних вправ: ситуації ризику, пов’язані з реалізацією певних функцій професійної діяльності; ситуації спілкування з певними категоріями громадян; ситуації спілкування, що визначаються особливими умовами несення служби; ситуації ризику, пов’язані з моральним і емоційно-вольовим самоконтролем працівників міліції.

Критерії ефективності психологічної підготовки працівників міліції до професійної діяльності в умовах ризику поділяються на: об’єктивні (ступінь обґрунтованості прийнятого рішення у сфері професійної діяльності, особиста дисциплінованість, професійна відповідальність, емоційна стабільність, наполегливість, сумлінність у виконанні функціональних обов’язків, готовність відповідати за результати і наслідки своїх дій); суб’єктивні (ступінь задоволеності займаним службовим становищем, місцем служби, матеріально-побутовими та морально-психологічними умовами праці, емоційне самопочуття, вираженість емоційного напруження, стресостійкість).

Рівні психологічної підготовленості працівників міліції до дій у ситуаціях, пов’язаних із ризиком, можуть бути визначені як: високий, середній і низький. Високий рівень характеризується стабільністю перебігу процесу адаптації, вмілим використанням індивідуальних стратегій і тактик поведінки, позитивним емоційним самопочуттям, упевненістю в собі, у своїх силах, у завтрашньому дні; низький (дезадаптаційний) – почуттям незадоволеності співробітника умовами роботи, погіршенням результатів службової діяльності.