КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА НА ПІДПРИЄМНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; висвітлюється науковий ступінь вивчення теми; вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження; розкриваються методологічні основи дослідження; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну результатів дисертаційної роботи; встановлюється практичне значення одержаних результатів; наводяться відомості про апробацію, публікації результатів дослідження та структуру дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Місце конституційного права на підприємницьку діяльність у загальній системі прав і свобод людини і громадянина» на підставі аналізу існуючих теоретичних положень праць вітчизняних та зарубіжних учених, норм міжнародних актів, використовуючи порівняльну характеристику існуючих груп прав і свобод людини і громадянина за критеріями сутності, змісту, форми, сфери застосування, з погляду еволюційного підходу, поділу їх на абсолютні та відносні, доведено, що право на підприємницьку діяльність відноситься до групи економічних прав, яка у загальній системі прав і свобод людини і громадянина є самостійною групою прав, що характеризується особливою соціально-правовою природою, суб'єктно-об'єктним складом, сферою застосування і функціональним призначенням.

Об'єднуючи наявні визначення економічних прав людини і громадянина та виходячи з аналізу цієї групи прав за сутністю, змістом, формою, сферою застосування та можливістю обмеження, виведено наступну їх дефінітивну формулу: економічні права людини і громадянина – це самостійна група відносних прав у загальній системі прав і свобод людини і громадянина, під якою слід розуміти законодавчо закріплені та гарантовані державою можливості людини і громадянина вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своїх дій з метою задоволення матеріальних потреб шляхом володіння, користування та розпорядження певними економічними благами.

Встановлено, що центральним питанням у теорії економічних прав людини і громадянина, як і всієї системи прав і свобод, є питання про їх класифікацію. У юридичній літературі з цього приводу існують різні думки, на підставі аналізу яких оптимальним слід вважати перелік економічних прав, до якого належить право приватної власності; право на підприємницьку діяльність; право на користування об’єктами права публічної (суспільної) власності. Даний перелік показує групу економічних прав людини і громадянина «у чистому вигляді», відмежовуючи їх від інших груп прав, зокрема від соціальних, які найбільш наділені спільними рисами з економічними правами.

У питанні характеристики права на підприємницьку діяльність та з’ясуванні його особливостей доречним є розгляд цього права з точки зору відношення до існуючого в юридичній науці поділу усіх прав на абсолютні та відносні, в результаті якого з'ясовано, що право на підприємницьку діяльність є відносним правом, оскільки можливість його обмеження прямо передбачена у Конституції України.

Набуття досліджуваним правом статусу конституційного має свою особливість. Цивільне, господарське та адміністративне регулювання підприємницької діяльності у питаннях досліджуваного права має вагоме значення, але все ж таки вихідною галуззю права у цій сфері є конституційне право. Саме конституційне право як провідна галузь вітчизняного права встановлює основоположні права та принципи діяльності учасників підприємницьких правовідносин. Основним конституційним принципом у сфері економіки є принцип свободи економічної діяльності, який реалізується через право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

У підрозділі 1.2 «Поняття та зміст конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність» на підставі аналізу загальнотеоретичних уявлень про зміст суб’єктивного права, яким є право на підприємницьку діяльність, з’ясовано, що під змістом цього права слід розуміти сукупність можливостей, закріплених Конституцією України, що забезпечують широкому колу суб’єктів конституційного права свободу економічної діяльності при безпосередньому зв'язку з іншими конституційними правами та включають наступні правомочності цих суб’єктів: на власні дії; вимагати від інших не порушувати належне їм право, а від органів державної влади та місцевого самоврядування – ще й сприяти у здійсненні даного права; звертатися до компетентних органів за захистом цього права у випадку його порушення. Фундаментальною складовою у змісті права на підприємницьку діяльність є правова активність його суб’єктів.

Для точного та конкретизованого визначення поняття конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність з’ясовано сутність таких категорій, як об’єкт та суб’єкт права на підприємницьку діяльність. Об’єктом досліджуваного права виступає підприємницька діяльність, що є частиною підприємництва як системи правового характеру та має певні ознаки, які у комплексі відображають її суть, оскільки лише їх сукупність та поєднання дозволяють вважати ту чи іншу діяльність підприємницькою. Особливості суб’єктного складу з’ясовуються на підставі аналізу норм Конституції України (ст.ст. 24 та 42), Господарського та Цивільного кодексів України та інших спеціальних нормативно-правових актів, виходячи з чого встановлено, що громадяни України, іноземці та особи без громадянства є рівноправними суб’єктами права на підприємницьку діяльність. У свою чергу, слід розрізняти такі поняття, як «суб’єкт права на підприємницьку діяльність» та «суб’єкт підприємницької діяльності», оскільки правом на підприємницьку діяльність суб’єкт наділяється від народження, а суб’єктом підприємницької діяльності можна стати тільки після державної реєстрації та отримання відповідного свідоцтва. У галузевих нормативно-правових актах існує проблема застосування різних термінів щодо позначення осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, варіантом вирішення якої доцільно вважати пропозицію вживати термін «суб’єкт підприємницької діяльності» замість терміна «фізична особа-підприємець».

Виходячи з дослідження сутності підприємницької діяльності як об’єкта права на підприємницьку діяльність, особливостей його суб’єктного складу та місця у загальній системі прав і свобод людини і громадянина, на підставі аналізу існуючих положень вітчизняного та зарубіжного законодавства та наукової літератури під конституційним правом людини і громадянина на підприємницьку діяльність слід розуміти вид економічних прав як самостійної групи прав у загальній системі прав і свобод людини і громадянина, що являє собою гарантовану державою можливість заняття безпосередньою або опосередкованою, самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку, що надається Конституцією кожному в порядку та з дотриманням умов, встановлених законодавством.

У підрозділі 1.3 «Нормативне регулювання права на підприємницьку діяльність: історико - правові передумови та сучасний стан» здійснено періодизацію нормативного регулювання досліджуваного права на підставі виділення етапів становлення та розвитку українського конституціоналізму. З’ясовано, що шлях нормативної регламентації права на підприємницьку діяльність на українських землях розпочався у XVIII ст. з «періоду зародження українського конституціоналізму» (конституційний проект П. Орлика 1710 р.), пройшов «період національного відродження» (др. пол. XIX - поч. XX ст.ст.) (звернення програмного характеру гетьмана П. Скоропадського 1918 р.), «період державного відродження» (1917 - 1991 рр.) (радянські конституції) та продовжується в умовах існування незалежної України – «період відновлення національної державності» (від 1991 р. - до сьогодні).

Сучасний період характеризується тим, що правову основу можливості реалізувати підприємницьку ініціативу, окрім Конституції України, складає сукупність нормативно-правових актів, що регулюють різні організаційно-правові форми здійснення підприємницької діяльності. Оскільки підприємницькою діяльністю дозволено займатися в якості фізичної або юридичної особи, це розмежування можна застосувати як критерій виділення трьох блоків нормативно-правових актів, серед яких акти першого блоку регламентують підприємницькі відносини, учасниками яких виступають як фізичні, так і юридичні особи; другого – регулюють питання, пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності фізичною особою; акти третього блоку регулюють питання, пов’язані зі здійсненням підприємницької діяльності юридичною особою.

Серед джерел нормативного регулювання будь-якого права особливе місце посідають міжнародні акти. До найважливіших ратифікованих Україною міжнародних актів, що містять норми про економічні права, до групи яких належить право на підприємницьку діяльність, слід віднести такі: Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., Паризька хартія для нової Європи 1990 р., Європейська соціальна хартія 1996 р.. У цих документах відсутня пряма вказівка на існування права на підприємницьку діяльність як самостійного виду економічних прав, що негативно відбивається на розвитку досліджуваного права у нашій державі. Отже, є необхідність ратифікувати Україною Європейську конвенцію про облаштування та підприємництво 1955 р., де чітко передбачене право на підприємницьку діяльність, що значно розширить обсяг економічних прав громадян України в країнах Європи та надасть змістовні гарантії реалізації права на підприємницьку діяльність.

Корисним у питанні нормативного регулювання права на підприємницьку діяльність є досвід зарубіжних країн, при аналізі якого встановлено, що право на підприємницьку діяльність у сучасних конституціях, що гарантують право приватної власності, часто окремо не проголошується, а виводиться з указаного права. Проте в конституціях більшості країн наявне самостійне проголошення цього права, у тому числі з чітко сформульованими гарантіями його реалізації, що однозначно впливає на той факт, що ці країни мають розвинену ринкову економіку і знаходяться у стані економічного процвітання.

Розділ 2 «Реалізація конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність» містить п'ять підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Умови реалізації людиною і громадянином права на підприємницьку діяльність» зазначається, що проголошення права на підприємницьку діяльність передбачає встановлення відповідних умов його реалізації, під якими слід розуміти сукупність вимог, що закріплені на законодавчому рівні та висуваються державою до осіб, які мають намір займатися підприємницькою діяльністю, з дотриманням яких надане Конституцією право перетворюється в реальну дійсність. Умови реалізації права на підприємницьку діяльність можна поділити на дві групи:

− дотримання конституційних обов'язків, а саме вимог, що висуваються до кожної людини (незалежно від приналежності до громадянства), діяти визначеним, чітко регламентованим конституційною нормою способом (або утримуватися від здійснення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей: неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції України), не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66), сплачувати податки і збори (ст. 67). До конституційних обов’язків лише громадян України Конституція відносить неможливість ухилення від захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65), надання щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).

− виконання вимог галузевого законодавства, а саме: 1) наявність повної дієздатності особи, яка наступає з 18 років, а у виняткових випадках − з 16 років; 2) дотримання встановлених державою обмежень у здійсненні підприємницької діяльності; 3) проходження легалізації підприємницької діяльності; 4) здійснення підприємницької діяльності у будь-яких організаційних формах; 5) використання різних форм власності, а саме приватної, державної, комунальної; 6) визначення чіткого напряму діяльності із зазначенням його у реєстраційних документах; 7) наявність стартового (початкового) капіталу; 8) вибір відповідного місця здійснення підприємницької діяльності; 9) можливість укладання з іншими особами договорів щодо використання їх праці зі зобов'язанням забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне отримання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства; 10) самостійність та ініціативність підприємницької діяльності, а саме самостійне формування підприємцем програми діяльності, вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; 11) здійснення підприємницької діяльності на постійній основі; 12) комерційний характер діяльності (головна мета діяльності – отримання прибутку); 13) здійснення підприємницької діяльності на власний ризик; 14) самовідповідальність за результати діяльності.

Доцільним вбачається закріпити на законодавчому рівні поряд з існуючими такі умови, як наявність професіоналізму (по аналогії з законодавством Франції (ст. 1 Французького торгового кодексу), Німеччини (ст. 1 Німецького торгового укладення) тощо), мінімального розміру майна (як додаткову гарантію контрагентам виконання взятих зобов’язань).

У підрозділі 2.2 «Обмеження в реалізації конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність» обґрунтовано, що право на підприємницьку діяльність не входить до переліку прав, що не підлягають обмеженню. Так, у ст. 64 Конституції України зазначається, що права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених нею. Можливість обмеження права на підприємницьку діяльність прямо передбачена у ст. 42 Основного Закону. Також в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження із зазначенням строку дії цих обмежень.

Поняття «обмеження права на підприємницьку діяльність» та «обмеження в реалізації права на підприємницьку діяльність» тісно пов’язані, однак останнє ширше за своїм змістом. Так, під обмеженнями права на підприємницьку діяльність слід розуміти засноване на нормах Конституції законодавче звуження сфери його дії з метою захисту основ конституційного ладу, моральності, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення охорони держави та інших конституційно закріплених цінностей. У свою чергу, під обмеженнями в реалізації права на підприємницьку діяльність слід розуміти складовий елемент механізму реалізації зазначеного права, що представляє собою передбачені законодавством виключення із загальних вимог до суб’єктів цього права, що звужують коло цих суб'єктів та перелік видів їх підприємницької діяльності, та фактичні обставини, що перешкоджають реалізації даного права та можуть виникнути на будь-якому етапі його реалізації.

Обмеження в реалізації права на підприємницьку діяльність за своїм характером можна поділити на матеріальні та процедурні. До матеріальних обмежень слід віднести такі, як: обмеження за дієздатністю (не дозволено фактично реалізовувати своє право на підприємницьку діяльність особам, які у судовому порядку обмежені у дієздатності та визнані недієздатними, та особам, які не досягли 18-річного віку, за винятком емансипованих осіб); обмеження за колом осіб (не вправі займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, отримувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено законом, народні депутати України; депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим; депутати місцевих рад, які обрані на посаду секретаря сільської, селищної, міської ради, голови районної, обласної, районної в місті ради; сільські, селищні, міські голови і голови районних, обласних рад; Президент України, службовці органів законодавчої та виконавчої влади, судді, прокурори і слідчі прокуратури, інші державні службовці; військовослужбовці, а також громадяни, які проходять альтернативну службу); обмеження за видом діяльності (суб’єкт підприємницької діяльності не вправі здійснювати види діяльності, що становлять монополію держави та провадження яких передбачається законом у певній організаційній формі). До процедурних – обмеження, пов’язані з позбавленням права на підприємницьку діяльність (заборона особі впродовж певного строку, визначеного в обвинувальному вироку суду, займатися підприємницькою діяльністю, у зв’язку зі здійсненням якої нею було вчинено злочин); обмеження за виконання або невиконання певних активних дій (суб’єкт підприємницької діяльності притягується до відповідальності за порушення антимонопольного законодавства, прав і інтересів споживачів, договірних зобов’язань, вимог щодо легалізації підприємницької діяльності).

У підрозділі 2.3 «Гарантії реалізації конституційного права людини і громадянина на підприємницьку діяльність» зазначається, що конституційне закріплення права на підприємницьку діяльність означає не тільки гіпотетичну можливість займатися підприємницькою діяльністю, а й фактичне підтвердження того, що держава покладає на себе обов'язок надати гарантії його реалізації. Під гарантіями реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність слід розуміти сукупність політичних, економічних, соціальних, ідеологічних та правових умов, способів, за допомогою яких здійснюється його фактична реалізація, а також забезпечуються інтереси носіїв цього права та держави.

Дотримуючись системного підходу, можна констатувати, що існують загальні та спеціальні гарантії реалізації права на підприємницьку діяльність. До загальних слід відносити політичні, економічні, соціальні та ідеологічні умови, за яких здійснюються правові норми у сфері реалізації права на підприємницьку діяльність. Спеціальні гарантії реалізації права на підприємницьку діяльність – це передбачена законом спеціальна система правових норм, способів забезпечення реалізації права на підприємницьку діяльність із метою його повноцінної практичної реалізації. Останні доцільно поділяти на нормативні та організаційні. Нормативні гарантії – сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечується реалізація права на підприємницьку діяльність. До них належать норми Конституції України, законів, інших нормативно-правових актів та міжнародно-правових документів, тобто нормативно-правові акти, що складають основу нормативного регулювання права на підприємницьку діяльність. Організаційні гарантії реалізації права на підприємницьку діяльність представляють собою систематичну організаторську діяльність держави, її органів і посадових осіб, органів і посадових осіб місцевого самоврядування, об’єднань громадян, засобів масової інформації, відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, спрямовану на забезпечення реалізації суб’єктами наданого права. У системі організаційних гарантій особливу роль відведено діяльності органів судової влади.

Підрозділ 2.4 «Проблеми реалізації людиною і громадянином конституційного права на підприємницьку діяльність» містить положення про основні і найбільш життєво важливі проблеми, що сьогодні заважають повноцінній реалізації людиною і громадянином права на підприємницьку діяльність в Україні.

Найгострішою проблемою є недосконалість законодавства, що регулює відносини у сфері реалізації права на підприємницьку діяльність, із найбільш принципових недоліків якого слід вказати на такі: 1) прийняття нормативно-правових актів за юридичною силою нижчих ніж ті, що повинні прийматися (особливо це стосується митних, податкових, пенсійних відносин); 2) розбіжності між нормативно-правовими актами, їх неузгодженість; 3) наявність прогалин, нечіткості формулювання тексту у нормативно-правових актах, їх нерозсудливе фінансове забезпечення та низька наукова обґрунтованість; 4) часта зміна законодавства. Тому важливим завданням сьогодні є досягнення високої якості та відносної стабільності законодавства у зазначеній сфері.

Аналізуючи один із основних нормативно-правових актів у сфері реалізації права на підприємницьку діяльність – Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», слід зазначити, що значним його недоліком є відсутність у ньому положення про відповідальність реєстратора за прострочку державної реєстрації підприємця та наявність обов’язку суб’єкта підприємницької діяльності сплатити реєстраційний збір у випадках, коли його перереєстрація проводиться у зв’язку зі зміною законодавства України. Нестабільність законодавства не повинна тягти за собою ріст непродуктивних витрат суб’єктів підприємницької діяльності. Ще одним проблемним питанням зазначеного Закону є необхідність конкретизувати місце реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. Це викликано тим, що, по-перше, згідно ст. 1 Закону місцем проживання фізичної особи-підприємця може бути як жилий дім, квартира, так і гуртожиток, готель, у яких така особа постійно, переважно або тимчасово мешкає, тобто фактично незалежно від терміну такого проживання. По-друге, державна реєстрація повинна бути проведена виключно у виконкомі місцевої ради з урахуванням вищевказаного розуміння місця проживання підприємця (ст. 5), а значить у будь-якому населеному пункті, де, як мінімум, є готель. По-третє, за умов такого загального визначення поняття місця проживання подання документів по неналежному місцю реєстрації згідно п. 5 ст. 42 Закону є підставою для залишення їх без розгляду, що за таких обставин може розглядатися як порушення права особи.

Виходячи з аналізу положень Законів України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» та «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», з’ясовано, що механізм дії «єдиного вікна», що був запроваджений цими Законами, при практичному його застосуванні має багато проблем, серед яких слід виділити наступні: 1) правова база діяльності усіх учасників процесу реєстрації не приведена у відповідність із законами; 2) відсутнє налагоджене програмне забезпечення роботи єдиних дозвільних центрів; 3) фактично не відпрацьовані питання штатного розкладу, нормативного навантаження і навчання працівників відділів державної реєстрації.

Надмірне втручання органів державної влади у діяльність суб’єктів господарювання є одним із найтиповіших порушень права людини і громадянина на підприємницьку діяльність. Підприємці виявляються практично незахищеними від свавілля численних контролюючих інстанцій, які широко і практично безконтрольно користуються правом застосування штрафних санкцій і стягнень. Через безкарність таких дій іде постійна і потужна протидія підприємницькій діяльності з боку державних чиновників. Це зводить нанівець регуляторну політику, яка проводиться в Україні.

У підрозділі 2.5 «Напрями удосконалення законодавства України та практики його застосування у сфері реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність» аргументується, що створення правових умов для формування сприятливої для розвитку підприємництва атмосфери є найважливішою функцією держави у сфері реалізації права на підприємницьку діяльність. Без якісної нормативно-правової бази вирішення існуючих проблем, з якими стикаються носії права на підприємницьку діяльність при його реалізації, видається нереальним.

Першочерговими заходами у процесі удосконалення національного законодавства та правозастосовної практики у сфері реалізації права на підприємницьку діяльність слід вважати наступні:

− оптимізація процедури започаткування підприємницької діяльності, а саме: доопрацювання механізму дії «єдиного вікна» (розробити заходи щодо налагодження взаємодії представників новоутворених структур з тими, що вже працювали; коректувати організаційну структуру та вдосконалити програмне забезпечення єдиних центрів); забезпечення контролю цін на оренду приміщень для здійснення підприємницької діяльності; урегулювання питання щодо місця реєстрації особи як суб’єкта підприємницької діяльності.

− спрощення процедури реєстрації припинення підприємницької діяльності, а саме: встановлення чітких строків для закриття бізнесу (для фізичних осіб – три місяці, для юридичних осіб – шість місяців) та запровадження механізму, згідно якому у випадку із закінченням цього строку, якщо податкові органи чи Пенсійний фонд не надали довідку про відсутність заборгованості, то державний реєстратор за принципом «мовчазної згоди» повинен зробити запис у реєстрі про припинення підприємницької діяльності; закріплення відповідальності для посадовців, які затримують видачу документів (у вигляді сплати штрафів).

− удосконалення системи фінансово-кредитної підтримки підприємництва шляхом створення пільгових умов кредитування підприємців; встановлення чітких механізмів, які б передбачали посилення відповідальності позичальників за одержувані кредити.

− підвищення ефективності державної регуляторної політики шляхом: 1) перегляду статусу регуляторної політики, визначення її як важливої міжвідомчої політики та оформлення у вигляді самостійної державної цільової програми; 2) налагодження роботи Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва.

− забезпечення повноцінної реалізації механізму оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності, де першочергового вирішення потребують питання сумлінного виконання положень Податкового кодексу України. Оскільки на практиці виникають ситуації, коли посадовці обминають закріплені нововведення, слід посилити контроль за діяльністю податкових органів та передивитись питання міри їхньої відповідальності.

− сприяння розвитку конкурентного середовища шляхом проведення чіткої та ефективної антимонопольної політики.

− підвищення ефективності державної підтримки та захисту підприємництва, а саме: 1) удосконалення інституту Уповноважених з питань захисту прав підприємців шляхом поєднання в Уповноважених державних службовців, що реалізовують завдання і функції держави, і представників підприємців, що захищають їх інтереси, і діють за рахунок держави і громадськості; 2) запровадження нового державного інституту, що буде мати на меті захист прав і інтересів суб’єктів підприємницької діяльності − інституту Уповноваженого Верховної Ради України з питань захисту підприємництва; 3) прийняття спеціального закону про саморегулювальні організації, що сприятиме взаємодії між суб’єктами, які здійснюють господарську діяльність певного виду, та самостійній розробці ними єдиних та зрозумілих усім категоріям громадян правил здійснення господарської діяльності певного виду.

усунення адміністративно-бюрократичних перешкод у сфері підприємництва, у зв’язку з чим необхідно законодавчо встановити вичерпний перелік державних контролюючих органів, чітко визначити функції, права і обов'язки кожного органу в цілях недопущення надмірного дублювання; максимально регламентувати перевірочну діяльність, щоб унеможливити використання контрольних і наглядових механізмів як способу тиску на підприємців; встановити обов'язковість здійснення контрольних і наглядових процедур на безвідплатній основі; створити процедури оскарження господарюючими суб'єктами порядку проведення і результатів перевірок; мінімізувати кількість перевірок, здійснюваних за ініціативою контролюючих органів. Зазначені пропозиції потребують деталізації у спеціальному законі, який би регулював відносини у сфері захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності при проведенні контролю за їх діяльністю.