ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО ЩОДО РОЗШУКУ ПІДОЗРЮВАНОГО Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та кількості публікацій.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади дослідження інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного» містить чотири підрозділи, в яких досліджуються теоретичні положення інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного.

У підрозділі 1.1. «Історія становлення та розвитку інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного» досліджено історичні аспекти становлення та розвитку інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного, на підставі чого визначено періодизацію зазначеного інституту, що складається з чотирьох етапів: I) ХV–ХVІІ ст. – перші спроби закріплення через нормативно-правові акти окремих питань регулювання розшуку злочинців; II) ХVІІ–ХІХ ст. – діяльність державних органів з розшуку осіб регламентується законодавством країн, до складу яких входять сучасні українські землі; III) ХІХ–ХХ ст. – становлення української державності, прийняття низки нормативних актів, що регламентують розшукову діяльність правоохоронних органів; IV) з 1990 р. – до сьогодні – створення дієвого механізму в роботі підрозділів ОВС щодо більш ефективнішої діяльності правоохоронних органів (а саме, слідчих) з розшуку підозрюваного за часів незалежності України, прийняття КПК України 2012 р.

У підрозділі 1.2. «Стан наукового дослідження інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного» окреслено основні етапи розвитку наукової думки щодо розуміння, значення і змісту інституту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного загалом і його структурних елементів зокрема.

Зазначено, що перше спеціальне дослідження з проблематики розшуку було проведено В. І. Поповим у 1950 р. і фактично з цього періоду розпочато роботу з досліджуваної проблеми. Розшукова робота слідчого розглянута вченим як об’єкт криміналістичної теорії (вчення) про розшук: зазначено, що характер і зміст цієї діяльності залежить від цілей її провадження; виокремлено об’єкти розшуку; перелічено та схарактеризовано методи розшуку в залежності від наведеної класифікації видів розшуку; вказано на різницю між розшуковими діями слідчого та інших підрозділів ОВС.

Не менш корисну інформацію для формування сучасного розуміння діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного має і дисертаційне дослідження Т. В. Боголюбської, 1982 р., в якому проаналізовано сутність і зміст діяльності слідчого щодо розшуку обвинуваченого; схарактеризовано заходи, якими наділений слідчий для здійснення розшуку осіб, місцезнаходження яких невідоме.

Питанням змісту та характеристики розшукових дій, їх співвідношенню з оперативно-розшуковими заходами, слідчими та іншими процесуальними діями була присвячена робота О. С. Косенко, 1989 р., автор якої, продовжуючи дослідження В. І. Попова щодо видів та змісту розшукових дій, називає їх перелік відповідно до визначеної класифікації.

У підрозділі також згадано і низку наукових статей, у яких були досліджені окремі питання розшукової діяльності правоохоронних органів за часів чинності КПК Української Радянської Соціалістичної Республіки 1960 р., зокрема публікації Р. С. Бєлкіна, І. М. Гуткіна, А. П. Дербенєва, Н. В. Жогіна, О. О. Закатова, Є. Ф. Коновалова.

Новий етап розвитку правової думки в контексті дослідження діяльності слідчого з розшуку підозрюваного почався з розпадом Союзу Радянських Соціалістичних Республік та утворенням незалежних держав. З-поміж праць сучасних науковців у руслі окресленої проблеми виконано роботи В. П. Пилипчука, О. В. Танкевича, Г. О. Душейко, В. А. Некрасова, В. Я. Мацюка, Д. О. Компанійця, А. А. Матчанова, О. С. Саінчина, І. В. Сервецького. Крім названих праць, було виконано та захищено низку дисертаційних досліджень, присвячених деяким елементам розшукової діяльності слідчого, авторами яких є О. А. Касаткіна, І. В. Лєшукова, В. В. Гончар, К. В. Муравйов, О. Н. Карпов, О. В. Захарченко.

Багато корисної інформації щодо досліджуваного питання мають праці С. І. Апухтіна, В. І. Галагана, Д. Й. Никифорчука, Н. С. Карпова, Г. К. Кожевнікова, І. В. Кубарєва, Є. Д. Лук’янчикова, М. А. Погорецького, Ю. Ю. Орлова, Л. Д. Удалової та інших вчених, що в сукупності висвітлюють різні аспекти розшукової діяльності органів досудового розслідування, надзвичайно актуальних для повного висвітлення змісту діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного.

Автор констатує, що подальше дослідження діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного неможливе без урахування надбань учених, які досліджували різні аспекти розшукової роботи, бо аналіз їх наукового доробку є однією з важливих умов поглиблення дослідження за обраною нами темою.

У підрозділі 1.3. «Методологічні засади дослідження, поняття та зміст діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного» визначено методологічну основу організації і проведення наукового дослідження, досліджено зміст діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного.

З метою всебічного дослідження діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного обґрунтовано необхідність застосування об’єктивного, діалектичного, синергетичного, історичного, системного, структурно-функціонального, термінологічного, соціологічного, формально-догматичного (юридико-технічного), порівняльно-правового методів. Названими методами наукового пізнання сформовано методологічну основу для розв’язання поставлених автором задач дослідження.

Поділяючи думку І. В. Сервецького, який вважає розшукове право самостійною юридичною наукою, автор виокремлює з його змісту інститут діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного і характеризує кожний його структурний елемент, до яких відносить: мету, завдання, принципи розшуку підозрюваного, функції, методи та засоби здійснення розшукової діяльності слідчого.

Аналізуючи норми чинного КПК України встановлено, що цей Кодекс використовує термін «розшук», однак не містить його визначення. Тому на підставі положень відомчих нормативно-правових актів, точок зору практичних працівників органів досудового розслідування ОВС та вчених визначено, що розшук за законодавством України – це діяльність уповноважених органів чи посадових осіб, спрямована на встановлення місцезнаходження осіб, виявлення майна, грошей і цінностей, предметів чи документів, отриманих злочинним шляхом, або тих, що належать підозрюваним, обвинуваченим або засудженим особам.

Шляхом аналізу положень КПК України та на підставі визначення поняття розшуку, під діяльністю слідчого щодо розшуку підозрюваного автор розуміє один з напрямів його діяльності, що спрямований на виявлення місцезнаходження підозрюваного і здійснюється шляхом виконання слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних заходів та гласних заходів непроцесуального характеру як самостійно, так і у взаємодії з іншими підрозділами ОВС, що уповноважені здійснювати розшукову діяльність за його дорученням.

Установлено, що зміст розшукової діяльності слідчого становлять його організація і планування, а також заходи, вжиті слідчим з метою встановлення місцезнаходження розшукуваного об’єкта. Автор характеризує кожен елемент змісту як складову частину механізму здійснення розшуку.

Доведено, що діяльність слідчого з розшуку підозрюваного має п’ять змістових форм в залежності від заходів реалізації. Так, розшукова діяльність слідчого має власний зміст за матеріалами кримінальних проваджень, коли: 1) ведеться досудове розслідування, але ще не винесено постанову про оголошення розшуку підозрюваного – слідчий уживає заходів щодо встановлення місцезнаходження підозрюваного; 2) ведеться досудове розслідування, винесено постанову про оголошення розшуку – розшук здійснюється слідчим; 3) ведеться досудове розслідування, винесено постанову про оголошення розшуку – здійснення розшуку доручено оперативному підрозділу; 4) досудове розслідування зупинено, розшук здійснюється слідчим з використанням заходів, передбачених кримінальним процесуальним законодавством; 5) досудове розслідування зупинено, розшук доручено оперативному підрозділу.

У підрозділі 1.4. «Правове регулювання діяльності слідчого щодо розшуку підозрюваного» зазначено, що слідчий під час здійснення розшуку підозрюваного керується національним законодавством та джерелами міжнародного права, серед яких нами виокремлено: Конституцію України; законодавчі акти; нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України, акти Конституційного суду України та постанови Пленуму Верховного суду України; відомчі та міжвідомчі підзаконні нормативні акти; міждержавні та міжнародні правові акти. Однак незважаючи на велику кількість законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують розшукову діяльність правоохоронних органів України, автор доводить, що правове регулювання розшуку підозрюваного знаходиться на неналежному рівні, про що свідчать прогалини у законодавстві. Так, чинний КПК України не регламентує діяльність органів досудового розслідування та суду щодо оголошення в розшук особи, яка ще не має статусу підозрюваного, а Кримінальний кодекс України не визначає відповідальність за ухилення підозрюваного від органів кримінального переслідування.

Окреслюючи коло проблемних питань, що виникають під час здійснення розшуку підозрюваного, автор наводить шляхи їх розв’язання. Зокрема, обґрунтовано доцільність надання права органам кримінального переслідування залучати до кримінального провадження як підозрюваного особу, яка ухиляється від органів досудового розслідування й відносно якої є достатні докази для підозри її у вчиненні кримінального правопорушення, а також необхідність у криміналізації ухилення підозрюваних від органів досудового слідства та суду, з чим погодились 81,1 % опитаних респондентів.

До проблемних питань, що потребують негайного розв’язання, автор відносить також і обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, формальність доручень слідчого та їх виконання, а також формування й використання баз даних у розшукових цілях, кожному з яких автор приділяє належну увагу та вказує на шляхи їх розв’язання. Крім вищезазначеного, доведено необхідність і доцільність впровадження в практичну діяльність слідчих підрозділів ОВС розроблених автором методичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності розшукової роботи слідчих з встановлення місцезнаходження підозрюваних.

Розділ 2 «Напрями діяльності слідчого щодо встановлення місцезнаходження підозрюваного» містить три підрозділи, в яких надано характеристику змісту напрямів діяльності слідчого щодо встановлення місцезнаходження підозрюваного, у межах чого розглянуто заходи забезпечення кримінального провадження.

У підрозділі 2.1. «Діяльність слідчого щодо виявлення підозрюваного, місце знаходження якого невідоме, до оголошення розшуку. Оголошення розшуку підозрюваного» досліджено та охарактеризовано дії слідчого, спрямовані на виявлення підозрюваного, місцезнаходження якого невідоме органам досудового розслідування, до оголошення його розшуку; а у разі неможливості встановлення місцезнаходження підозрюваного наявними заходами – процедуру оголошення розшуку.

Аналізуючи положення чинного кримінального процесуального законодавства, точки зору практичних працівників органів досудового розслідування та наукову літературу, автором подано визначення ухилення підозрюваного від органів досудового розслідування, під яким розуміються будь-які умисні дії/бездіяльність як самого підозрюваного, так і інших осіб за його дорученням, що вживаються з метою уникнення підозрюваним відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення. Зазначено, що найчастіше слідчий встановлює факт ухилення підозрюваного від органів досудового розслідування тоді, коли останній починає переховуватись від провадження за кримінальним правопорушенням. Тому вказано на необхідність застосування слідчим попереджуючих заходів, спрямованих на запобігання ухиленню підозрюваного від участі у кримінальному провадженні. Називаючи перелік заходів цієї категорії, запропоновано визнати їх заходами забезпечення кримінального провадження, що усуне розповсюджену серед особового складу ОВС неправильну думку про те (так вважають 58,1 % респондентів), що заходи попередження ухилення осіб від органів досудового розслідування застосовуються лише у вигляді запобіжних заходів.

Зауважено, що робота слідчого з попередження ухилення підозрюваного від участі у кримінальному провадженні є його службовим обов’язком і проводиться на всіх етапах діяльності з розслідування кримінального правопорушення. Вона повинна починатись з появою достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення, з чим погодились 91,1 % респондентів.

Особлива увага приділена дослідженню процедури застосування приводу та запобіжних заходів до підозрюваного, який може або вже ухиляється від органів досудового розслідування, в межах чого розглянуто домашній арешт та тримання під вартою. З метою забезпечення ефективності застосування та можливості обрання до підозрюваного домашнього арешту та тримання під вартою відповідно, нами запропоновано контроль за виконанням запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на прокурора, а слідчому судді, суду надати право розглядати клопотання щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обирати такий захід по відношенню до підозрюваного, котрий перебуває в розшуку, з урахуванням його особистості та тяжкості вчиненого ним злочину.

Наголошено, що якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме, слідчий за погодженням з прокурором або прокурор одноосібно оголошують його розшук. Про оголошення розшуку підозрюваного виноситься окрема постанова. Якщо розшук доручається оперативному підрозділу, то слідчий разом з дорученням повинен надати виконавцю розшуку постанову про оголошення розшуку з додатками, що містять інформацію про розшукуваного, та постанову про обрання відносно підозрюваного запобіжного заходу.

У підрозділі 2.2. «Діяльність слідчого під час розшуку підозрюваного. Зупинення досудового розслідування» досліджується зміст розшукової діяльності слідчого, що проводиться під час кримінального провадження з метою встановлення місцезнаходження підозрюваного. Установлено, що така діяльність здійснюється за допомогою слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних заходів та гласних заходів непроцесуального характеру.

Особливу увагу приділено характеристиці слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, а також іншим процесуальним заходам та гласним заходам непроцесуального характеру, що використовує слідчий під час розшуку підозрюваного.

Розглянуто процес застосування до підозрюваного, якого оголошено в розшук, запобіжного заходу як заходу забезпечення кримінального провадження. Обґрунтовано необхідність у наданні слідчому права на самостійне звернення з клопотанням про застосування запобіжного заходу «тримання під вартою», з яким не погоджується прокурор, до слідчого судді та доводити необхідність у його застосуванні, а також наданні права суду розглядати клопотання про обрання запобіжного заходу «тримання під вартою» та обрання такого запобіжного заходу по відношенню до підозрюваного, який оголошений у розшук.

Зазначається, що досудове розслідування може бути зупинене, якщо місцезнаходження підозрюваного невідоме і він переховується від органів слідства з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

Наголошено, що відповідно до ст. 282 КПК України, коли місцезнаходження підозрюваного встановлене, зупинене досудове розслідування відновлюється, про що виноситься відповідна постанова, в якій зазначається, що розшук зупиняється. Зауважено, що не завжди встановлення місцезнаходження підозрюваного є підставою відновлення досудового розслідування, а про факт завершення розшуку необхідно зазначити в матеріалах кримінального провадження з метою фіксування встановлення місцезнаходження розшукуваного та припинення діяльності відповідних підрозділів з розшуку цієї особи. Тому запропоновано факт завершення розшуку оформлювати постановою про зупинення розшуку, а не зазначати що розшук зупиняється в постанові про відновлення досудового розслідування, з чим погодились 66,6 % опитаних респондентів.

У підрозділі 2.3. «Взаємодія слідчого з іншими підрозділами ОВС щодо розшуку підозрюваного» досліджено інститут взаємодії, суб’єктами якого з одного боку є слідчий, з іншого – співробітник оперативного підрозділу, спеціаліст та експерт.

Сформульовано поняття взаємодії слідчого з іншими підрозділами ОВС під час розшуку підозрюваного, що являє собою співпрацю не підпорядкованих один одному суб’єктів, спрямовану на встановлення місцезнаходження підозрюваного та його затримання. Ця співпраця здійснюється у відповідності з чинним кримінальним процесуальним законодавством, заходами, якими наділені суб’єкти взаємодії.

Установлено, що взаємодія слідчого з іншими підрозділами ОВС під час розшуку підозрюваного процесуально оформлюється дорученням слідчого щодо проведення окремих слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій або здійснення розшуку підозрюваного самостійно його виконавцем. У зв’язку з тим, що КПК України не визначені строки виконання процесуальних дій за дорученнями слідчого, прокурора, автор пропонує в змісті самих доручень визначати строк, який дається на їх виконання.

Визначено основні чинники, що знижують ефективність взаємодії між слідчими та працівниками інших підрозділів ОВС, до яких належать: зловживання слідчими своїми повноваженнями, що виявляються в дорученні іншим підрозділам виконання процесуальних дій, які вони могли б виконати самостійно; виконання доручень слідчого працівниками інших підрозділів ОВС, що має вигляд формальної відповіді; окремі слідчі вважають доручення розшуку оперативному підрозділу фактором, що звільняє їх від обов’язку безпосередньо та активно займатись розшуком у цей період; відсутність у слідчого прав знайомитись з усією інформацією, отриманою оперативним підрозділом під час виконання доручень слідчого щодо розшуку підозрюваного. Наведено пропозиції щодо їх усунення.

Обґрунтовано необхідність створення постійно діючих слідчо-оперативних груп з метою розшуку підозрюваних, на доцільність створення яких вказали 55,7 % опитаних респондентів, а 45,1 % із загального числа респондентів зазначили, що ці групи зможуть підвищити ефективність розшукової роботи ОВС України. Доведено, що значну допомогу правоохоронним органам у розслідуванні кримінальних правопорушень зможуть надати приватні детективні та охоронні структури, на необхідність створення яких вказали 60,6 % опитаних респондентів.

Розділ 3 «Міжнародне співробітництво щодо розшуку підозрюваного» містить два підрозділи, в яких досліджено зміст міжнародного розшуку підозрюваних, на підставі чого розкрито алгоритм дій слідчого ОВС України під час оголошення та проведення міжнародного розшуку підозрюваних.

У підрозділі 3.1. «Міжнародний розшук підозрюваного» досліджено інститут міжнародного співробітництва держав під час розшуку підозрюваного.

Особливу увагу приділено характеристиці Інтерполу та Співдружності Незалежних Держав (далі – СНД), що є найвпливовішими міжнародними організаціями і мають повноваження здійснювати розшукову роботу. Під час аналізу та зіставлення форм співробітництва держав-учасниць СНД та країн-членів Інтерполу в розшуковій роботі, а також складу учасників цих організацій, автор відмічає суб’єктну і функціональну тотожність СНД з Інтерполом, що зводиться до дублювання СНД функцій з розшуку Інтерполу. З метою усунення вищезазначених положень запропоновано зі сфери діяльності СНД виключити розшукову роботу, а повноваження щодо її здійснення сконцентрувати винятково в межах діяльності Інтерполу. Ці зміни, за свідченнями 59,4 % респондентів, необхідні для покращення діяльності правоохоронних органів під час міжнародного співробітництва у сфері здійснення розшуку.

Зазначено, що поряд з внутрішньодержавними видами розшуку існують міждержавний і міжнародний розшуки. Доведено, що міждержавний розшук є різновидом міжнародного розшуку, тому за доцільне запропоновано в нормативно-правових актах України говорити лише про існування міжнародного розшуку, який поділяється на види в залежності від кількості країн, що беруть участь у розшуковій роботі. Запропоновано визнати на законодавчому рівні поняття міжнародного розшуку за формулюванням О. Н. Карпова, який під ним розуміє заснований на нормах і принципах національного та міжнародного права комплекс оперативних, інформаційно-довідкових та пошукових заходів, що здійснюються на запити спеціально уповноважених органів держав силами правоохоронних органів запитуваних країн з використанням можливостей Інтерполу.

У підрозділі 3.2. «Діяльність правоохоронних органів України в міжнародному розшуку підозрюваного» визначено та схарактеризовано діяльність правоохоронних органів України, зокрема, слідчого ОВС та уповноваженого працівника Укрбюро, під час оголошення та здійснення міжнародного розшуку підозрюваного, ініціатором якого є слідчий ОВС України.

Доведено, що уповноважені підрозділи Інтерполу не оголошують міжнародний розшук, а лише організують його провадження шляхом заповнення відповідного циркуляру на підставі даних, наданих ініціатором розшуку, та направляють його до Генерального секретаріату Інтерполу або національних бюро визначених країн-членів Інтерполу. Аргументовано пропозицію: постанову про оголошення міжнародного розшуку повинен виносити ініціатор розшуку, а відповідно до суб’єкту дослідження, – слідчий. Ця постанова повинна бути погоджена з начальником слідчого відділу, затверджена начальником ОВС та прокурором, які здійснюють процесуальне керівництво досудовим розслідуванням цього кримінального провадження. Після оголошення підозрюваного в міжнародний розшук слідчий направляє постанову про оголошення міжнародного розшуку з необхідними додатками до відповідних правоохоронних органів з метою подальшої організації розшуку.

Особливу увагу приділено огляду розшукових формулярів, зокрема аналізу червоного формуляру, який використовується Інтерполом для розшуку осіб, що ухиляються від органів кримінального переслідування. Обґрунтовано необхідність визнання в Україні повідомлень з красним кутом підставою для арешту, що підтримано 72,8 % респондентів.

Визначено алгоритм дій правоохоронних органів України під час екстрадиції підозрюваних. Доведено, що строк перебігу звернення із запитом-відповіддю щодо видачі особи до компетентного органу іноземної держави повинен починатися з дня затримання особи на території іноземної держави, оскільки саме від іноземної держави залежить час надання повідомлення ініціатору розшуку про затримання розшукуваної особи.

Встановлено, що нормативно-правовими актами не визначено, хоч і опосередковано зазначено, за яких обставин міжнародний розшук припиняється. З огляду на це, робиться висновок, що міжнародний розшук повинен припинятись у зв’язку із сплином строків його проведення чи досягненням його мети, що полягає у видачі злочинця країні-ініціаторові розшуку, притягненні злочинця до кримінальної відповідальності в країні, де через різні причини його видача була неможлива, або виявлення за кордоном трупа, ідентифікованого як розшукуваний.