КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, апробація результатів дослідження.

Розділ 1 «Соціально-правова та кримінологічна характеристика класифікації засуджених до позбавлення волі (історичний та компаративістський аналіз)» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Кримінологічні передумови формування інституту класифікації засуджених до позбавлення волі: ретроспективний аналіз» розглянуто генезис та розвиток класифікації засуджених крізь призму становлення кримінологічних концепцій.

Доводиться, що передумовою формування класифікації засуджених до позбавлення волі у кінці XVIII століття стала концепція виправної в’язниці, об’єктом якої є «внутрішній світ людини» та її поведінка (М. Фуко).

Розглянуто періодизацію становлення та розвитку класифікації засуджених до позбавлення волі у контексті тих кримінологічних ознак, які було покладено в основу критеріїв диференціації засуджених: дорадянський період – кінець XVIII століття – 1917 рік, радянський період – починаючи з 1918 року та до того часу, коли Україна стала незалежною державою (1991 р.); сучасний період – починаючи з прийняття нового кримінально-виконавчого законодавства (2004 р.) і до теперішнього часу.

На підставі вивчення наукових праць обґрунтовується, що вперше усвідомлення необхідності класифікації, враховуючи не тільки вчинений злочин, а також потенційну небезпеку особистості злочинця, потребу спостереження за його поведінкою, з’явилося у межах філадельфійської системи виконання покарань та остаточно утвердилося в оборонській і англійській системах. Встановлено, що критерії розподілу засуджених на певні групи мали змішаний характер, при цьому переважали біологічні та кримінально-правові ознаки. Доведено, що незважаючи на нечіткість класифікаційних критеріїв, механізми та правила розподілу засуджених структурували взаємовідносини

між суб’єктами класифікації та засудженими з метою оптимального пізнання останніх.

Визначено, що в Україні у дорадянський період класифікація здійснювалась за статтю, віком та класовою приналежністю особи з урахуванням небезпеки злочинів для держави. Спостерігається на цьому етапі здійснення класифікації за критерієм суспільної небезпеки особи злочинця, кримінальної спеціалізації, характеру злочину (наприклад, вбивці утримувались окремо від шахраїв, злодіїв тощо).

У системі радянського виправно-трудового права класифікація засуджених до позбавлення волі ґрунтувалась на двох критеріях: правовому і фізіологічному. У цей період остаточно сформувалися кримінально-правові критерії класифікації, які існують до тепер.

Автор доходить висновку про те, що в сучасній українській пенітенціарній практиці домінують кримінально-правові критерії класифікації засуджених, які не здатні повною мірою врахувати усі особливості та динаміку людської поведінки засудженого у місцях позбавлення волі.

У підрозділі 1.2. «Теоретичні засади кримінологічної класифікації засуджених до позбавлення волі» окреслено понятійно-категоріальний апарат, проаналізовано кримінологічні змістовно-функціональні основи класифікації засуджених.

Зміст класифікації складають її критерії та види, які визначаються кримінологічними особливостями особи злочинця. З урахуванням багатоступеневості цього процесу доведено, що окремі класифікаційні критерії (кримінологічні, кримінально-правові, педагогічні, психологічні тощо) повинні використовуватися окремими суб’єктами з метою: а) всебічного вивчення особистості протягом усього періоду відбування покарання; б) диференціації засуджених на однорідні групи відповідно до ступеню їх небезпеки для суспільства для забезпечення різного рівня нагляду й контролю; в) урахування кримінологічних особливостей засудженого з метою організації ефективного (спільного або окремого) розміщення в межах структурних дільниць кримінально-виконавчих установ.

Кримінологічна концепція класифікації зумовлює потребу в здійсненні на практиці трьох видів класифікації: первинної класифікації, вторинної та перекласифікації засуджених до позбавлення волі. Обґрунтовано, що вищезазначені види класифікації не мають чітких правових меж у сучасному кримінально-виконавчому законодавстві та характеризуються інтенсивною взаємозалежністю.

У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід класифікації та категоризації засуджених до позбавлення волі» досліджено особливості європейської та американської концепцій класифікації засуджених до позбавлення волі.

Кримінологічний аналіз зарубіжного досвіду класифікації свідчить про те, що європейська концепція обмежується вузько направленою класифікацією засуджених за «ступенем небезпеки для суспільства», статевими, віковими
ознаками. Однак таку класифікацію в подальшому доповнює процедура перегляду категорії безпеки окремого засудженого, яка залежить від його поведінки в місцях позбавлення волі, освітніх курсів, ступеню довіри до нього персоналу і строку, який залишився до закінчення відбування ним покарання.

Американський підхід відображає складний кримінологічний процес класифікації засуджених, що розпочинається комплексним вивченням особистості засудженого у період перебування його в діагностичному центрі, в якому проводяться психологічні тестування засуджених, досліджуються вчинений злочин, дисциплінарна історія, судимість, зловживання наркотиками, алкоголем, висновки служби пробації, ювенальних судів. Загального федерального законодавства щодо кримінологічної класифікації засуджених до позбавлення волі не існує, однак Центральна система моніторингу ув’язнених, по суті, фіксує певні групи засуджених, базуючись на кримінологічній класифікації. Встановлено, що перед тим, як перевести засудженого до нової камери або в’язниці, персонал Федерального бюро в’язниць зобов’язаний перевірити дані Центральної системи моніторингу.

Розділ 2 «Застосування кримінологічних критеріїв класифікації засуджених до позбавлення волі у сучасній кримінально-виконавчій практиці України» складається з трьох підрозділів і присвячений кримінологічному аналізу основних елементів системи класифікації та проблемам їх організації.

У підрозділі 2.1. «Кримінологічні засади первинної класифікації засуджених до позбавлення волі» аналізуються основні проблемні аспекти діяльності Регіональних комісій з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, а також критеріїв первинної класифікації з позицій кримінологічної науки.

Підтримується необхідність здійснення класифікації засуджених Регіональними комісіями з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, а не судом. Показником ефективної діяльності даних комісій є результати проведеного автором анкетування, які свідчать, що більш ніж 78% засуджених згодні з рішенням комісії щодо призначеного їм рівня безпеки виправної колонії. Водночас, висловлюється критичне ставлення щодо пропозицій уведення окремої посади «інспектора з розподілу», оскільки рішення стосовно визначення рівнів безпеки виправних колоній, в яких засуджені відбувають покарання, повинно прийматися колегіально, що зумовлено міжнародними стандартами, а також необхідністю забезпечення об’єктивності прийнятих рішень.

Вивчення діяльності суб’єкту первинної класифікації свідчить про те, що на сучасному етапі Регіональні комісії виносять свої рішення, не керуючись кримінологічними критеріями, а базуючись переважно на вивченні статі та віку, тяжкості вчиненого злочину, кількості судимостей, а також потенційної працездатності.

Обґрунтовано, що при здійсненні класифікації засуджених жінок та неповнолітніх немає жодних підстав не враховувати такі критерії як форма
вини та факт попереднього відбування покарання. З позицій реалізації виправлення та ресоціалізації дані критерії повинні визначати кримінально-виконавчі установи для вищезазначених категорій осіб.

Доведено, що зведення обов’язків Регіональної комісії до суто технічного розподілу, при якому не враховується кримінологічна інформація про особу засудженого, окрім тієї, що міститься у вироку суду, викликає питання щодо доцільності та ефективності діяльності цього органу. У зв’язку з цим розкрито зміст кримінологічної дефініції, закріпленої у п. 3 Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі – «інші матеріали, які характеризують особу засудженого», під якими слід розуміти: інформацію, отриману зі співбесіди із засудженими, заяви родичів, медичні довідки, досвід перебування в місцях позбавлення волі, історію попередніх злочинів, зловживання наркотиками, алкоголем тощо.

Кримінологічний аналіз критеріїв первинної класифікації свідчить про те, що до них не повинні включатися ознаки расової, етнічної приналежності або релігійних поглядів. Втілення критерію «громадянства» у практику первинної класифікації засуджених до позбавлення волі також є практично не виправданим для пенітенціарної системи України, оскільки кількість засуджених до позбавлення волі іноземців є незначною, і в нашій країні немає підстав вживати заходів для «етнічного та расового збалансування», які протягом багатьох років впроваджують у свою пенітенціарну систему США (Stephen C. Richards, Jefferey Іan Ross).

У контексті збільшення захворюваності на туберкульоз засуджених у кримінально-виконавчих установах важливе значення має критерій здоров’я, який потрібно враховувати з точки зору безпеки персоналу та інших засуджених. У той же час диференціація засуджених до позбавлення волі за такою ознакою, як психічне здоров’я, в даний час у рамках первинної класифікації не застосовується у зв’язку з відсутністю організаційних умов, але потребує обов’язкового врахування у період відбування покарання засудженими у кримінально-виконавчих установах та її організаційного вирішення.

У підрозділі 2.2. «Кримінологічні особливості вторинної класифікації засуджених до позбавлення волі» визначаються поняття, кримінологічні підстави та механізм вторинної класифікації засуджених.

Вторинна класифікація засуджених є необхідним елементом системи класифікації, яка продовжує вивчати особистість злочинця у період перебування його в установі виконання покарання і формує однотипні групи для спільного засвоєння засудженими інструментів ресоціалізації та виправлення. Вторинна класифікація проводиться з метою зниження негативного впливу на особистість умов позбавлення волі, мінімізації міжгрупових та особистісних конфліктів, попередження рецидиву злочину.

На рекомендаційному рівні ДПтС визначено коло посадових осіб та фахівців, які можуть здійснювати вторинну класифікацію засуджених до позбавлення волі у складі комісії. Проведеним дослідженням встановлено, що вищезазначені комісії в окремих установах не створюються навіть формально і не діють відповідно до рекомендацій ДПтС, тому існує необхідність законодавчого врегулювання їх діяльності.

Вторинна класифікація розпочинається з первинного вивчення даних про особистість засудженого у дільниці карантину діагностики та розподілу (далі – КДіР). Кримінологічний аналіз критеріїв вторинної класифікації свідчить про те, що до дефініції поняття «первинне вивчення даних про особистість засудженого» входить інформація, яка включає: наявність соціальних зав’язків у засудженого, досвід роботи, минулу злочинну діяльність, дані профілактичних обліків, поведінку у дільниці КДіР тощо. Як свідчить практика, в результаті недостатньої кількості психологів в установах виконання покарань (далі – УВП), а також надмірного навантаження кількості засуджених на одиницю персоналу колонії (417 осіб на одного психолога) особистісна і психологічна діагностика засуджених здійснюється формально.

У підрозділі доведено неефективність сучасної системи розміщення засуджених до відділення соціально – психологічної служби (88% фахівців вказали на недоцільність її існування), яка зумовлена проблемами скупченості та сугестивності осіб. Критичним фактором, який впливає на психологічний стан засудженого через скупченість, є саме кількість осіб, які перебувають у відділенні, а не кількість вільного та доступного простору. Правила внутрішнього розпорядку виправних колоній забороняють засудженим у будь – який спосіб індивідуалізувати простір у гуртожитках. Європейські тюремні правила наголошують на тому, що надання місць для сну повинно проводитись з повагою людської гідності та забезпеченням можливості самотності. Потреба у цьому виникає у більшості опитаних засуджених (76%). Кримінологічні дослідження доводять, що відсутність особистого простору виступає каталізатором агресивної поведінки засуджених та може виливатися у масові, міжособистісні конфлікти.

Запропонована кримінологічна характеристика осіб свідчить про те, що більшість злочинів під час відбування покарання вчиняється переважно особами від 25 до 35 років (55,5%). Крім того, більшість чоловіків цієї групи відбуває покарання за корисливі злочини – 38%, агресивні (насильницькі злочині) – 23%, корисливо-насильницькі злочини – 16%, економічні злочини – 8%, злочини у сфері обігу наркотиків -15%. Що стосується опитаних жінок, то група віком від 25 до 35 років відбуває покарання за агресивні насильницькі злочини – 54%, корисливі злочини – 28%, злочини у сфері обігу наркотиків – 16%, економічні злочини – 4%. Із числа осіб від 25 до 35 років, засуджених більше двох разів, спостерігається певна закономірність, а саме 30% з них вчинили другий злочин, який є неоднорідним першому. Доведено, що однією з причин вчинення особою нового злочину є те, що, відбуваючи покарання у
виді позбавлення волі, засуджений перебуває серед осіб, які вчинили різні за характером і мотивом злочини.

Обґрунтовано, що засуджені, які розподіляються по відділеннях соціально-психологічної служби, мають різний ступень суспільної небезпеки. Не маючи своєї, досить чітко вираженої специфіки, ці групи не можливо розглядати як однотипне соціальне утворення, що породжує проблеми рецидивної злочинності.

Результати анкетування свідчать про те, що спільним для всіх засуджених незалежно від рівня безпеки колонії є те, що вони хотіли б уникнути сумісного проживання з особами, схильними до вживання наркотичних засобів, особами, які страждають на психічні та інфекційні захворювання, а також з особами, які вчинили злочини щодо малолітнього. Доведено, що вищезазначені категорії засуджених завдають найбільшої «незручності» як самим засудженим, так і співробітникам УВП, оскільки дані особи перебувають на профілактичному або медичному обліку виправних колоній та потребують підвищеної уваги психологів.

Зроблено висновок про те, що при кримінологічному підході вторинна класифікація засуджених буде розглядатися не лише як змістовне вираження процесу індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі, але й як першочерговий та необхідний захід для організації виправлення та ресоціалізації.

У підрозділі 2.3. «Кримінологічні основи «перекласифікації» засуджених як необхідного елементу процесу класифікації» обґрунтовано необхідність здійснення перекласифікації засуджених до позбавлення волі у межах вітчизняної прогресивної системи виконання покарань.

Встановлено, що у зв’язку з постійним виправним впливом особистість злочинця перебуває у динамічному розвитку. До системи класифікації засуджених повинен входити такий важливий етап діяльності як «перекласифікація» засуджених до позбавлення волі, яка враховує зміни особистості злочинця в процесі виконання покарання. Термін «перекласифікація» використовується у роботах американських дослідників (James L. McCartney, Stephen C. Richards, Jefferey Іan Ross, T.R. Clear) та розповсюджений в американській пенітенціарній системі. Процедури, подібні до перекласифікації засуджених, використовуються у західних кримінально-виконавчих системах (Данія, Великобританія, Німеччина тощо). У зазначених системах під перекласифікацією засуджених розуміється визначений законом процес зміни або збереження дійсного статусу засудженого під час відбування покарання у кримінально-виконавчих установах, що розглядається вітчизняними вченими у межах прогресивної системи виконання покарання.

Рішення про зміну умов тримання засудженого в межах однієї колонії повинно прийматися колегіально. Обґрунтовано, що Апеляційна комісія та відповідна Комісія кримінально-виконавчої установи повинні стати суб’єктами перекласифікації засуджених до позбавлення волі.

Кримінологічний аналіз критеріїв перекласифікації показав, що потенційна працездатність, яка впливає на первинну класифікацію, також використовується компетентними органами, що здійснюють перекласифікацію засуджених до колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також дільниці соціальної реабілітації. Як вважають опитувані співробітники ДПтС, законодавець лобіював у цьому разі інтереси, насамперед, виправних колоній та виправних центрів з метою використання праці засуджених, оскільки фізіологічний стан жінок, інвалідів та осіб пенсійного віку не дозволяє їм працювати на виробництві кримінально-виконавчих установ. Ці особи не підлягають перекласифікації на більш пільгові умови відбування покарання, що звісно порушує принципи законності, справедливості, гуманізму, рівності засуджених перед законом.

Ставлення засуджених до праці не повинно використовуватись як основний критерій для їх перекласифікації, оскільки не відображає об’єктивний процес виправлення. Доведено, що не чіткість критеріїв, які обумовлюють можливість перекласифікації засуджених, призводять до зростання дисциплінарних звітів та створення більшого числа кримінально-виконавчих установ із максимальним рівнем безпеки або структурних дільниць посиленого контролю. Базовим елементом перекласифікації є індивідуальна програма соціально-виховної роботи. Отже, кожна з виправних програм повинна бути розрахована на різні категорії засуджених (залежно вид типу особистості), піддаватися корегуванню залежно від результату участі у ній засудженого.

Обґрунтовано, що при перекласифікації засуджених доцільно використовувати кримінологічні засади класифікації. Досліджувати поведінку засудженого потрібно з точки зору динамічних факторів ризику, які відображають інформацію про застосування засудженим насильства (агресивної поведінки) щодо інших засуджених чи персоналу, спроби втеч, участь у трудовому виробництві, освітніх, навчальних програмах, наявність позитивних чи негативних планів на майбутнє та ін.

Розділ 3 «Шляхи вдосконалення класифікації засуджених до позбавлення волі» складається з двох підрозділів і присвячений кримінологічному аналізу неформальних груп засуджених, а також рекомендаціям персоналу кримінально-виконавчих установ щодо проведення ефективної класифікації.

У підрозділі 3.1. «Характеристика неформальної стратифікації засуджених до позбавлення волі як специфічного субкультурного процесу» зазначено, що офіційна класифікація засуджених до позбавлення волі діалектично пов’язана з неформальною класифікацією засуджених у рамках тюремної субкультури.

Кримінологічні дослідження неформальних груп засуджених свідчать про те, що коли засуджений втрачає відчуття ідентичності, він почуває себе менш відповідальним за свої вчинки (А.М. Олейник). У цьому випадку
тюремна субкультура виступає каталізатором суспільно небезпечних діянь засуджених та однією з детермінант вчинення особами злочинів у місцях позбавлення волі.

Доведено, що останнім часом спостерігається тенденція посилення негативного впливу неформальних груп асоціальної спрямованості на стан правопорядку в кримінально-виконавчих установах.

Кримінологічні дослідження останніх років виявили, що чим більш ізольований засуджений від суспільства, обмежений в задоволенні потреб шляхом тотальної регламентації поведінки за допомогою режимних засобів, тим більш є стратифікаційним та замкнутим його соціальне середовище. І навпаки, чим менш формалізоване життя засуджених під час відбування покарання, тим зменшується опір засуджених заходам виправлення та ресоціалізації. Результати проведеного автором дослідження свідчать про те, що 20,9% засуджених перебували у розлученні, 60,7% ніколи не були одружені (заміжні). Протиріччя між руйнуванням колишніх соціальних зв’язків і гострою потребою в соціальній підтримці змушує засуджених до пошуку нових механізмів соціалізації, адаптованих до умов кримінально-виконавчих установ.

На думку автора, зберегти соціальні зв’язки засудженого із сім’єю та суспільством в цілому дозволяє інститут «тюремної відпустки», який також виступає ефективним засобом нейтралізації впливу тюремної субкультури на особистість засудженого. Застосування «тюремної відпустки» в Україні відповідає європейським стандартам поводження із засудженими.

Практика застосування системи тюремних відпусток у дільницях соціальної реабілітації в Україні майже відсутня, крім окремих випадків надання засудженим короткочасних виїздів за межі колоній. За даними проведених автором опитувань більшість засуджених (75%) вказали, що хотіли б використати це право, та не було обставин, які б дозволили їм реалізувати його.

Головною діючою законодавчою умовою надання тюремної відпустки є участь засудженого у трудовій діяльності. Згідно із статистичними даними ДПтС на оплачуваних роботах задіяні лише 36 тис. засуджених або 47% від загальної кількості працездатних. Інститут тюремних відпусток повинен переслідувати цілі, насамперед, не виробничі, а ресоціалізаційні. Тому пропонується надавати тюремну відпустку також за медичними, освітніми, професійними, сімейними та іншими соціальними підставами. Для надання відпустки необхідно враховувати як кримінально-правові характеристики особи злочинця (характер та тяжкість злочину, строк покарання тощо), так і кримінологічні (особисті якості, поведінка засудженого, ризик, який існує для суспільства, родинні зв’язки, мета відпустки тощо).

У підрозділі 3.2. «Вдосконалення діяльності персоналу кримінально-виконавчих установ щодо класифікації засуджених» обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення діяльності персоналу кримінально-виконавчих установ з урахуванням кримінологічних засад та міжнародних стандартів.

Доведено, що від професіоналізму персоналу кримінально-виконавчих установ залежить ефективність класифікації засуджених до позбавлення волі.

Кримінологічний аналіз діяльності ДПтС свідчить про те, що престижність професії у кримінально-виконавчій системі порівняно з іншими державними структурами є значно меншою (більш як 65% опитаних фахівців розглядають варіант зміни професії). Це підтверджується значними показниками плинності співробітників ДПтС, які займають посади психологів та начальників відділень соціально-психологічної служби. Звернено увагу на проблеми кадрової неукомплектованості відповідних служб. Доведено, що саме ці фахівці повинні здійснювати вторинну класифікацію засуджених та їх перекласифікацію, використовуючи методику індивідуального кримінологічного прогнозування. Професійне вивчення особистості засудженого дозволяє прогнозувати не тільки варіанти очікуваної поведінки засуджених після розподілу до відділень кримінально-виконавчих установ, але й обирати оптимальні засоби контролю за засудженими, а також сприяти їх виправленню та ресоціалізації.

Більш ніж 89% опитаних фахівців вважають за необхідне запровадити механізми ресоціалізації для співробітників, а саме: проведення психологічних консультацій, а також зменшення навантаження кількості засуджених на одиницю персоналу колонії. В українській пенітенціарній системі розрахункове навантаження на одного начальника відділення з числа укомплектованих посад складає у середньому 76 засуджених.

Обґрунтовано, що підвищення престижу професії співробітників ДПтС, укомплектованість необхідними фахівцями (психологами, соціальними вихователями, кримінологами) дозволить вдосконалити діяльність персоналу в цілому, а також в контексті класифікації засуджених до позбавлення волі.