МОРАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНА КУЛЬТУРА СУДДІ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВА ПРОБЛЕМА Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається ступінь розробки проблеми, вказуються об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, його методологічні засади, визначається наукова новизна теоретичних висновків, подається інформація про практичну значущість одержаних результатів, зазначаються особистий внесок здобувача, публікації та подаються відомості про апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження морально-професійної культури судді як системи» визначаються сутнісні риси і структура морально-професійної культури судді на основі теоретичного аналізу різноманітних концептуальних і методологічних підходів.

У підрозділі 1.1 «Ступінь наукового осмислення і методологія дослідження морально-професійної культури судді» аналізується процес накопичення знань з проблеми морально-професійної культури судді та визначаються методологічні засади дисертації.

Зазначається, що дослідження аспектів морально-професійної культури судді спочатку ґрунтувалося на емпіричному відкритті її значення як усвідомлення того, що якість правосуддя залежить від рівня моральності та професіоналізму судді. Так, результатом синтезу здобутків класичної філософії з названої проблематики є комплексне дослідження самопізнання та самовдосконалення особистості (Сократ, Платон, Аристотель та ін.). Далі ці напрацювання збагатилися дослідженнями деонтологічного змісту, вченнями про незалежний моральний суб’єкт, який здатний на самовіддану працю (І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, М. Вебер та ін.). Розвиток цих напрямів простежується у вітчизняній філософсько-правовій думці XIX – поч. XX ст., який зосереджувався на розкритті ціннісно-гуманістичного змісту суддівської діяльності та прагненні подолати правовий нігілізм за допомогою відродження природного права, осмисленні права в релігійно-етичному контексті (В.С. Соловйов, П.І. Новгородцев, Б.П. Вишеславцев та ін.).

За радянських часів аспекти досліджуваного явища розглядалися в контексті світоглядно-методологічних основ соціалістичного правознавства (Л.Ю. Ароцкер, М.С. Строгович та ін.), хоча з 70-х років XX ст. близька до концепту морально-професійної культури судді проблематика (правова культура особистості, юридична культура) почала обговорюватися у специфічній для радянського правознавства формі дискусії про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у праві в контексті усвідомлення необхідності переходу від «вузьконормативного» до широкого розуміння права, у якій взяли участь відомі філософи права С.С. Алексєєв, Д.А. Керімов та ін.

У пострадянський період простежується більш помітна тенденція до обґрунтування природно-правового та інтегрального праворозуміння, а тому центром філософсько-правового дискурсу стали питання, присвячені ціннісним аспектам права (В.С. Нерсесянц, В.М. Шаповал та ін.); правосвідомості та правовому менталітету (В.А. Бачинін, О.Г. Данильян, О.П. Дзьобань, С.І. Максимов, В.О. Чефранов, С.В. Шефель та ін.); правовій культурі особистості взагалі і судді зокрема (А.Л. Лікас, В.С. Нерсесянц, О.В. Петришин, Н.В. Радутна, С.С. Сливка, Л.С. Халдєєв та ін.); моральній культурі судді (О.В. Афанасьєва, О.С. Кобліков та ін.); статусу судді (І.Є. Марочкін, Л.М. Москвич та ін.); внутрішньому переконанню судді (А. Барак, Ю.М. Грошевий та ін.); методології пізнання права (Д.А. Керимов, А.І. Овчинников та ін.); праворозумінню (С.С. Алексєєв, Р. Дворкін, О.М. Литвинов, С.І. Максимов, В.С. Нерсесянц, П.М. Рабінович, С.П. Рабінович, Л.Л. Фуллер та ін.); культурі правового мислення (О.В. Капліна, В.М. Розін та ін.); імперативності моралі в професійній діяльності суддів (О.С. Кобліков, Л.С. Халдєєв та ін.); характеристиці морально-професійних деформацій свідомості (В.Л. Васильєв, В.Ю. Шепітько та ін.); історичному осмисленню соціально-психологічних характеристик суддів минулого (Л.С. Гамбург, В.О. Рум’янцев та ін.).

У підрозділі обґрунтовується методологія дослідження, основу якої становлять фундаментальні методи наукового дослідження. Загалом дисертація базується на основі філософського та філософсько-правового дискурсів, що сформувалися на вітчизняному та європейському ґрунті.

Отже, аналіз філософсько-правового дискурсу показав, що науковці окреслили деякі аспекти досліджуваного явища. Водночас проблему морально-професійної культури судді дотепер не виокремлено як самостійний предмет філософсько-правового осмислення: не досліджені зміст, структура, принципи й функції, а також чинники, що впливають на її формування.

У підрозділі 1.2 «Сутність і структура морально-професійної культури судді» виокремлюється як самостійний предмет філософсько-правового дослідження феномен «морально-професійна культура судді». Розкривається його зміст і структура та вплив на ефективність судової практики.

Визначається, що термін «морально-професійна культура судді» не використовувався дослідниками, оскільки професійна (правова) культура судді розглядалася ними окремо від моральної і навпаки. Проте у визначенні професійної культури судді вони досі послуговувалися твердженнями про важливість морального розвитку, а у визначенні моральної культури судді – про професійну компетенцію як визначальний елемент моральної культури.

На основі цього морально-професійна культура судді розглядається як цілісна система, специфічна єдність аксіологічного і емпіричного начал його особистості, що реалізується в професійній діяльності. Наголошується, що такі важливі для успішного здійснення професійних функцій особистісні риси судді, як справедливість, принциповість, чесність, сумлінність, незалежність, відповідальність, неупередженість, гуманність неможливо вважати тільки як професійні чи моральні риси. Тому досягти високого рівня професійної культури судді неможливо без належного рівня морального розвитку і, навпаки, прагнення до ефективного правосуддя будуть не здійсненними через низький рівень професійної компетенції.

З огляду на наведене морально-професійна культура судді визначається як прояв ступеня морального і професійного розвитку особистості судді, єдність його професійного потенціалу та спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності, які виражаються в гуманізмі, альтруїзмі, професіоналізмі.

Виявлення сутності морально-професійної культури судді як складної цілісної системи дозволяє обґрунтувати структуру цього явища. Зокрема, професійний потенціал судді розглядається як сукупність його особистісних параметрів: правових і загальнонаукових знань, умінь, навичок, здібностей до професійного самовдосконалення, розвинутої культури етичного і правового мислення, культури почуттів і поведінки. Особистісний професійний потенціал може застосовуватися суддею по-різному, залежно від спрямованості його світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності, які можуть визначатися антропоцентричними, соціоцентричними, егоцентричними та іншими орієнтаціями. Тому спрямованість соціально-психологічних настанов діяльності судді (цінності, ціннісні орієнтації, переконання) формує мотиваційну серцевину його морально-професійної культури та докорінно визначає особистісну позицію.

У підрозділі 1.3 «Культура етичного і правового мислення, почуттів і поведінки судді як базові елементи його особистісного професійного потенціалу» досліджуються основні структурні елементи особистісного професійного потенціалу судді. Так, культура мислення судді визначається як ступінь інтеріоризації в процесі професійної діяльності способів, засобів, норм і правил розумових дій в узагальненому пізнанні дійсності, зафіксованих у суспільному досвіді й систематизованих у наукових теоріях. Доводиться, що вона не вичерпується високим рівнем знань, умінь і навичок, а здебільшого характеризується стилем мислення, його діалектичністю, критичністю, динамізмом, творчістю. У цьому виявляється залежність культури мислення судді від рівня культури його етичного мислення, яка розглядається як ціннісно-орієнтуючий і програмуючий зріз морально-професійної культури судді й визначається як сукупність етичних знань і переконань та реалізується у вмінні користуватися ними в професійній діяльності, тобто розв’язувати соціальні, правові та моральні конфлікти. Обстоюється думка, що завдяки розвинутій культурі етичного мислення суддя буде незалежним та неупередженим, відчуватиме моральну відповідальність за справедливість власного рішення перед суспільством, учасниками судового процесу.

З погляду філософсько-правового підходу обґрунтовується культура правового мислення судді, яка розглядається як стала система правових знань, способів, методів і форм їх інтерпретації, якими суддя керується в професійній діяльності. Саме її рівень відбиває процес і результат мисленнєвої діяльності судді, що поєднує пізнання та розуміння правової норми. Це процес праворозуміння, тобто пізнання гармонізуючої сутності права й оцінювальної діяльності правосвідомості судді стосовно конкретного правового явища, в якому важливе значення мають не тільки професійні знання, а й спосіб мислення. Тому доводиться, що культуру правового мислення судді слід пов’язувати з інтуїтивно-почуттєвими механізмами пізнання права – культурою правових і моральних почуттів. Це виявляється в тому, що в судді, як в особистості з належним рівнем правового і морального розвитку, злочин не може не викликати негативні почуття (обурення, гнів, зневагу). Проте своє особистісне ставлення до обставин справи, до учасників судового процесу суддя, як професіонал з високим рівнем культури почуттів, зуміє приборкати, і воно не призведе до суб’єктивізму в пізнанні та упередженості в оцінці доказів.

Дослідження сутності культури етичного і правового мислення та почуттів судді дає змогу сформулювати висновок про те, що культура поведінки судді – це вміння оптимізувати спосіб діяльності, обрати та застосувати ефективні засоби ухвалення морально-правового рішення, що й становить квінтесенцію морально-професійної культури як захисного бар’єру від радикального індивідуалізму та нігілізму.

У підрозділі 1.4 «Спрямованість світогляду і внутрішнє переконання судді як стрижень морально-професійної культури» розкривається зміст і процес формування внутрішнього переконання судді, у якому реалізується рівень його морально-професійної культури.

З позицій філософсько-правового аналізу визначається, що внутрішнє переконання судді є стрижнем його морально-професійної культури, який формується як суб’єктивний висновок конкретного судді про об’єктивно наявні факти на основі його правосвідомості. Особливо наголошується, що на формування суддівського переконання впливає рівень особистісного професійного потенціалу судді, а саме: культура правового і етичного мислення та культура почуттів (ціннісне ставлення завжди пов’язане з почуттєвою сферою). Крім того, доводиться, що одним із визначальних морально-професійних стимулів формування суддівського переконання є спрямованість світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності судді на винесення справедливого рішення у справі. Саме за характером спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності судді можна визначити якість його внутрішнього переконання як вираження особистісної позиції, заснованої на цінностях, інтересах і принципах. Отже, важливою умовою формування внутрішнього переконання судді є оптимальне співвідношення емоційно-ціннісного ставлення (спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності) і раціонального, логічного знання (особистісного професійного потенціалу), вольових якостей і совісті стосовно конкретної правової ситуації.

У розділі 2 «Генеза морально-професійних вимог до діяльності суддів та реалізація їх морально-професійної культури в історії вітчизняної судової практики» розглядається генеза моральних і професійних вимог до діяльності суддів на різних етапах суспільно-історичного розвитку, окреслюються особливості суддівського світогляду, характер спрямованості соціально-психологічних настанов діяльності та рівень професійного потенціалу.

У підрозділі 2.1 «Характеристика особистісного потенціалу та спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності виконавців судових функцій IX-XVI ст.» аналізується початковий етап формування вітчизняної традиції судочинства й окреслюється соціально-психологічний портрет носія судових функцій, фіксуються основні та найбільш характерні його особистісні якості.

Дослідження зазначеного історичного періоду показало, що в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві суд не був відокремлений від князівської адміністрації, тому ті, хто здійснював судочинство, були суддями за дорученням та за сумісництвом. Найважливішим обов’язком для багатьох з них був захист інтересів князя – це стрижень їхньої правосвідомості й основний вектор спрямованості соціально-психологічних настанов. Культура мислення носіїв судових функцій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства була детермінована своєрідністю соціальних відносин і відбивала типові принципи, характерні для ранньофеодальної системи, класові уявлення про цінності.

Носіями судових функцій Литовського князівства й Речі Посполитої (до яких належала України) були заможні міщани. Їхні моральні якості не завжди бралися до уваги. Отож серед них були різні особистості: ті, які усвідомлювали свій моральний і професійний обов’язок, і ті, для яких судочинство ставало лише джерелом прибутку.

Судова система Запорозької Січі перебувала поза межами польсько-литовського законодавства. І хоча вважається, що суд запорозьких козаків не був відокремлений від кошової й паланкової адміністрації, у козачому самоврядуванні можна спостерігати наявність демократичних елементів класичного розподілу влади, а відтак, з’являється посада військового судді – особи компетентної у праві, до якої вже висуваються морально-професійні вимоги: освіченість, чесність, справедливість, совісність. Доводиться, що рівень професійного потенціалу військових суддів був належним, а інколи й високим. Однак характер спрямованості їхніх соціально-психологічних настанов нерідко визначало те, що за покликанням вони були передовсім воїнами, а вже потім – суддями.

У підрозділі 2.2 «Моральна і професійна (правова) свідомість суддів (кінець XVII – початок XX ст.)» досліджуються характерні риси українського національного судоустрою і типові особистісні характеристики суддів. Обґрунтовується, що до українських суддів XVII-XVIII ст. висувалися конкретні морально-професійні вимоги. Обрані судді присягалися сумлінно виконувати свої обов’язки, судити неупереджено тощо. Хоча професійний потенціал суддів цього періоду був на високому рівні, проте характер спрямованості соціально-психологічних настанов їхньої діяльності не був чітко сформований. Судді того часу не завжди були послідовними в ухваленні рішень, відступали від власних принципів і переконань, дотримання яких вимагало незалежності, напруження вольових, інтелектуальних і духовних зусиль, бо опинилися в стані маргінального соціокультурного розлому між різними нормативно-ціннісними системами, який не давав змоги долучитися до вищих духовних цінностей, а навпаки, був підґрунтям сприятливим для виникнення різних видів деформацій моральної та професійної свідомості.

Судовий процес Російської імперії XIX ст., до складу якої входила Україна, до 1864 року був інквізиційним, а судові функції не були відокремлені від адміністративних. Разом з тим після судової реформи 1864 року утворилися нові суди й заклалися досить високі морально-професійні вимоги до кандидатів у судді: віковий і освітній цензи, досвід професійної діяльності, належний рівень морального розвитку. Однак у період контрреформи цими досягненнями було знехтувано.

Після Лютневої революції в Україні стихійно засновувалися різні установи, що перебирали на себе судові функції. Особи, які ставали суддями випадково, не мали професійної підготовки. Стосовно характеру спрямованості соціально-психологічних настанов їхньої діяльності, то визначальною рисою був «дух боротьби», який формував ціннісно-орієнтаційну серцевину правосвідомості.

У підрозділі 2.3 «Морально-професійна культура суддів радянської доби та незалежної України» аналізується рівень особистого професійного потенціалу і характер спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності суддів СРСР, зокрема УРСР та України часів незалежності.

Відразу після подій 1917 року єдиною вимогою, яка висувалася до суддів, була наявність класової «правосвідомості», а рівень професійних знань і морального розвитку до уваги не брався. Така кадрова політика призвела до того, що більшість суддів були випадковими в юриспруденції.

У період з 1960 до 1980 років судді також не були індиферентними у ставленні до державної політики, а тому спрямованість соціально-психологічних настанов їхньої діяльності мала переважно соціоцентриський вектор. Не завжди був належним і рівень особистісного професійного потенціалу суддів цього періоду, адже тільки з 1989 року головною вимогою до представників суддівського корпусу стає наявність вищої юридичної освіти.

На основі висловлювань Президентів України, доповідей голів Верховного Суду України, голів Вищої ради юстиції України, звітів голів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, матеріалів з’їздів суддів України та наукових періодичних видань здійснюється аналіз рівня особистісного професійного потенціалу і характеру спрямованості соціально-психологічних настанов діяльності суддів незалежної України. Називаються як позитивні (професіоналізм, незалежність тощо), так і негативні (хабарництво, некомпетентність, упередженість, зволікання, байдужість тощо) якості суддів. Констатується, що в сучасних складних умовах функціонування судової влади є чимало таких суддів (особливо серед молоді, яка поповнює судовий корпус України), що мають недостатній рівень особистісного професійного потенціалу й непродуктивний характер спрямованості світогляду, соціально-психологічних настанов діяльності. Проте багато суддів (особливо це стосується тих, які тривалий час перебувають у статусі судді) мають високий рівень особистісного професійного потенціалу, усвідомлюють відповідальність покладених на них завдань, хоча інколи не мають змоги самовдосконалюватися. Утім, незважаючи на всі вади й негаразди судової влади в Україні, безперечним є те, що вона переживає трансформацію своїх базових цінностей у напрямку гуманізації.

Розділ 3 «Проблеми і суперечності реалізації морально-професійної культури судді та шляхи її вдосконалення в українському правовому полі з урахуванням міжнародного досвіду» досліджуються проблеми реалізації морально-професійної культури судді та визначаються шляхи її вдосконалення.

У підрозділі 3.1 «Міжнародний досвід і вимоги українського законодавства до професійної діяльності суддів» вивчаються погляди міжнародної спільноти на моральні й професійні вимоги до суддів та моральні й професійні стандарти, які закріплені в українському законодавстві, оскільки нині спостерігається тенденція інтернаціоналізації моральних і професійних вимог, що висуваються до представників судової влади. Це пояснюється спільністю поглядів міжнародної спільноти на поведінку суддів, незважаючи на всі наявні розбіжності в національних процесуальних законодавствах.

Україна на законодавчому рівні закріпила деякі моральні та професійні стандарти поведінки суддів. Проте аналіз чинного законодавства свідчить про чималі прогалини в цьому напрямку. Так, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів України» не передбачено чітких вимог морального характеру до кандидатів на суддівські посади. Це призводить до того, що моральна і професійна непридатність кандидата на посаду судді виявляється тільки після його призначення.

Стверджується, що найбільш детально сукупність вимог до морально-професійного розвитку судді закріплює Кодекс професійної етики суддів України, який має рекомендаційний характер, а тому його норми не є загальнообов’язковими.

У підрозділі 3.2 «Основні різновиди деформацій моральної і професійної свідомості суддів України» визначається деформація моральної і професійної свідомості судді як явище, що характеризує такий стан свідомості, коли в її носіїв формуються ідеї, погляди, почуття, уявлення, які спотворено відображають дійсність і виражають негативне й неналежне ставлення до моралі та права.

На основі контент-аналізу публікацій «Вісника Верховного Суду України» та інших періодичних видань конкретизуються параметри деформацій моральної і професійної свідомості судді, а саме: хабарництво, зловживання службовим становищем, схильність до обвинувачення, тяганина, корпоративність, недбалість. Називаються основні причини, які зумовлюють її виникнення: правовий нігілізм населення, суперечливість і недосконалість законодавства, надмірна перевантаженість суддів, втручання представників інших гілок влади та бізнесу у справи судочинства і, найголовніше – неналежний рівень морально-професійної культури багатьох суддів.

У підрозділі 3.3 «Напрями вдосконалення морально-професійної культури суддів» головна увага зосереджується на обґрунтуванні підходів до формування в суддів морального імунітету, який би давав змогу запобігти виникненню деформацій морально-професійної свідомості.

Обстоюється думка, що діяльність судді – це передусім покликання, яке дає підстави стверджувати необхідність ретельного добору кадрів на суддівські посади. Адже призначення на посаду судді істотно не змінить особистості, а егоїзм, лінь, жорстокість перевиховати неможливо. Доводиться, що нагальною потребою є запровадження ретельної перевірки біографічних даних кандидата на посаду судді; тестування характеру спрямованості соціально-психологічних настанов діяльності претендента на суддівську мантію та кола осіб, які є його найближчим оточенням. Стосовно цього подається аналіз процедури добору кандидатів на посаду судді у Великій Британії, Німеччині, США, Франції, Росії.

Підкреслюється, що основи формування морально-професійної культури майбутнього судді закладаються в процесі виховання із засвоєнням моральних цінностей. Тому обґрунтовується, що формування фахівця в будь-якій галузі – це насамперед виховання людини, її високої духовності. Отже, найважливішим завданням виховання є формування гуманістично спрямованої свідомості, що зорієнтує майбутнього суддю на морально-професійне самовдосконалення, метою якого є утвердження справедливості та законності в суспільстві.