КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА НЕНАЛЕЖНЕ ВИКОНАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ, ЩО СПРИЧИНИЛО ЗАРАЖЕННЯ ОСОБИ ВІРУСОМ ІМУНОДЕФІЦИТУ ЛЮДИНИ ЧИ ІНШОЇ НЕВИЛІКОВНОЇ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет дослідження, формулюється методологічна основа дисертації, її теоретична і практична значущість, висуваються положення та висновки, що виносяться на захист, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження.

Розділ 1 «Соціально-правова природа неналежного виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з трьох підрозділів, у яких в діахронічному та синхронічному аспектах проаналізовано основні етапи розвитку кримінально-правової науки щодо протидії злочинам у сфері професійної діяльності медичних працівників. У контексті сучасної криміногенної ситуації в державі здійснено критичний аналіз стану протидії злочинам проти здоров’я людини, пов’язаним із неналежним виконанням медичним, фармацевтичним та іншим працівником своїх професійних обов’язків.

У підрозділі 1.1. «Соціальна обумовленість криміналізації та суспільна небезпека неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» досліджено, у тому числі із використанням спеціальних медичних джерел, соціальну сутність і вплив на суспільство та державу нової глобальної загрози – ВІЛ-інфекції, проаналізовано основні етапи й тенденції розвитку епідемії цього невиліковного інфекційного захворювання у нашій державі. Відзначено, в контексті постійного зменшення кількості корінного населення України, особливу небезпеку для нашої країни та Українського народу становить фактично наявна на сьогодні пандемія ВІЛ-інфекції.

Автором обґрунтовується думка, що існуюча сьогодні нестримна позитивна тенденція поширення ВІЛ-інфекції нерозривно пов’язана із моральною деградацією суспільства, його розшаруванням, знівелюванням ролі моральних принципів, загостренням соціальних протиріч та зниженням життєвого рівня значної частини населення, і, як наслідок, значного збільшення маргінальної складової серед населення. На підставі з’ясування фактів внутрішньо-лікарняної пандемії ВІЛ-інфекції (як в Україні, так і за кордоном) установлюються основні соціальні чинники, що призводять до цього. Визначаються соціальні фактори, з  урахуванням яких створюються механізми впливу на соціальні процеси, а також передумови та природа неналежного виконання медичними працівниками своїх професійних обов’язків. У контексті не тільки кількісного, а й якісного характеру небезпеки підтверджено необхідність окремої криміналізації такого спеціального виду неналежного виконання професійних обов’язків, який обумовлює професійний контакт та обіг біологічних речовин, що містять або можуть містити збудника ВІЛ-інфекції (зокрема це підтримують 91 % про анкетованих респондентів). 

У підрозділі 1.2. «Розвиток вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність за злочини в сфері професійної діяльності медичних, фармацевтичних або інших працівників та зарубіжний досвід криміналізації зараження вірусом імунодефіциту людини при виконанні професійних обов’язків» у історичному аспекті, з урахуванням тогочасних соціальних факторів та умов, досліджено досвід криміналізації вітчизняним (Російської Імперії, радянським, українським) законодавцем порушень у сфері професійної діяльності медичних, фармацевтичних та інших працівників при виконанні ними своїх професійних обов’язків, проаналізовано особливості законодавчих конструкцій кримінально-правових норм, що були використані законодавцем у різні часи.

У ході дослідження виділено чотири основні історичні етапи розвитку вітчизняного кримінального законодавства про злочини в сфері професійної діяльності медичних і фармацевтичних працівників. Перший, характерний для кримінального законодавства Російської Імперії, де встановлювалася лише відповідальність за порушення дозвільних вимог щодо здійснення медичної та фармацевтичної діяльності; другий (період 20-х–60-х років минулого століття) характеризується встановленням кримінальної відповідальність за бездіяльність у вигляді ненадання медичним працівником допомоги хворобу; на третьому етапі
(80-ті роки ХХ ст.) передбачено відповідальність за зараження пацієнта ВІЛ-інфекцією при порушенні медичним чи фармацевтичним працівником своїх професійних обов’язків; на четвертому етапі законодавцем проведено диференціацію норм закону про кримінальну відповідальність у контексті конкретних видів спеціальних тілесних ушкоджень, що заподіюються пацієнту.

При дослідженні зарубіжного досвіду криміналізації неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження ВІЛ-інфекцією, визначено основні концептуальні підходи, які застосовуються для цього. Виділивши переваги законодавчих конструкцій, використаних вітчизняним законодавцем, дисертант в якості суттєвого недоліку констатує, що Україна, є практично єдиною державою, яка внесла до відповідної норми свого кримінального закону, поряд із об’єктивно визначеним поняттям ВІЛ-інфекція, суб’єктивно оціночне поняття – «інша невиліковна інфекційна хвороба, небезпечна для життя людини». У зв’язку з цим, запропоновано відмовитися від такого терміну в КК України.

Крім того, вважається за доцільне, виходячи із ступеня суспільної небезпеки неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, спираючись на зарубіжний досвід, запропонувати вітчизняному законодавцю, збільшити санкцію за ст. 131 КК України, встановивши покарання за такий злочин, принаймні на рівні не меншому, ніж у ст. 119 КК України.

У підрозділі 1.3. «Причини вчинення та латентності неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби та суміжних складів злочинів» на підставі статистичних даних і результатів анкетувань медичних працівників і співробітників правоохоронних органів, здійснено аналіз сучасного стану кримінально-правової протидії вчиненню злочинів у сфері професійної діяльності медичних і фармацевтичних працівників, узагалі, та професійної діяльності, пов’язаної із обігом і контактом з біологічними матеріалами, що можуть стати джерелом зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, яка є небезпечною для життя людини. Зроблено висновок про високий рівень латентності злочинів даної категорії. Так, відображений у додатках до дисертації аналіз результатів діяльності вітчизняних правоохоронних органів у період 2008–2012 рр. свідчить, що кількість виявлених фактів неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, явно не відповідає реаліям сучасної криміногенної обстановки у цій сфері. Це ж підтверджують офіційні відомості щодо виявлених кримінальних  фактів зараження ВІЛ-інфекцією: 2008 р. – 14 випадків, 2009 р. – 15, 2010 р. – 12, 2011 р. – 4 та 2012 р. – 8 випадків. Показово, що оперативні працівники та слідчі у своїй більшості (89 %) якісний критерій діяльності правоохоронних органів щодо виявлення фактів і кримінального провадження про неналежне виконання медичними, фармацевтичними або іншими працівниками своїх професійних обов’язків оцінюють, як низький та вкрай низький.

Дисертантом доведено, що встановлена законом про кримінальну відповідальність система кримінально-правової охорони від неналежного виконання професійних обов’язків, що спричиняє зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, за сучасних умов є неефективною, а латентність злочинів, пов’язаних із зараженням цією хворобою, – неприпустимо високою. Одночасно визначаються основні об’єктивні та суб’єктивні соціальні чинники, які призводять до такої невтішної ситуації та мають бути враховані при розробці відповідних заходів протидії як кримінально-правового, так і загально-правового змісту, звертається увага на питання, пов’язані із використанням громадськості для превентивної протидії вчиненню таких злочинів і створення передумов для їх виявлення.

Розділ 2 «Методика дослідження та загальні питання змішаної протиправності, які зумовлюють кримінальну відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» містить визначення загальної методики проведення дослідження. Вказується, що методологічною основою представленої дисертації є діалектична логіка, визначається та обґрунтовується вибір основних методів вирішення поставлених задач, їх зміст, результати використання та порівняльні оцінки. Обґрунтовується напрям дослідження, аналізуються загальні питання змішаної протиправності в контексті застосування бланкетних диспозицій норм закону про кримінальну відповідальність, що встановлюють відповідальність за вчинення злочинів, передбачених ст. 131 КК України. Робиться висновок, що чинне законодавство України, створило нормативні умови для правильного застосування правозастосовними органами бланкетної диспозиції вказаної норми кримінального закону. В той же час, звернуто увагу на те, що використання законодавцем у нормі ст. 131 КК України терміну «інша невиліковна інфекційна хвороба небезпечна для життя людини» є необґрунтованим і потребує термінової корекції шляхом внесення змін до КК України, оскільки зазначене поняття, покладене в основу законодавчої конструкції даної бланкетної диспозиції, не має однозначного нормативного визначення в системі галузевого законодавства та створює передумови до неоднакового застосування закону про кримінальну відповідальність.

Розділ 3 «Кримінально-правова характеристика об’єктивних ознак неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» складається із трьох підрозділів, у яких на підставі сучасних підходів кримінально-правової науки аналізуються об’єктивні ознаки (об’єкт, предмет, потерпілий, об’єктивна сторона) складів злочинів, передбачених нормами ст. 131 КК України, визначаються умови (критерії) відмежування за об’єктивними ознаками неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби від суміжних складів злочину.

У підрозділі 3.1. «Об’єкт неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» дисертантом, на підставі аналізу різних підходів вітчизняних науковців до визначення поняття об’єкта кримінально-правової охорони взагалі та, безпосереднього об’єкта злочину, зокрема, запропоновано авторську дефініцію об’єкта кримінально-правової охорони злочину, передбаченого ст. 131 КК України. Так, автор пропонує під безпосереднім об’єктом розуміти здоров’я та безпеку людини, що віднесені відповідно до ч. 1 ст. 3 Конституції України до найвищих соціальних цінностей, як закріплено у ч. 1 ст. 49 Основного Закону нашої держави – безумовне право громадянина на охорону здоров’я та медичну допомогу, а також установлений законами України та іншими нормативними актами порядок надання медичної допомоги і здійснення професійної діяльності, яка передбачає контакт із біологічними речовинами, що забезпечує, при здійсненні такої діяльності, недопущення зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, небезпечною для життя людини.

У підрозділі 3.2. «Предмет і потерпілий від неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» досліджено та розкрито, із урахуванням різних концептуальних підходів сучасної кримінально-правової та медичної науки, зміст предмета та потерпілого від злочину, передбаченого ст. 131 КК України.

Доведено, що використання вітчизняним законодавцем при створенні нормативної конструкції диспозицій ст. 131 КК України, так само як і при створенні диспозицій ст.ст. 130 та 132 КК України, терміну «інша невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини» є необґрунтованим і неприйнятним через порушення вимог юридичної техніки нормотворчості, а саме – використання при визначенні бланкетної диспозиції терміну, який не має визначення у тій сфері (в даному випадку йдеться про медичну науку), з якої має бути запозичений. Наголошено, що вказана обставина об’єктивно виключає можливість однозначного застосування зазначених норм кримінального закону та створює передумови для помилок при кваліфікації відповідної категорії злочинів, що є неприпустимим з огляду на проголошені Конституцією України у ст. 129 основні засади правосуддя: законності та забезпечення доведення вини. Отже, запропоновано відмовитися у законі про кримінальну відповідальність від використання терміну «інша невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя особи» (ст.ст. 130, 131 та 132 КК України).

Автором запропоновано під потерпілим від злочину, передбаченого ст. 131 КК України, розуміти будь-яку людину, незалежно від її вікових, національних, етнічних, расових, релігійних, статевих чи соціальних ознак, наявності інших хвороб, щодо якої медичним, фармацевтичним чи іншим працівником здійснювались, або мали бути здійснені, певні заходи, що випливали із покладених на них професійних обов’язків, і, внаслідок неналежного виконання чи невиконання вказаних заходів, така особа була заражена вірусом імунодефіциту людини чи збудником іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Крім того, доведено, що пряма або опосередкована згода особи на заподіяння їй медичним, фармацевтичним чи іншим працівником у процесі здійснення професійної діяльності, пов’язаної із обігом або контактом з біологічними матеріалами, що містять (або можуть містити) збудників ВІЛ-інфекції чи інших невиліковних інфекційних хвороб, які є небезпечними для життя людини, ні за яких умов (крім крайньої необхідності, яка в контексті досліджуваного складу злочину, згідно з побудовою диспозиції є неможливою), не може стати обставиною, що виключає злочинність діяння чи усуває кримінальну відповідальність.

Поряд із цим, обґрунтовано пропозицію внесення до ч. 2 ст. 131 КК України в якості кваліфікуючих ознак злочину таких потерпілих від злочину, як неповнолітній та жінка, яка перебуває у стані вагітності. Одночасно автором аргументовано пропозиції щодо необхідності передбачення у санкціях відповідних норм Особливої частини КК України прямого матеріального (грошового) компенсаційного відшкодування наслідків заподіяної шкоди (завданих збитків).

У підрозділі 3.3. «Об’єктивна сторона неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби», з точки зору традиційних підходів теорії кримінального права, теоретичних напрацювань фахівців науки радянського та сучасного вітчизняного кримінального права, досліджується зміст об’єктивної сторони складу злочину взагалі та у контексті ст. 131 КК України, зокрема. 

Здійснивши загальний аналіз об’єктивних ознак складів злочинів, передбачених досліджуваною нормою, автор робить висновок про доцільність, за  певних, обумовлених конкретними особливостями вчинення таких злочинів, умов, щодо їх конкретизації, наводить і розкриває такі особливості. На підставі аналізу конкретних випадків інфікування пацієнтів, зокрема при парентеральному (фактично основному) шляху передачі інфекції, визначено умови лікарської помилки, як обставини, що виключають злочинність діяння; наявність причинного зв’язку між неналежним виконанням професійних обов’язків і фактом інфікування в контексті визначення об’єктивної необхідності та допустимості (обґрунтованості) призначення антиретровірусної терапії після потенційного та реального контакту із джерелом інфекції.

Дисертантом зроблено та обґрунтовано висновок про те, що бездіяльність медичного працівника у випадку звернення до нього пацієнта із повідомленням на контакт з біологічним матеріалом, що реально може містити або містить збудник ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, або виявлення особисто медичним працівником такого факту, зокрема в умовах медичної установи, у випадку подальшого інфікування такого пацієнта може розглядатись як одна із підстав інкримінування такому медичному працівнику вчинення злочину, передбаченого нормами ст. 131 КК України. 

Розділ 4 «Суб’єктивні ознаки неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» складається із двох підрозділів, у яких на підставі аналізу положень кримінально-правової науки та суміжних галузей права досліджено і розкрито зміст суб’єкта та суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ст. 131 КК України, при цьому визначено критерії їх відмежування від суміжних злочинів.

У підрозділі 4.1. «Суб’єкт неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби», поряд із визначенням, на основі положень сучасної кримінально-правової науки, ознак спеціального суб’єкта злочину, передбаченого ст. 131 КК України та висуненням пропозицій щодо удосконалення чинної норми закону про кримінальну відповідальність, дисертант, в аспекті конкретизації та реалізації принципів превенції цього злочину, щодо поняття правосуб’єктності, запозиченого при створенні бланкетної диспозиції із сфери трудового права, обґрунтовує необхідність уведення правових заборон для осіб, які мають психічні хвороби, здійснення професійної діяльності, пов’язаної із контактом або обігом біологічних матеріалів, а також заборони здійснювати таку діяльність особам, які не досягли вісімнадцятирічного віку.  

У підрозділі 4.2. «Суб’єктивна сторона неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби» автором обґрунтовано висновок про те, що в контексті застосування ст. 131 КК України, із урахуванням наявності чіткої нормативної регламентації всіх професійно-посадових дій, пов’язаних із контактом та обігом біологічного матеріалу, що може містити збудників ВІЛ-інфекції, чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, інститут виправданого ризику має застосовуватися не самостійно (опосередковано), а лише в сукупності із його першоджерелом – кримінально-правовим інститутом крайньої необхідності.  

Дисертантом доведено, що суб’єктивна сторона злочину, передбаченого нормами ст. 131 КК України, характеризується прямим умислом щодо неналежного виконання вказаним у диспозиції спеціальним суб’єктом своїх професійних обов’язків і необережністю щодо злочинного наслідку – зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.