ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ФОРМІ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми обраної теми дисертації; зазначено її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й задачі, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу; окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію і впровадження; подано характеристику публікацій дисертанта, в яких відображено основні положення здійсненого наукового дослідження.

Розділ 1 «Юридико-психологічна характеристика кримінального провадження у формі приватного обвинувачення у судовому провадженні» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблеми» здійснений огляд літератури за темою і обґрунтовано напрям дослідження.

Проблема здійснення справедливого та ефективного судочинства в Україні стала однією з найбільш актуальних для дослідження за останнє десятиліття. Було написано чимало робіт, автори яких намагалися відповісти на обумовлену суспільним інтересом низку запитань, насамперед, який суд буде дієвим для нашої держави на сучасному етапі її розвитку. З прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України увага науковців, головним чином, спрямована на його аналіз. Не винятком є і дана наукова робота.

Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення як особливий порядок кримінального провадження передбачене розділом 6 КПК України, главою 36, де його визначено як провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо ряду правопорушень, передбачених статтею 477 КПК України.

У підрозділі 1.2. «Кримінально-процесуальна характеристика кримінального провадження у формі приватного обвинувачення» на основі аналізу законодавства виявлено основні юридичні детермінанти, що визначають діяльність потерпілого, та окреслено проблеми нового КПК України, які ускладнюють функціонування інституту приватного обвинувачення.

У новому КПК України значно розширено перелік проваджень, по яких судочинство здійснюється у формі приватного обвинувачення. Вказано, що даний варіант викладу нормативного матеріалу в законі невдалий, бо визначення поняття «кримінальне правопорушення», що є критерієм виділення вказаного провадження в особливий порядок, нечітке, має неоднозначний зміст, до нього відносять власне правопорушення та кримінальні проступки. Зазначене зумовлює необхідність перегляду принципів побудови КК України та введення в дію відповідного закону про кримінальні проступки. Поки ж вважаємо некоректним посилання в тексті кодексу при наведенні переліку кримінальних правопорушень, щодо яких може бути розпочате провадження у формі приватного обвинувачення на статті чинного КК України, які їх визначають як злочини.

Розширення до 50 складів у новому КПК України переліку кримінальних правопорушень, провадження щодо яких може бути розпочате за приватним обвинуваченням, також необґрунтоване. Це пояснюється тим, що зазначений перелік безсистемно розбивається на три відокремлені блоки, які не впливають на порядок їхнього розслідування чи судового розгляду. Перша група містить кримінальні правопорушення, провадження по яких може бути розпочато лише на підставі заяви потерпілого. Друга – кваліфіковані види кримінального правопорушення, вчинені чоловіком (дружиною) потерпілого. До третьої групи віднесено кримінальне провадження проти власності, вчинене чоловіком (дружиною) потерпілого, близьким родичем, іншою близькою особою, яка веде з потерпілим спільне господарство, або найманим працівником потерпілого.

У кодексі також не враховано, що більшість із зазначених вище правопорушень є середньої тяжкості або навіть тяжкими (наприклад, ч. 2 ст. 152 КК України), а включення до вказаного переліку тяжких правопорушень узагалі неприпустиме.

Розширення кола складів кримінальних правопорушень, щодо яких застосовується приватне обвинувачення, як бачимо, може мати не найкращі наслідки для потерпілого. Адже, як випливає з пояснювальної записки до нового КПК України, критерієм розширення цього переліку є те, що ці кримінальні правопорушення в основному завдають шкоди переважно приватним інтересам особи і не заподіюють її безпосередньо державі. З цим не можна однозначно погодитися, адже права та свободи, а відтак й приватні інтереси навіть формально втрачають для нашої держави конституційний статус найвищої соціальної цінності.

У підрозділі 1.3. «Поняття та правовий статус суб’єкта приватного обвинувачення в судовому провадженні» досліджено правовий статус потерпілого в кримінальному процесі крізь призму необхідності його нормативного вдосконалення.

За результатами проведеного дослідження судової практики 2008–2011 рр. з’ясовані тенденції, зумовлені недосконалістю чинного кримінально-процесуального законодавства. Так, за 2011 р. судами України розглянуто 11,4 тис. скарг приватного обвинувачення, у 2010 р. – 10,1 тис. скарг, що на 16,5 % більше, ніж у 2009 р., у тому числі кримінальне провадження порушено за 3,2 тис. скарг, що на 2,7 % менше, ніж у 2009 р., і складає 31,9 % від кількості розглянутих. Відмовлено у задоволенні майже 1 тис. скарг, що також на 12 % менше, ніж у 2009 р. Залишено без задоволення та повернено особам, які їх подали, 5,3 тис. скарг, що на 43,2 % більше, ніж у 2009 р., або 52,5 % від кількості розглянутих. Прокурору, за належністю, надіслано 591 скаргу, що на 10,7 % більше, ніж у 2009 р. Уже в 2009 році за цією ж статтею суди розглянули 8,7 тис. скарг потерпілих, що на 4,7 % менше, ніж у 2008 р. Зокрема, кримінальні справи порушено за 3,3 тис. скарг, або 38,2 % від кількості розглянутих справ; відмовлено у задоволенні 1,1 тис. скарг, або 12,9 % відповідно. Із наведеного випливає, що динаміка росту звернення зі скаргами приватного обвинувачення зумовлює потребу вдосконалення механізму правового реагування судами.

Визначено, що на сучасному етапі потерпілий розглядається у трьох правових вимірах: кримінально-правовому, кримінально-процесуальному та віктимологічному. Зважаючи на необхідність врахування судами його індивідуальних психологічних особливостей, які впливають на процесуальну діяльність потерпілого під час судового розгляду категорії проваджень приватного обвинувачення, доведена доцільність включення ще й психологічного ракурсу.

Процесуально-правовий статус потерпілого у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення включає в себе процесуальний статус кількох учасників кримінального процесу: прокурора, обвинуваченого та власне потерпілого.

Тільки потерпілому у такому виді кримінального провадження належить прерогатива кримінального переслідування обвинуваченого, шляхом подачі заяви про вчинене правопорушення. На стадії судового розгляду він може бути наділений процесуальним статусом сторони, яка здійснює обґрунтування обвинувальної тези під час розгляду справи, у випадку відмови прокурора від підтримання обвинувачення.

У разі надходження до слідчого, прокурора поряд із заявою потерпілого зустрічної заяви, за наявності підстав, може бути розпочате кримінальне провадження за зустрічним обвинуваченням. Слідчий, прокурор мають право об’єднати зустрічні обвинувачення в одне провадження. У таких випадках обом заявникам надаються процесуальні права як потерпілого, так і обвинуваченого, у зв’язку з чим кожному з них слід забезпечити дотримання і тих, і інших прав.

Перераховані автором вище процесуально-правові статуси потерпілого під час судового розгляду матеріалів кримінального провадження все ж зводяться до одного основного – правового статусу потерпілого, а всі процесуальні його дії спрямовані на відновлення власного матеріального благополуччя та душевного спокою.

На дієвість інституту приватного обвинувачення впливає й наявна термінологічна невизначеність (фігурування понять «кримінальне правопорушення», «постраждалий», «заявник»). Це зумовлено недосконалістю нормативного врегулювання правового статусу такого учасника досліджуваного провадження, як потерпілий, нечіткістю розмежування кола прав та обов’язків з іншими його не передбаченими законодавством формами як-от постраждалий.

Пропонується в новому КПК України за аналогією до закріплення правового статусу потерпілого визначити й статус постраждалої особи шляхом розподілу процесуального поняття «потерпілий» на: «заявника» (скаржника), «постраждалого» та «безпосередньо потерпілого». У його основу слід покласти специфічні функціональні ознаки, пов’язані з реалізацією ними процесуальних прав на максимально ранній стадії кримінального процесу, а саме: подання заяви про вчинення кримінального правопорушення (заяви у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення); безпосередню реалізацію правового статусу учасника кримінального процесу.

На основі узагальнення наукових підходів доведено, що потерпілим у кримінально-правовому розумінні є фізична особа, якій заподіяно шкоду суспільно небезпечним діянням, її права та обов’язки були порушені або поставлені під реальну загрозу такого порушення, у результаті чого вона набуває право вирішувати питання про правові наслідки вчиненого діяння.

У підрозділі 1.4. «Кримінолого-психологічна характеристика суб’єкта приватного обвинувачення» висвітлено особливості психологічного портрета потерпілого як суб’єкта приватного обвинувачення у кримінальному процесі, розглянуто його особистість як «систему систем» та запропоновано синтетичний особистісний авторський підхід до зазначеного вивчення на підставі результатів емпіричного дослідження, проведеного під час написання дисертації.

Психологічна характеристика потерпілого включає в себе дослідження його особистості, закономірностей психічних процесів і психічних властивостей, механізмів психічних станів, що визначають його своєрідність. Тільки у всій своїй сукупності його психологічні риси дають можливість створити загальне уявлення, цілісну психологічну картину про потерпілого. Так, 70 % проанкетованих суддів вважають, що суд повинен враховувати психологічні особливості особистості потерпілого при розгляді проваджень у формі приватного обвинувачення. Тому врахування соціально-психологічних і фізіологічних якостей детермінує ефективність взаємодії судді з потерпілим – суб’єктом приватного обвинувачення.

За результатами емпіричного дослідження виявлено, що у 13 % випадків потерпілі визначили себе як людей «взірцевих», у 42 % – як «добрих», у 17 % – як «посередніх» та у 28 % – як «негативних». Індекс агресивності потерпілих у розмірі 40 % підтверджує, що віктимною спрямованістю своєї поведінки вони часто самі провокують вчинення щодо них кримінальних правопорушень. Ще у 14 % потерпілих виявлений індекс латентної ворожості, що дозволяє встановити ступінь відчуженості людини від зовнішнього світу, розчарування в соціальному спілкуванні, співробітництві, взаємодопомозі.

За емоційним змістом у 83 % випадків потерпілий від кримінального правопорушення переживає його наслідки у трьох основних психологічних стадіях: реакція на кримінальне правопорушення та її розвиток, усвідомлення завданої шкоди та пошук виходу. Для першої стадії характерний шок, для другої – розпач, гнів, а на третій потерпілий переносить власну енергію на компенсацію спричиненої шкоди. За віковою ознакою 75 % потерпілих належать до категорії від 20 до 30 років, хоча в 90 % випадків за психологічним віком потерпілі на 6–10 років старші, а ніж за біологічним.

Отже, особистості потерпілого притаманні такі психологічні характеристики, які потребують їх врахування суддею при організації ефективної взаємодії заради реалізації принципу індивідуалізації: самооцінка (оцінка самого себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей); самоповага; характер; почуття та емоції (як вираження і регулятор активності потерпілого, що свідчать про значення для нього того чи іншого явища й регулюють загальну спрямованість та динаміку його поведінки); суспільні установки (ціннісні орієнтації та своєрідна система соціальної орієнтації); система мотивів; вікові та гендерні особливості.

Встановлено, що слід розрізняти «віктимізацію» (як процес перетворення потенційної віктимності в реальну) та «віктимну провокацію» (як наявність у поведінці жертви об’єктивних факторів для негативної реакції на них іншої особи). Тому, всіх осіб можна поділити на таких, які здатні керувати власними діями та критично оцінювати поведінку інших людей, осіб, що коливаються між моральними та аморальними вчинками, та таких, які ведуть неправильний спосіб життя. Суди при розгляді кримінального провадження у формі приватного обвинувачення повинні з’ясовувати обставини, які стосуються особи потерпілого, в соціальному, психологічному, психофізичному контексті, що дозволить створити цілісну картину події кримінального правопорушення, сприятиме об’єктивному судовому розгляду.

Відтак, взаємодія судді з потерпілим під час судового розгляду повинна спрямовуватися на: формування в останнього об’єктивної самооцінки та сприйняття інших людей, розвиток конструктивних форм поведінки та міжособистісних взаємин, формування адекватного рівня домагань, зняття психологічного напруження. Це необхідне для реалізації зацікавленості суду у встановленні з потерпілим психологічного контакту заради пізнання істини у провадженні.

Розділ 2 «Диференціація процесуальної форми судового провадження у формі приватного обвинувачення» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Особливості кримінального судочинства в разі відмови прокурора від підтримання обвинувачення» розглянуто психолого-правові наслідки даної ситуації для потерпілого. Встановлено, що така відмова надає останньому право підтримувати обвинувачення в початковому вигляді, однак «переводить» його з «публічного» в «приватне», а тому може розглядатися як один із видів приватного обвинувачення. Факт цієї відмови покладає на потерпілого «додаткове» процесуально-психологічне навантаження.

Доведено, що обвинувачення, підтримане потерпілим по досліджуваному провадженню, де він добровільно бере на себе права та обов’язки обвинувача, набуває процесуальної самостійності, має змішану природу і не може називатися публічним, приватним чи приватно-публічним. Найдоцільніше визначити його як «неофіційне» обвинувачення або як «обвинувачення, підтримане потерпілим». Останній набуває за таких умов нехарактерного для нього правового статусу обвинувача, однак не завжди може його використати на свою користь. Відсутність юридичних знань, невпевненість у власній спроможності реалізувати надане законом право на обвинувачення та ряд інших психологічних факторів часто змушують потерпілого відмовитися від підтримання обвинувачення.

Інститут підтримання обвинувачення потерпілим у психологічному контексті відображає єдність відносин потерпілого з особою, яка притягується до відповідальності, ґрунтується на його внутрішньому переконанні у винності. Зайнявши таку позицію, він тим самим виражає своє ставлення і до обвинувачення, і до обвинуваченого, чим зумовлена специфіка його поведінки. Остання викликає в потерпілого активність «нападу», викриття, звинувачення, вимогу про відновлення становища, яке існувало до вчинення кримінального правопорушення, на фоні негативно-підвищених емоційних відчуттів. Такою поведінкою він намагається повернути власний психологічний комфорт, відчуття захищеності та справедливості, для нього дуже важливо, щоб держава в особі суду підтримала його позицію, дозволила реалізувати наданий законом комплекс прав у повному обсязі.

Із психологічної точки зору, діяльність потерпілого при відмові прокурора від підтримання державного обвинувачення характеризується пануванням обвинувальної домінанти, яка визначається як направленість рефлекторної системи, що зумовлює роботу нервових центрів, у відповідний період часу і надає його поведінці відповідної спрямованості.

Аналіз опитування суддів щодо врахування ними при розгляді кримінального провадження у формі приватного обвинувачення психологічних особливостей процесуальної діяльності потерпілого при підтриманні обвинувачення дозволяє стверджувати, що суди беруть до уваги комплекс психологічних характеристик останнього, зокрема, швидкість психологічних процесів розумової діяльності (21 %), чіткість сприйняття дійсності (36 %), інтелектуальний розвиток (39 %).

Психологічний механізм підтримання обвинувачення потерпілим охарактеризовано як діяльність із формування цілісної позиції обвинувачення, його підтримання та твердження на основі доказів про винність обвинуваченого, необхідність його засудження й покарання.

У підрозділі 2.2. «Медіація як підстава для закриття провадження у формі приватного обвинувачення» на основі здійсненого аналізу законодавства й теоретичних розробок учених вперше визначено інститут примирення потерпілого з обвинуваченим як наслідок подолання психологічного конфлікту та акт досягнення між ними юридично значущого компромісу.

На основі аналізу юридичної практики доведено, що досягнення примирення має досить вузькі можливості для його використання, адже звільняється від кримінальної відповідальності у зв’язку із примиренням із потерпілим лише та особа, яка вперше вчинила правопорушення невеликої тяжкості та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Отже, примирення розглядається як акт досягнення компромісу між державою і правопорушником, між правопорушником та потерпілим або як факт зняття потерпілим претензій до правопорушника.

Наявність досліджуваного провадження пов’язують з існуванням теорії приватного делікту, яка бере свій початок ще в давньоримському праві й базується на кримінальних правопорушення, що неважливі для держави й посягають виключно на права осіб, а отже, нібито втрачають ознаку суспільної небезпечності. Враховуючи ж законодавче визначення кримінального правопорушення, з якого випливає, що немає правопорушень, що зазіхають тільки на особисті інтереси людей, дана концепція як підстава виділення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення необґрунтована. Тому в ряді випадків виникає конфлікт між законом та інтересами потерпілого, який бажає, щоб переслідування не було. Зважаючи на наведене, було б доцільним закріпити в законі випадки, коли суспільство не може дозволити державі покарати правопорушника без врахування почуттів та інтересів потерпілого.

Закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення з підстав примирення обвинуваченого з потерпілим можливе на будь-якій судовій стадії. У зв’язку із зазначеним нами пропонується в новому КПК України, у статті, яка буде врегульовувати правовий статус потерпілого, зазначити таке: «На всіх стадіях кримінального провадження потерпілий має право примиритися з підозрюваним, обвинуваченим та укласти мирову угоду до виходу суду в нарадчу кімнату».

Розділ 3 «Використання спеціальних психологічних знань у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Використання спеціальних психологічних знань щодо потерпілого під час судового розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення» шляхом врахування специфіки особистості потерпілого, його діяльності та поведінки обґрунтовано необхідність застосування спеціальних психологічних знань щодо його дослідження під час судового розгляду. На підставі проведеного аналізу було доведено, що використання спеціальних психологічних знань може здійснюватися у трьох формах: консультації зі спеціалістом у галузі психології, залучення психолога до участі у проведенні судових дій та призначення судово-психологічної експертизи.

Нами наголошено на необхідності створення передумов для ширшого використання комплексу знань судових психологів, збільшення кількості відповідних посад у місцевих та апеляційних судах, отримання для цього належного державного фінансування.

Одним із способів реалізації судом обов’язку забезпечення дотримання принципу індивідуалізації під час здійснення кримінального судочинства є застосування спеціальних психологічних знань у кримінальному провадженні. Так, згідно з результатами проведеного анкетування, 69 % суддів зазначили, що використання спеціальних психологічних знань допомагає їм встановити психологічні особливості особистості потерпілого, психологічну специфіку його діяльності та поведінки у кримінальному процесі.

Здійснений у рамках дослідження аналіз 114 актів проведення судово-психологічних експертиз за 2003–2012 роки показав, що вони призначалася щодо потерпілих: у випадках різкої зміни поведінки потерпілого й невідповідності її отриманим психофізіологічним характеристикам особистості, наданим психологом-спеціалістом (41,2 %), у разі раптової зміни показань і неадекватності в дачі нових (32,5 %), при виникненні сумнівів у здатності потерпілого чітко усвідомлювати свої дії та керувати ними в рамках кримінального процесу (26,3 %).

Стосовно потерпілого судово-психологічна експертиза покликана з’ясувати його здатність унаслідок індивідуальних особливостей перебігу психічних процесів адекватно сприймати обставини кримінального правопорушення та хід судового розгляду, давати правдиві показання, а також встановити такі психофізіологічні особливості його особистості, що мають важливе значення для встановлення істини у провадженні.

Аналіз ряду проведених судово-психологічних експертиз свідчить, що їх результати допомагають відповісти на питання про здатність потерпілого усвідомлювати власні дії та керувати ними, правильно оцінювати обставини, що мають значення для провадження, і давати правдиві та об’єктивні свідчення; наявність чи відсутність психологічних відхилень або аномалій; специфіку індивідуальних психічних особливостей особистості потерпілого, що впливають на його поведінку та характер діяльності; комплекс ціннісних орієнтацій і рівень правосвідомості та ставлення до кримінального правопорушення, наслідки останнього у зміні життєвих позицій потерпілого.

Консультативна ж форма використання спеціальних психологічних знань нарешті законодавчо врегульована в новому КПК України: за аналогією до консультації у цивільному (ст. 190 ЦПК України) і адміністративному (ст. 149 КАС України) процесах, де функції спеціаліста й консультанта об’єднані (ці статті називаються «Консультації та роз’яснення спеціаліста»).

Загалом же, судового психолога можна залучати спочатку для консультацій, а в подальшому – для надання допомоги у проведенні процесуальних дій як спеціаліста-психолога чи експерта.

У підрозділі 3.2. «Доказове значення результатів експертних досліджень для прийняття рішень судом у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення» визначено можливості та значення судових експертиз для правильного розгляду судом кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, на підставі аналізу результатів проведеного практичного дослідження судових експертиз. Доведено, що з точки зору використання спеціальних психологічних знань, суд цікавить не процес діагностики психіки потерпілого, а наявність чи відсутність таких її особливостей, що впливають на вчинення чи можливість здійснення юридично значущих дій. Так, за результатами проведеного анкетування, 68 % суддів зазначили, що мають досвід використання у власній судовій практиці можливостей судових експертиз при виявленні та встановленні юридико-психологічних особливостей діяльності потерпілого під час розгляду кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.

Тому експерту-психологу слід з’ясувати спроможність потерпілих відображати формальну сторону тих чи інших обставин та внутрішнє їх розуміння (об’єктивне значення події в усій її цілісності).

Для реалізації цих завдань система судово-експертних оцінок потерпілих має містити: комплексний підхід з урахуванням усіх факторів, тобто віку (рівень психічного розвитку, здатності до фантазування та навіювання, розвиток пам’яті, абстрактне мислення), психопатологічних показників (ступінь вираження психічних розладів), ситуативного та інших; динамічність при вирішенні експертних питань; індивідуальний та диференційований підхід до вирішення експертних питань у кожному конкретному випадку; послідовність аналізу потенційних здібностей потерпілого й можливостей їх реалізації в різних життєвих ситуаціях. При цьому алгоритм судово-психологічного дослідження в межах експертизи повинен включати: судово-психологічне дослідження, спрямоване на вивчення, діагностику, класифікацію психологічних розладів у потерпілих на різних етапах юридично значущої ситуації; дослідження вікових, індивідуально-психологічних, особистісних особливостей, в тому числі й особливостей їх психосексуального розвитку, що впливають на загальне психологічне сприйняття; інтегративну оцінку юридично значущих здібностей потерпілих у кримінально-релевантний період із наступним формулюванням загального висновку щодо вирішення експертних питань.

Розглянуто можливості судово-психологічної експертизи у встановленні психологічних особливостей потерпілого від кримінального правопорушення, яка призначається за ухвалою суду.

Вказано на ряд зауважень і внесено власні пропозиції до нового КПК України щодо правового врегулювання кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.