НАУКОВО-ЮРИДИЧНА ТА ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА Є. В. ВАСЬКОВСЬКОГО Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт і предмет, мету та основні задачі, методологію дослідження; охарактеризовано його наукову новизну та практичне значення; подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, його структуру і обсяг.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади творчої біографії Є. В. Васьковського» містить три підрозділи, в яких охарактеризовано історіографію та джерельну базу дослідження, подано біографічні відомості про Є. В. Васьковського, відтворено систему його наукових інтересів та основні напрями наукової, педагогічної та практичної діяльності.

У підрозділі 1.1. «Історіографія та джерельна база дослідження» показано, що в українській юридичній науці дисертаційні дослідження у сфері юридичної біографістики в основному сконцентровано на представниках теоретичного та історико-правового напрямів юриспруденції, тоді як на матеріалі галузевих юридичних наук у вітчизняній історико-правовій науці дисертаційні та монографічні дослідження є практично відсутніми.

Історіографію проблематики дослідження поділено на такі групи: 1) праці з проблематики організації та змісту юридичної освіти та юридичної науки в Російській імперії (І. Ю. Алексєєва, В. І. Бакланов, В. В. Ганін, М. В. Ішанова, Ю. О. Козлов, О. Н. Якушев, О. В. Корнєв, О. В. Єгорова О. Л. Войно-Данчишина, І. В. Костенко); 2) праці з історії та теорії цивілістики, історії та практики адвокатури (Д. І. Мейєр, О. І. Загоровський, В. І. Синайський, Г. Ф. Шершеневич, Р. А. Майданик, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, І. В. Жилінкова, В. І. Борисова, Є. А. Суханов); 3) праці з історії Новоросійського/Одеського і Віленського (Стефана Баторія) університетів (С. В. Ківалов, Є. О. Харитонов, М. Тарковський, Е. Тилінська, А. і М. Супрунюк, Є. Колажовський); 4) праці, в яких висвітлено біографічні відомості та творчі здобутки викладачів, що навчали студента Васьковського в Новоросійському університеті, а також його видатних сучасників, які безпосередньо були пов’язані з ним творчістю (Т. О. Желдибіна, Т. І. Бондарук, О. М. Гетьман, А. В. Дзевелюк, О. Є. Музичко); 5) праці, безпосередньо присвячені різним аспектам життя та творчості Є. В. Васьковського (В. О. Бєлов, В. О. Томсінов, Г. Д. Ульотова, О. В. Гетьманцев, І. С. Канзафарова, П. П. Музиченко, А. Редзик). Зроблено висновок про фрагментарність досліджень біографії та науково-правової спадщини ученого.

Джерельна база дослідження має комплексний характер. Основну і найбільш важливу групу матеріалів становлять численні опубліковані праці Є. В. Васьковського. Крім того, використано матеріали російських періодичних видань другої половини XIX – початку XX ст. («Журнал Санкт-Петербургского юридического общества», «Журнал Министерства юстиции», «Право» та ін.), спогади про Новоросійський університет, у стінах якого пройшла вагома частина педагогічної діяльності вченого, довідники, адресні книги та календарі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Визначено, що окрему групу джерел становлять архівні матеріали, серед яких значний інтерес привертають фонди Державного архіву Одеської області, зокрема, ф. 42 «Піклувальник Одеського навчального округу» та ф. 45 «Новоросійський університет».

У підрозділі 1.2. «Формування та розвиток творчої особистості Є. В. Васьковського» висвітлено віхи біографії Є. В. Васьковського. Він народився 21 лютого 1866 р. в Акермані (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської області) у сім’ї збіднілих польських дворян. 1883 р. із золотою медаллю закінчив Першу Одеську гімназію. Протягом 1884–1888 рр. навчався на юридичному факультеті Імператорського Новоросійського університету, який закінчив з дипломом І ступеня. З 1889 р. працював як адвокат (спочатку помічником присяжного повіреного, пізніше – присяжним повіреним) із цивільних справ. 1897 р. захистив магістерську дисертацію в Казанському університеті з проблематики організації адвокатури. Цього ж року, продовжуючи адвокатську діяльність, отримав призначення приват-доцентом по кафедрі цивільного права Новоросійського університету. У жовтні 1901 р. у Казанському університеті захистив докторську дисертацію «Вчення про тлумачення та застосування цивільних законів» і став доктором цивільного права. У січні 1904 р. отримав посаду екстраординарного професора у Новоросійському університеті, на нього неодноразово покладалося тимчасове виконання обов’язків декана юридичного факультету.

У жовтні 1906 р. Є. В. Васьковського було призначено на посаду ординарного професора на кафедру цивільного права і судочинства, а в листопаді 1906 р. його було обрано проректором Імператорського Новоросійського університету по роботі із студентами. У червні 1907 р. Указом імператора Є. В. Васьковського було тимчасово відсторонено від посади проректора, а в лютому 1909 р. на підставі рішення Кримінального касаційного департаменту Урядового сенату усунено з посади проректора Новоросійського університету через бездіяльність під час студентських хвилювань у період революції 1905–1907 рр. У травні того ж року його було звільнено з університету, але він продовжував наполегливо працювати над цивілістичними проблемами. У 1913 р. побачив світ перший том підготовленого ним підручника із цивільного процесу та керівництва з тлумачення та застосування законів для юристів-початківців, написаного ним на основі його докторської дисертації.

Після Лютневої революції вченого поновлено на посаді професора по кафедрі цивільного права та цивільного процесу. Одночасно він займав посаду декана юридичного факультету до моменту закриття Новоросійського університету в 1920 р. Пізніше, протягом року, працював професором і проректором Одеського гуманітарно-суспільного інституту, на базі якого після закриття в 1921 р. було утворено Одеський інститут народного господарства. В серпні 1921 р. Є. В. Васьковського було призначено на посаду проректора цього навчального закладу, яку він займав до кінця 1924 р.

З осені 1924 р. Є. В. Васьковський – професор кафедри цивільного права відновленого Віленського університету Стефана Баторія. Протягом 1925–1926 рр. Є. В. Васьковський займав посаду декана юридичного факультету, а пізніше – аж до виходу на пенсію в 1934 р. – посаду заступника декана. Він видав декілька посібників та наукових публікацій монографічного характеру, серед яких особливо слід виокремити підручник із цивільного процесу. Як учений брав участь у роботі юридичної ради Міністерства юстиції Польщі та Кодифікаційної комісії.

З вересня 1934 р. Є. В. Васьковський отримав право на пенсію, утім він не поривав зв’язку з кафедрою, обов’язки на якій виковував на умовах погодинної оплати. Указом Президента Польщі 15 грудня 1936 р. ученому присвоєно звання почесного професора. Ймовірно, що не пізніше кінця 1939 р. він переїхав до Варшави, де й помер 29 травня 1942 р.

У підрозділі 1.3. «Основні напрями наукової та педагогічної діяльності Є. В. Васьковського» наукові інтереси цього вченого представлено такими напрямами: 1) наука цивільного права. Учений вивчав проблематику як загальної, так і особливої частини цивільного права, що знайшло відображення у низці підручників, статей, рецензій; 2) наука цивільного процесу представлена у творчій спадщині ученого статтями, зокрема з проблеми визнання у цивільному процесі, удосконалення цивільно-процесуального законодавства, суддівського розсуду та застосування звичаїв у цивільному процесі. Однією з вершин цивільно-процесуальної думки початку ХХ ст. стали написані Є. В. Васьковським численні підручники із цивільного процесу; 3) історія, організаційно-правові та етичні основи адвокатської діяльності. Історія, сучасний стан та перспективи розвитку адвокатури висвітлено у магістерській дисертації Є. В. Васьковського та низці статей; 4) методологія юриспруденції, зокрема, дослідження положень юридичної герменевтики у застосуванні до цивільного права. Методологія цивілістики стала темою докторської дисертації Є.В. Васьковського; 5) питання судоустрою. Цій проблематиці присвячено ряд статей, написаних Є. В. Васьковським у Польщі. Їй присвячено; 6) рецензування юридичних наукових творів та переклад російською мовою праць видатних зарубіжних учених.

Показано, що Є. В. Васьковський був вправним адміністратором, зокрема виконував обов’язки декана юридичного факультету та проректора Новоросійського університету в Одесі, багато років був деканом та заступником декана факультету права та суспільних наук Віленського університету Стефана Баторія. Вчений викладав цивільно-правові дисципліни у вищій школі, розробив багато навчальних посібників саме для юристів-початківців, складав практичні завдання у вигляді задачників із цивільного права та цивільного процесу для студентів.

Напрями наукових досліджень Є. В. Васьковського та інші сторони його діяльності дають можливість запропонувати авторську періодизацію його наукової та творчої біографії.

Другий розділ «Історія, теорія та практика адвокатури у творчості Є. В. Васьковського» містить три підрозділи, в яких висвітлено проблематику адвокатури та адвокатської діяльності, що становило основний науковий інтерес ученого на початку його наукової кар’єри.

У підрозділі 2.1. «Історико-правова характеристика адвокатури у працях Є. В. Васьковського» визначено основні результати дослідження ученим історії адвокатури з найдавніших часів до початку ХХ ст., який довів, що адвокатська діяльність є стародавньою професією. Причини виникнення інституту адвокатури Є. В. Васьковський намагався з’ясувати за допомогою міждисциплінарного підходу, критично осмисливши та інтегрувавши антропологічні, етнографічні, історичні знання та знання чинного позитивного права та правосуддя. Ученому не був чужим соціологічний погляд на витоки адвокатури, зокрема, він вважав, що правозаступництво – головна функція адвокатури – є результатом процесу розподілу праці. Відповідно до цього підходу він розрізняв устрій та функції адвокатури у народів розвинутих (передусім європейських) країн та ін. Окремі розділи його праці «Організація адвокатури» присвячено найбільш досконалим організаційним структурам адвокатури, зокрема, римській, англійській та французькій.

Є. В. Васьковський виявив перші свідчення про судове представництво у східних слов’ян у Псковській судній грамоті, а в подальшому – в законодавстві царя Олексія Михайловича. Як самостійний правовий інститут адвокатуру в Росії було запроваджено в 60-х рр. XIX ст. за австро-германським зразком, яка потребувала, на його думку, реформування у напрямі англійської та французької систем адвокатури.

У підрозділі 2.2. «Концептуальні основи організації російської адвокатури у працях Є. В. Васьковського» визначено позицію вченого щодо принципів організації адвокатури, способів захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб за допомогою адвокатури. Є.В. Васьковський аргументовано доводив принципову відмінність змісту поняття «адвокатура» у законодавствах країн Західної Європи та в російському законодавстві того часу. У Західній Європі термін «адвокатура» характеризував діяльність адвокатів, а не діяльність присяжних повірених. Там адвокатура була елементом правосуддя, уповноваженим суспільством до захисту суспільних інтересів. На думку вченого, тільки визнання адвокатів уповноваженими представниками суспільства, а не найманими посібниками приватних осіб, давало адвокатурі право на існування.

Є. В. Васьковський вважав, що англо-французька модель була ближчою до розуміння адвокатури як правозаступництва. Російську ж пореформену адвокатуру було створено на принципах австро-германської адвокатури, а саме: 1) сумісництва правозаступництва із судовим представництвом; 2) відсутності міцного зв’язку із судовою магістратурою; 3) відносної свободи професії; 4) станової організації (у меншості округів) і дисциплінарної підлеглості судам (в інших округах і в приватній адвокатурі) та 5) визначення гонорару за угодою. Учений був впевнений у тому, що організація російської адвокатури у ХІХ ст. потребувала не удосконалення, а проведення докорінного реформування. На думку Є. В. Васьковського, в ідеальному випадку адвокатура мала бути організованою як громадська служба, за аналогією з державною службою. Адвокат мав служити суспільству подібно до того, як судді і прокурори – державі, отже, призначення, контроль, утримання, нагорода й підвищення чинів адвокатури мали залежати не від держави, а від суспільства.

У підрозділі 2.3. «Питання адвокатської етики у працях Є. В. Васьковського» розглянуто положення книги вченого «Основні питання адвокатської етики» (1895), в якій висвітлено розуміння ученим принципів адвокатської етики, критеріїв та процедур відбору справ адвокатом, способів ведення справ, меж дисциплінарної влади, етики судового представництва тощо. Автор вважав, що адвокатська етика базується на двох головних принципах: по-перше, адвокат як уповноважений від суспільства повинен дотримуватися суспільних інтересів; по-друге, будучи фактором правосуддя, адвокат має поводитися з гідністю, яка притаманна двом іншим учасникам правосуддя: прокуророві та судді. Є. В. Васьковський дійшов висновку, що адвокатура потребує використання правил професійної етики більше, ніж представник будь-якої іншої професії.

Третій розділ «Цивільне право та цивільний процес у працях Є. В. Васьковського» містить три підрозділи, в яких представлено цивілістичне учення Є. В. Васьковського.

У підрозділі 3.1. «Методологія та методика інтерпретації норм цивільного права у працях Є. В. Васьковського» зазначено, що на початку ХХ ст. юридична герменевтика ще не мала усталеної сформованої теорії. Є. В. Васьковський під час інтерпретації цивільних законів пропонував використовувати загальні герменевтичні прийоми з урахуванням правил тлумачення, установлених у законодавстві. Вчений поділяв тлумачення на словесне й реальне і виокремлював їх як стадії процесу тлумачення. Він визнавав найважливішим напрямком розвитку вітчизняної юридичної науки подальшу розробку, теоретичне осмислення, побудову і класифікацію наукових методів праворозуміння, тлумачення і застосування правових норм, заснованих на загальних принципах філософської герменевтики. Інтерпретаційний процес він визначав не лінійно, а у вигляді герменевтичної спіралі.

У підрозділі 3.2. «Проблеми цивільного права у працях Є. В. Васьковського» висвітлено погляди вченого на систему та положення цивільного права.

Цивільне право Є. В. Васьковський за усталеною традицією поділяв на дві частини – загальну та особливу. Загальну частину науки цивільного права він розглядав як вчення про суб’єкт права, вчення про об’єкт права і вчення про правові відносини. Внутрішній поділ особливої частини цивільного права він пояснював тим, що всі відносини, які існують між суб’єктами цивільного права, поділяються на чотири види: відносини, які пов’язані із задоволенням життєвих потреб фізичних осіб матеріальними предметами та речами (речове право); відносини, які виникають внаслідок обміну між суб’єктами цивільного права послугами (зобов’язальне право); відносини, які виникають між подружжям, батьками та дітьми (сімейне право); відносини, які виникають у процесі переходу прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців (спадкове право). Є. В. Васьковський був прихильником пандектної системи цивільного права і критикував інституційну систему з огляду на її обсяг, оскільки вона включала в себе ще й вчення про позови, тобто цивільне судочинство. Крім того, ця система спонукала поділяти зміст сімейного та спадкового права на дві підгалузі, відносячи одну підгалузь до розділу «особи», а іншу – до розділу «речі». Виявлено, що особливо цінним у цивілістичних працях Є. В. Васьковського є учення про поняття та класифікацію юридичних осіб, що має на теперішній час важливе теоретичне і практичне значення у зв’язку з розбіжностями щодо поняття та класифікації зазначених осіб у Цивільному та Господарському кодексах України.

У підрозділі 3.3. «Теоретичні аспекти цивільно-процесуального права у працях Є. В. Васьковського» охарактеризовано учення Є. В. Васьковського про цивільний процес. Основною фундаментальною працею вченого у галузі цивільного судочинства є «Курс цивільного процесу» (1913), в якій він зазначав, що коли приватна особа звертається до державної влади за захистом своїх суб’єктивних цивільних справ, перед державою стоять два завдання: по-перше, перевірити правомірність вимог позивача; по-друге, задовольнити ці вимоги, якщо вони будуть правомірними.

Розглядаючи завдання раціонального судочинства, учений багато уваги приділяв переліку якостей, якими повинен володіти суддя, виокремлюючи серед них: неупередженість, відповідний освітній рівень, практичний досвід, високі моральні якості. На окрему увагу у працях Є. В. Васьковського заслуговує учення про позов; його класифікація позовів широко використовується сучасними вченими-процесуалістами (зокрема, цю класифікацію використовує М. К. Треушніков).