У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено її зв'язок з науковими планами та програмами, окреслено мету і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульована наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначена їх апробація у публікаціях, тезах доповідей і повідомлень, структура й обсяг роботи.
Розділ 1 «Правові засади організації та функціонування Збройних Сил України» складається з чотирьох підрозділів, в яких визначені місце Збройних Сил України у структурі сектору безпеки та оборони, функції та принципи їх організації і функціонування, розглядаються історико-правові аспекти становлення і розвитку Військової організації України, сутність та особливості управління Збройними Силами на сучасному етапі розвитку Української держави, проблеми забезпечення режиму законності у військовій сфері.
У підрозділі 1.1 «Соціальна роль та принципи організації та функціонування Збройних Сил України звертається увага на важливість забезпечення законності та правопорядку у Збройних Силах України, для виконання положень Воєнної доктрини, а отже забезпечення суверенітету нашої держави. При аналізі соціального призначення Збройних Сил України зазначається, що забезпечення законності та правопорядку має як внутрішній прояв, так і зовнішній, а тому соціальне призначення Збройних Сил України можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, це забезпечення військової безпеки держави, а з іншого – соціальне призначення Збройних Сил України полягає у тому, що є вони є місцем військової служби та праці громадян України, впливають на розвиток інфраструктури регіонів з урахуванням потреб підготовки території держави до оборони, рівень освіченості значної частини громадян. Крім того, оборонно-промисловий комплекс, як складова національної економіки, позначається на економічному стані держави, створює робочі місця.
На підставі викладеного робиться висновок, що забезпечення законності та правопорядку у Збройних Силах України, як і їх соціальне призначення, можна розглядати у двох аспектах. Перший з них – забезпечення законності та правопорядку у внутрішньому середовищі, в самих військових формуваннях, знаходить відображення у відносинах, що складаються між військовослужбовцями, а також між окремими органами військового командування та військовими частинами. Другий – забезпечення законності та правопорядку у зонах контактів Збройних Сил (їх складових та військовослужбовців) з іншими суб’єктами. Можна виділити законність за звичайних та надзвичайних обставин (під час ведення бойових дій, проведення миротворчих операцій, за умов воєнного та надзвичайного стану). Внутрішній та зовнішній аспекти забезпечення законності та правопорядку знаходяться у діалектичному взаємозв’язку. Вони впливають один на одного і лише їх гармонійне поєднання може забезпечити виконання широкого комплексу завдань, що покладений на вітчизняне військо.
У підрозділі розглядаються загальні і спеціальні принципи, що покладені в основу організації та функціонування Збройних Сил України. Серед загальних принципів виокремлюються: принципи законності, гуманізму, державного суверенітету та незалежності Української держави. До спеціальних принципів належать: принципи вірності конституційному обов’язку та військовій присязі, гласності, поєднання єдиноначальності і колегіальності при розробленні найважливіших управлінських рішень у Збройних Силах України, постійної бойової та мобілізаційної готовності, виховання військовослужбовців на основі патріотичних, бойових традицій Українського народу, додержання військової дисципліни, забезпечення державного соціально-економічного та соціально-правового захисту громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України, а також членів їх сімей.
У підрозділі 1.2 «Історико-правові аспекти становлення і розвитку Воєнної організації України» звертається увага на те, що правова регламентація організації мілітаризованих сил Української держави, питання підтримання законності і правопорядку у цій сфері в різні історичні епохи трансформувалася в залежності від рівня розвитку правової системи України в цілому. Тривалий час Воєнна організація формувалася у відповідності до військових звичаїв, уявлень про честь і доблесть, військове товариство і взаємну допомогу. Звичай, як основний регулятор суспільних відносин у війську, мав усний характер. Воєнна організація Запорізької Січі в історії української державності є показовою в плані розбудови національних військових сил, їх прагматичного використання у відповідності до політичних цілей тодішньої Української держави, а також формування чіткої збалансованої системи органів управління. Проаналізовано процес формування Воєнної організації сучасної України, побудови нормативно-правової бази забезпечення функціонування Збройних Сил держави й інших структур силового блоку.
У підрозділі 1.3 «Збройні Сили України у структурі сектору безпеки та оборони» наводиться визначення категорії «сектор безпеки і оборони», пропонується розробити та прийняти Закон України «Про сектор безпеки і оборони України та демократичний цивільний контроль над ним». Цей Закон за своїм змістом (структурою) має давати визначення сектору безпеки та оборони України, наводити перелік органів та посадових осіб, що входять до його структури, а також пов’язані з його діяльністю; визначати основи державної політки, спрямованої на гарантування безпеки держави, суспільства та окремого індивіда від зовнішніх та внутрішніх загроз всіма структурними підрозділами сектора безпеки та оборони України; встановлювати засади оборони, а також повноваження органів державної влади, основні завдання та функції Збройних Сил та інших військових формувань, органів місцевого самоврядування, обов’язки підприємств, установ, організацій, їх посадових осіб, а також обов’язки та права громадян у сфері оборони; передбачати вичерпний перелік обмеження прав і свобод людини та громадянина на підставі Конституції України у зв’язку з функціонуванням структурних підрозділів сектору безпеки і оборони України; визначати правові засади організації та здійснення демократичного цивільного контролю над структурними елементами сектору безпеки та оборони України. У разі ухвалення запропонованого Закону, також передбачається статтю 1 Закону про Збройні Сили доповнити новою частиною, в якій визначити статус Збройних Сил України у структурі Сектору безпеки і оборони України. Такі ж зміни повинні бути внесені й до інших законів України. Наприклад, до законів України «Про Державну прикордонну службу України», «Про Службу безпеки України» та деяких інших. На підставі нового законодавчого підґрунтя для організації та функціонування сектору безпеки і оборони та його підрозділів пропонується ухвалити оновлену Воєнну доктрину України.
Підкреслюється, що формування сектору безпеки та оборони не повинно призвести до створення закритого режиму функціонування та відсутності доступу інститутів громадянського суспільства щодо контролю над його складовими. У зв’язку з цим, звертається увага на підвищення рівня законності та правопорядку у всіх підрозділах сектору безпеки та оборони, у підрозділах Збройних Сил України, як головної складової такої системи.
У підрозділі 1.4 «Сутність та особливості управління Збройними Силами України на сучасному етапі розвитку Української держави» запропоновано авторське визначення управління Збройними Силами України, під яким розуміється організаційно-розпорядча та виконавча діяльність органів державної влади у межах Конституції та законів України, що здійснює цілеспрямований управлінський вплив на Збройні Сили України в цілому, їх окремі структурні підрозділі, у тому числі й окремих військовослужбовців, що полягає в упорядкуванні їх повсякденної життєдіяльності, побуту, бойової підготовки з метою якісного та всебічного виконання завдань щодо оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Управління Збройними Силами України є різновидом державного управління, воно здійснюється сукупністю державних органів і посадових осіб – державних службовців.
Серед особливостей, що притаманні управлінню Збройними Силами виділяється: 1) двохрівневість такого управління (військове управління та управління військового командування); 2) кризова зорієнтованість; 3) високий рівень одноособового управління; 4) підвищена необхідність в організаційній єдності; 5) високий рівень процесуального регулювання шляхів реалізації військових управлінських відносин. Акцентовано на тому, що в сучасних умовах розвитку Української держави та суспільства управління Збройними Силами України повинно набути нових сучасних рис, які базуються на останніх досягненнях науки адміністративного права, державного управління, у тому числі й сучасного адміністративного менеджменту. З огляду на складний період розвитку як держави, так і суспільства, особливу увагу присвячено заходам щодо підвищення рівня законності та правопорядку як першочергової умови належного функціонування Збройних Сил України у напрямі виконання встановлених Конституцією України завдань.
