| summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; шляхи та форми їх упровадження та апробації; наведено характеристику публікацій дисертанта з відображенням основних положень дисертаційної роботи.
Розділ 1 «Методологічні основи дослідження інституту понятих у кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів і присвячений комплексному теоретичному аналізу цього правового інституту та його значення для кримінальної процесуальної науки та правозастосовної практики.
У підрозділі 1.1. Становлення та розвиток інституту понятих на теренах України» розглянуто основні етапи правового регулювання статусу осіб, які виконували у кримінальному провадженні засвідчувальну функцію під час проведення процесуальних дій, починаючи з часів Київської Русі («мебельники») й на подальших етапах розвитку держави та права. Відповідно до таких правових джерел як Руська Правда, Судебник Казимира 1468 р., Литовські статути, збірки Магдебурзького права, звернено увагу на законодавчо закріплені можливості залучення до кримінального судочинства так званих «достойних людей» для проведення окремих процесуальних дій. Уперше про понятих згадано у Соборному Уложенні 1649 р., відповідно до якого вони мали бути присутніми під час вилучення речових доказів як у кримінальному, так і у цивільному судочинстві. Поняті, які обирались переважно з числа авторитетних місцевих мешканців, яких громада наділяла своєю довірою, сприяли розслідуванню своїми консультаціями й порадами (нерідко надавали й практичну допомогу), що свідчить не лише про активну участь представників громадськості у тогочасному кримінальному процесі, а й про зацікавлене їх сприяння правосуддю. Відтоді процесуальні засади участі понятих у кримінальному судочинстві неодноразово законодавчо трансформувались і внаслідок судової реформи 1864 р., і у період соціалістичного устрою, і в пострадянський час. На різних етапах законодавство передбачало певні гарантії забезпечення безпеки понятих під час виконання ними своїх обов’язків від будь-яких посягань і втручань в їх діяльність.
Наголошено на тому, що історичні зміни в суспільстві привели до перегляду ролі понятих у кримінальному процесі, функція яких поступово звужувалась до засвідчення правильності та об’єктивності фіксації результатів процесуальних дій у відповідних протоколах. У нормах Статуту кримінального судочинства 1864 р. уперше закріплювалась обов’язкова участь не менше двох понятих, містились жорсткіші вимоги до таких учасників провадження, а також диференціювались процедурні особливості участі понятих в огляді та освідуванні осіб різної статі.
У нормах КПК УСРР 1922 і 1927 рр., на відміну від згаданого Статуту, уперше закріплено права понятих подавати свої зауваження та заперечення з приводу проведення слідчих дій (з відповідною відміткою у протоколі), а також оскаржувати дії слідчого. Відповідно до КПК 1960 р., участь понятих визнавалась обов’язковою під час проведення шести слідчих дій і деяких інших процесуальних дій, у зв’язку з чим закріплювались процесуальні обов’язки понятого. Але, водночас, КПК унеможливив застосування до понятих примусових заходів у разі ухилення їх від участі у процесі, не містив і чітких критеріїв добору громадян в якості понятих.
Протягом «малої судової реформи» за часів незалежності України до КПК внесено низку істотних змін, але інституту понятих вони не стосувались. Деякі дослідники наполягали на збереженні та законодавчому вдосконаленні інституту понятих як гарантії законності у діяльності правоохоронних органів (В. К. Весельський, Д. С. Жовненко); інші ж, посилаючись на необхідність спрощення процедур та зарубіжний досвід, пропонували або взагалі відмовитися від цього інституту (І. М. Бацько, О. Л. Булейко), або зробити участь понятих у проведенні слідчих дій необов’язковою (Ю. П. Аленін, В. Т. Маляренко). Таким чином, проблеми визначення місця та ролі понятих у кримінальному судочинстві дискутувались не лише вченими «радянської доби», а й з усією гостротою постали перед сучасною наукою, зокрема у зв’язку з опрацюванням проектів нового КПК України.
У підрозділі 1.2. «Наукові засади визначення процесуального статусу понятого як учасника кримінального провадження», з огляду на запропоновані в науці підходи, а також положення КПК України, встановлено, що понятого хоч й формально віднесено до учасників кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3), проте, на відміну від інших таких суб’єктів, його процесуальне становище (права, обов’язки та відповідальність), вимоги стосовно віку, громадянства, дієздатності, а також питання відводу та забезпечення безпеки понятих законодавчо не врегульовано, що у практичній діяльності нерідко спричиняє непорозуміння між сторонами кримінального провадження (на необхідності закріплення статусу понятого у КПК України наполягають майже всі опитані слідчі).
Посилаючись на наукові джерела, результати вивчення слідчої практики та дані опитувань, аргументовано пропозиції щодо обмеження (як законодавчо, так і у конкретних ситуаціях самим слідчим) кола осіб, які можуть бути залучені як поняті, зокрема, щодо неповнолітніх, недієздатних (обмежено дієздатних), інших учасників кримінального провадження, затриманих в адміністративному чи кримінальному процесуальному порядку, осіб які перебувають у стані алкогольного (наркотичного) сп’яніння, мають фізичні або психічні вади, що перешкоджають сприйняттю змісту, ходу і результатів слідчої (розшукової) дії, а також громадян інших держав або мешканців віддалених регіонів.
Наголошено, що особа набуває процесуального статусу понятого вже з моменту запрошення слідчим (прокурором) для участі у проведенні відповідних слідчих (розшукових) дій, як того вимагає КПК України, після чого відбувається формальна фіксація даних про особу у протоколі слідчої (розшукової) дії).
У підрозділі 1.3. «Інститут понятих у кримінальному судочинстві зарубіжних країн» за результатами науково-практичного порівняння його особливостей в європейських державах, США та пострадянських країнах підтверджено, що стандарти судочинства, сформовані у правових системах зарубіжних країн, доцільно поєднувати з перевіреним практикою вітчизняним досвідом.
Установлено, що в одних країнах обов’язкова участь понятих обмежена лише випадками проведення обшуку житла або процесуальних дій примусового характеру (ФРН, Франція, країни Балтії), в інших – повна відома від інституту понятих пов’язана з традиційною довірою до правоохоронців (Велика Британія, США). Найбільш прийнятними (з огляду на український менталітет) уважаються норми КПК Російської Федерації (в якому чітко диференційовано підстави залучення понятих та використання технічних засобів фіксації слідчих дій), Республіки Молдова (в якому існує інститут процесуальних асистентів), Республіки Білорусь (визначені права, обов’язки та відповідальність понятого), Азербайджану (закріплено вимоги до дієздатності понятих, гарантії їх безпеки та заходи заохочення).
З урахуванням зарубіжного досвіду запропоновано внесення змін і доповнень до КПК України щодо визначення процесуального статусу понятих, відповідно до яких понятим може бути лише повнолітня дієздатна особа, яка зобов’язана: прибути за викликами органу досудового розслідування, повідомити на вимогу органу досудового розслідування відомості про відносини з учасниками кримінального провадження, засвідчити своїм підписом у протоколі слідчої (розшукової) дії факт провадження цієї дії, її хід і результати, дотримуватися встановленого порядку під час проведення слідчих (розшукових) дій, виконувати законні розпорядження органу досудового розслідування, не розголошувати відомості про обставини кримінального провадження чи інші дані, що стали йому відомими у зв’язку з участю у кримінальному провадженні, якщо він був попереджений про це органом досудового розслідування.
Розділ 2 «Участь понятих у кримінальному провадженні України» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу теорії та практики залучення понятих для проведення слідчих (розшукових) дій як однієї з гарантій законності та обґрунтованості досудового розслідування.
У підрозділі 2.1. «Удосконалення правових підстав залучення понятих до кримінального провадження» зазначається, що термін «залучення» слід уважати вдалішим для позначення процесуальної форми рішення органу досудового розслідування про участь понятих (порівняно із законодавчо закріпленим у КПК України терміном «запрошення»), оскільки має імперативний (безальтернативний) характер.
За обсягом вимог до понятих виокремлено ситуації: по-перше, коли особисті характеристики понятих (окрім визначених КПК України) не мають значення для проведення слідчої (розшукової) дії (загальні вимоги); по-друге, коли до участі в тій чи іншій слідчій (розшуковій) дії понятими запрошують осіб, які мають певні професійні знання, навички чи досвід. Підтверджено доцільність залучення понятих другої категорії до проведення слідчого експерименту або огляду автотранспортних засобів за фактом ДТП, огляду трупа (насамперед, на місці пожежі або вибуху), у кримінальних провадженнях, пов’язаних з використанням комп’ютерної техніки, банківських технологій, адже 82 % опитаних практичних працівників зазначають переваги участі «обізнаних» понятих, знайомих з відповідною галуззю знань унаслідок своєї професії або досвіду, над «випадковими» особами, здатними лише спостерігати за процесами, значення яких не розуміють.
З метою подальшого вдосконалення порядку залучення понятих запропоновано закріпити у КПК виняткові випадки (важкодоступна місцевість, відсутність належних засобів зв’язку, загроза для життя та здоров’я людей та ін.), коли слідчі (розшукові) дії, передбачені ч. 7 ст. 223 КПК України, допускається проводити без участі понятих із застосуванням безперервного відеозапису. Наведено варіанти законодавчого розв’язання проблеми заохочення понятих (64 % опитаних уважають головною причиною відмови понятих від допомоги слідству саме відсутність у них особистої зацікавленості) із запровадженням матеріальної компенсації послуг понятих і віднесенням таких видатків до процесуальних витрат (ст. 122 КПК України).
У підрозділі 2.2. «Характеристика обставин, що виключають участь осіб як понятих у кримінальному провадженні» надано характеристику закріплених КПК України категорій осіб, які не можуть бути понятими.
На основі семантичного аналізу текстуального змісту відповідної норми у редакції ч. 7 ст. 223 КПК України наголошено, що потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, а також працівники правоохоронних органів відокремлені від осіб, заінтересованих у результатах кримінального провадження. Отже, зміст останньої категорії потребує наукового тлумачення.
Для підтвердження слідчим особистої незаінтересованості понятого, який залучається ним для участі під час проведення слідчих (розшукових) дій, слід законодавчо закріпити зобов’язання понятих повідомити на вимогу особи, яка проводить слідчу (розшукову) дію, інформацію про особисті зв’язки та відносини з іншими учасниками кримінального провадження, що підлягає занесенню слідчим до протоколу. У зв’язку з цим, автором надано практичні рекомендації слідчим. Уважається, що поряд з «родичами» понятими не можуть бути також і «члени сім’ї» підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого (відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК України). Зважаючи на відсутність чіткого законодавчого визначення поняття «правоохоронний орган», порівнюються варіанти тлумачення змісту цієї категорії. З урахуванням досвіду інших країн (Республіка Білорусь, Латвійська Республіка, Республіка Казахстан) запропоновано закріпити у КПК України підстави, порядок вирішення питання та наслідки відводу понятого. |
