ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДЕЗАДАПТОВАНОСТІ МАТЕРІВ У СТАВЛЕННІ ДО ДІТЕЙ-ІНВАЛІДІВ ТА ЇЇ ПСИХОКОРЕКЦІЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено мету, завдання, об‘єкт, предмет, гіпотезу, методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення здобутих результатів; наведено відомості про апробацію результатів дослідження і публікації за темою дисертації.

У першому розділі «Соціально-психологічна дезадаптованість матерів дітей-інвалідів як предмет наукового аналізу» проведено аналіз наукової вітчизняної та зарубіжної літератури з проблеми соціально-психологічної адаптації особистості, визначено зовнішні фактори (умови та чинники), внутрішні чинники, компоненти соціально-психологічної дезадаптованості матерів, які виховують дитину з інвалідністю.

Народження дитини з вадами фізичного, фізіологічного розвитку викликає у матерів психологічні зміни, що супроводжуються певним комплексом переживань і поведінкових реакцій та виявляються як в особистісній сфері, так і в спілкуванні та діяльності. Особистісне переживання матері дитини-інваліда має певну стадійність, пов’язану з динамікою батьківської кризи. Ця стадійність розкриває дію різних механізмів адаптації до ситуації «особливого» материнства (Р. Дарлінг, М. Селігман, Г. Фюр та ін.). На першій стадії – емоційна дезорганізація: шок та заперечення. Друга стадія чи фаза розглядається як період негативізму і неприйняття факту інвалідності дитини. Третя фаза батьківського переживання характеризується виникненням амбівалентних почуттів, що породжують синдром «хронічного суму». Четверта стадія адаптації характеризується емоційною реорганізацією, пристосуванням, прийняттям інвалідності дитини. У разі порушення перебігу цих процесів виникають й зворотні наслідки, що характеризуються як стійка соціально-психологічна дезадаптованість матерів дітей-інвалідів. Остання є систематичним порушенням процесу адаптації, джерелом психічної напруги, внутрішнього дискомфорту та нестабільності і може призвести до формування негативних особистісних якостей та властивостей (О. В. Кузнєцова, Є. А. Савіна, Л. І. Солнцева, Л. М. Шипіцина та ін.).

За результатами досліджень соціально-психологічної дезадаптації, викладених у працях Г. Айзенка, Г. О. Балла, Ж. Піаже, Г. Гартмана, З. Фройда, А. В. Фурмана, А. В. Петровського, К. Роджерса та ін. здійснено узагальнення основних підходів, концепцій щодо її сутності, компонентів та ін.

На основі теоретичного вивчення сутності соціально-психологічної дезадаптованості матерів дітей-інвалідів встановлено, що вона визначає рівень та результат функціонування психіки матері, виражається в неможливості адаптації до власних потреб і бажань, що заважає задоволенню потреб дитини з інвалідністю і виконанню вимог, які ставить соціальне середовище. Центральною ознакою названої дезадаптованості є переживання матір’ю довготривалих внутрішніх і зовнішніх конфліктів внаслідок факту інвалідності дитини, без знаходження адекватних психічних механізмів і форм поведінки, що необхідні для їх розв’язання. Ці негативні прояви позначаються в цілому на розвитку особистості матері, призводять до дисгармонійних змін, в тому числі в системі суб’єктивно-оцінних ставлень до зовнішнього світу та до себе як особистості (В. М. Мясищев). Кожне ставлення має біполярний потенціал (адаптивне ставлення - дезадаптивне ставлення). Таким чином, соціально-психологічна дезадаптованість виражається через дезадаптивні ставлення матерів до дітей-інвалідів, які об’єднані у вигляді емоційного, поведінкового, когнітивного та комунікативного компонентів (А.Я. Варга, В.В. Столін та ін.).

На основі теоретичного аналізу проблеми запропонована авторська модель соціально-психологічної дезадаптованості матерів дітей-інвалідів (рис.1.).

Представлена модель демонструє уявлення про структуру, зовнішні фактори (умови та чинники), внутрішні чинники та особливості соціально-психологічної дезадаптованості матерів, які виявляються через компоненти особистісного ставлення до дитини з інвалідністю.

Кожен з цих компонентів реалізується матерями через певний дезадаптивний тип ставлення до дитини-інваліда: емоційний – через «відторгнення», яке відображається у тому, що батьки не приймають індивідуальність дитини, їм здається, що дитина нічого не досягне у житті і т.п.; поведінковий – через «гіперсоціалізацію» та «соціальну бажаність поведінки», що можуть відображатися в авторитаризмі, в нав’язуванні дитині своєї точки зору; когнітивний – через «інфантилізацію», тобто намагання приписати дитині особистісну та соціальну неспроможність; комунікативний – через таке ставлення, як «симбіоз з дитиною», що характеризується відчуттям матері своєї єдності з дитиною, що утруднює її розвиток, а саме самостійну здатність виражати свої переживання та потреби, взаємодіяти з оточуючими. Нерідко дитина може демонструвати істеричні типи поведінки, що підтверджує неспроможність домовлятися з дорослими чи однолітками вербально.