ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ОРГАНАМИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються використані в дослідженні методи, основні теоретичні положення, що становлять наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації за темою дисертації.

У першому розділі – “Закономірності, особливості, тенденції та основні чинники реалізації державної політики органами місцевого самоврядування”– досліджено ступінь наукової розробленості теми дисертації, висвітлено концептуальні підходи до аналізу процесу формування, реалізації та впровадження результатів державної політики суб’єктами політичного управління, у тому числі і з позицій вивчення інституціонального розвитку місцевого самоврядування як суб’єкта реалізації державної політики, обґрунтовано концепцію та загальну методику дослідження. Зокрема, розглянуто сучасну проблематику методологічного, історичного та організаційного форматів реалізації державної політики, сучасні концептуальні підходи щодо з’ясування її сутності. Встановлено, що інститут місцевого самоврядування як дієвий засіб залучення кожного громадянина до соціально-економічного регулювання шляхом цілепокладання і самоорганізації суб’єктів господарювання та населення дає змогу враховувати, координувати і реалізовувати різні суспільні інтереси, задовольняти соціально-культурні та соціально-побутові потреби за допомогою засобів і ресурсів населення, територіальних утворень, а також держави.

У більшості вітчизняних і зарубіжних сучасних теоретичних праць, присвячених політичній системі суспільства, в загальному переліку інститутів цієї системи місцеве самоврядування або взагалі відсутнє, або його роль у політичній системі обмежується лише інституціоналізацією органів місцевого самоврядування, ідентифікацією їх як “політичних установ”.

Аналіз показав, що в науці державного управління існує багато наукових концепцій, що репрезентують уявлення провідних мислителів – представників політико-правової та суспільно-політичної думки про розвиток моделей взаємовідносин влади та самоврядування впродовж історії людства. Такі взаємовідносини розглядаються в межах міждисциплінарних досліджень, оскільки теоретично складно виокремити суто управлінський, політологічний або правовий зміст у взаємовідносинах “влада – самоврядування”.

Доведено, що в науці державного управління місцеве самоврядування розглядається з різних позицій та в різному сенсі: у соціально-філософському – як вид соціальної самоорганізації, у політико-правовому – як форма народовладдя та спосіб вирішення громадянами питань місцевого значення, у функціональному – як вид професійної управлінської діяльності. Водночас місцеве самоврядування – це фундаментальний принцип здійснення влади, який у поєднанні з принципом її поділу визначає систему управління в демократичній правовій державі. Крім того, місцеве самоврядування є способом організації та формою здійснення влади населенням як безпосередньо, так і через представницькі органи, які воно обирає шляхом реалізації відповідних моделей автономної діяльності.

Установлено, що на сучасному етапі суспільного розвитку в усіх демократичних державах місцеве самоврядування розглядається як важлива складова суспільного управління, необхідне доповнення до управління з центру та противага йому, показник рівня демократичності суспільства. Наявність певною мірою автономних від центру органів місцевого самоврядування сприяє фрагментації державної влади, є реалізацією принципу поділу влади, відображенням існування в суспільстві плюралізму. На основі результатів дослідження зроблено висновок, що сучасний рівень розвитку місцевого самоврядування в демократичних країнах (незалежно від їх національної специфіки) повинен виявлятися: у демократичному контролі обраних на місцевому рівні представників, які утворюють колективний представницький орган, статусі юридичної особи, нормативно визначених територіальних межах, праві встановлювати місцеві податки, постійному функціонуванні управлінського апарату, що складається з посадових осіб місцевого самоврядування, які входять до єдиної системи державної служби, або таких, що утворюють власну систему, багатофункціональній сфері компетенції, що дає право здійснювати велике коло повноважень.

Доведено, що самоврядні та державні базові засади управлінської діяльності поєднані в одному інституційно-нормативному комплексі публічної влади і впливають (за явного домінування держави) на реалізацію публічно-владних повноважень. Симбіоз зазначених базових засад породжує проміжні та змішані форми здійснення державної політики, впливає на вертикальний розподіл обсягу суверенітету держави, призводить до того, що основні публічно-владні програми держави – законотворчість, виконавчо-розпорядча діяльність, фіскальні та правоохоронні функції – нерівномірно концентруються на різних рівнях управління. При цьому автономія місцевого самоврядування завжди відносна, оскільки для неї характерні два типи обмежень. Перший тип – економічні та соціальні обмеження, що зумовлюються різними джерелами. Другий тип обмежень накладають на місцеву автономію вищі рівні управління.

Наголошено на тому, що місцеве самоврядування посідає особливе місце в загальній системі управління державою, здійснюючи зв’язок між державною владою та населенням країни; місцеве самоврядування має всі властивості влади, зокрема обов’язковість його рішень для населення, яке проживає на відповідній території; місцеве самоврядування є доволі важливою та вигідною сферою для системи державної влади, оскільки на основі загальних принципів його організації здійснюється діяльність населення та ОМС з автономного вирішення питань місцевого значення (муніципальна діяльність), формується політика цих органів з вирішення завдань, що постають перед ними (муніципальна політика), забезпечується надання населенню управлінських та інших послуг на місцевому рівні (муніципальні послуги), формується система муніципального управління як особливий вид автономної управлінської діяльності; відносини органів місцевого самоврядування з органами державної влади жодної з країн не можуть бути повністю описані однією моделлю.

Доведено, що конституювання територіальної громади як первинного суб’єкта місцевого самоврядування активізує глибинні процеси політичної та соціально-економічної реновації суспільства й держави, є об’єктивною і тому неодмінною передумовою та вагомим чинником процесу реформування, що відбувається в Україні з метою побудови демократичної, правової та соціальної держави. Така об’єктивація зумовлена тим, що, по-перше, до місцевого самоврядування залучені всі громадяни України, які є жителями певних адміністративно-територіальних одиниць, а, по-друге, всі реформи, що здійснюються на центральному рівні або безпосередньо на місцях, виходять на локальний рівень. Місцеве самоврядування, відображаючи політичні, географічні, соціально-економічні, національно-культурні та інші особливості різних територіальних одиниць, сприяє набуттю ними індивідуальних ознак, посилює відчуття належності людини до певної територіальної громади.

У другому розділі – “Національні традиції та вітчизняний досвід розбудови системи органів місцевого самоврядування як суб’єктів реалізації державної політики” – аналізуються історико-теоретичні основи формування системи органів місцевого самоврядування з погляду їх суб’єктності щодо реалізації державної політики.

Світовий досвід державотворення засвідчує, що система органів державної влади та самоврядування на місцях формувалася різними шляхами залежно від особливостей становлення державності в тій чи іншій країні. Щодо періодизації становлення, функціонування та розвитку місцевого самоврядування на території України в сучасних вимірах дослідники не дійшли єдиної думки, а тому не існує її чіткої хронологічної картини.

На підставі найбільш усталеного на цей час виокремлення в історичній та науковій літературі такої періодизації формування вітчизняної системи самоврядування запропоновано авторський підхід до визначення історичних періодів діяльності самоврядних структур:

Перший період – виникнення самоврядної ідеї – охоплює зародження, становлення та розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування, в основу яких покладено рід та суверенну громаду.

Другий період – становлення – характеризувався поєднанням традиційних форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації самоврядних структур, що базувалися на правах окремих німецьких міст, зокрема Магдебурга. Історичні межі цього періоду – середина ХІV ст. – перша половина ХІХ ст.

Третій період – формування системи територіального управління, оскільки в умовах тиску з боку Росії про самоврядування як право територіальної громади не могло бути й мови. Цей період тривав до 1917 р. і відрізнявся русифікацією вітчизняного місцевого самоврядування на території сучасної України.

Четвертий період – трансформації самоврядних (за визначенням) структур, у свою чергу, поділяється на три етапи: спроби відродження системи самоврядування в незалежній Українській державі (1917–1920 рр.); діяльність самоврядних структур на окупованій Польщею території (1920–1939 рр.); псевдосамоврядування у вигляді рад усіх рівнів на території України у складі СРСР (1920–1990 рр.).

П’ятий період – відновлення місцевого самоврядування в Україні – справедливо пов’язується з історичними подіями після 7 грудня 1990 р., коли було прийнято Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування”. У межах цього періоду, який триває до цього часу, також виокремлено п’ять етапів.