ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ДІАЛОГУ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито підходи і ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, темами та напрямами досліджень; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, особистий внесок здобувача; наведено дані щодо практичного значення одержаних результатів, їх апробації та публікацій за темою, структури та обсягу дисертації.

У першому розділі – “Інституціональний підхід як методологічна основа дослідження соціального діалогу в державному управлінні” – охарактеризовано загальні засади методології інституціонального підходу та обґрунтовано доцільність інституціонального аналізу соціальних систем як об’єктів державного управління, розкрито ключові поняття та концептуальні ідеї соціального діалогу у вітчизняній та зарубіжній інтелектуальній думці.

Для дослідження соціального діалогу як соціальної системи в державному управлінні обрано методологію інституціонального підходу – якісно нового міждисциплінарного наукового напряму, що увібрав у себе кращі теоретико-методологічні досягнення раннього (старого), традиційного (ортодоксального) та нового (неоінституціоналізму) інституціоналізму. В сучасній науці теоретичною основою інституціонального підходу до аналізу соціальних явищ слугують дослідження лауреатів Нобелівської премії, серед яких Д.Хікс і К.Ерроу, Д.Бьюкенен, Р.Коуз, Г.Беккер, Р.Фогель і Д.Норт.

Необхідність пошуку та наукового обґрунтування ефективних інституціональних механізмів суспільного розвитку в умовах пострадянського простору сприяла активізації інституціональних досліджень серед учених України і Росії. На особливий інтерес у нашому дослідженні заслуговують праці, присвячені методологічним проблемам інституціональної теорії (В.Дементьєв, Р.Нурєєв, В.Вольчек, Т.Гайдай, В.Геєць, А.Гриценко, В.Липов, І.Малий, С.Лєвін, Г.Литвинцева, В.Тарасевич), історії інституціональної економічної думки (В.Небрат, Н.Супрун, Ю.Ущаповський), теорії інституціональних змін та проблем економічного розвитку (В.Апатова, В.Ксензова, С.Ксензов, Г.Литвинцева, О.Носова, А.Задоя, С.Биконя), проблемам інтитуціональної теорії ринку та економічних організацій (Н.Василенко, Е.Зухба, Т.Меркулова, Н.Супрун), інституціональних перетворень соціальних відносин (І.Бондаренко, З.Галушка, Л.Гордієнко, О.Зухба, О.Іляш, С.Козинський, В.Підлісна, С.Сисоєв) та ін. Важливою частиною інституціональних досліджень В.Бодрова, І.Грицяка, Г.Груби, В.Дементьєва, В.Тамбовцева, Є.Капогузова, І.Малого, Т.Гоголєвої, Л.Мажарової, В.Решетило є питання інституціонального розвитку державного управління. Теоретичному аналізу діяльності соціальних інститутів у процесі їхнього становлення та організації історичних форм соціального порядку, соціальної структури суспільства присвячено праці Е.Афоніна, О.Бандурки, А.Мартинова, П.Бурковського, С.Войтовича, Н.Громадської, Є.Головахи, Н.Паніної, В.Давиденка, А.Кудряченка, Д.Неліпи, А.Пилипенка, А.Ручки, В.Скуратівського, П.Ситника, В.Трощинського та ін.

Визначено основні підходи до дослідження інституціоналізації соціального діалогу в державному управлінні для нашої роботи: 1) процес виникнення, становлення та розвитку соціального діалогу як нового соціального інституту;
2) характеристика соціального діалогу як інституту державного управління в системі соціально-трудових та соціально-економічних відносин.

Обґрунтовано теоретико-методологічні засади категоріального апарату, виявлено сутнісні характеристики поняття “діалог” як центральної категорії діалогової проблематики класичної філософської думки (у Сократа – метод віднаходження істинного знання, у Платона – своєрідний космос (будова світу, що розуміється як цілісний, упорядкований, організований відповідно до визначеного законом всесвіт), у Г.Сковороди – процес пошуку істини рівноправними учасниками, у В.Соловйова – найпростіша форма яскраво висвітлити питання, у М.Бубера – ставлення людей одне до одного, у Е.Левінаса – універсальна умова людського буття, у М.Бахтіна – майже універсальне явище, що пронизує відносини і прояви людського життя, все, що має сенс і значення) та сучасної науки (як метод пошуку загальної істини; народження нового сенсу в позиціях суб’єктів діалогу; досягнення взаєморозуміння шляхом обміну сутнісними поняттями його учасників; утвердження в суспільстві толерантності, розуміння та терпимості до поглядів та думок, які є протилежними за своєю суттю; виваженості в стосунках між людьми; розв’язання складних проблем сучасності; досягнення результату, а не спілкування заради спілкування).

Виявлено сутнісні характеристики поняття “соціальний діалог”: суспільний характер, соціальна природа, соціальна сутність діяльності суб’єктів діалогових відносин (їх інтересів, потреб, цінностей, установок). Обгрунтовано два підходи до розуміння поняття: соціальний діалог у широкому розумінні як діалог, що відбувається в усіх сферах суспільства і включає економічний діалог, політичний діалог, культурний діалог (діалог культур) та соціальний діалог; соціальний діалог у вузькому значенні являє собою особливу форму контактів, дій та взаємодій, що виникають у системі міжособистісних та соціально-групових (соціально-демографічних, соціально-трудових, соціально-класових, сімейно-шлюбних, територіально-поселенських) відносин.

З’ясовано, що концепція соціального діалогу ґрунтується на ідеях “солідарності”, “соціальної гармонії”, “заперечення класової боротьби”, “співпраці між працею і капіталом”, “мирного урегулювання конфліктів”, “асоціаційної форми організації суспільства”, “суспільного договору”, “виробничої демократії”, “соціального партнерства”, “соціального ринкового господарства”, заснованих на принципах “природного права”, “свободи”, “справедливості”, “рівності”. Розкриті у рамках наукових досліджень різних шкіл, на противагу ідеї класової боротьби, у своїй єдності вони утверджують напрям еволюційного розвитку суспільства. З’ясовано, що особливе місце у розвитку теорії і практики соціального діалогу посідають концепції соціального партнерства та трипартизму – вони слугують джерелами та факторами сучасної концепції соціального діалогу.

Уточнено сутнісні характеристики поняття соціального партнерства. Соціальне партнер­ство у його класичному (вузькому) розумінні – це об’єднання представників соціальних груп для добро­вільної взаємодії і співпраці з метою захисту спільних інтересів та досягнення спільних цілей його учасників – соціальних парт­нерів (співпраця між роботодавцями та їх об’єд­наннями, працівниками і профспілковими організаціями, органа­ми державної влади різних галузей та рівнів). У ширшому контексті соціальне партнерство включає співпрацю між державою, місцевою владою, роботодавцями (пред­ставниками роботодавців), працівниками (представниками праців­ників) та іншими учасниками (представниками інших груп інте­ресів), засновану, як правило, на договірних засадах і спрямовану на досягнення спільних цілей. Доведено, що категорія “соціальний діалог” значно змістовніша, ніж поняття “соціальне партнерство”.

Обгрунтовано, що “трипартизм” є моделлю соціального діалогу між державою в особі уряду та організаціями роботодавців і працівників, інституціоналізованими для спільного вироблення і реалізації політики у сфері соціально-трудових та со­ціально-економічних відносин.

Встановлено, що поява концепції соціального діалогу в політичному дискурсі була об’єктивно спричинена потребами забезпечити роз­виток соціально-трудових та соціально-економічних відносин в умовах глобалізованої інформаційної та знаннєвої економіки.

У другому розділі – “Інституціональна структура соціального діалогу в державному управлінні: теоретичний аналіз” – здійснено інституціональний аналіз системи соціального діалогу в державному управлінні, запропоновано та теоретично обґрунтовано методику оцінювання ефективності національної моделі соціального діалогу.