У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробки теми дослідження, її зв’язок із науковими програмами, планами, темами. Визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи. Розкрито наукову новизну практичну цінність одержаних результатів. Наведено дані щодо апробації результатів та їх опублікування.
У першому розділі – „Теоретичні засади дослідження управлінських процесів в адміністративно-політичній системі Європейського Союзу” – окреслено основні етапи наукової думки, здійснено аналіз джерел з проблематики організації системи міждержавного управління в процесі європейської інтеграції; розглянуто структурно-функціональну модель адміністративно-політичної системи Європейського Союзу та її концептуально-нормативну основу.
Вихідними теоретико-методологічними основами дослідження розвитку європейського управління є наукові розробки зарубіжних та вітчизняних учених за напрямами: теоретичні й концептуальні підходи до вивчення процесу європейської інтеграції та існуючі в науці доктрини, концепції і теорії, що є основою розвитку європейських управлінських тенденцій; концептуальне розуміння європейської інтеграції як одного з процесів соціальних закономірностей, у якому роль суб’єкта управління відіграє інституційна система Європейського Союзу, а об’єктом є держави – члени ЄС, держави-кандидати та держави-претенденти на вступ до ЄС; державні стратегії європейського вибору України, зумовлені процесом європейської інтеграції як складника геополітики, світових процесів та міжнародної інтеграції; цільова зумовленість європейського управління та похідний від неї прикладний багаторівневий і комплексний інструментарій: завдання, повноваження, компетенції, функції, принципи ЄС; концептуально-нормативна обумовленість розвитку європейського управління; генеза інституційної системи Європейського Союзу; європеїзація сфер суспільного життя як прояву закономірності світового розвитку та обґрунтування її впливу на державне управління в Україні.
Здійснений аналіз наукових праць із проблем європейської інтеграції та європейського управління дав змогу виявити питання, що не були висвітлені або досліджувались недостатньо, фрагментарно, зокрема стосовно розвитку європейського управління в контексті впливу на державне управління в Україні, та став основою для визначення мети й завдань дослідження.
Аналіз підходів до визначення ролі і місця міждержавних інституцій ЄС дав можливість розділити їх на такі групи, як: американська федеральна модель, яка характеризується жорстким розподілом влади між центральним і регіональними урядами, системою противаг інституцій і двох незалежних рівнів влади – федерального (уряд ЄС) і місцевого (уряди складових частин); німецька федеральна модель, що характеризується загальним використанням влади і набагато меншими повноваженнями центрального уряду; швейцарська конфедеративна модель, яка поєднує риси американської (у питаннях формування парламенту) та німецької (у сфері конкуруючої компетенції) моделей.
На основі розгляду сучасних інтеграційних процесів і нормативних документів ЄС визначено, що в першій опорі Євросоюзу широкого застосування набули положення американської моделі федералізму, а в другій опорі (співпраця в галузі зовнішньої політики й політики безпеки) і в третій (співпраця у сфері внутрішніх справ і правосуддя) переважають положення німецької і швейцарської моделей федералізму.
За допомогою підходів теоретиків неофункціонализму до міждержавних інституцій констатовано, що неофункціоналісти пов’язують інтеграцію з суспільними процесами і з цілеспрямованою діяльністю політично активних груп. З іншого боку, неофункціоналісти стверджують, що наднаціональні інституції представляють загальний інтерес ЄС, а принцип наднаціональності вимагає активнішої ролі міждержавних інституцій у процесі прийняття рішень у ЄС і в поглибленні інтеграції.
Міждержавні інституції сприяють досягненню позитивних результатів під час переговорів у ЄС і в результаті отримують ширші повноваження, розвиненіші наднаціональні інституції можуть краще служити цілям національної держави, досягаючи прискорення інтеграційних процесів, одна або група держав-членів можуть виступити з ініціативою передачі частини повноважень на європейський рівень, яку підтримуватимуть, розвиватимуть і втілюватимуть у життя наднаціональні інституції, діяльність наднаціональних інституцій ЄС буде ефективніша після юридичного закріплення або підкріплення їх повноважень у ЄС. Передача певних владних повноважень Єврокомісії може бути вигідна національній державі для зміцнення своєї влади або закріплення певних переваг, зокрема, залучення учасників субнаціонального рівня до співпраці на європейському рівні може ускладнювати діяльність контрольованих опозиційними партіями органів місцевої влади і, відповідно, укріпити владу правлячої партії, а також реформування структурних фондів у напрямі збільшення міждержавної регуляції, що вигідне державам-донорам.
Визначено, що закріплення чинної системи внесків до бюджету і виплат з бюджету ЄС, міжурядова співпраця і неформальні мережі в рамках наднаціональних інституцій є важливими важелями впливу держав – членів ЄС на Єврокомісію.
Міждержавні інституції в проведенні загальних політик ЄС застосовують одну з п’яти моделей, які залежать від рівня їх участі: метод співдружності (наддержавна форма здійснення політики), яка відповідає федералістським принципам; регулятивний метод, за допомогою якого можна узгодити наднаціональні стандарти і відмінності між різними державами-членами; дистрибутивний метод, який відповідає положенням теорії багаторівневого управління і сприяє встановленню безпосередніх контактів між європейським і субнаціональним рівнями управління, розробці на їх основі загальної політики; метод відкритої координації, який відповідає принципам нового інституціоналізму, та інтенсивна міжурядова політика, в якій з різних причин держави-члени вважають недоцільним або неприйнятним застосування всієї існуючої інституційної системи ЄС.
Жодна з міждержавних інституцій ЄС не спроможна зайняти домінуючу позицію в інтеграційному процесі. Тому просування інтеграції можливе тільки за умови постійної і тісної співпраці наднаціональних інституцій. Єврокомісії потрібно посилювати свою роль генератора ідей, ініціатора загальних політик, помічника і координатора дій інституцій ЄС з діями держав-членів, просувати подальше розширення повноважень Європарламенту, який буде сприяти посиленню наднаціональних рис у системі ЄС і використовувати можливість і переваги формування в ЄП більшості на її підтримку. Такі дії допомагатимуть ЄК підвищити свою значущість і легітимність та компенсувати зростання залежності від інших інституцій ЄС.
