Сліпченко В.І. Апеляційне провадження в системі кримінально-процесуальних стадій

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і значимість, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, її науково-теоретичне підґрунтя, показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Сформульовано основні положення, що репрезентують наукову новизну дослідження, з’ясовано теоретичне і практичне значення одержаних висновків та ступінь апробації й впровадження результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1 “Генеза виникнення апеляційного провадження в Україні” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Передумови виникнення апеляційного провадження” розкриваються об’єктивні передумови виникнення апеляційного провадження як самостійної процедури оскарження та перевірки судових рішень з давніх часів до ХХ ст.

Автор досліджує передумови виникнення та розвитку апеляційного провадження, з порівнянням двох існуючих правових систем – континентальної (Франція, Німеччина) та англосаксонської (Англія). Зроблені акценти на суттєві відмінності цих правових систем, що полягають у розумінні та змісті засад кримінального судочинства, таких як законність, змагальність, рівність сторін, права на захист, презумпції невинуватості.

Піддавши юридичному аналізу призначення, зміст та процесуальні форми існування апеляційного провадження в історичному аспекті їх становлення й розвитку, автор обґрунтовує тезу, що, по-перше, для виникнення апеляційного провадження є характерним оскарження на підставі фактичних помилок, які відображені у рішенні, а не лише в поведінці судді, що не задовольняє сторони; по-друге, додатковою вимогою для виникнення апеляційного провадження є можливість перенесення справи з нижчої інстанції до вищої, де формується власна практика перевірки; по-третє, кожному з існуючих видів апеляційного провадження притаманні власні особливості національного законодавства, що склалися під впливом історичних процесів формування державності.

У підрозділі 1.2. “Основні етапи розвитку апеляційного провадження в Україні” розглянуто питання історії розвитку апеляційного провадження з урахуванням особливостей політичних режимів, що функціонувала в Україні у період з ХІ ст. по ХХ ст. (Велике князівство Литовське, Гетьманщина, УНР доби Центральної Ради та Директорії, Гетьманат Скоропадського, Радянська державність тощо).

Дослідник констатує, що особливістю періодизації етапів розвитку апеляційного провадження, на відміну від вже існуючих, стало включення періоду 1917–1920 років, який увійшов в історію як період формування першої української державності.

В роботі запропоноване авторське бачення періодизації розвитку апеляційного провадження в Україні, що складається з шести етапів: перший – безапеляційний, характеризується тільки зародженням самого права та можливості перенесення розгляду справи до вищого судового органу чи намісника, що ним представлений, він тривав з давніх часів до середини ХVІІ ст.; другий – виникнення апеляційного провадження, був пов’язаний з добою Гетьманщини, починається з середини ХVІІ ст. до 1864 року; третій – основний розвиток інституту апеляційного провадження, оскільки вже детально регулювався Статутом кримінального судочинства, починаючи з 1864 р. до 1917 р.; четвертий – період створення української державності, невід’ємним елементом якої були спроби створення власної судової системи із запровадженням інституту апеляційного провадження, починаючи з 1917 р. до 1920 р.; п’ятий – пов’язаний з частковою рецепцією положень апеляційного провадження в радянську касаційну інстанцію, тривав з 1917 р. до 1991 р.; шостий – визнання Концепцією судово-правової реформи апеляційного провадження як окремої складової судової системи України, остаточне закріплення якої визнане ст. 129 Конституції України та внесеними змінами до КПК України у 2001 р.

Розділ 2 “Сутність апеляційного провадження” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття та юридична природа апеляційного провадження” з’ясовується поняття “апеляція” та “апеляційне провадження”, наводяться характерні ознаки, якими вони наділені.

Наведене авторське визначення поняття апеляційного провадження як певної процедури, порядку розгляду справи в апеляційному суді (суді другої інстанції), що ініціюється внесенням апеляційної скарги чи подання однією зі сторін процесу, незадоволеної прийнятим рішенням у справі, з метою перевірки його законності та обґрунтованості.

З’ясовано, що юридичну природу апеляційного провадження складає гарантована законом процедура, яка передбачає обов’язок суду після надходження апеляційної скарги (подання) прийняти справу до розгляду та вирішити її по суті й остаточно. У зв’язку з цим складовими елементами апеляційного провадження є: предмет апеляційного провадження; межі апеляційного провадження; суб’єкти апеляційного провадження; строки апеляційного провадження. Детально розкрито їх зміст.

Обґрунтовується, що апеляційне провадження являє собою якісно новий,
а не повторний розгляд справи та наводяться аргументи на користь такої позиції.

За доцільне вважається в окремій нормі КПК України визначити предмет апеляційного розгляду справи в такій редакції: “Предметом розгляду справи в апеляційному порядку є перевірка за апеляційними скаргами і поданнями законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, відповідність його фактичним обставинам справи, на яких воно ґрунтується”.

У підрозділі 2.2. “Функціональне призначення апеляційного провадження” розглядається через призму функцій держави, судової влади і власного призначення апеляційного провадження як процедури перевірки судових рішень та самостійної стадії кримінального процесу.

Аналіз висвітлених у літературних джерелах поглядів учених дозволив зробити висновок про те, що функції апеляційного провадження як суду другої інстанції – це основні напрямки його діяльності, що виражають роль та призначення апеляційного провадження як в судовій системі України, так і в суспільстві. Апеляційне провадження виконує такі функції: контрольну і правовідновлюючу, правоохоронну та правозастосовчу.

З’ясовано, що сукупність завдань апеляційного провадження складають загальні завдання кримінального судочинства, передбачені ст. 2 КПК України, що вирішуються на всіх стадіях кримінального процесу (в тому числі під час апеляційного провадження), а також безпосередні завдання апеляційного провадження як самостійної стадії, яка об’єднує певне коло процесуальних дій, спрямованих на досягнення самостійної мети.

Робиться висновок, що головним функціональним призначенням апеляційного провадження є нове дослідження всіх обставин справи з метою виявлення судових помилок, допущених судом першої інстанції, розгляд справи по суті апеляційних вимог шляхом перевірки законності та обґрунтованості прийнятого судового рішення.

Розділ 3 “Завдання апеляційного провадження в системі кримінально-процесуальних стадій” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Завдання апеляційного провадження як форми судового контролю за законністю та обґрунтованістю досудового розслідування” розглядаються процесуальні (процедурні) можливості виправлення помилок на досудовому розслідуванні.

Виходячи з аналізу вітчизняного законодавства, прийняті на досудовому розслідуванні рішення, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку поділяються на дві групи: а) на які у встановленому законом порядку може бути подана апеляційна скарга чи подання лише після їх оскарження до місцевого суду; б) прийняття яких віднесено до компетенції місцевого суду, як одного з різновидів судового контролю на досудовому розслідуванні, що підлягають апеляційному оскарженню.

Робиться висновок, що під час апеляційного провадження розгляду підлягає саме процесуальне рішення судді місцевого суду, що пов’язане з обмеженням прав (чи навпаки відмова у такому обмеженні), та матеріали кримінальної справи на яких цей висновок ґрунтується.

Крім того, рішення місцевого суду, на які можуть вноситись апеляційні скарги чи подання залежно від меж перевірки та кількості сторін, котрі беруть участь під час апеляційного провадження, можна поділити на дві групи.

Першу групу (спрощену) становлять рішення місцевого суду, що оскаржуються в порядку ч. 5 ст. 97, ч. 5 ст. 177 та ч. 4 ст. 178 КПК України.

Другу групу (змагальну) становлять рішення місцевого суду, що оскаржуються в порядку ст. 12, ч. 3 ст. 52-5, ч. 9 ст. 106, ч. 1 ст. 115, ч. 7 ст. 165-2, ч. 4 ст. 165-3, ч. 2 ст. 205, ч. 4 ст. 236-2, ч. 6 ст. 236-6 та п. 18 ст. 236-8 КПК України.

Характерною ознакою першої групи є те, що під час апеляційного провадження перевіряється тільки законність та обґрунтованість наміру вчинити ці дії, самі ж дії ще не вчинені, тому предмет перевірки зводиться лише до законності підстав їх вчинення. У випадках, що становлять другу групу процесуальних рішень, які оскаржуються в апеляційному порядку, перевіряється як законність та обґрунтованість прийнятого рішення, так і дії посадових осіб під час проведення цих слідчих дій. Ширшим є і коло суб’єктів апеляційного оскарження та розгляду.

У підрозділі досліджені завдання апеляційного провадження при перевірці законності та обґрунтованості рішень місцевого суду, прийнятих на досудових стадіях кримінального судочинства. Як свідчить судова статистика за 2005 рік місцевими судами було винесено 50100 постанов за результатами розгляду подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, з них 3300 – оскаржено в апеляційному порядку. Вказані дані свідчать про посилення ролі апеляційної інстанції щодо захисту прав і законних інтересів громадян.

Дисертант приходить до висновку, що завдання апеляційного провадження під час перевірки постанови місцевого суду на досудовому розслідуванні полягають у з’ясуванні лише процесуальних питань та можливостей вчинення таких дій прокурором, слідчим і органом дізнання. Іншу самостійну групу питань утворюють порушення матеріального характеру, але останні можуть перевірятися лише після закінчення досудового розслідування.

У підрозділі 3.2. “Завдання апеляційного провадження при перевірці рішень суду першої інстанції” з’ясовуються завдання апеляційного провадження при перевірці рішень суду першої інстанції. При цьому, для більш якісного дослідження завдань всю діяльність суду першої інстанції розподілено на три самостійні етапи: перший – реалізується на стадії попереднього розгляду справи суддею; другий – під час розгляду справи по суті; третій – після прийняття кінцевого рішення. З метою систематизації було застосовано загальновизнаний підхід Р.С. Бєлкіна та В.П. Бахіна, відповідно до якого дві досудові стадії кримінального провадження поділяються на три етапи. Запропонований розподіл дозволяє зробити висновок, що на першому (під час попереднього розгляду справи суддею) та другому (під час розгляду справи по суті) етапах провадження у справі обсяг перевірки постанови чи ухвали суду не залежить від зазначених в апеляції доводів, тобто має “ревізійний” характер. На третьому ж етапі (після прийняття кінцевого рішення), коли предметом перевірки є вже кінцеве рішення прийняте за результатами розгляду справи по суті, доводи апелянта відіграють провідну роль і зобов’язують суд здійснити перевірку рішення саме в межах апеляційних вимог.

Крім того, пропонується внести окрему статтю до КПК України, яка б чітко визначила перелік постанов та ухвал суду, що можуть бути оскаржені окремо від вироку, як це зроблено у ст. 293 ЦПК України “Ухвали, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду”. З такою думкою погоджується 88,9 % опитаних автором респондентів.

У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність розширення кола рішень суду першої інстанції, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від вироку, а саме постанови (ухвали) про обрання, зміну чи скасування запобіжного заходу відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 253 і ст. 274 КПК України та інші постанови (ухвали) суду, винесені на підставі п.п. 1, 3, 4, 5, 7, 8, 9 ч. 1 ст. 253 і ст.ст. 23-2, 278, 279, 289 КПК України.

Робиться висновок про те, що на першому та другому етапах перевірка всіх постанов (ухвал) суду в апеляційній інстанції буде мати як загальний, так і індивідуальний характер. До загального дисертант відносить перевірку цих рішень на їх законність та обґрунтованість. До індивідуального дисертант відносить окреме коло питань щодо заходів процесуального примусу.

Тому цілком логічно випливає висновок, що в апеляційній інстанції на засудженого поширює свою дію презумпція порушення його інтересів.

Дисертант, з’ясовуючи обсяги дослідження матеріалів справи апеляційним судом, пропонує власну класифікацію судової діяльності, розподіляючи її на дві групи: перша пов’язана з процесуальними межами дослідження доказів, їх перевіркою та оцінкою, що випливає зі змісту ст. 365 КПК України; до другої відносить фактичну можливість меж пізнання матеріалів кримінальної справи, яка завжди є значно ширшою за обсягом, доповнює процесуальне дослідження та може певним чином (на психологічному рівні) впливати на внутрішнє переконання судді при винесенні рішення.

У підрозділі 3.3. “Співвідношення моделей апеляційного та касаційного провадження” з’ясовуються історично сталі моделі апеляційного та касаційного провадження, що відображені в КПК України.

Дисертант приходить до висновку, що коли право оскарження рішення суду виникає на стадіях порушення кримінальної справи, досудового розслідування та попереднього розгляду справи суддею, а також на стадії судового розгляду до винесення кінцевого рішення, то мова йде про вищу форму судового контролю, яку здійснює апеляційна інстанція, оскільки вона не охоплюється всіма положеннями стадії апеляційного провадження, а вказана процедура перевірки здійснюється з певними обмеженням відповідно до ст. 382 КПК України. Коли ж мова йде про оскарження кінцевого рішення суду, то можна стверджувати, що тут бере свій початок стадія апеляційного провадження, де розгляд справи здійснюється без зазначених у главі 30 КПК України винятків. Провадження може бути двох видів: спрощене та змагальне.

Автором розроблено та обґрунтовано використання спеціального понятійного апарату, коли мова йде про апеляційне та касаційне провадження, а саме вживання понять термінів “перегляд”, “перевірка” та “розгляд”, з’ясовується їх етимологічний зміст і функціональне призначення.

Зроблено висновки про наявність спільних та відмінних рис апеляційного і касаційного провадження. Спільними рисами між ними є: – самостійність форм відправлення правосуддя у кримінальних справах; – єдність цілей та засад здійснення зазначених видів провадження; – як самостійні форми перегляду судових рішень вони також мають спільні та безпосередні завдання; – підставами для ініціювання апеляційного і касаційного провадження є тільки письмові скарги та подання суб'єктів кримінального судочинства, власна ініціатива суду щодо початку перевірки судового рішення відсутня; – обсяг перевірки рішення суду в обох провадженнях визначається лише вимогами скарги чи подання, ревізійний характер перевірки відсутній; – однакова можливість за результатами розгляду справи відновити провадження у ній з певної стадії кримінального процесу.

Відмінними рисами апеляційного та касаційного провадження є: – види об’єктів оскарження до апеляційної і касаційної інстанції, а також набрання чи не набрання рішеннями законної сили; – строки оскарження, які залежать від виду оскарженого судового рішення; – різниця в обсязі перевірки справи, враховуючи можливість апеляційного суду проводити судове слідство; – підстави для скасування судового рішення в апеляційній інстанції є значно ширші, оскільки вони включають не лише порушення вимог процесуального чи матеріального закону (ст.ст. 370-372 КПК України), але й враховують нез’ясування фактичних обставин справи (ст.ст. 368-369 КПК України); – за результатами розгляду справи в апеляційному суді може бути прийняте власне рішення, яке погіршує становище засудженого, касаційна ж інстанція за результатами розгляду справи погіршити становище засудженого не може, а повинна скасувати судове рішення та повернути справу на новий судовий розгляд до суду першої чи другої інстанції або на додаткове розслідування.