Богуцький П.П. Військове право у системі права України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, охарактеризовано методологію роботи,
її наукову новизну, теоретичне і практичне значення  одержаних результатів, викладено відомості про апробацію і публікацію основних положень дослідження.

         У першому розділі “Методологічні засади визначення військового права як комплексної галузі  українського права”, який складається із чотирьох підрозділів, розкрито особливості інституціонального та функціонального методів у формуванні  методологічного підходу до дослідження системи українського права; наведено загальнотеоретичне обґрунтування галузей права  як основних компонентів системи українського права; через вплив публічних галузей права і специфіку правового режиму порушено питання щодо відокремлення  військового права  як комплексної галузі  українського права, висвітлено теоретико-прикладні питання  щодо поняття військового права, його структури.

        Підрозділ 1.1. “Інституціональна і функціональна характеристики  системи права України та її компонентів”  містить загальнотеоретичний аналіз підходів до епістемології системи права через осмислення права
 як соціального інституту, соціального регулятора, інституційованої нормативно-ціннісної системи. Оскільки система права постає інституційним утворенням, то  його  дослідження  може бути ефективним не лише через застосування  системного підходу, але  й шляхом використання органічно поєднаних інституціонального та функціонального методів. Відтак, поєднання інституціонального і функціонального методів є найбільш досконалим у вивченні системи права та її структурної побудови. Інституційованість та функціональна характеристика вітчизняного права, визначаючи побудову його  системи,  стають основою для утворення компонентів цієї системи. Тому доктринальна концепція системи права
є тією парадигмою, яка дозволяє активній свідомості   пізнати право  через його інституційні утворення,  у відокремленні та поєднанні численних груп нормативних приписів закономірними взаємозв’язками для  реалізації його інституціонально-визначених  функцій. Кожний елемент системи права, якими є норма, субінститут,  інститут, підгалузь, галузь має логічно побудовані зв’язки між ними. Вони у своїй основі мають функціональну ознаку, яку можна визначити як  нормування суспільних відносин  
або ж  як  визначення певного стандарту соціальної поведінки.                       На гносеологічному рівні система права є логічним завершенням інституціонально-функціональної характеристики правової реальності та закономірним результатом  наукових  пошуків сутності  права  як складного  інституційного утворення, відокремленої нормативно-ціннісної системи.

У підрозділі 1.2. “Правовий режим як основа утворення  галузей українського права” визначається, що галузь права належить
до  юридичних конструкцій, існування яких пов’язується із системою права, його структурою. Зазначена категорія об’єктивує    певну якість права із чітко визначеними кількісними  ознаками.

         Зосереджено увагу на тій обставині, що поєднання виключно соціальних характеристик права (його інституційованості) та спеціаль-              но-юридичних характеристик (особливості юридичного конструювання,  функціональна належність) дає підстави та створює необхідні умови для відокремлення  у системі права його галузей.    

 Обґрунтовується   позиція    щодо  галузі  права  як  основного компонента системи  українського права. Разом із тим,  зроблено висновок  про наукову недосконалість визначення  галузі права   за допомогою концептів предмета і метода правового регулювання.

            Проаналізовано наукові позиції щодо  правового режиму галузі права
(галузевого правового режиму), визначено її інституціональ-
но-функціональну природу  та запропоновано  визнати  мету правового регулювання  невід’ємним елементом у складі  правового режиму. Правовий режим розглянуто з позицій загального, спеціального, галузевого, наведено характерні риси видів правового режиму.

           Мета правового регулювання  дозволяє поряд з іншими ознаками ідентифікувати ту чи іншу сукупність правових норм, які здійснюють регулятивну функцію стосовно однорідних  за своєю соціальною природою суспільних відносин. У багатьох випадках саме мета правової дії чинних норм визначає склад учасників суспільних відносин, встановлює 
їх співвідношення, кореляцію поведінки. Мета правового регулювання встановлює об’єктивні межі диспозитивності поведінки учасників  правовідносин шляхом використання  обов’язкових  для   них  імперативних приписів.

Отже, сутнісні ознаки галузей права  визначає їх правовий режим, який органічно поєднує лише йому властиві предмет, метод та мету правового регулювання.

          Галузевий  правовий режим   дозволяє визначити  види галузей права
у системі  українського права.

          Галузі права  відповідно до їх правового режиму поділяються         
на матеріально-правові та процесуально-правові, маючи певні характерні ознаки.

          Підтримано  доктринальну позицію щодо дихотомії українського права,  поділу його системи  на дві взаємодоповнюючі підсистеми – на  публічне право та приватне право. Зазначені підсистеми відрізняються  особливістю правових режимів;  утворюють, маючи загальну форму, певні полярності,  та у своїй системній єдності повністю забезпечують реалізацію регулятивно-охоронних функцій права.

 Розвинуто концепцію поділу  галузей права на фундаментальні, профілюючі матеріальні та процесуальні, комплексні галузі 
з виокремленням конституційного права, як галузі права,
де зосереджено правові основи конституціоналізму.

          Проаналізовано доктринальні позиції щодо комплексних галузей права. Ознаки комплексного характеру правового регулювання мають галузі права, які органічно поєднують у собі публічні та приватні інститути.  Комплексність характеризує матеріально-правові галузі права, які усередині  містять процесуально-процедурні інститути. До комплексних галузей  належать ті галузі права, які об’єднують інститути, що мають  різні  за визначенням предмети правового регулювання, але  загальну мету правового регулювання, а відтак – однорідні функціональні характеристики. Використання методологічного підходу до визначення у системі вітчизняного права  галузей з урахуванням цілісності  їх сутнісних ознак та  інституціонально-функціональних характеристик, особливостей правового режиму дають можливість дійти висновку  про існування  у системі українського права комплексних галузей. Такі галузі права посідають окреме місце  у національній  системі права, мають у своїй структурі декілька основних (генеральних) інститутів права або ж підгалузей права та зазнають постійного впливу як фундаментальних, так і профілюючих галузей права. До комплексних галузей права у системі права України віднесено військове право.

          У підрозділі 1.3. “Вплив  галузей публічного права  на формування  військового права України” зазначається, що виникнення  у системі права нових галузей  та зміна формату існуючих відбувається  внаслідок складних соціальних процесів, генезису соціальної практики та розвитку юридичної думки, доктринального освоєння усіх складових національної правової системи. 

           На фоні розвитку фундаментальних і профілюючих галузей публічного права  та в умовах еволюціонування  їх правових режимів  формуються   комплексні галузеві ознаки військового права у системі українського права. Мета правового регулювання визначає ту сукупність  публічних  відносин, яка є предметом комплексної правової дії у військовій сфері.

Вихідні основи військового права  містяться у  нормативній системі конституційного права, де поєднуються як загальносоціальні ідеї безпеки,
так і засоби забезпечення основних прав і свобод громадян.

          Найбільш активним є інтегративний вплив на формування військового права  як комплексної галузі норм адміністративного права. Військове право запрограмоване на використання загального з адміністративним правом метода правового регулювання, яким є метод імперативних приписів.            

         Відтіняючи специфіку правового статусу військовослужбовців, осіб, які проходять військову службу, військове право у своїй комплексності сприймає визначальні положення  норм про працю, інтерпретуючи їх стосовно виконання військового обов’язку, а також  норм про соціальний захист із їх інтерпретацією стосовно забезпечення соціального захисту військовослужбовців. І в першому, і в другому випадках  забезпечується реалізація правового режиму  регулювання специфічних відносин
у конкретно-визначеній сфері соціальної дійсності.

          Вирішуючи питання правового регулювання господарської діяльності військових частин та установ, їх матеріального забезпечення, військове право  зазнає загального впливу господарського права, орієнтуючись  на специфіку предмета правової дії та суб’єктів господарювання, на мету правового регулювання відносин такого рівня.

         Формування військового права не позбавлено впливу правового режиму тих галузей, які несуть у собі навантаження щодо  виконання охоронної функції та, насамперед, кримінального права. Норми кримінального права передбачають відповідальність за порушення з ознаками злочинів
у військових відносинах, підкреслюючи їх особливості щодо об’єкта посягання, суб’єктної складової, а відтак  виникають усі підстави для висновку про специфіку військово-кримінальних інститутів у захисті основ функціонування військової сфери.

         Міжнародне публічне  право через урегулювання проблеми застосування Збройних Сил у міжнародних конфліктах та вирішення надзвичайно складних питань захисту цивільного населення під час воєнних дій не може не впливати на формування окремих інститутів військового права. Міжнародне гуманітарне право утворює спеціальний правовий режим  військових відносин та фактично формує складний інститут військового права у національній правовій системі.

У підрозділі 1.4. “Поняття і структура військового права”
на основі порівняльного аналізу  наведено ознаки військового права 
та визначено військове право як комплексну галузь права, що є системою загальнообов’язкових  формально визначених правил поведінки  у військовій сфері, які встановлені та охороняються  державою,  регулюють суспільні відносини, що пов’язані з діяльністю воєнної організації суспільства,  і має за  мету забезпечення захисту держави, її суверенітету, територіальної цілісності.  

 Комплексність військового права визначається багатогранністю суспільних відносин публічного характеру, які складаються у військовій сфері, та задіянням складних правових механізмів у досягненні мети правового регулювання – забезпечення захисту держави,
її суверенітету.

Теоретичні та практичні складнощі віднесення  компонентів військового права, його інститутів  до тієї чи іншої галузі вирішуються шляхом визнання об’єктивно існуючої та доктринально визначеної реальності – комплексної галузі військового  права із власним правовим режимом,   притаманними лише цій галузі   предметом,  методом  та  метою правового регулювання.       

Структуру військового права становлять  підгалузі, інститути, субінститути, норми права.  

          Підгалузі військового права ( право військової безпеки і оборони; право військової служби; військово-адміністративне право; військово-соціальне право; військово-господарське право; військово-кримінальне право; міжнародне гуманітарне право)  утворюють норми, які мають ознаки спільної мети правового регулювання однорідних за своєю  природою суспільних відносин. В одних випадках такі підгалузі  належать виключно
до військової сфери та не можуть містити  норм будь-яких інших галузей права (право військової служби), в інших – підгалузі військового права  регулюють суспільні відносини, які пов’язані з відносинами держави
та громадян  у військовій сфері, однак безпосередньо не належать до неї (окремі інститути військово-господарського, військово-адміністративного права і військово-соціального права).

Інститути військового права об’єднують норми права, конкретизуючи    ознаки однорідності та  специфіки  військово-правових  відносин,  мети правового регулювання. Інститути військового права входять до складу відповідних підгалузей права  та  складаються, у свою чергу, із субінститу-  тів – більш вузької сукупності  правових норм, які  групуються не лише
 на підставі загальних ознак  предмета і  метода  правового регулювання,
але й з урахуванням  мети їх  правової дії. Первинним елементом   військового права є правові норми, які зосереджуються  у  відповідних юридичних джерелах та прийняті або ж санкціоновані державою.

   У другому розділі “Склад, ієрархія юридичних джерел військового права України”, який складається із чотирьох підрозділів, розкрито поняття, види  джерел військового права, визначено їх головні ознаки, охарактеризовано особливості нормативно-правових актів, здійснено дослідження військових наказів як специфічних джерел військового права та наведено  характеристику систематизації  джерел військового права.

  У підрозділі 2.1. “Поняття і види юридичних джерел військового права”  здійснено аналіз  наукових понять “джерело” та “форма” права. Зосереджено увагу на необхідності дослідження  проблем джерел права відповідно до доктринальних основ конкретної  національної правової системи. Підтримано концепцію про онтологічну відмінність джерел права
та юридичних джерел права; на підставі порівняння позицій різних авторів  обґрунтовано  висновок про те, що юридичні джерела права являють собою   існуючі у межах національної  правової системи явища норматив-                 но-правового характеру, які мають конкретно-визначені зміст і форму виявлення.  

            Звертається увага на ту обставину, що юридичні джерела права належать до тієї сфери правової реальності, яка може бути з усією повнотою розкрита лише у площині правотворчості, правовстановлюючої діяльності.

            Проблема юридичних джерел військового права та їх видів
є   малодослідженою у сучасній  юридичній науці.

            Юридичні джерела військового права  утворюють ієрархічну цілісність,  між ними існують системні зв’язки, які є  загальними з точки зору характеристики юридичних джерел вітчизняного права. Особливістю юридичних джерел військового права  є їх виняткова, усталена  залежність від правотворчої діяльності держави у здійсненні  зовнішньої функції захисту, до реалізації якої долучаються  органи влади, військового управління та безпосередньо у межах організаційно-розпорядчих повноважень – командування військових формувань. Закони, підзаконні нормативно-правові акти органів влади та управління, а також видані
на їх підставі локальні акти нормативної дії посадових осіб військових формувань (командування)  є основою та фактичною завершеністю нормативної системи військового  права.

           Основним видом юридичних джерел військового права розглядаються нормативно-правові акти.

           Локальні нормативно-правові акти, до яких належать військові накази, інструкції тощо, посідають значне місце у системі юридичних джерел військового права.

            Наводяться  умови, за яких судові прецеденти та  правові звичаї набувають ознак юридичних джерел військового права.

           Зроблено висновок про те, що у військовому праві нормативний договір застосовується  у вигляді  міждержавних, колективних угод,  адміністративних договорів.

            Обґрунтовується позиція, відповідно до якої юридична доктрина,       як наукове опрацювання положень, що стосуються військової служби, статусу військовослужбовця, виконання бойових завдань військ, застосовується у військовому праві частіше не як  його юридичне  джерело,
а як засіб дослідження гносеологічних основ військового права, напрацювання концептів для підготовки та прийняття нормативно-правових актів, їх застосування у військовій сфері.

            Відтак, основними  ознаками юридичних джерел військового права        є   їх виключна нормативність, жорстка ієрархічність, які проявляються у визначених правовою системою формах і залежать від повноважень органів державної влади, військового управління у вирішенні питань будівництва та діяльності військових формувань.

 У підрозділі 2.2. “Особливості нормативно-правових актів
 як джерел військового права”  проаналізовано основні ознаки військо-        во-правових нормативних актів.

         Охарактеризовано органічні закони, звичайні закони та підзаконні нормативні акти (постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, розпорядження центральних органів виконавчої влади  з питань військо-       во-правового регулювання, а також – накази, директиви, розпорядження начальника Генерального штабу Збройних Сил України), особливості
їх правовстановлення стосовно військової сфери. Звертається увага                    на універсальність Указів Президента України, як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, у військово-правовому регулюванні, яке    здійснюється безпосередньо ним, за його участю або ж   шляхом  делегування повноважень щодо керівництва військовими формуваннями іншим посадовим особам.

Розкрито правову природу Статутів Збройних Сил України, визначено інші випадки  відомчого військово-правового регулювання  через видання Статутів та їх залежність від затверджених законами  Статутів Збройних Сил України.

 У підрозділі 2.3.  “Військові накази як специфічні юридичні джерела військового права”  надається  правова характеристика військових наказів з огляду на їх  юридичну природу  як  джерел військового права. Здійснюється розмежування між наказами, що мають характер організацій-                         но-управлінських актів  і, відтак, є юридичними фактами та  наказами,           що  мають ознаки нормативних актів локальної  дії.

            Виходячи зі спеціальних повноважень стосовно військового правовстановлення, розвинуто думку про те, що до юридичних джерел військового права можуть  належати накази, які видаються командуванням військових частин, з’єднань (до рівня корпусів) у разі визначення такими наказами прав та обов’язків певного кола осіб. Підтримується висловлена в юриспруденції думка про корпоративність нормативних актів локальної дії та присутність такої ознаки у військових наказах.

 Процедурно-процесуальні  особливості віддання усних та письмових військових наказів формують їх специфічні ознаки серед інших юридичних джерел військового права. Аналізуються чинні правові норми стосовно   законності військових наказів та особистої відповідальності командира, начальника за відданий наказ та забезпечення його реалізації. Виходячи 
з особливостей правового режиму, розглядається питання відповідальності військовослужбовців за невиконання військового наказу. Зосереджено увагу на відсутності чіткого визначення   у чинному законодавстві термі-                но-поняття  явно незаконного наказу, наслідків віддання такого наказу командиром та невиконання його військовослужбовцями.

Зроблено висновок про прикладне значення теоретичних опрацювань проблеми військового наказу для інститутів військового права                      та, насамперед,  для військово-дисциплінарного та військово-кримінального права.

У підрозділі 2.4. “Комплексність у систематизації юридичних джерел військового права”  розкриваються сутнісні ознаки систематизації юридичних джерел права, об’єктом діяльності якої  пропонується розглядати усі існуючі  у національній правовій системі юридичні джерела права. Визначається, що високий  професійний  рівень систематизації  юридичних джерел права є свідченням досконалості  нормативно-ціннісної системи права  та її впливу на соціальні процеси, які  відбуваються у суспільстві. Підтримано  думку про те, що систематизацію юридичних джерел необхідно розглядати більш широко, у тому числі   як гносеологічний процес. Відтак, якісних показників систематизації  можна досягти, зокрема, за рахунок визначення галузевої належності існуючих у правовій дійсності ( або ж – матерії) правових норм, їх віднесення до певних підгалузей, інститутів тощо. Окрім розкриття змісту існуючих  видів систематизації (інкорпорації, консолідації, кодифікації) звертається увага на важливості обліку нормативно-правових актів.

Систематизацію нормативно-правових актів з питань військової сфери, національної безпеки (у контексті забезпечення  військової безпеки)
і оборони у підготовлених та виданих збірниках, які мають як довідковий, так і офіційний характер, здійснено за правилами інкорпорації та комплексно.

Нормативні акти розташовуються у збірниках за сферою
їх застосування та групуються у розділи, які  у своїй сукупності охоплюють практично весь  масив військових та військово-цивільних відносин.

Відсутність збірників рішень  Верховного Суду України та Конституційного Суду України з військових питань негативно позначається  на доступності судових рішень для військовослужбовців та інших громадян.

Із посиланням на світову практику правового регулювання діяльності Збройних Сил,  пропонується    розробити Військовий кодекс  як основний нормативний акт, що має здійснювати регулювання діяльності Збройних Сил та інших військових формувань України.

Систематизація юридичних джерел військового права має комплексний галузевий характер і не може не враховувати об’єктивного фактора, дії якого постійно зазнає – правового режиму комплексної галузі військового права.

У третьому розділі “Розвиток військового права як комплексної галузі українського права”, який складається із чотирьох  підрозділів, висвітлено  питання розвитку військового права через характеристику його підгалузей та основних інститутів  як підсистем комплексної галузі права; розкрито зміст та сутнісні ознаки підгалузі права військової служби
у системі військового права; визначено проблемні питання науки військового права та навчальної дисципліни; продемонстровано перспективи подальшого розвитку військового права.

У підрозділі 3.1. “Підгалузі та  інститути  військового права”  розглядаються підгалузі, а також  інститути військового права,
які за правилами побудови системи належать до тієї чи іншої підгалузі.

        Інститути військового права зосереджують у собі  головні ознаки загального для військового права  правового режиму  та демонструють  особливості, які визначають їх специфіку.

         Інститути підгалузі права військової безпеки та оборони ґрунтуються
 на конституційних положеннях стосовно оборони держави, які набувають свого розвитку у Воєнній доктрині, і з огляду на концептуальні засади національної безпеки можуть розглядатися як міжгалузеві. Їхній зміст напряму залежить від закладених у Воєнній доктрині принципів будівництва, застосування Збройних Сил держави, військових формувань у цілому.

          Інститут права мобілізації та мобілізаційної підготовки підгалузі права військової безпеки і оборони, акумулюючи у своєму змісті відповідні правові норми,  здійснює організаційно-правовий вплив на всі механізми, задіяні у процесах мобілізації, а  також – на відносини публічного характеру, які при цьому виникають. 

            Інститут права бойової підготовки та застосування військ (військо-  во-оперативне право) є основою для правового регулювання  бойової підготовки військових формувань та відносин, які виникають при цьому

між військовослужбовцями шляхом задіяння усіх механізмів військо–           во-нормативної системи; забезпечує активний правовий вплив щодо прийняття військово-управлінських рішень про застосування військ 

та  унеможливлення довільного поводження з елементами підвищеної небезпеки, якими є військова техніка, озброєння, з одночасним  вирішенням  питань зміцнення бойової готовності військових частин.

      Інститути підгалузі права військової служби здійснюють регулювання відносин на всіх етапах виконання військового обов’язку,  деталізуючи свою регулятивну дію у правових нормах та їх системних групах, якими є субінститути. 

            Інститути військово-адміністративного права уособлюють специфічні нормативні комплекси, які регулюють відносини, що виникають  у сфері управління військовими формуваннями, підрозділами, встановлюючи  правила, обов’язкові для виконання не лише  військовослужбовцями, 

але й командуванням,  органами  виконавчої  влади  та  контролюючими  органами. Найбільш  відчутною  є специфіка військово-адміністративного права у сфері правового регулювання гарнізонної та внутрішньої служб Збройних Сил України.            

Норми  інститутів військово-соціального права  регулюють   досить  важливі питання надання медичної допомоги, забезпечення санатор-             но-курортного лікування, вирішення питань соціального страхування, здійснення компенсаційних виплат та пенсійного забезпечення військовослужбовців.

Інститути військово-господарського права демонструють специфічні ознаки правового регулювання  організації та ведення господарства військових частин а також – правових відносин з іншими господарюючими суб’єктами  з приводу   матеріального, продовольчого, технічного забезпечення, а в окремих випадках – з метою отримання  прибутку              для наповнення  спеціального фонду Державного бюджету держави.

Специфіка  правового режиму  вирішення питань притягнення військовослужбовців до кримінальної відповідальності за злочини проти порядку несення військової служби  та наявність у чинному   кримінальному законодавстві окремої групи норм про військові злочини дають підстави
для висновку про існування цілісної підгалузі військового права
– військово-кримінального права.

 У структурі військового права виділяються норми  міжнародного гуманітарного права,  які утворюють міжгалузеву  систему  визнаних міжнародно-правових нормативних приписів, спрямованих  на захист жертв збройних конфліктів, заборону або обмеження  методів і способів ведення війни, встановлення відповідальності військовослужбовців та працівників Збройних Сил України  за порушення вимог  права збройних конфліктів.

У підрозділі    3.2. “Підгалузь військового права – право військової служби”  розкрито особливості підгалузі права військової служби у системі військового права та на прикладі характерних ознак цієї підгалузі продемонстровано єдність комплексного інституційного утворення, яким
є військове право.

     Визначено,  що у структурі  цієї підгалузі права  інститут права проходження військової служби об’єднує системні групи правових норм, 

які регулюють: правовий статус військовослужбовців та відносини між ними; правові основи військових звань та   військових посад;   час і місце виконання обов’язків військової служби;  строки військової  служби.      

           Інститут військово-дисциплінарного права  регламентує  комплекс відносин у сфері забезпечення військової дисципліни, тобто бездоганного

і неухильного додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами.

  Важливими  інститутами права військової служби є  сукупність норм, які регулюють виконання громадянами військового обов’язку у запасі
та в резерві. Інститут права проходження військової служби у резерві
за часом існування  у системі військового права та права військової служби співпадає з внесенням відповідних змін до законодавства про проходження військової служби  та в цілому демонструє динамічний характер змістовної частини  військового права.

 Пропонується виділити інститути військового права  як допоміжні:
1) матеріального та фінансового забезпечення військової служби (виконання військового обов’язку); 2) контролю за додержанням законів
про військову службу. Визначення зазначених допоміжних  інститутів права військової служби забезпечує ефективність у функціонуванні його системи.

         У підрозділі   3.3.  “Військове право України як наука і навчальна дисципліна”  аналізується сучасний стан наукового осмислення військо-      во-правових проблем.

         Наука військового права розглядається  як певна система поглядів, ідей, концепцій військово-правового спрямування.  

         Теорія військового права  є основою загальної частини   галузевої науки. Відсутність концептуальних підходів до вивчення військово-правової матерії звужує можливість наукових пошуків та стає перешкодою на шляху ґрунтовних досліджень у цій сфері.

         Наука вітчизняного військового права, демонструючи її недостатній      з огляду на вимоги сьогодення рівень, іде  слідом за  практикою будівництва Збройних Сил та інших військових формувань, інтерпретуючи фактично через правопізнання досить складні та специфічні  процеси, що відбуваються у  цьому напрямі.

       Використовуючи методологічний інструментарій галузевих юридичних наук, військово-правові дослідження  відособлюються у правопізнанні
в окрему комплексну сферу завдяки присутності  свого  специфічного предмета, який, поряд з іншими ознаками, ідентифікує комплексну галузеву належність військового права.

         У загальних рисах програма  навчального курсу військового права має передбачати вивчення таких тем: військове право у системі українського права; юридичні джерела військового права; правове регулювання (правовий режим) оборони держави; право війни, міжнародне гуманітарне право; право військової служби; соціальний та правовий захист військовослужбовців; військова адміністрація; правове регулювання військового господарства
та господарської діяльності військових частин; юридична відповідальність військовослужбовців та військове кримінальне право; військовий правопорядок, особливості  діяльності військових правоохоронних органів.

         У підрозділі 3.4. “Перспективи розвитку військового права України” розглянуто основні напрямки розвитку військового права як комплексної галузі у системі українського  права, науки та навчальної дисципліни. Зазначається, що доктринальне освоєння військового права України знаходиться на початковому етапі. Відтак, першочерговим завданням необхідно визнати вирішення комплексу  питань, які стосуються  наукової легітимізації військового права  як комплексної галузі системи права України.

         У  цьому контексті військове право неможливо розглядати
без  розкриття його нормативної сутності та функціональних ознак  як регулятора військових та військово-цивільних відносин. Саме тому   необхідно комплексно, виходячи з основних положень Стратегії національної безпеки  України, Воєнної доктрини та, враховуючи Державну програму розвитку Збройних Сил України, узгодити  проекти законодавчих, нормативних актів, змін до чинного законодавства. Важливим є розробка
 і прийняття  Військового кодексу  як уніфікованого кодифікованого законодавчого акта у військовій сфері.

         Провідним напрямом наукових досліджень військово-правової тематики є концепти правосвідомості  військовослужбовців, правовідносин між військовослужбовцями, а також концептуальні підходи до вивчення  проблем  військової служби, соціального захисту військовослужбовців
та членів їх сімей тощо.

         Актуальними є питання, що стосуються дослідження правового статусу  військових формувань, військових частин, органів військового управління, які є суб’єктами публічної діяльності та  юридичними особами публічного права. Малодослідженими є  окремі аспекти діяльності та правового становища державних підприємств Міністерства оборони України, а також інших військових формувань у контексті їх участі у вирішенні питань, що стосуються воєнної організації суспільства.

         Для військового права України актуальними  залишаються питання правового   режиму    військового     правопорядку,     організації     діяльності

військових правоохоронних органів, здійснення контролю, прокурорського нагляду за додержанням законів у їх діяльності щодо захисту прав, законних інтересів військовослужбовців, здійснення  судочинства у разі скоєння військових злочинів та, зокрема, в умовах особливого періоду, що також є безпосередньою сферою військово-правового регулювання.