Кондратюк С.К. Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні у 1939 - 1941 рр. (державно-правовий аспект)

summary

      ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі  обгрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання дослідження, його хронологічні межі, методологічну основу, вказано на наукову новизну дисертації, її практичне значення.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” зазначено, що проблеми, пов’язані із встановленням і функціонуванням радянської влади в Західній Україні у 1939-1941 рр., знайшли певне відображення в історико-правовій літературі. Наукові праці з досліджуваної теми можна поділити на три основні групи: апологетичну радянську, критичну пострадянську і зарубіжну історіографію. До першої належать праці науковців радянського періоду, до другої - вітчизняні публікації 90-х років, до третьої - нечисленні розвідки західних дослідників та вчених  української діаспори.

Основним положенням радянських істориків і правників стала концепція “возз’єднання та перших соціалістичних перетворень в Західній Україні”. Головні її положення такі: завдяки вмілій політиці керівництва СРСР у 1939 р. відбулося возз’єднання двох основних частин України, за яке віками боровся український народ; під впливом цього у Західній Україні розгорнулися внутрішньо назрілі соціальні процеси, рівнозначні соціалістичній революції; західноукраїнські трудящі визволилися не тільки від національного, але й від соціального гноблення; внаслідок масштабних соціалістичних перетворень в Західній Україні розпочалося небувале піднесення усіх сфер суспільного життя. Ці положення, найбільш докладно розвинуті і документовані у монографії Б.М.Бабія “Возз’єднання Західної України з Українською РСР” (Київ, 1954), повторювалися у  пізніших публікаціях.

Однією з найважливіших цілей радянських дослідників було доведення історичної обумовленості, справедливості та закономірності акту возз’єднання. Проте, ряд тез такої аргументації  переглянуто у зв’язку з офіційним визнанням Радянським Союзом у 1989 р. факту укладення таємного протоколу до пакту Молотов-Ріббентроп та відкриттям  у 1992 р. оригіналу цього документу. Новий підхід до трактовки даної проблеми не повинен бути, на нашу думку, простим запозиченням концепцій західної історіографії. Зокрема, не менш критично, ніж до  радянських досліджень, слід підійти до публікацій польських емігрантських дослідників, які у 40-50-ті роки заклали підвалини концепції, згідно з якою  приєднання Західної України до УРСР не мало ніякого не тільки міжнародно-правового, але й історичного чи морального виправдання, а радянська окупація 1939-1941 рр. привела виключно до негативних, катастрофічних наслідків.

Цікаві оцінки загального характеру щодо державного будівництва і перетворень в Західній Україні у 1939-1941 рр. містяться у роботах вчених діаспори, у загальній частині “Енциклопедії українознавства” (Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. - Т.1-11). Проте, брак документальної бази (через недоступність радянських архівів) обмежив обсяг і глибину цих досліджень, а в деяких випадках призвів до доволі спірних тверджень.

Протилежність поглядів радянської та зарубіжної історіографій яскраво виявляється у підході до конкретних проблем в рамках процесу утвердження радянського режиму в Західній Україні. Вступ Червоної армії на територію краю 17 вересня 1939 р. радянські автори називали “визвольним походом”. Аналогічні дослідження польських дослідників  однозначно вели мову про агресію проти Польщі.

У публікаціях багато уваги приділено встановленню політичної системи радянського зразка. Працям науковців УРСР, зокрема статтям Г.Ломова, О.Цибка, Л.Галичина, М.Настюка, М.Парпана та іншим, притаманна неминуча для епохи, коли вони були написані, апологетика радянської політичної системи та методів її відтворення на новоприєднаних територіях. Якщо радянська історіографія ігнорувала насильницький характер встановлення радянської політичної системи та її репресивну практику в Західній Україні, то зарубіжні автори надавали перевагу висвітленню саме цих моментів.

 На рубежі 80-90-х років почали з’являтися публікації українських вчених, присвячені репресіям проти населення областей, приєднаних до СРСР. Найширше механізм функціонування радянської репресивно-каральної системи в Західній Україні дослідив І.Білас у монографії “Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр.: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз” (Київ, 1994). Його праця написана на основі широкого кола недоступних раніше архівних документів, які було оприлюднено вперше. Але період 1939-1941 рр. не дістав тут достатньо повного розгляду: автор акцентує увагу на інших відрізках ширших хронологічних меж.

Однією з перших вдалих спроб сучасної історіографії в Україні підійти до даної проблеми з нових позицій стала кандидатська дисертація В.Ковалюка “Встановлення і функціонування радянського режиму в Західній Україні на початку Другої світової війни” (Ужгород, 1994). Для неї характерний критичний підхід, що відбиває суперечливість та болісність процесу інтегрування Західної України у радянську суспільну систему. При цьому слід зазначити, що дослідження проведено в історичному аспекті. Поза увагою залишилася діяльність владних структур та судово-репресивних органів, які діяли в західних областях у 1939-1941 рр.

У 1995 р. викладачі кафедри теорії та історії держави і права Львівського університету ім.І.Франка В.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик опублікували брошуру “Входження Галичини, Північної Буковини та Закарпаття до складу України (1939-1945 рр.)”, у якій з об’єктивних, неупереджених позицій висвітлили чимало “білих плям” того періоду. Ця тематика знайшла продовження і поглиблення у навчальному посібнику В.Кульчицького і Б.Тищика “Історія держави і права України” (Львів, 2001). У 2000 році за редакцією В. Тація і А.Рогожина видано підручник “Історія держави і права України”, де в концентрованому вигляді викладено процес приєднання Західної України до УРСР.

Таким чином, із наведеного огляду літератури випливає, що, незважаючи на обширну історіографію подій 1939-1941 рр. в Західній Україні, необхідним є якісно новий підхід до проблеми, зумовлений новими можливостями для об’єктивного аналізу запровадження радянської суспільно-політичної моделі у регіоні в результаті його приєднання до СРСР та для співставлення різних, часто протилежних, оцінок цього процесу. Крім цього, недостатньо розробленими залишаються деякі ключові аспекти питання, такі як скликання Народних зборів Західної України, формування і діяльність радянських органів влади, масові репресії в процесі утвердження тоталітарного режиму та інші.  

Джерельна база дисертації.  До неї, по-перше, увійшли опубліковані у збірниках документи та радянська преса. Ці джерела мають яскраво виражену пропагандистську спрямованість, а тому потребували  обережного і критичного ставлення. У праці використано нові збірки документів, опубліковані останніми роками, зокрема “Культурне життя в Україні. Західні землі” (К.,1995), “Літопис нескореної України” (Львів, 1993), “Депортації.  Західні  землі України кінця 30-х - початку 50-х років” (Львів, 1996). Окрему групу джерел складають спогади, видані у СРСР та за його кордонами.

Більшу частину джерельної бази дисертації склали архівні документи. Великий їх масив, що проливає нове світло на процес встановлення радянського режиму в зайнятій у вересні 1939 р. Західній Україні, знайдено в Російському  державному військовому архіві (Москва). Документація вищих партійно-державних органів управління СРСР - ЦК ВКП(б), Раднаркому СРСР, що стосується досліджуваних питань, зберігається у відповідних фондах Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії та державного архіву Російської Федерації.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України опрацьовані документи з фонду ЦК КПУ, в яких містяться ключові рішення щодо Західної України, що приймалися на республіканському рівні. Використано також документи з Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України, Центрального державного історичного архіву України у Львові. Документи республіканських і московських архівів доповнювалися матеріалами державних архівів західних областей України.

У другому розділі “Приєднання Західної України до Української РСР” висвітлюються події, в результаті яких Західна Україна була включена до складу СРСР; дипломатична і військова боротьба за її територію у серпні-вересні 1939 р.; встановлення тимчасових органів влади; скликання і рішення Народних Зборів Західної України у жовтні 1939 р. Обгрунтовується, що основна причина зміни суспільного ладу в Західній Україні  - не внутрішня, як твердила радянська історіографія, а зовнішній фактор - політика керівництва СРСР, спрямована на приєднання регіону до Радянського Союзу. Передумовою процесу інтеграції Західної України до радянської  системи було укладення таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р. Реалізуючи зафіксовану в протоколі домовленість про поділ території польської держави, Сталін санкціонував зайняття Червоною армією Західної України. Блискавичне захоплення краю спричинило виникнення цілком нової суспільно-політичної ситуації в регіоні. Для встановлення нового порядку вслід за військовими частинами у міста і містечка прибували так звані “уповноважені”. ЦК КП(б)У скеровував їх для ліквідації польських органів влади. Надісланим партійним функціонерам належала вся повнота влади. Скоординована діяльність  дозволила  у максимально короткий термін ліквідувати державні органи Другої Речі Посполитої. Радянські “уповноважені” суворо дотримувалися визначених у Москві способів і форм переходу до нового суспільного ладу. У політичній пам’ятці для командуючого Українським фронтом про першочергові заходи на зайнятих територіях чільне місце відводилося формуванню у містах тимчасових управлінь, а в сільській місцевості - селянських комітетів. Виконуючи ці вказівки, командуючий Українським фронтом 29 вересня 1939 р. видав звернення, в якому зазначалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах - селянські комітети. Склад тимчасових управлінь ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили політруки армії, партійні керівники, працівники різних державних відомств, які направлялися зі східних районів УРСР. До 2 жовтня 1939 р. ЦК КП(б)У надіслав для роботи у тимчасових управліннях 240 партійних працівників різного рангу, ЦК комсомолу України - 142, політуправління фронту - 80 чол. До 5 жовтня 1939 р. зі складу Українського фронту було терміново демобілізовано ще 1 тис. комуністів і 500 комсомольців. Саме вони зайняли всі основні місця в тимчасових управліннях. Деякі посади надали й місцевим активістам, що очевидно мало б свідчити про те, що новоутворювані органи - це установи народного самоуправління. Протягом недовгого свого існування тимчасові органи влади по можливості робили все, щоб переконати населення в перевагах нового устрою. Проте  тимчасові органи управління не могли від свого імені вирішувати питання державної влади і суспільного ладу. Зовні це виглядало б явно не демократично. Через це необхідно було сформувати представницький орган, який би бодай формально міг вважатися виразником волі населення Західної України. Ідея скликання Народних Зборів Західної України належала московському керівництву. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло спеціальне рішення з питань Західної України. У ньому, зокрема, вказувалося: “Скликати Українські Народні Збори з виборних із областей Західної України…”. Був детально опрацьований сценарій їх скликання. Кандидатури депутатів були завчасно підібрані органами влади. До бюлетня мала вноситися тільки одна кандидатура, а на весь процес висунення і реєстрації кандидатів відводилося лише чотири дні.

Спосіб, в який відбувалося скликання Народних Зборів, виключав можливість передвиборної боротьби різних політичних сил. Тому опозиційні настрої могли виявлятися лише у формі поодиноких “контрреволюційних виступів”. Найчастіше вони зводилися до спроб агітації проти окремих кандидатів або проти виборів взагалі. Розбіжності у настроях населення виявилися і у день голосування. У той час, як одні виборці вдосвіта вставали в чергу перед дверима виборчих дільниць, інші категорично відмовлялися голосувати взагалі. Останні наражали себе на серйозну небезпеку, оскільки будь-які форми протидії виборам присікалися каральними діями органів НКВС. Підсумкові результати виборів теж засвідчили неоднозначне ставлення різних соціальних і національних груп населення до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. За офіційними даними у виборах взяло участь 92,8 % виборців, з них за кандидатів у депутати Народних Зборів проголосувало 90,4 %. Обрано 1484 депутати Народних Зборів Західної України. Не з’явилися на дільниці або голосували проти понад 700 тис. осіб. Майже 76 тис. бюлетенів було визнано недійсними. В 11 виборчих округах депутати не були обрані. Офіційні результати голосування можна охарактеризувати як явно завищені у порівнянні до реальних настроїв виборців. Зокрема, поляки, які болісно переживали вересневу катастрофу і розгром своєї національної держави, за дуже рідкісним винятком, ставилися вороже до перспективи включення Західної України до СРСР.

Завищені підсумкові дані були наслідком як застосування певних форм тиску на виборців, так і підтасовки голосів при їх підрахунку. Все ж не можна заперечити факту, що більшість українців, не обізнані з реальним станом справ в СРСР і насамперед в УРСР, бажали і прагнули соборності, возз’єднання з Великою Україною. Що ж до зловживань і фальсифікації під час виборів, то мають рацію ті дослідники, які стверджують, що за умов панування в Європі авторитарних і тоталітарних режимів про більш-менш демократичний плебісцит, тим більше з територіального питання, тоді не могло бути й мови. Народні Збори Західної України 26-28 жовтня 1939 р. у Львові прийняли декларації про встановлення радянської влади в Західній Україні і возз”єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель.

1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон про включення Західної України до складу Радянського Союзу, а 14 листопада Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про возз’єднання Західної України з Українською РСР.

Включення Західної України до складу УРСР означало фактичне возз’єднання двох найбільших частин української нації, відокремлених раніше одна від одної державними кордонами. Було зроблено вирішальний крок до єдності усіх українських земель. У цьому історичному акті примхливо переплелися віковічні прагнення українського народу з реаліями політики європейських наддержав на початку Другої світової війни.

У третьому розділі “Впровадження радянської політичної системи на західноукраїнських землях” аналізується перевлаштування суспільно-політичного життя у регіоні за тодішнім радянським зразком. Розглядаються суттєві характеристики радянського суспільного ладу. Вони найбільш сконцентровано проявилися у політичній організації суспільства, що являла собою різновидність тоталітарного режиму. Саме політичну систему радянського взірця вдалося сформувати в Західній Україні за  короткий проміжок часу.

Ухвалою Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. на приєднаних територіях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську та Станіславську області у складі УРСР. Тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських Рад депутатів трудящих. Виконкоми створювалися без самих Рад, бо вибори до місцевих Рад відбулися лише у грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі виборців, а були придатком компартійних органів.

Політичними центрами, які зосередили в своїх руках всі основні важелі влади, стали органи більшовицької партії - обкоми, міськкоми й райкоми КП(б)У. Всі інші легальні українські, польські, єврейські політичні партії, а також колишні культурно-освітні, благодійні, спортивні та інші товариства були заборонені. Нові громадські організації радянського типу, у тому числі профспілки, комсомольські та  мистецькі творчі спілки тощо, були насправді філіями партійно-державних органів, їх своєрідною прибудовою. Їхня діяльність була скерована на захист основ тоталітарного режиму. Усі важливі посади у структурах влади займали працівники, скеровані ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У. У кінці 1939 - на початку 1940 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про відбір 495 партпрацівників для заміщення посад перших, других, третіх секретарів райкомів на Заході; про скерування сюди 1534 адміністративних працівників, про відправку 60 комуністів на роботу редакторами районних та багатотиражних газет; 1215 комуністів і комсомольців у якості інструкторів та пропагандистів партійних комітетів, а також працівників торгівлі, фінансових органів та системи зв”язку. Протягом 1940 р. на партійно-пропагандистську роботу було відправлено ще 3845 чол.