Основний зміст роботи
У вступі розкрито сутність і стан досліджуваної проблеми; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію результатів дослідження та публікації; представлено структуру дисертації.
Розділ 1 „Теоретико-правові засади фінансової діяльності державної виконавчої служби” складається з трьох підрозділів, у яких розкрито сутність та особливості здійснення публічної фінансової діяльності органами державної влади, проаналізовано особливості фінансово-правового статусу державної виконавчої служби як учасника публічної фінансової діяльності.
У підрозділі 1.1 „Загальна характеристика публічної фінансової діяльності та органи державної влади, що беруть участь у її здійсненні” розглянуто загальні підходи, що склалися у теорії фінансового права щодо розуміння публічної фінансової діяльності, участі і ролі держави у її здійсненні, суттєвих рис, функцій тощо.
Підкреслено, що фінансова діяльність, яку здійснює держава, втілюється через реалізацію владної волі останньої стосовно конкретних фінансово-правових інститутів. Розглянуто теоретичні підходи, що дозволяють віднести фінансову діяльність держави до спеціальної галузі державного управління.
Зазначено, що суттєвою рисою, яка характеризує публічну фінансову діяльність, є те, що таку діяльність здійснюють усі без винятку органи державної влади та місцевого самоврядування, які і виступають одним із її суб’єктів. Залежно від повноважень таких органів та їх правового статусу визначається й обсяг їх участі безпосередньо у публічній фінансовій діяльності.
Аналіз безпосередньої діяльності Державної виконавчої служби (як складової Міністерства юстиції України) дозволяє зробити висновок про те, що реалізація багатьох її завдань пов’язана зі сферою фінансової діяльності.
Зазначено про подвійну роль Державної виконавчої служби у такій діяльності. З одного боку, забезпечуючи примусове виконання рішень, передбачених чинним законодавством, ДВС забезпечує акумуляцію фінансових ресурсів у бюджетній системі держави, повертаючи заборгованість із сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів; надходження виконавчого збору тощо. Отже, ДВС бере участь у формуванні публічних фондів коштів держави та органів місцевого самоврядування, виконуючи фіскальну функцію. З іншого боку, ДВС отримує фінансування з державного бюджету відповідно до норм ст. 18 Закону України „Про державну виконавчу службу” як орган, що входить до системи юстиції.
Зроблено висновок про доцільність розширення кола суб’єктів фінансово-правових відносин і включення до нього Державної виконавчої слжуби.
У підрозділі 1.2 „Державна виконавча служба в Україні: поняття, склад, функції, завдання” проаналізовано теоретичні та нормативно-правові джерела, що дозволяють розкрити поняття, склад, функції та завдання Державної виконавчої служби України. Її діяльність досліджується в історичному аспекті, який дозволяє на належному рівні теоретичного обґрунтування підійти до розкриття правового статусу ДВС, що має, на думку автора, диференційований зміст.
На підставі проведених раніше наукових розробок розглянуто правовий статус державного виконавця та досліджено основні ознаки державного виконавця як посадової особи. Підкреслюється, що протягом останнього десятиріччя в характері та змісті діяльності Державної виконавчої служби та у правовідносинах, що властиві виконавчому провадженню, відбулися значні зміни. Пов’язано це як зі зміною статусу ДВС, так і зі зміною процесуального законодавства та законодавства про виконавче провадження.
Звернуто увагу на те, що відсутній комплексний підхід у дослідженнях правового статусу органів ДВС, що повинно включати не лише аналіз організаційно-правових засад діяльності, чому присвячено ряд розробок в юридичній літературі, але й розгляд фінансово-правового статусу. Такий аналіз в цілому повинний сприяти подальшому удосконаленню роботи цього органу як суб’єкта фінансових правовідносин, вдосконаленню діяльності державної виконавчої служби у сфері реалізації прав і свобод людини та громадянина, зміцненню фінансової дисципліни та правопорядку у сфері виконавчого провадження.
У підрозділі 1.3 „Особливості реалізації фінансово-правового статусу органів державної виконавчої служби” підкреслюється, що для органів державної виконавчої служби, які входять до системи Міністерства юстиції України і відносяться до органів публічної влади, правовий статус виступає однією із базових категорій. При реалізації свого фінансово-правового статусу ДВС реалізує державну політику у сфері примусового виконання і виконує покладені на неї завдання із дотриманням положень різногалузевого законодавства. Зроблено висновок, що, з одного боку, ДВС діє на підставі норм, закріплених законодавством про виконавче провадження, з іншого – фінансовим законодавством, у тому числі бюджетним, банківським, податковим.
Зазначено, що з позицій характеристики суб’єктивних юридичних прав та обов’язків органи ДВС, беручи участь у фінансових відносинах, можуть виступати носіями як суб’єктивних прав, так і юридичних обов’язків.
За підсумками проведеного аналізу чинного законодавства та монографічних джерел, констатується, що фінансово-правовий статус ДВС можна розглядати, як складову диференційованого за змістом правового статусу державної виконавчої служби, і розкривати через: статусні правові норми; суб’єктивні права та юридичні обов’язки органів ДВС як учасників фінансових відносин; правові принципи та юридичні гарантії; правоздатність та юридичну відповідальність.
Розділ 2 „Роль державної виконавчої служби у процесі мобілізації фінансових ресурсів” складається з трьох підрозділів, у яких охарактеризовано чинне законодавство України, що визначає особливості залучення органів ДВС до процесу мобілізації фінансових ресурсів до публічних фондів коштів; надано характеристику бюджетним доходам, у формуванні яких бере участь державна виконавча служба.
У підрозділі 2.1 „Повноваження органів державної виконавчої служби, що забезпечують формування дохідної частини Державного бюджету України” досліджено чинне фінансове законодавство та законодавство у сфері виконавчого провадження з метою проведення аналізу повноважень органів ДВС стосовно акумуляції фінансових ресурсів до публічних фондів коштів, насамперед, Державного бюджету України. Підкреслено, що ефективне виконання завдань, поставлених перед ДВС щодо формування публічних фондів коштів, впливає на наповнення бюджетів різних рівнів.
При цьому участь державної виконавчої служби у публічній фінансовій діяльності, у тому числі у процесі мобілізації фінансових ресурсів, здійснюється із обов’язковим дотриманням державними виконавцями закріплених за ними прав та обов’язків: згідно з законом вони зобов’язані вживати заходів примусового виконання рішень неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Зазначено, що органи ДВС не є фіскальними органами. Випливає це з норм як фінансового законодавства, так і законодавства про виконавче провадження. Для фіскальних органів контроль за своєчасним і повним справлянням обов’язкових платежів є основним завданням. Натомість, як вбачається із закріпленої законодавчо черговості щодо задоволення вимог стягувачів, вимоги щодо справляння податків та обов’язкових платежів виконуються ДВС лише у четверту чергу.
Оскільки держава зацікавлена у надходженні фінансових ресурсів до публічних фондів коштів, вона здійснює заходи, спрямовані на налагодження взаємодії із фіскальними та іншими органами, що беруть безпосередню участь у забезпеченні функціонування таких фондів. У роботі розглянуто взаємодію органів ДВС із органами державної податкової служби України та Пенсійного фонду України.
Доведено на підставі законодавства, що повноваження органів ДВС щодо мобілізації фінансових ресурсів до Державного бюджету України та інших публічних фондів конкретизовані у різних нормах права, у тому числі у Законі України „Про виконавче провадження”. Розкрито зміст повноважень державних виконавців, що можуть безпосередньо або опосередковано впливати на мобілізацію публічних фінансових ресурсів.
У підрозділі 2.2 „Інституційні ознаки доходів бюджету, що надходять від діяльності державної виконавчої служби” підкреслено, що від стану виконання фінансово-правових норм, що формують інститут публічних доходів, значною мірою залежить виконання державою та органами місцевого самоврядування своїх функцій. Розкрито зміст бюджетних доходів, розглянуто складові загального та спеціального фонду бюджету, у тому числі з урахуванням положень нового Бюджетного кодексу України від 8 липня 2010 р., що набуде чинності з 1 січня 2011 р.
Доведено, що серед фінансово-правових інститутів, пов’язаних з мобілізацією обов’язкових платежів і здійсненням виконавчого провадження органами державної виконавчої служби, необхідно назвати інститут податкового права, інститут неподаткових доходів бюджету, інститут доходів публічних цільових позабюджетних фондів. Якщо проаналізувати діяльність зазначених інститутів, то об’єднуючим фактором для них виступатиме наявність обов’язкових платежів. При цьому доцільно виходити із розуміння обов’язкових платежів як родового поняття, що охоплює всю сукупність податків та неподаткових платежів, при справлянні яких законодавець передбачає можливість застосування до платника примусової сили держави.
Кошти, перерахування яких до державного бюджету забезпечується органами державної виконавчої служби під час виконавчого провадження, являють собою у більшості випадків обов’язкові платежі, хоча і не повністю розкриваються через ці поняття. Це можуть бути податкові надходження (ч. 4 ст. 44 Закону України „Про виконавче провадження”). Підкреслено, що ДВС не залучається до справляння податків аналогічно податковим органам. На органи ДВС покладено забезпечення виконавчого провадження, внаслідок якого у тому числі здійснюється мобілізація ресурсів до доходів державного бюджету.
Зауважено, що не всі місцеві податки і збори можуть бути об’єктом виконавчого провадження. Наприклад, таким об’єктом не є ринковий збір, збір за проїзд територією прикордонних областей, збір за участь у бігах на іподромі тощо, оскільки останні передбачають справляння перед проведенням відповідної юридичної дії, що є об’єктом оподаткування.
Відповідно до Закону України „Про виконавче провадження”, до доходів Державного бюджету можуть стягуватися й неподаткові платежі (ч. 4 ст. 44). Зокрема, це може бути судовий збір (державне мито) (ч. 3 ст. 11). Об’єднує ці платежі вимога дотримання єдиного порядку перерахування грошових сум, стягнутих державним виконавцем до державного бюджету або місцевих бюджетів. Зазначений порядок встановлюється згідно з ч. 4 ст. 44-1 „Про виконавче провадження”, Державним казначейством України.
У підрозділі 2.3 „Фінансово-правові аспекти виконавчого збору” проаналізовано виконавчий збір з позицій фінансово-правового регулювання. Акцентовано увагу на тому, що наявність виконавчого збору (або платежу аналогічного характеру) притаманна не лише вітчизняному законодавству. На підставі практики діяльності органів ДВС і системи юстиції в цілому підкреслюється значення виконавчого збору у їх діяльності, досліджено правову природу виконавчого збору, розглянуто різні підходи, що склалися в юридичній науці та у практиці його справляння.
Проведене порівняльно-правове дослідження різних видів обов’язкових платежів, що стягуються до публічних фондів коштів, дало можливість зробити висновок, що виконавчий збір може розглядатися як неподатковий дохід бюджету, який має публічно-правовий характер. Надходження від виконавчого збору є постійним джерелом поповнення дохідної частини державного бюджету як публічного фонду коштів.
Аналіз теоретичної бази та чинного законодавства України дозволив виділити наступні характеристики правової природи виконавчого збору:
1) наявність спеціальної нормативно-правової бази, що встановлює правовий режим виконавчого збору;
2) виконавчий збір є неподатковим доходом державного бюджету, але він не є фіскальним доходом загального фонду державного бюджету, що має постійний характер;
3) при визначенні розміру виконавчого збору використовується змішана система обрахунку (використовуються як пропорційні, так і тверді ставки);
4) право на стягнення виконавчого збору пов’язується з юридичним фактом, яким є не дія, а бездіяльність боржника. У цій ознаці визначена каральна, фіскальна функції виконавчого збору;
5) стягнення виконавчого збору не завжди здійснюється у межах виконавчого провадження, у зв’язку з яким він виник;
6) законом встановлено випадки звільнення від сплати виконавчого збору як за суб’єктивним, так і об’єктивним складом правовідносин;
7) законом передбачено можливість повернення виконавчого збору, що відрізняє його від податку та багатьох обов’язкових платежів, яким притаманна така ознака, як беззворотність;
8) правом стягнення виконавчого збору наділена державна виконавча служба та її посадові особи;
9) сплата виконавчого збору забезпечується примусовою силою держави; за несплату виконавчого збору, порушення термінів сплати винна особа притягується до відповідальності згідно з законом;
10) постанова про стягнення виконавчого збору може бути як оскаржена, так і скасована в установленому законом порядку.
Розділ 3 „Участь державної виконавчої служби у процесі розподілу та витрачання фінансових ресурсів” складається із трьох підрозділів, у яких проаналізовано нормативно-правові акти, що регулюють порядок витрачання фінансових ресурсів органами державної виконавчої служби; узагальнено досвід діяльності органів ДВС та стан дотримання фінансової дисципліни їх посадовими особами, визначено шляхи вирішення наявних проблем.
У підрозділі 3.1 „Джерела фінансування державної виконавчої служби” зазначено, що ефективність фінансово-правового регулювання визначається станом виконання суб’єктами фінансових правовідносин своїх обов’язків, закріплених у фінансово-правових нормах. У суспільстві з високим рівнем правової культури виконання обов’язків забезпечено переважно за рахунок переконання учасників суспільних відносин у потребі суспільно корисної поведінки.
Обов’язковість фінансування діяльності ДВС як органу, що входить до системи Міністерства юстиції України (тобто органу державної виконавчої влади), за рахунок коштів Державного бюджету України випливає з положень Конституції України та Бюджетного кодексу України. Норми цих актів є підставою визначення джерела фінансування з коштів державного бюджету у спеціальному законодавстві, а саме Законі України „Про державну виконавчу службу”.
Виходячи з обов’язковості фінансування потреб ДВС за рахунок коштів Державного бюджету України, дисертант погоджується із твердженням, що кожний видаток держави на державні потреби та потреби суспільства є фінансово-правовими відносинами, де права та обов’язки сторін строго врегульовані нормами права і не можуть бути змінені та порушені у процесі виконання. Зазначено, що недопустимо порушення бюджетних призначень, закріплених за Міністерством юстиції, як головним розпорядником бюджетних коштів, і Департаментом державної виконавчої служби, як відповідальним виконавцем.
У підрозділі 3.2 „Порядок розподілу та використання бюджетних ресурсів органами державної виконавчої служби” підкреслено, що видатки на діяльність органів державної виконавчої служби є різновидом державних. Фінансування діяльності органів ДВС здійснюється на засадах бюджетного фінансування. В Україні використовується декілька методів бюджетного фінансування, зокрема, програмно-цільове та кошторисно-бюджетне. Зазначено, що при фінансуванні діяльності органів ДВС застосовуються обидва методи бюджетного фінансування.
Враховуючи складний правовий статус органів ДВС, які беруть участь у публічній фінансовій діяльності як на етапі мобілізації, так і на етапі витрачання бюджетних ресурсів, необхідно проводити науковий аналіз усіх аспектів фінансово-правового статусу цих органів. Зазначено, що органи державної виконавчої влади мають певну структуру та ієрархію.
У роботі проаналізовано статус головного та нижчестоящих розпорядників бюджетних кошів у системі органів юстиції та державної виконавчої служби відповідно. Розкривається порядок взяття та обліку зобов’язань розпорядників бюджетних коштів в органах Державного казначейства України (за загальним і спеціальним фондами) та правовий режим рахунків, що їм відкриваються. Досліджено нормативно-правове забезпечення поточної діяльності розпорядників бюджетних коштів тощо. Зроблено висновок, що наділення органу статусом учасника бюджетних відносин має суттєве значення при розгляді питань щодо розподілу та витрачання бюджетних коштів.
Зазначено, що чинне законодавство містить колізію норм щодо правового статусу органів ДВС. Відповідальним виконавцем бюджетної програми є юридична особа, що визначається головним розпорядником бюджетних коштів. Але Департамент ДВС не є юридичною особою. Юридичними особами є нижчестоящі органи державної виконавчої служби. Наявність різних статусів у органів ДВС залежно від їх ієрархії у загальній системі юстиції призводить до проблем у правозастосуванні фінансового законодавства під час реалізації фінансово-правового статусу органів державної виконавчої служби.
Зроблено висновок про необхідність у чіткому нормативно-правовому закріпленні фінансово-правового статусу органів державної виконавчої служби, що сприятиме ефективному використанню бюджетних ресурсів у цілому і дотриманню органами державної виконавчої служби як складовою ланкою центрального органу державної виконавчої влади бюджетної дисципліни. Також зазначено, що внесення відповідних змін до законодавства про державну виконавчу службу відповідатиме положенням оновленого бюджетного законодавства, а саме вимогам ч. 4 ст. 20 Бюджетного кодексу України від 8 липня 2010 р. стосовно визначення статусу відповідального виконавця бюджетних програм.
У підрозділі 3.3 „Дотримання фінансової дисципліни посадовими особами державної виконавчої служби” відзначається, що публічні фінансові відносини тісно пов’язані з державними інституціями та державним примусом, оскільки держава зацікавлена у достатності та забезпеченості фінансовими ресурсами. Ефективність фінансово-правового регулювання визначається станом виконання суб’єктами фінансових правовідносин своїх обов’язків, закріплених у фінансово-правових нормах. Контроль за фінансовою дисципліною передбачає широкий підхід до розуміння його змісту. Він не зводиться лише до контролю за грошовими коштами.
Доведено, що реалізація права на оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців, так само як і притягнення їх до юридичної відповідальності не завжди є наслідком фінансового правопорушення. Так, порушення фінансової дисципліни працівниками органів ДВС може відбуватися у сфері бюджетних відносин переважно на стадії виконання бюджету і стосуватиметься порушень, що допускаються розпорядником або одержувачем бюджетних коштів. До таких порушень відносяться: 1) взяття бюджетних зобов’язань і проведення видатків понад бюджетні асигнування, встановлені кошторисами (ст. 51 БК); 2) порушення правил ведення бухгалтерського обліку (ст. 56); 3) нецільове використання бюджетних ресурсів; 4) порушення процедур і вимог, встановлених БК; 5) порушення порядку зарахування коштів на Єдиний казначейський рахунок державного бюджету (ст. 50 БК).
Законодавством у сфері виконавчого провадження встановлено спеціальні вимоги щодо роботи з готівковими та безготівковими коштами. Водночас такі вимоги є аналогічними до тих, що визначені безпосередньо фінансовим законодавством і є, фактично, похідними від останніх.
Також підкреслено, що Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р., який набуде чинності з 1 січня 2011 р., деталізує поняття бюджетного правопорушення, конкретизує та розширює його об’єктний склад, удосконалює підходи стосовно застосування санкцій за скоєння бюджетних правопорушень. Відповідні новації повинні бути враховані в роботі органів і посадових осіб ДВС з метою дотримання вимог оновленого бюджетного законодавства. | 
