Груба Г.І. Державна політика розвитку інноваційної діяльності в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі “Теоретичні основи державної політики розвитку інноваційної діяльності” проаналізовано стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що враховуються сучасною науковою галуззю “Державне управління”, визначено роль інноваційної діяльності в соціально-економічному розвитку держави, сформульовано й обґрунтовано теоретичні підходи до реалізації державної інноваційної політики, удосконалено інституційне середовище інноваційної діяльності через розвиток законодавства.

Проаналізовано стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що створюють підстави для переосмислення підходу до реалізації державної інноваційної політики. На даний час багато наукових праць спрямовані, головним чином на розширення знань про науково-технічний прогрес та основам державного управління інноваційною діяльністю. Це праці О. Алимова, В. Бакуменка, Л. Безчасного, Л. Беззубко, М. Бутка, М. Гамана, В. Геєця, Б. Данилишина, О. Дація, А. Дегтяра, М. Корецького, М. Крупки та ін. У працях інших вчених багато уваги надається питанням форм та методів реалізації науково-технічної політики, досліджуються проблеми інтеграції науки в виробництво, шляхи впровадження досягнень науки і техніки, проблеми оцінки впливу інноваційної діяльності на ефективність суспільного виробництва. Серед них можна виділити наступних вчених: З. Адаманову, О. Амошу, А. Гальчинского, О. Кузьміна, В. Осецького, О. Тивончука, А. Федорищеву, В. Чижову та ін. Розглянуті в роботі теоретичні підходи до формування державної інноваційної політики не суперечать один одному, а свідчать про те, що інноваційна політика − ємне поняття, що вимагає системного підходу до її вивчення. Проте наукові дослідження по розробці соціально-економічних передумов формування державної політики розвитку інноваційної діяльності через обґрунтування ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності в цілях підвищення конкурентоспроможності економіки на сучасному етапі здійснюються поки що недостатньо. Цим зумовлюється необхідність подальших досліджень з виявлення принципових підходів до формування інноваційної політики, методичному забезпеченні її ефективної реалізації, науковому обґрунтуванні процесу формування інноваційних пріоритетів у розвитку вітчизняного промислового та аграрного виробництв.

Розглянувши загальні закономірності розвитку продуктивних сил, зроблено висновок про те, що найглибший вираз змін в сучасному відтворенні полягає у значному підвищенні ролі людського чинника в складі, структурі і динаміці продуктивних сил. Розвиток інноваційної діяльності діє на структуру суспільного виробництва, виступаючи безпосередньою причиною виникнення одних виробництв і галузей, та поступового зникнення інших. За рахунок зростання ефективності використання ресурсів частина їх вивільняється і перерозподіляється в інші сфери діяльності. Визначено, що інновації виступають рушійною силою розвитку техніки, технології і економіки як окремо взятого підприємства, так і світової спільноти загалом. Отже, розвиток інноваційної діяльності сприяє переходу економічної системи до нового рівня кількісного і якісного стану, яким вона характеризується. Інноваційні процеси набувають все більшого соціального значення. Водночас економічне зростання, яке генерується інноваціями, дає змогу підвищити рівень життя населення, інновації сприяють вирішенню проблем зайнятості за рахунок створення нових робочих місць. Процес розповсюдження нововведень є одним з елементів, зв'язуючих різні соціальні і економічні суб'єкти в єдине ціле: у багатьох випадках пом'якшує соціальні суперечності і конфлікти. Науково-технічні досягнення дозволяють зменшити використання невідновних ресурсів і шкідливі викиди шляхом раціоналізації структури виробництва і споживання, а також розповсюдження рециклічних технологій. У сучасній літературі розповсюджене двояке тлумачення сутності інновації. У даній роботі категорію “інновація” трактуватимемо перш за все як процес, в середовищі якого наукова ідея або технічний винахід доводиться до стадії практичного використання і починає давати економічний ефект. Узагальнюючи вищевикладене, можна сказати, що від розуміння сутності інновацій, інноваційної діяльності їх ролі у розвитку держави багато в чому залежить ефективність державного управління інноваційними процесами як складовими елементами функціонування інноваційної сфери, розроблення відповідного механізму державного регулювання та інноваційної політики.

Аналіз літератури, присвяченої питанням державної інноваційної політики, дає змогу виділити три групи джерел, де розглядали дану категорію. Перша група − це офіційні документи законодавчого характеру. Розробники наведених офіційних документів акцентують увагу на таких найважливіших її компонентах як цілі, принципи, стратегії, напрями. Тобто у законодавчій літературі основний акцент роблять тільки на структурному змісті інноваційної політики, проте на сучасному етапі актуальнішого значення набуває процес формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності. Друга група – це наукова література, що висвітлює вітчизняний досвід. На жаль, автори в ході своїх досліджень не розкривають економічні відносини, що складаються між державою й учасниками інноваційної діяльності. Зокрема, факт відставання країн, що розвиваються, і перехідних країн від розвинених країн світу в 90-ті роки, спричинив розвиток ендогенних теорій економічного зростання. Родоначальником теорії інновацій у сучасному трактуванні вважають Й. Шумпетера. Саме Й. Шумпетер вперше ввів у науковий обіг поняття “інновація”, під якою розумів нову комбінацію факторів виробництва, спричинену підприємницькою діяльністю, а останню охарактеризував як “конструктивне руйнування” наявного способу господарювання. В сучасних умовах актуальними стали напрацювання неошумпетеріанської школи щодо впливу змін технологій і відповідної структури виробництва на економічний розвиток. Взаємозв’язок між базовими інноваціями, темпами економічного зростання та циклічністю встановив Г.Менш: у результаті виникнення базових інновацій виникають нові підприємства, пропозиція нових товарів відстає від попиту, що призводить до високих темпів зростання виробництва. Так, в сучасних умовах необхідним є державне втручання в інноваційну діяльність з метою поліпшення структури виробництва та економічного розвитку провідних галузей національної економіки.

Третій блок джерел, є сучасною вітчизняною літературою, що узагальнює світовий досвід у сфері регулювання інновацій. У загальному вигляді під інноваційною політикою розуміють сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових і інших заходів, пов'язаних із просуванням нової або поліпшеної продукції на ринок. Так, виходячи із сутності й структури інноваційної політики, можна зробити висновок про те, що вона повинна забезпечувати повноцінну інтеграцію науки й виробництва на всіх рівнях: державному, регіональному, місцевому, корпоративному з метою прискорення інноваційних процесів для досягнення високих позицій країни в міжнародній конкуренції. На сучасному етапі реалізується суто відомчий підхід до розробки й реалізації інноваційної політики. Суть його полягає у визначенні певного переліку державних цільових програм розвитку галузевої структури виробництва, при цьому кожне відомство намагалося відкрити якнайбільше таких програм і вибити ресурси з державного бюджету. Отже, необхідно змінити підходи до розробки й реалізації інноваційної політики, відмовитися від її вузькоцільового характеру. Необхідний перехід на стратегію постійної промислової технологічної реструктуризації вітчизняного виробництва, його індустріально-технологічної бази й створення на цій основі конкурентоспроможної продукції не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Державну інноваційну політику варто переорієнтувати на підтримку певного технологічного рівня всього національного виробництва й забезпечення відтворення відповідного цьому рівню всіх елементів системи продуктивних сил.

Державне регулювання інноваційної діяльності повинно включати: чітку мету державної політики; органи управління, реалізовуючі функції, які забезпечують досягнення сформульованих цілей; інформаційну систему, що формує інформаційний образ об'єкта регулювання, достатньої для реалізації функцій управління; інструменти регулювання і підтримки, за допомогою яких органи державного управління впливають на підприємства і середовище у межах виконання своїх функцій. Заходи і методи державного регулювання економіки ґрунтуються на використанні сукупності інструментів, притаманних складовим елементам національної економічної політики. Важливим аспектом участі держави в інноваційних процесах є питання інституційного середовища інноваційної діяльності і його законодавчого забезпечення зокрема. В нормативно-правових актах, присвячених так чи інакше інноваційним питанням, відсутній систематизований повний перелік заходів державного регулювання інноваційної сфери – конкретні інструменти іноді просто містяться у різних правових документах нормативного характеру, зокрема нові заходи можуть вводитися на підзаконному рівні, тобто є такими, що не передбачені на рівні закону. Таке становище зумовлює потребу систематизації заходів державного регулювання інноваційної діяльності. Вважаємо, що гідним та адекватним місцем для цього якраз й може стати Інноваційний кодекс, в якому б отримали комплексне закріплення принципи та засади регулювання національної інноваційної системи, її структурні елементи, механізми регулювання, організаційні форми та основні правила функціонування елементів національної інноваційної системи із розширенням та конкретизацією його положень в спеціальних актах законодавства. Такий нормативно-правовий акт має також встановити засади функціонування ринку інновацій (в тому числі високих технологій), визначити його організаційно-правові форми та інноваційну інфраструктуру. Головною цінністю такої норми стане однаковість, передбачуваність та прозорість дій державних органів різних рівнів, здійснюваних для реалізації інноваційної моделі економічного розвитку. Конкретизація й систематизація правового інструментарію є необхідною для розроблення та реалізації закладених у програмах соціально-економічного розвитку різних видів та рівнів завдань, а також для забезпечення комплексної взаємодії інноваційних структур та процесів за різними напрямами і рівнями реалізації економічної політики. Для чіткості правового регулювання вважаємо за доцільне провести градацію таких засобів за наступними векторами: 1) на загальні засоби державного регулювання та спеціальні засоби, що застосовують в інноваційній сфері; 2) на засоби поточні та засоби особливі, до яких може вдаватися держава у разі різкого та суттєвого погіршення стану національної економіки, національної інноваційної системи чи окремих її елементів, а також у разі суттєвих змін в геоекономічному просторі. Як уже було зазначено раніше, законодавчо слід визначити умови, за яких держава може вдаватися до особливих правових заходів. Крім того, „інноваційно-правовий” інструментарій державного регулювання можна класифікувати за напрямами економічної політики, зокрема, в бюджетній, кредитно-фінансовій, податковій, амортизаційній, інвестиційній, зовнішньоекономічній політиці й т.д. Із теоретичної точки зору цікавим може стати дослідження такої класифікації засобів державного регулювання, як засоби безпосереднього державного регулювання інноваційних процесів, засоби державного стимулювання здійснення суб'єктами господарювання інноваційної діяльності.

У другому розділі “Методологічні основи стратегічної політики розвитку інноваційної діяльності” удосконалено систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями та методичні підходи до формування державних цільових програм на основі пріоритетів державної інноваційної політики, розвинуті методичні підходи до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю.

Визначено, що не всі новації знаходять застосування у потрібному напрямі і масштабах, багато з них не використовуються, або впроваджують безперспективні нововведення. Така практика приводить до даремного витрачання фінансових ресурсів і часу. Отже, можна стверджувати, що виникла гостра необхідність в формуванні державної стратегії розвитку інноваційної діяльності, а також розробці дієвих механізмів інвестування інноваційної діяльності. Можливість розробки і реалізації скоординованої стратегії інноваційного розвитку обумовлена перспективністю узгодженого розвитку інноваційної і фінансової сфер. Отже, виникає необхідність системного і послідовного впровадження базових принципів реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями. До них варто віднести наступні: чітка цільова орієнтація стратегії, її зв’язок із задачею швидкого і ефективного упровадження сучасних інновацій; логічність і юридична обґрунтованість використаних методів і механізмів; множинність джерел інвестування; широта і комплексність стратегії, тобто є можливість охопити максимально широке коло інновацій і напрямів їх практичного використання; адаптивність і гнучкість, які припускають постійне корегування, як стратегії інвестування, так і її окремих елементів на умови зовнішнього середовища, що динамічно змінюються, з метою підтримки максимальної ефективності. Виходячи з цього, пропонуємо систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями, об'єднавши під єдиним управлінням інноваційну та інвестиційну функції. Зацікавлена орієнтація на кінцевий результат дає змогу інноваційно-інвестиційну стратегію використовувати як основу для побудови замкнутих стратегій при реалізації державної інноваційної політики (рис. 1).

Слід зазначити, що в якості елементу, який сполучає сфери інновацій і інвестицій в їх розвитку, можна запропонувати створити розподілену за всіма господарюючими суб'єктами мережі міжгосподарського і міжгалузевого об'єднання розвитку інновацій і інвестицій, яка містить спеціалізовані інвестиційні банки, інноваційні та інжинірингові центри, технопарки, центри підготовки персоналу. При цьому найраціональнішою є мережева структура інноваційно-інвестиційних центрів, які володіють певною науковою, матеріально-технічною, інформаційною і фінансовою самостійністю, які стратегічно розвиваються, і координованих за допомогою єдиного органу управління – головного інноваційно-інвестиційного центру. Наявність мережі дає змогу створити юридичну інформаційну базу з урахуванням конкретних особливостей податкового і кредитно-фінансового законодавства, що приводить до економічно і юридично обґрунтованого вибору інвестиційної стратегії управління інноваціями. Істотному збільшенню інвестиційних джерел сприяє широта і комплексність інноваційно-інвестиційної мережі, можливість охоплення максимально широкого кола інновацій, застосування нових систем управління і напрямів їх практичного використання. Домінуюче значення в інвестиційній стратегії державного управління інноваціями отримують реінвестиції інноваційно-інвестиційних центрів, одержувані із доходів у режимі безперервного портфеля відновлюваних проектів із великим обсягом раніше незавершеного виробництва.

З урахуванням трансформації економіки державна інноваційна політика повинна формуватися на основі аналізу поточного стану інноваційної діяльності в Україні, комплексного підходу до вирішення задач інноваційної політики, розробленої стратегії і прогнозів інноваційного розвитку. Досвід розвинутих країн показує, що одним з основних інструментів державної підтримки інноваційного шляху розвитку економіки на основі використання новітніх інноваційних розробок і високих технологій є державні цільові програми, що концентрують засоби державного бюджету і позабюджетних джерел на фінансуванні як наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок, так і на освоєнні їх в промисловому виробництві. Основою для цих програм повинні бути пріоритети державної інноваційної політики, які формуються з урахуванням: пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки і переліку критичних технологій державного рівня; розроблених стратегій і концепцій розвитку галузей реального сектора економіки; найефективніших результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виконаних у межах державних цільових програм; результатів виконання програм в рамках прикладних досліджень державних наукових центрів. При цьому потрібно державні цільові програми розподілити на три групи. Перша група державних цільових програм направлена на створення надійної випереджаючої стратегічної основи прикладних досліджень, дослідно-конструкторських розробок, експериментальних моделей, а також резервного масиву новітніх технологій і щільних зразків інноваційної продукції вищого ступеня готовності. Друга група державних цільових програм пов'язана із забезпеченням упровадження наукових розробок нового покоління, переходом до інноваційного типу відтворення, подоланням негативних тенденцій у розвитку інноваційної діяльності, оновленням виробничого потенціалу і досягненням на цій основі вищих темпів економічного зростання, необхідних для вирішення актуальних економічних задач. До третьої групи входять державні цільові програми, що використовують традиційні технології, що зарекомендували себе з погляду надійності і забезпечують ефективність виробництва. Так, зважене поєднання державних цільових програм, державних цільових інноваційних програм, програм технологічного розвитку, а також окремих інноваційних проектів створює умови для насичення вітчизняною конкурентоздатною продукцією найбільш ємних і стабільних секторів внутрішнього і зовнішнього ринків на основі використання інноваційного потенціалу. Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей промисловості, є фінансово-кредитні механізми, механізми, обумовлені законодавчими і нормативними правовими актами, інституційні перетворення, механізми у сфері освіти, експорту і митного регулювання.

Визначено, що без створення адекватних інноваційному процесу передумов неможливо перейти до створення конструктивних процедур, методів і моделей оптимального стратегічного управління, формування раціональної інвестиційної стратегії управління інноваційною діяльністю. Відзначимо також і те, що проблема якнайповнішого обліку інтересів і запитів держави в оперативному і стратегічному розвитку інноваційного процесу в даний час є однією з головних. В економічній літературі висвітлені лише її окремі аспекти. Проте повне і вичерпне її рішення, на нашу думку, ще не знайдене. Стратегічне управління інноваціями, направлене на планування і стимулювання інноваційних процесів в економіці повинно здійснюватися як безпосередня дія механізму стратегічного управління, що впливає на інноваційну сферу, включає відбір об'єктів управління, розробку методів і форм реалізації ухвалених рішень. Постановка і рішення стратегічних задач, яке вимагає розстановки спеціальних пріоритетів з урахуванням використання інструментарію стратегічного управління, повинне здійснюватися поетапно. При цьому кожний з етапів можна характеризувати певним порядком проведення інноваційної політики. Початковий (перший) етап рішення стратегічних управлінських задач повинен починатися з планування. В цьому випадку на початковій стадії виробляється вибір стратегічних і тактичних цілей інноваційного розвитку господарюючого суб'єкта, виходячи з прогнозу соціально-економічного розвитку регіону, країни. Після визначення стратегічних цілей слід формувати систему пріоритетів інноваційного розвитку, вимоги до яких можуть виражатися у відповідності народногосподарським потребам, у зіставленні з ресурсними можливостями корпорації, особливо фінансовими, у локалізованності за часом, у змістовній спрямованості. Другий етап стратегічного управління інноваціями повинен ґрунтуватися на програмуванні дій. У ринковій економіці конкретний зміст стратегічного планування і управління по суті визначається з позицій програмно-цільового підходу. Програми по здійсненню інноваційної діяльності слугують найважливішим засобом для концентрації всіх видів споживаних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку інноваційного процесу. При цьому програмування інноваційної діяльності виступає не тільки як основна форма стратегічного планування і управління, але і як об'єкт фінансової, матеріальної і законодавчої підтримки з боку держави. Третій етап створення і раціонального стратегічного управління інноваційною діяльністю повинен бути орієнтований на державні управляючі дії, що забезпечують реалізацію нововведень, нових технологій інноваційними організаційно-правовими структурами. На даному етапі проводиться інтенсивна комерціалізація нововведень та нових технологій. Для вказаних напрямів реалізації інновацій можуть застосовуватися різні економічні, організаційні і правові форми стосунків.

У третьому розділі “Сучасний стан державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні” визначено особливості реалізації та фактори розвитку інноваційної діяльності в Україні, а також проблеми розвитку Національної інноваційної системи, проаналізовано сучасний стан інноваційної політики держави у контексті особливостей інноваційного розвитку.

Визначено, що формально існуюча ситуація, що склалась в інноваційній сфері в Україні визначається як період депресивної стабілізації, але в українській економіці спостерігається слабка інноваційна активність підприємств (табл. 1), загальне скорочення інвестицій в основний капітал, перш за все у реальний сектор економіки, що зумовило загрозливе зниження випуску високотехнологічної продукції.

На такому несприятливому фоні актуальними стають два аспекти, що цікавлять нас в ході дослідження: 1) характеристики сучасного інноваційного потенціалу і причини антиінноваційності економічного механізму України; 2) проблеми реалізації інноваційного потенціалу. При вдосконаленні системи стимулювання інноваційних процесів необхідно звернути особливу увагу на галузевий і регіональний аспект державної інноваційної політики. Розглянемо результативність інноваційної діяльності в Україні на промислових та сільськогосподарських підприємствах. Так, у 2008 р. кількість підприємств, що впроваджували інновації, склала 1160, або 10,8 % обстежених промислових підприємств (табл. 2).

Дані свідчать про те, що кількість сільськогосподарських підприємств, які здійснювали експериментальне впровадження інновацій, в останні три роки збільшилася на 131 одиницю (табл. 3). Водночас на 85 одиниць зменшилася кількість тих господарських структур, що займалися освоєнням винаходів. Порівняно з 2000 р. у 2008 р. на 703 одиниці збільшилась кількість укладених договорів на застосування інноваційної продукції.

Аналіз даних щодо інноваційної діяльності в Україні за останні роки показав, що ні інтенсивність, ні якісний рівень інноваційних процесів не відповідають основним завданням стратегічного курсу інноваційного розвитку національної економіки. Серед основних особливостей економічного механізму України, що заважають інноваційному розвитку, можна вказати наступні: переміщення мотивацій суб'єктів ринку на короткострокову перспективу; відсутність підприємницьких мотивацій; несприйнятливість підприємств до новацій; розрив єдиного процесу відтворення інновацій; відсутність чіткої державної інноваційної політики; нерозвинутість інноваційної інфраструктури.

Інноваційна сприйнятливість соціально-економічної системи залежить від різноманітних економічних, організаційних, психологічних, соціальних і технічних факторів. Визначальну роль відіграють фактори, пов'язані з наявністю ринкових відносин; станом фінансово-економічної системи, соціально-економічним положенням суспільства, інноваційним кліматом, моделями управління, технічною оснащеністю, профілем продукції, що випускається, рівнем кваліфікації колективу. Рівень розвитку робочої сили посідає центральне місце у формуванні і реалізації інноваційного потенціалу суспільства. Водночас, слід виділити систему факторів, яка визначає як загальний рівень розвитку самої робочої сили, так і умови формування інноваційного потенціалу. Ця сукупність факторів включає: систему освіти, культуру праці, рівень продуктивності праці і якості, здатність перебудовуватися, мотивацію і інвестиції. Система освіти безпосередньо пов'язана із збільшенням інноваційного потенціалу суспільства, оскільки процес придбання нових знань стимулює творчість, пошук нових оригінальних рішень. Інноваційний потенціал суспільства визначається також загальним рівнем культури праці. Відносна відсталість культурного розвитку робочої сили є однією з найбільших перешкод для швидкого технологічного вдосконалення. Вона ускладнює освоєння, адаптацію і подальший розвиток технологій вищого типу. Низький рівень культури праці не дає змогу забезпечити порівняно високу організацію виробництва,в певній мірі гальмує інноваційний розвиток суспільства. Перспективи розвитку ринкового суб'єкта знаходяться у найтіснішій залежності від вибраної ним стратегії і умов запровадження її у життя. Здатність безперервно пристосовуватися до умов ринку, що розвивається та змінюються, до змін у технології, до різних потрясінь є важливою умовою розвитку інноваційного потенціалу суспільства, чинником, що поступається за своїм значенням тільки освіті. Для підвищення інноваційного потенціалу суспільства необхідно, щоб у процесі соціально-економічного розвитку установка на стабільність змінилася установкою на зміни. Слід виробляти звичку сприймати зміни як нормальне явище і як сприятливу можливість для зростання і оновлення, тобто повинна активно формуватися система ринкової мотивації до інновацій. У економічному плані інноваційні й інвестиційні процеси тісно переплетені один з одним. З другого боку, самі результати інноваційного процесу можуть по своїй економічній природі перетворюватися на інвестиції. Можливість цієї події виникає тоді, коли у числі вірогідних інвестицій розглядаються технології, ліцензії і інтелектуальні цінності. Таким чином, при реалізації інновацій потреба в інвестиціях об'єктивна. Слід зазначити, що найбільша динамічність розвитку інноваційної діяльності можлива лише за дієвої державної інвестиційної підтримки, а створення інституційного середовища, що сприяє здійсненню інвестицій у нововведення, стає вирішальним фактором забезпечення науково-технічного прогресу.

Підсумком розвитку науки та високотехнологічних галузей у XX ст. стало формування в економіках провідних країн світу нового механізму саморозвитку – національних інноваційних систем, у рамках яких зароджуються і реалізуються інновації. Незважаючи на національні відмінності, загальною ознакою усіх без винятку національних інноваційних систем є лідерство у забезпеченні трьох пріоритетів розвитку: науки, освіти та наукомісткого виробництва. На відміну від розвинутих країн, в Україні ще не створено цілісну національну інноваційну систему, а інноваційна діяльність характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів. Хоча перші кроки до формування національної інноваційної системи вже зроблено, так зокрема 17 червня 2009 р. розпорядженням КМУ було схвалено Концепцію розвитку національної інноваційної системи. До основних проблем формування та розвитку інноваційної системи України можна віднести наступні. Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не стали суттєвим фактором зростання ВВП. Науково-технічний потенціал України практично виключений із економічного процесу держави. Наукоємність промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що значно менше світового рівня, знижується частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП. Знижується інноваційна активність підприємств промисловості. Стала тенденція щодо погіршення матеріально-технічної бази наукових установ негативно відображається на результатах їх діяльності. Відсутня стратегія переходу України до інноваційної моделі розвитку, неналежне використання методів наукового планування на всіх рівнях управління, недостатній рівень інноваційної культури працівників органів державної влади перешкоджають становленню національної інноваційної системи в Україні. Недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, поширення практики ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, які стосуються фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності. Недостатня конкретизація пріоритетних напрямів, визначених Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, їх переважна орієнтація на третій і четвертий технологічні уклади, їх неузгодженість з пріоритетними напрямами науково-технічної діяльності не сприяють розвитку високоукладної економіки України та не дозволяють запровадити для різних рівнів відповідні механізми реалізації пріоритетних напрямів. Неефективна адміністративно-організаційна структура управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики. Невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку. Повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції, інфраструктури інноваційної діяльності.

Важливим чинником підвищення ефективності державної інноваційної політики є розвиток адміністративного апарату. На сьогодні в Україні сформувалася ціла система органів управління наукою й інноваціями як на державному, так і на регіональному і місцевому рівнях, що мають певні повноваження та завдання щодо регулювання інноваційною діяльністю. Низка структур, що мають координувати перебіг інноваційних процесів, розробляти і реалізовувати програми науково-технічних робіт, забезпечувати освоєння виділених державних ресурсів. Серед таких структур: Український науково-технічний центр, Фонд цивільних досліджень і розвитку, Державна інноваційна компанія, Міністерство палива та енергетики, Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Національна академія наук, Міністерство освіти і науки тощо. Для здійснення координації діяльності державних органів виконавчої влади і реалізації державних науково-технічної та інноваційної політик утворено Державне агентство України з інвестицій та інновацій. Одним з найбільш важливих напрямів реалізації державної інноваційної політики є створення ефективної законодавчої та нормативно-правової бази, яка визначає умови розвитку інноваційної діяльності. Правовою основою формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності є Конституція України, Закони України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, інші закони України, Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Нормативно-правова база інноваційної діяльності є досить суперечливою, крім того, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях. До цього часу відсутня достатньо ефективна правова основа захисту прав інтелектуальної власності, функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені. Таким чином, інституційно-правове забезпечення інноваційної  діяльності в Україні перебуває на етапі формування, у даний момент створені основні його елементи. В Україні параметри забезпечення й стимулювання інноваційних процесів за рахунок прямих методів явно недостатні для реальних зрушень в інноваційному розвитку. Непрямі методи, які в умовах обмежених можливостей бюджетного асигнування набувають особливого значення, використовують мало й несистемно. Існуюча система податкових і інших пільг не відповідає вимогам становлення інноваційної моделі розвитку. Відсутність практичної реалізації норм щодо стимулювання інновацій негативно впливає на процеси в інноваційному секторі й на ставлення до державної інноваційної політики. Державна інноваційна політика України недостатньо орієнтована на стимулювання функціонування й розвитку малого інноваційного підприємництва. Забезпечення реалізації ефективної державної інноваційної політики неможливе без її ефективного впровадження на регіональному рівні, оскільки регіони з їхніми науково-технологічними, фінансово-економічними, виробничими та соціальними можливостями відіграють особливо важливу роль у процесі переходу економіки на інноваційний шлях розвитку.

У четвертому розділі “Державне стимулювання розвитку інноваційної діяльності в Україні” обґрунтовано концептуальні основи системи інституціональних перетворень в інноваційній сфері, запропоновано комплексний підхід до підвищення інвестиційної активності в інноваційній сфері, запропоновано оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів.

На основі світової практики доведено, що лише ринкові інструменти не можуть забезпечити ефективність у розвитку інноваційної діяльності. Нерозвинутість ринкової інфраструктури і інформаційного ринків, що забезпечує нормальне функціонування інноваційних суб'єктів, відсутність культури використання інноваційних послуг тільки уповільнюють процес розвитку інноваційної діяльності. Як наслідок актуальною задачею є розвиток повноцінного ринку науково-технічної продукції, функціонування якого задається: визнанням науково-технічної продукції товаром; необхідністю створення нової системи реалізації результатів науки, в основі якої лежить науково-технічне і впровадницьке підприємництво; тісною взаємодією державного наукового сектора з підприємницьким сектором, що базується на комерційній основі. Ринок науково-технічної продукції, стимулюючи розвиток економічних взаємозв'язків системи “наука – виробництво”, підпорядкований загальним закономірностям функціонування ринкових відносин і виконує при цьому наступні основні функції: інформаційну, координуючу, регулюючу; перевіряє суспільну корисність запропонованих новацій через попит на них, а також виявляє прорахунки і недоліки системи НДДКР, що дозволяє оперативно коректувати і робити науковий пошук. До сьогодні не створено працездатні механізми цивільного обороту цінних знань і технологій, відсутня система їх просування на світовий ринок. Замість необхідної організаційної, юридичної і фінансової допомоги творчим колективам у доведенні результатів НДДКР до комерціалізації продукту низка державних органів останнім часом тільки підсилювала фіскальний тиск на творців наукоємкої продукції. Досвід останніх десятиліть показав, що бурхливий розвиток науки і техніки породив нові організаційні форми поєднання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) виробництва і підприємництва. Це ділові центри, впровадницькі і інжинірингові фірми, профіцентри, технологічні, наукові парки, бізнес-інкубатори. Найбільш перспективною формою організації науково-технічної і підприємницької діяльності є технопарки, основою становлення яких стали малі господарські одиниці. Технологічні парки формуються з метою розробки наукоємних продуктів, орієнтованих на реалізацію державних і регіональних науково-технічних пріоритетів, на основі концентрації науково-технічних і виробничих об'єктів на єдиній території, об'єднаних загальною інфраструктурою.

У дослідженні аналіз інвестицій як основи підвищення інноваційної активності будується на використанні логічної схеми, у якій виділяємо два рівні можливостей реалізації інноваційного потенціалу: 1) рівень взаємодії підприємництва і сфер, які традиційно є генераторами інноваційних ідей (НДІ, КБ, вузи) (на даному рівні здійснюється комерціалізація інновацій і саме на цьому рівні особливо очевидна і швидка віддача від підвищення інноваційної активності); 2) рівень підготовки умов для подальшого зростання інноваційної активності (представлений освітньою базою, яка формує уявлення, мотивацію і стимули до інновацій, адже якість і характер отриманої освіти і кваліфікації – важлива складова науково-технічної діяльності будь-якого працівника). В алгоритмі інвестиційно-інноваційної стратегії (рис. 4.2) по розробленому, на наш погляд, достатньо скороченому “маршруту” реалізації повинні проходити більшість здійснюваних в інноваційних центрах інвестиційних проектів.

У наведеному алгоритмі інвестиційного забезпечення інноваційних проектів передбачається постійний розвиток інвестиційно-інноваційної інфраструктури паралельно з реалізацією інвестиційних проектів в інноваційній сфері. Методологічна правильність розділення інвестицій на різні рівні зумовлена необхідністю виділення напрямів, методів і форм державної дії на ці процеси. Тому система заходів, направлених на посилення інвестиційної активності, будується принаймні за трьома напрямами: залучення коштів населення у банківські і інші фінансові структури; створення непрямих умов для розширення інвестиційно-інноваційного поля фінансових структур; створення конкурентного середовища у фінансовій сфері. Залежно від типу інвестора і умов фінансування способи залучення капіталу в інноваційні компанії можуть бути різними: кредитування; державне фінансування (пряме кредитування, гранти і дотації, пайова участь, гарантії по кредитах); венчурні інвестиції; прямі інвестиції (кошти інвестиційних фондів, іноземні інвестиції). В українських умовах диверсифікація фінансових інститутів є перспективною задачею. Особливі надії покладають на венчурні фонди, беручи до уваги їх інноваційні функції.

Враховуючи позначене раніше розділення інвестицій на два умовні рівні, зазначимо, що кожному рівню відповідає певний варіант реалізації інвестицій. Так, на рівні комерціалізації інновацій, у процесі передання результатів наукових досліджень у промисловість доцільніше використовувати у першу чергу засоби інвестиційних фондів і банківські кредити, а також можливості венчурного капіталу. На даному рівні переважне використання зовнішніх фінансових джерел пояснюється необхідністю створення зв'язуючої ланки між наукою і виробництвом або налагодженого механізму взаємодії. Світовий досвід успішної діяльності інноваційних фірм свідчить про ефективність такої проміжної ланки – малих інноваційних підприємств (МІП). Виходячи з нашої логічної схеми, розглянемо варіанти інвестицій, які понад усе відповідають рівню загальної підготовки умов для подальшого зростання інноваційної активності. Як вже було сказано вище, саме освітня база формує уявлення, мотивацію і стимули до інновацій. Так, наше дослідження виходить з комплексного підходу до підвищення інвестиційної активності на всіх рівнях інноваційної діяльності. Механізм координації і взаємодії інвестицій, підприємництва, освіти, високих технологій формується під впливом державного регулювання.

Аналіз світового досвіду розвитку інноваційної діяльності свідчить, що державна підтримка суб'єктів інноваційної діяльності повинна носити комплексний характер, ураховувати всі параметри реальності, не суперечити загальноекономічним цілям і будуватись з урахуванням концептуальних основ інноваційної політики. Держава має усвідомити свою значущу роль у процесах формування інноваційних інтересів і стимулювання інноваційної активності. Виходячи з цього особливе значення має координація державного, регіонального і місцевого рівнів реалізації інноваційної політики, яка вимагає врахування того, які цілі і якими засобами можуть бути досягнуті з найбільшим ефектом на відповідному рівні управління. Так, державний рівень повинен у першу чергу забезпечувати створення і розвиток правових меж, загальних “правил гри”. Прерогативою держави є підтримка інноваційної діяльності, яка не має швидкого комерційного ефекту, задає технологічні параметри розвитку економіки. Регіональний рівень підтримки загалом сконцентровано на стимулюванні інноваційного підприємництва, оскільки саме ця сфера здатна забезпечити зростання і добробут на рівні регіону, і доходів до місцевих бюджетів. Очевидно, що кредитно-фінансова й інфраструктурна підтримка інноваційного бізнесу повинна виявлятися на регіональному рівні влади. Саме на рівні регіонів і місцевого самоврядування повинні визначатися пріоритетні напрями підтримки інноваційного бізнесу, також потрібно вести роботу з конкретними проектами, здійснювати відбір фінансових і інших інститутів, що беруть участь у реалізації окремих заходів. Задачі інноваційного розвитку доцільно розподіляти по рівнях управляючої системи, при цьому задача делегується на вищий рівень управляючої системи тільки тоді, коли вона не може бути вирішена на низовому рівні або якщо для її вирішення потрібно істотно більше ресурсів і часу (принцип субсидіарності). Для стимулювання інноваційної активності треба внести деякі зміни у податкове законодавство України, в яких передбачаються особливості оподаткування і податкові пільги для стимулювання виробництва і інноваційної діяльності. На регіональному рівні особливе значення має розвиток інноваційного підприємництва, яке повинне супроводжуватися активізацією декількох ключових процесів, здатних стимулювати зростання і підвищувати економічну ефективність інноваційного бізнесу. Другий процес, що вимагає концентрації зусиль всіх ресурсів регіону, – регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва. Посилення регіональної складової у політиці підтримки малого інноваційного підприємництва повинне виявлятися в ініціативі регіонів щодо створення адекватних кредитно-фінансових установ, спрямованих на стимулювання інноваційного потенціалу на територіальному рівні. Ще один процес, розвиток якого має принципове значення для стимулювання інноваційного підприємництва, – створення розвинутої інституційної інфраструктури, призначеної для стимулювання інноваційного підприємництва, – регіональних фондів підтримки, гарантійних фондів, лізингових компаній, консультант-інформаційних центрів, бізнес-шкіл і т.д. Всі розглянуті методи державного регулювання припускають активну участь регіонів у рішенні задач підвищення інноваційної активності, що має на увазі формування автономної фінансової бази для сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні з використанням вже наявних фінансових ресурсів, а також із залученням їх з інших зовнішніх джерел.

У п’ятому розділі “Напрями удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності” удосконалено класифікацію правових інструментів державного регулювання інноваційної діяльності, розвинуто модель економічних відносин у циклі “наука – виробництво – споживання”, розроблено методологічні підходи до формування інноваційної інфраструктури, що формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком.

Доведено, що реалізація інноваційної політики в Україні і її регіонах допускає створення повноцінної законодавчої бази, зв'язаної як з формуванням і здійсненням властиво інноваційної політики, так і з нормативно-правовим забезпеченням інноваційної діяльності. В економічній літературі правовим проблемам інноваційної політики й інноваційної діяльності приділяють не багато уваги. До теперішнього часу у нашій країні склалася певна законодавча й нормативно-правова база, що регулює формування й реалізацію, як інноваційної політики, так і інноваційної діяльності. Пропонуємо провести угруповання правових документів, на три блоки, а саме: правові інструменти державного впливу, правові інструменти регіонального впливу й правові інструменти аналізованих сфер у конкретних галузях економіки. Для дослідження нормативно-правового забезпечення інноваційної політики скористаємося запропонованою вище класифікацією, але певним чином доповнимо її шляхом проведення внутрішньої класифікації у зазначених блоках. Це важливо з погляду більше детального аналізу стану нормативно-правового забезпечення розробки й реалізації інноваційної політики. На державному рівні може бути запропонований наступний перелік блоків офіційних правових інструментів, пов'язаних з: формуванням і реалізацією інноваційної політики; визначенням науково-технологічних та інноваційних пріоритетів; фінансовим забезпеченням інноваційного розвитку; розвитком інноваційної інфраструктури; реалізацією інтелектуальної власності. Даний перелік охоплює основні напрями розвитку законодавства в інноваційній сфері сучасної України. Основні завдання регіональних правових інструментів державного регулювання зводяться до наступних моментів: проведення роботи з розмежування повноважень і предметів ведення у сфері державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності, здійснення контролю й координації робіт у межах державних науково-технічних програм, виконуваних науково-технічними установами й організаціями; узагальнення регіональної практики правового регулювання відносин у науково-технічній сфері; розробка пропозицій по вдосконалюванню правового регулювання розвитку науки й техніки, здійсненню державної політики в області науково-технічної й інноваційної діяльності, соціальної захищеності науковців. Що стосується третього блоку нормативно-правових актів, то вони покликані вирішувати наступні завдання: визначення правових, економічних і організаційних умов науково-технічної й інноваційної діяльності на конкретних територіях; регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної й інноваційної діяльності й органами державної влади й управління; визначення механізмів реалізації науково-технічної й інноваційної політики у регіоні; визначення порядку й умов надання підтримки юридичним особам, що беруть участь у здійсненні науково-технічної й інноваційної діяльності на території. Таким чином, найважливішим напрямком розробки й реалізації інноваційної політики у сучасній Україні і її регіонах є нормативно-правове забезпечення.

В інноваційно-орієнтованій економіці інтелектуальний капітал відіграє вирішальну роль у реалізації нових технологій і досить глибокої технологічної реструктуризації виробництва. Отже, для того щоб розвивати інноваційний високотехнологічний сектор, в Україні необхідно приділити першочергову увагу його базовому фундаменту, а саме – інтелектуальному капіталу. З прийняттям і введенням Цивільного кодексу України (з 16 січня 2003 року) інтелектуальна власність була зарахована до об'єктів цивільних прав. Згідно з Цивільним кодексом України “право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом”. В Україні часто не забезпечується баланс інтересів учасників ринку інтелектуальних продуктів. Узгодження інтересів суб'єктів, що беруть участь у створенні й реалізації інтелектуальних продуктів, в українських умовах можливе, шляхом зміни моделі економічних відносин у циклі “наука – виробництво – споживання”. Це модель “технологічного поштовху”, у якій як джерело і єдина рушійна сила розглядаються самі дослідження й розробки. Зв'язок між стадіями циклу у більшості випадків представляють у вигляді послідовного або паралельно-послідовного лінійного зв'язку між основними його ланками. Сучасним умовам більше відповідає сферичний характер зв'язку, орієнтований на споживача. Така структурно-логічна модель має на увазі тісне співробітництво у формуванні ринку інтелектуальних продуктів у рамках контрактних і мережних відносин між наукою, виробництвом, державою, управлінськими структурами, бізнесом і споживачами. При цьому прямі й зворотні зв'язки у такій моделі повинні реально й повною мірою здійснюватися при активному сприянні з боку держави, насамперед, структур по фінансуванню й управлінню наукою, науково-технологічною й інноваційною сферами. Реалізація подібної моделі припускає, з одного боку, реструктуризацію бюджетного фінансування науки на основі посилення цільової орієнтації коштів і створення механізмів наскрізного фінансування інноваційного циклу. Найважливіший принцип – перехід від субсидування до кредитування у міру просування по інвестиційному ланцюжку “фундаментальна наука – прикладні дослідження – розробки – впровадження інновацій – споживання інноваційної продукції”. Для підвищення ефективності спільної роботи державного апарата й наукового співтовариства по формуванню основ науково орієнтованої економіки пропонується реалізувати ряд організаційних і змістовних заходів, у тому числі: визначення найважливіших напрямків діяльності наукового співтовариства у взаємозв'язку з довгостроковою концепцією соціально-економічного розвитку держави; розширення участі НАН України у формуванні поточних і перспективних планів роботи уряду; поліпшення взаємодії наукового співтовариства з органами державної влади; підвищення вимог по звітності й відповідальності за результати проведених досліджень та ін. Нарешті, реалізація даної моделі припускає необхідність створення розвинутої інфраструктури інноваційної діяльності, її науково обґрунтованого правового забезпечення, спеціально підготовлених професійних менеджерів, дотримання певних економічних пропорцій у циклі “наука – виробництво – споживання”.

В Україні процес створення інноваційної інфраструктури поки що знаходиться у своїй початковій стадії. Вітчизняні автори розглядають інноваційну інфраструктуру і визначають її як середовище, яке забезпечує прискорення трансферу знань і технологій, а також дозволяє зменшити структурне безробіття і сприяє підвищенню зайнятості населення. В даному випадку особлива увага надається тому, що розвиток інфраструктури знижує безробіття шляхом створення додаткових робочих місць, а це лише одна із задач інноваційної інфраструктури. У самому загальному плані під інфраструктурою інноваційної діяльності розуміється сукупність суб'єктів такої діяльності, що забезпечують умови, необхідні для здійснення інноваційної діяльності й нормального функціонування інноваційних процесів. Основними елементами інноваційної інфраструктури є державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси), технологічні парки (технопарки), інноваційні центри, інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу), консалтингові (консультаційні) фірми та ін. Впродовж останніх трьох років помітно пожвавилася діяльність технологічних парків. У 2008 року у межах виконання проектів технологічних парків було реалізовано інноваційної продукції на 851,5 млн грн. без ПДВ (табл. 4).

У сучасній Україні починає проглядатися комплексний, системний підхід до створення інноваційної інфраструктури. Зокрема, в 2008 році Постановою № 447 Кабінету Міністрів України від 14.05.2008 р. було затверджено Державну цільову економічну програму “Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009-2013 роки. Метою Програми є створення у 2009–2013 роках в Україні інноваційної інфраструктури, здатної забезпечити ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, підвищення рівня інноваційності та конкурентоспроможності національної економіки. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 травня 2007 року № 255-р “Питання утворення регіональних центрів інноваційного розвитку” була прийнята пропозиція Держінвестицій щодо утворення регіональних центрів інноваційного розвитку як бюджетних установ з віднесенням їх до сфери управління агентства. Такі структури спрямовані на здійснення переходу від стихійного створення у регіонах держави окремих елементів інноваційної інфраструктури до формування її цілісної системи. Цей підхід давно назрів і потребуює якнайшвидшої реалізації, тим більше, у період, коли мова йде про формування у країні й регіонах інноваційної системи. У літературі останніх років дана проблема знаходить своє певне висвітлення.

Розвиток в Україні інноваційної інфраструктури може здійснюватися за такими варіантами: збереження існуючого підходу до розвитку інноваційної інфраструктури; розвиток фінансово-економічної підсистеми інноваційної інфраструктури як недостатньо розвинутої; розвиток виробничо-технологічної підсистеми інноваційної інфраструктури з поступовим впровадженням окремих елементів фінансово-економічної підсистеми. З огляду на високі комерційні ризики інвестування у зазначену сферу, значні фінансові витрати, тривалий строк окупності інвестицій необхідно забезпечити фінансову підтримку інноваційної діяльності шляхом першочергового формування фінансово-економічної підсистеми як недостатньо розвинутої. Проте слід відзначити, що ефективність функціонування фінансово-економічної підсистеми залежить від розбудови розгалуженої виробничо-технологічної підсистеми, яка формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком на макро-, мікро- та територіальному рівні. Виробничо-технологічна підсистема включає базову та допоміжну інфраструктури. До базової інфраструктури належать суб'єкти, що забезпечують розвиток науково-технологічного та інноваційного потенціалу країни (науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, державні лабораторії, лабораторії промислових підприємств тощо), а до допоміжної – суб'єкти, що забезпечують процеси впровадження інновацій на всіх стадіях (консультативні, інформаційні та лізингові компанії, венчурні фонди тощо). Формування цілісної виробничо-технологічної підсистеми сприятиме забезпеченню інноваційної сфери всіма видами посередницьких послуг, зокрема: трансфер технологій від власника наукової розробки до споживача; забезпечення захисту прав інтелектуальної власності; проведення експертизи інноваційних, науково-технічних проектів; надання послуг у сфері метрології, стандартизації, контролю за якістю; інформаційно-консультаційне забезпечення інноваційної діяльності, трансфер технологій, комерціалізація інтелектуальної власності; підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації підприємців у сфері інноваційної діяльності, інтелектуальної власності та трансферу технологій. Виходячи з викладеного, оптимальним варіантом розбудови інноваційної інфраструктури є розвиток виробничо-технологічної підсистеми із створенням окремих найважливіших елементів інших підсистем, що сприятиме створенню умов для прискореного впровадження інновацій навіть в умовах обмеження бюджетного фінансування.