Фесенко Н.С. Державне регулювання розвитку культури на регіональному рівні Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок дослідження з науковими програмами, розкриваються його мета, задачі, об’єкт і предмет, подається загальна характеристика методів дослідження, формулюється наукова новизна, визначається науково-практичне значення отриманих результатів і наводяться відомості про їх апробацію.

У першому розділі – “Наукові засади державного регулювання сфери культури” – висвітлюється ступінь наукового опрацювання теми, наводяться результати дослідження основних ознак “регулювання” як функції державного управління, його змісту та місця в управлінському процесі, розкриваються основні підходи до державного регулювання розвитку сфери культури, конкретизуються його методи, на основі узагальнення вітчизняних і зарубіжних літературних джерел здійснюється класифікація підходів до визначення поняття “культура”, розкриваються особливості сфери культури як об’єкта державного регулювання, узагальнюється зарубіжний досвід реалізації державної політики у сфері культури та виокремлюються механізми регулювання цієї галузі згідно з різними моделями.

Узагальнення визначень поняття регулювання як функції управління дозволило простежити його поширення у вітчизняних та іноземних джерелах та виділити різні варіанти його трактування його змісту і запропонувати два власних визначення: регулювання – це процес встановлення та практичного виконання визначених правил; регулювання – це управлінська діяльність, спрямована на усунення відхилень від заданого режиму функціонування об’єктів та прийняття рішень. У дисертації функція регулювання трактується як особливий управлінський елемент, що постійно підтримує встановлений порядок, гармонізує взаємодію частин і компонентів об’єкта; як сукупність методів, що вносять зміни та забезпечують підтримання заданого стану об’єкта.

Дослідження основних підходів до з’ясування сутності та змісту державного регулювання і його методів дало змогу визначити державне регулювання сфери культури як процес впливу держави на її розвиток за допомогою комплексу засобів забезпечення її нормального функціонування.

В роботі уточнено поняття культури як об’єкта державної підтримки, на підставі аналізу зарубіжної та вітчизняної літератури встановлено, що вона є сукупністю закладів та заходів, що забезпечують створення, збереження, поширення і засвоєння духовних і культурних цінностей.

Досвід зарубіжних країн свідчить про наявність у світі трьох основних моделей культурної політики держави: американської, британської та французької. Проведений аналіз дав змогу показати сильні сторони та слабкі місця кожної з них, їх спільними рисами є: відстороненість держави від жорсткого впливу на культурну сферу, самостійність більшості культурно-мистецьких закладів; підтримка (фінансова, пільгова, податкова) закладів, колективів, інституцій, а не стовідсоткове утримання, фінансова допомога конкретним культурним проектам, де некомерційним (культурницьким, освітнім, релігійним) організаціям забезпечується пільговий режим господарювання; стимулювання недержавної форми підтримки культури, сприяння створенню й розвитку мережі недержавних організацій (фундацій, агентств, мистецьких спілок), основна мета яких полягає в підтримці та розвитку культури.

Другий розділ – “Регулювання розвитку сфери культури місцевими державними адміністраціями” – присвячено дослідженню нормативно-правових засад функціонування сфери культури, характеристиці діяльності Управління культури Харківської обласної державної адміністрації, аналізу сучасного стану культури в Україні та Харківській області.

Чинні законодавчі акти достатньою мірою ще не врегульовують проблеми у сфері культури, оскільки правова база, яка має швидко реагувати на економічну та політичну мінливість сьогоднішнього суспільства, є нецілісною і недосконалою. Суперечливість законодавчих актів, що регламентують культуру, є наслідком спроб поєднання різних ідеологій та систем цінностей. Чинне правове поле не враховує сучасних особливостей суспільного розвитку, які полягають у зростанні деструктивного впливу масової культури, поширенні процесів інформатизації та глобалізації.

В роботі доведено, що правова база стимулювання благодійності та доброчинства практично не використовується, а також з’ясовано, що для України надто важливою є проблема регулювання діяльності неприбуткових організацій у культурі, для них бракує окремого закону. Дослідження системи формування бюджетів за програмним принципом показало необхідність суттєвого коригування фінансового забезпечення сфери культури. Адже для культурно-просвітницьких закладів програмний принцип не працює: на практиці триває їх бюджетне утримання.

Внаслідок глибокої господарчої кризи можливостi держави щодо ефективного утримання, а тим бiльше розвитку інфраструктури культури, лишаються вкрай низькими. За даними Міністерства культури та туризму України, динаміка розподілу коштів на фінансування культури набуває позитивної тенденції. Так, за 2002 р. частка коштів, закладена у Державному бюджеті на фінансування культури та мистецтва в Україні, склала 0,04 %, у 2005 р. – 0,47 %. Видатки з Держбюджету на культурно-просвітницьку роботу та мистецтво в СРСР протягом 70 – 80 років ХХ ст. зростала з 1331 млн крб у 1970 р. до 3797 млн крб у 1985 р., що становило 27 % національного доходу країни. В усьому цивілізованому світі існують чіткі норми і критерії – на культуру виділяти до 2 % загального бюджету.

Виходячи із структури видатків державного та місцевих бюджетів, можна констатувати, що основне навантаження по фінансуванню культурно-мистецької галузі покладалося на місцеві бюджети. Крім того, закладені в Державний бюджет на фінансування державних закладів культури та мистецтв ці недостатні суми фактично не витрачалися повністю (за даними Міністерства культури та туризму України за 2000 – 2004 рр. найвищий показник виконання бюджету складав 96,6 % у 2003 р.).

Останнім часом на місцевому рівні помітно зростають видатки на культуру в розрахунку на душу населення, закладені в нормативах Міністерства фінансів України. За 2000 – 2003 рр. нормативи в місцевих бюджетах збільшилася в 2,26 рази. Але спостерігається певна нерівномірність фінансових витрат на культуру по різних регіонах. Так, найбільші фактичні видатки на культуру на душу населення у 2000 р. були у Автономній Республіці Крим, Івано-Франківській, Київській, Чернігівській областях та м. Києві і м. Севастополі. А найменші – у Вінницькій, Дніпропетровській, Рівненській та Сумській областях.

Аналіз розвитку культури в Харківській області свідчить, що за час незалежної Української держави ця сфера зазнала істотних змін. Погіршився стан бібліотек, клубних установ та кінотеатрів у сільській місцевості. Їх кількість за ці роки суттєво зменшилася, але повністю збережено театральну мережу, кількість музеїв зросла в 2,17 рази.

Підсумовуючи статистичні дані, можна зробити висновок, що галузь культури як в Україні в цілому, так і в Харківській області, отримує ще недостатньо уваги боку держави і управлінських структур на місцевому рівні, хоча тенденцію скорочення фінансування цієї сфери вже подолали, і визначилися шляхи покращення ситуації, пов’язані з переглядом ролі та місця культури у суспільному житті.

З метою оцінки стану культури на регіональному рівні та діяльності органів влади щодо управління цією сферою було проведено соціологічне дослідження, результати якого показали, що стан розвитку сфери культури в Україні можна оцінити як критичний. Особливе занепокоєння викликає ситуація в сільській місцевості. Ці обставини, з одного боку, зумовлюються низьким рівнем фінансування культурних закладів та установ, відсутністю необхідних матеріальних стимулів у працівників, зайнятих у даній сфері та органах управління, а з іншого, – поширенням низькопробної, так званої масової, культури. Виявлено, що найменш ефективним є вплив центральних та регіональних органів влади на культурні процеси. Найбільш дієвим визнано вирішення проблем культури на рівні районних органів влади. Саме вони безпосередньо усувають більшість негараздів в межах рамочних умов, створених на рівні вищої законодавчої та виконавчої влади.

Існуюча структура органів управління сферою культури потребує запровадження системи заходів щодо її вдосконалення. Визначено, що одним із факторів негативних наслідків реформування соціально-економічної сфери є суттєве відставання перетворень у державному управлінні від процесів, що відбуваються в матеріальній і соціальній сферах. У той же час, як свідчить аналіз, одним із головних недоліків у функціонуванні системи державного управління є паралелізм і дублювання. Крім того, процес розвитку національної культури не повинен протікати в умовах жорсткого тиску з боку органів управління. Навпаки, важливо забезпечити поступовість і виваженість впливу держави на сферу культури і мистецтва, що потребує високої професійної компетентності управлінців сфери культури як на місцевому, так і на центральному рівнях.