| summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості досліджуваної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, виявлено наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.
У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державного регулювання рекреаційної сфери Карпатського регіону” визначено, що актуалізація державно-управлінської діяльності в рекреаційній сфері Карпатського регіону України відбулася одночасно з поглибленням системної кризи в суспільстві, що проявилася в економіці, політиці, соціальному житті, культурі. Ситуація ускладнюється систематичними маніпулюваннями в управлінні майном курортних підприємств, активним розвитком недержавних форми власності в складових сфери рекреаційного обслуговування без урахування комплексності створення такого товару, як рекреаційно-туристичні послуги.
Наявність на території Карпатського регіону великої кількості сучасних санаторно-курортних і готельних комплексів та унікальних туристичних маршрутів дає підстави стверджувати, що туризм і оздоровлення є важливими об’єктами державного управління.
Сьогодні рекреація й туризм розглядаються як специфічний сектор національної економіки, невід'ємна складова соціально-економічної політики держави і регіонів. Саме з таких позицій визначається розвиток цього сектору національної економіки в Законі України "Про туризм", Указах Президента України "Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року" та "Про деякі заходи щодо розвитку туристичної й курортно-рекреаційної сфер України", Державній програмі розвитку туризму на 2002–2010 роки.
Рекреація і туризм розглядаються як національне явище сфери реалізації прав і потреб людини в системі його життєзабезпечення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, поняття здоров'я трактується не тільки як відсутність захворювань або обмежень працездатності, а ще і як стан повного фізичного, психічного й соціального благополуччя. Дослідження фахівців США, Японії, Ізраїлю, Франції, Росії доводять, що здоров'я людини залежить насамперед від якості життя.
Значну роль у підвищенні якості життя відіграють рекреація й туризм, оскільки саме вони дають потужний поштовх для активного повноцінного життя людини.
Наявність лікувальних природних ресурсів і сприятливого клімату є однією з найважливіших умов розвитку туризму й рекреації. Так, на базі використання мінеральних і термальних вод та інших бальнеологічних ресурсів тільки на території Карпат функціонує 62 санаторії, 16 пансіонатів, 52 санаторії-профілакторії, 130 будинків відпочинку, в яких протягом року можуть поліпшити своє здоров'я до 800 тис. чоловік. Світову популярність мають такі курорти, як Трускавецький, Моршинський, Слов'янський, Бердянський та інші.
Дослідження дають підстави зробити висновок про те, що для Карпатського регіону, де територіально чітко поєднуються рекреаційно-курортні і туристичні ресурси виправданий пріоритетний розвиток рекреації й туризму.
Відповідно до досліджень, цільовим призначенням елементів сфери (медико-біологічних, соціальних, економічних, культурно-пізнавальних, спортивно-оздоровчих, інтеграційно-комунікативних) є задоволення духовних і фізичних потреб людей у системі їхнього споживання. На основі єдиного функціонально-цільового критерію санаторно-курортна мережа, туризм і сфера відпочинку можуть бути інтегрованими в єдину рекреаційну сферу.
Необхідність інтегрування окремих видів рекреаційної діяльності в сучасних умовах обумовлена також посиленням ролі підприємництва. Об'єднані загальною метою й спрямованістю, такі види діяльності, як санаторно-курортна, лікувально-оздоровча, туристична, спортивно-фізкультурна, культурно-дозвільна, набувають основних ознак підприємницької діяльності, а саме: затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися в рамках кожної з них; самостійний вибір нових напрямів діяльності в межах, дозволених законодавством; необхідність прояву ініціативи; наявність ризику припинення діяльності, у тому числі через неспроможність; пошук нових джерел фінансування при значному зниженні державного.
Можливість об'єднання різних видів рекреаційної діяльності в один об'єкт пояснюється й загальними характеристиками: безпосередньою спрямованістю на забезпечення конституційних прав громадян на відпочинок, охорону здоров'я; наявністю матеріально-технічної бази; використанням коштів державного або місцевого бюджету як основного джерела фінансування; застосуванням однакових методів і засобів державного регулювання; забезпеченням кінцевого результату діяльності у вигляді виробництва, наданням послуг з відновлення фізичних і духовних потреб людини.
Для визначення рекреаційної сфери як об’єкта державного регулювання на регіональному рівні необхідно ввести поняття рекреаційно-курортного й туристичного господарства. До рекреаційно-курортного й туристичного господарства відносяться, по-перше, установи, що здійснюють властиві їм рекреаційні, курортні й туристичні послуги; по-друге, підприємства інших галузей, які безпосередньо обслуговують рекреантів (засоби розміщення, підприємства торгівлі, громадського харчування, зв'язку, транспорту, комунальних і побутових послуг, а також промислові, що виробляють товари рекреаційно-туристичного асортименту, тощо). Базовою складовою рекреаційної сфери є санаторно-курортні установи.
Таким чином, рекреаційна сфера – це комплекс взаємодіючих підприємств і організацій, що експлуатують територіально-ресурсний потенціал для задоволення рекреаційно-туристичних потреб населення з метою одержання доходів, які забезпечують функціонування й розвиток цього господарства.
Основу функціонування рекреаційної сфери становить низка факторів, зокрема, наявність: комплексу ресурсів – природних, культурно-історичних, фінансових, трудових, матеріальних, технічних; комплексу рекреаційних підприємств і підприємств інфраструктури, що безпосередньо експлуатує такі ресурси з метою виробництва рекреаційно-туристичних послуг; комплекс підприємств і організацій, що займаються охороною й нагромадженням ресурсного потенціалу; нормативно-правових механізмів регулювання діяльності всього складового рекреаційно-курортного й туристичного господарства на різних рівнях (державному, регіональному, місцевому); органів управління, які координують функціонування, визначають стратегію й тактику розвитку господарства з метою максимального задоволення рекреаційних потреб населення.
Необхідно констатувати, що одне із центральних місць, які визначають ефективне функціонування рекреаційної сфери, належить рекреаційним ресурсам. Узагальнюючи існуючі в науковій літературі визначення, під рекреаційними ресурсами слід розуміти сукупність природних, історико-культурних, матеріально-технічних і соціально-економічних ресурсів, які можуть бути використані для задоволення рекреаційних потреб населення. Окремі елементи рекреаційних ресурсів визначені законодавством у Земельному Кодексі України, прийнятому 18 грудня 1990 р., де описані землі оздоровчого, рекреаційного й історико-культурного призначення. Природно, для вирішення проблеми необхідно чітко врегулювати ці поняття на законодавчому рівні. У свою чергу, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначає рекреаційні зони як ділянки суші й водного простору, призначені для організованого масового відпочинку і туризму.
На підставі аналізу різних термінів під рекреаційними зонами доцільно розуміти території, які внаслідок якостей, властивих їм природних ресурсів (унікальність, лікувальні й оздоровчі фактори, природна привабливість тощо) при наявності відповідної інфраструктури здатні впливати на організм людини, відновлення його фізичних властивостей, здоров'я й працездатність, задоволення духовних, комунікативних, освітніх, пізнавальних, професійних та інших потреб.
Питанням нормативно-правового забезпечення рекреаційної сфери певна увага приділяється вже достатньо тривалий час (Закони України “Про туризм”, прийнятий 1995 р., “Про курорти”, 2000 р., “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, 2003 р.; Державна програма розвитку туризму на 2002–2010 роки, затверджена у 2002 р., Концепція розвитку санаторно-курортної галузі 2003 р. та інші нормативно-правові документи). Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” для надання послуг у курортній сфері підприємства незалежно від форм власності повинні мати ліцензію, що видається строком на три роки. Необхідність ліцензування в курортній сфері обумовлена тим, що санаторно-курортні послуги – це фактично медичні послуги, тобто дуже відповідальний вид діяльності. Рекреаційно-курортне й туристичне господарство є також складовою частиною сфери охорони здоров'я і тому його діяльність регламентується Законом України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”. У Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” виділено три аспекти діяльності курортів. Порядок використання ресурсів у рекреаційній сфері регламентується Земельним та Водним кодексами України.
Таким чином, рекреаційна сфера являє собою складний об'єкт правового регулювання. Чинні нормативні акти можна розділити на кілька груп: перша – спеціальні нормативні акти: Закони України “Про туризм”, “Про курорти”, “Про фізкультуру й спорт”; друга – загальні норми, що регулюють господарську діяльність: Господарський кодекс України; третя – норми окремих галузей права: про особливості оподатковування туристичної діяльності, про захист прав споживачів тощо. Тобто рекреаційна сфера є об'єктом багаторівневого правового регулювання.
Правовою основою економічного стимулювання рекреаційної сфери є відповідні статті спеціальних законів, зокрема ст.9 Закону України “Про туризм”, ст.67 “Основ законодавства України про охорону здоров'я”, ст.3 “Основ Законодавства України про культуру”, ст.3 Закону України “Про фізкультуру й спорт” тощо.
Дослідження показали, що в Україні сформувалася певна система організаційно-правового регулювання туристсько-рекреаційної діяльності. До організаційної спадщини можна віднести вертикальну підпорядкованість установ різним міністерствам, відомствам, підприємствам, організаціям при відсутності горизонтальної підпорядкованості й слабкого впливу територіального фактору управління. Така управлінська й фінансова негнучкість є основною перешкодою ефективного функціонування рекреаційної сфери.
Виходячи з існуючої ситуації, окремі процеси реформування рекреаційної сфери дотепер перебувають на початковій стадії, що характеризується майже повною відсутністю законодавчого та нормативно-правового забезпечення, неврегульованістю питань роздержавлення і приватизації нерентабельних закладів відпочинку і туризму, скороченням бюджетного фінансування соціальних програм, скасуванням пільг і дотацій на дитяче оздоровлення й відпочинок, неврахуванням специфіки дитячого оздоровлення і туризму в бюджетному, податковому, інвестиційному, фінансово-кредитному законодавстві, децентралізацією управління, руйнуванням управлінської вертикалі та майже повною відсутністю відповідних управлінських структур на місцях, нормативних актів з акредитації закладів дитячого оздоровлення і туризму, сертифікації надаваних ними послуг тощо.
Реалізація стабілізаційних заходів, поетапний перехід до ринкових відносин потребують упровадження економічних та правових механізмів регулювання економіки як на державному, так і регіональному рівні. Ці механізми, як свідчить досвід розвинених країн, передбачають централізоване державне та регіональне прогнозування, планування і програмування соціально-економічних процесів. Комбінація цих елементів, їх взаємоузгодженість визначають особливості управлінської політики держави.
З позицій системного підходу, спираючись на вітчизняні й іноземні нормативно-правові акти та наукові джерела, досвід України і зарубіжних держав, сформована загальна проблема взаємозв’язків держави і регіонів, з яких виділено наукове обґрунтування державного регулювання розвитку регіонів України.
Наукова концепція державного впливу на розвиток регіонів має базуватися на чітких дефініціях, які б адекватно відображали сутність того чи іншого явища або процесу. Отже, об’єктивною потребою є перенесення центру управління багатьма соціально-економічними процесами безпосередньо на місця і залучення до їх вирішення всіх учасників господарської діяльності. Регіональна політика держави в рекреаційній сфері повинна охоплювати такі напрями, як економічний, соціальний, демографічний, екологічний, поселенський та науково-технічний, найважливішим серед яких є економічний. Суть його полягає в забезпеченні комплексного і збалансованого соціально-економічного розвитку регіону з урахуванням наявних ресурсів, науково-технічного потенціалу та можливостей їх ефективного використання, тобто розвитку економіки регіону.
Методологічні підходи до державного регулювання рекреаційної сфери полягають у визначенні його мети, механізмів, об’єктів і суб’єктів, стратегії державної політики, принципів, методик та відповідного термінологічного апарату. Стосовно останнього вище уточнено певні терміни. Метою державного регулювання розвитку рекреаційної сфери в Карпатському регіоні є створення ефективного механізму, спрямованого на розвиток адаптивного і стійкого організаційно-економічного та оздоровчого його елементів, інтегрованого в ринкову та світову економіку, здатного виживати в умовах конкурентного середовища, створювати профілактичну та відновлювану продукцію, надавати ефективні оздоровчі й сервісні послуги, виготовляти необхідні товари курортного і туристичного попиту, спрямовані на максимальне задоволення духовних та фізичних потреб населення України, забезпечення на цій основі комплексного розвитку території та її соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги.
Найбільш узагальнено механізм державного регулювання розвитку рекреаційної сфери може мати вигляд єдності і взаємодії п’яти основних структурних блоків: науково-інформаційне забезпечення, нормативно-правові акти, ресурсний потенціал, організаційно-економічний механізм, рекреаційна культура населення. Науково-інформаційний блок фіксує факти рекреаційних послуг, визначає причини їх неефективності і подає органу державного управління матеріалу про можливі методи вирішення проблеми. Органи управління через відповідні нормативно-правові акти (рішення) вносять необхідні корективи та активізують основні цілереалізуючі ланки – ресурсний потенціал, організаційно-економічний механізм, систему формування рекреаційної культури населення.
Отже, в широкому розумінні механізм державного регулювання розвитку рекреаційної сфери можна визначити як систему цілей і дій, спрямованих на реалізацію інтересів держави стосовно рекреаційної сфери регіонів та внутрішніх інтересів власне регіонів за допомогою методів, що враховують історичну, етнічну, соціальну, економічну та екологічну специфіку територій.
З наведеного визначення випливає, що об’єктом державного регулювання розвитку рекреаційної сфери є весь спектр соціально-економічних процесів, що відбуваються на конкретній території, а суб’єктами є люди, природа і всі суспільні інститути, що забезпечують взаємодію між ними. Отже, проблема суб’єктивізації державного регулювання розвитку рекреаційної сфери трансформується в проблему представлення інтересів населення в органах законодавчої та представницької влади різних рівнів, які реалізовані також через сформовані ними виконавчі структури. Звідси випливає взаємозв’язок і нерозривність між поняттями держава, влада і політика.
Наступне принципове завдання – визначення місця і ролі рекреаційної сфери в системі соціально-економічних пріоритетів регіонального розвитку. Необхідно вибрати варіант, за яким рекреаційна галузь визнається як пріоритетна сфера перспективного розвитку регіону з чіткою політикою стосовно неї, що займає відповідне місце на всіх рівнях державного управління, яке через різні форми сприяння стимулює підприємницьку активність у сфері бізнесу. У таких випадках рекреація дала б своєрідний поштовх практичним діям в інших сферах, безпосередньо з нею не пов'язаних. Таким чином, можна стверджувати, що рекреація, крім прямої економічної вигоди і соціальних зрушень, зробить регіон привабливим для зарубіжних інвесторів, що в нинішніх умовах дуже важливо. Цей варіант, на нашу думку, і повинен стати основним стратегічним напрямом державної політики рекреаційного освоєння Карпатського регіону.
При розробці принципів пропонується вибір цільового орієнтира, основного критерію формування рекреаційної індустрії як середнього між соціальним та економічним, який буде орієнтований на екологічну безпеку і помірно зростаючі прибутки для регіону й держави. Цей варіант ґрунтується на таких головних специфічних принципах: організація і формування індустрії відпочинку як специфічного виду товару – рекреаційних послуг; створення багатопрофільних рекреаційних центрів та монофункціональних рекреаційних територій; максимальне розширення спектру оздоровчих, культурно-пізнавальних, спортивних і туристичних послуг, послуг відпочинку тощо.
Запорукою ефективної політики, здійснюваної органами влади, є оптимальна якість системи моніторингу рекреаційної сфери регіону. Нині використовуються різні методики, насамперед з домінуванням кількісних показників: макроекономічних, соціально-гуманістичних, суб'єктивно-емоційних. Особливо складно в рамках таких методик оцінити реальний стан розвитку рекреаційної сфери регіону, можливі перспективні напрями, ефективність регіонального управління. Проблема полягає в тому, що більшість застосовуваних методик засновані тільки на кількісному (економіко-статистичному) аналізі рівня соціально-економічного розвитку регіону. Тим часом надання будь-якій кількісній методиці оцінки поточного рівня розвитку регіону більшої практичної цінності полягає в забезпеченні якісного аспекту цієї оцінки.
Для реалізації окреслених завдань потрібна чітко визначена методика, що враховує якісні особливості й умови швидкої зміни зовнішнього середовища, та оцінки його внутрішніх перспектив при перетворенні такого складного соціально-економічного об'єкта, як рекреаційна сфера регіону, що базується на кількісному (економіко-статистичному, динамічному й історичному) аналізі рівня її розвитку.
Основу системи моніторингу має становити методика, що забезпечує пізнавально-цільову структуризацію знань про внутрішні компетенції розвитку рекреаційної сфери регіону та її зовнішнє середовище. Метою такої структуризації повинно бути виявлення найбільш оптимальних компетенцій (ключових факторів успіху), використання яких забезпечує досягнення генеральних цілей розвитку. Вибір цих компетенцій здійснюється з використанням економіко-статистичного і SWOT-аналізу, актуальність і доцільність яких підтверджена історично сформованою практикою. Економіко-статистичний аналіз ґрунтується на розрахунку визначеного комплексу соціально-економічних показників на основі статистичних даних, вивчення яких дає можливість дати поточну соціально-економічну характеристику рекреаційної сфери.
Внаслідок цього визначаються актуальні проблемні сфери, т. зв. вузькі місця, шанси, небезпеки, пов'язані з досліджуваним об'єктом, з урахуванням факторів зовнішнього середовища і проблемне поле рекреаційної сфери регіону.
У другому розділі “Стан державного регулювання рекреаційного потенціалу Карпатського регіону України” зазначається, що в регіоні немає широкого, відповідно до світових стандартів і норм асортименту продуктів харчування, інформаційне забезпечення тур бізнесу перебуває на підставі стадії, не кажучи вже про проблему поганих доріг, невідповідність нормам 90% матеріальної бази туристичної сфери і напружену екологічну ситуацію. Наприклад, в екологічно небезпечних умовах знаходяться навіть курорти і курортні місцевості рівнинної та передгірської зон.
Однак певні кроки у вирішенні проблем розвитку рекреаційної сфери вже зроблено. Так, зокрема, Закарпатська, Чернівецька, Івано-Франківська та Львівська області, які об’єдналися в Раду з туризму Карпатського регіону, тільки за останній рік взяли участь у 18 європейських виставках і бренд організації вже добре знайомий відомим турфірмам Заходу. Питання підготовки кадрів також поступово вирішується: тільки у Львівській області 16 закладів різного рівня акредитації готують студентів за спеціальністю “Туризм”. Починає вирішуватись проблема сертифікації туристичних послуг: 2007 р. сертифіковано 16 львівських об’єктів розміщення. В цілому програми розвитку туризму в регіоні вже розроблені в кожній західноукраїнській області. Тільки для Львівщини програма обійдеться в 325 млн. грн., з яких 85% коштів планується залучити ззовні.
Ключовими завданнями сталого розвитку Карпатського регіону вважаються збереження і стале використання біологічного та ландшафтного різноманіття, впровадження сталого природокористування, збереження культурної спадщини і традиційних знань горян. Одним із шляхів вирішення цих питає є забезпечення умов для сталого функціонування національних природних парків у регіоні, екологічна та соціально-економічна роль яких в Україні принижувалася протягом радянського періоду.
Західний регіон України за ступенем економічного розвитку поступається іншим, насамперед індустріальному Придніпров’ю та Донбасу. Виробництво промислової та сільськогосподарської продукції у розрахунку на одну особу в регіоні є нижчим від середнього в державі. Головні причини цього недостатній рівень модернізації та аграрне перенаселення регіону.
Одним з основних напрямів регіональної економічної політики держави стало створення, спеціальних (вільних) економічних зон туристично-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець” та “Яремча”, з метою поліпшення інвестиційного клімату.
Регіональна політика держави в галузі туризму включає також державну підтримку окремих центрів рекреації, причому найчастіше вона полягає у нормативно-правовому забезпеченні сприятливих умов для розвитку таких центрів, і тільки інколи передбачає виділення бюджетних коштів на їх розбудову. Так, є кілька нормативних актів центральних органів виконавчої влади, які спрямовані на розвиток бальнеологічного курорту Східниці. На державному рівні існує підтримка окремих санаторно-курортних закладів та закладів відпочину, в яких лікуються й відпочивають діти. Є спеціальний перелік закладів такого типу, що звільнені від сплати податку на додану вартість, згідно з яким на території Західного регіону пільговий режим оподаткування при лікуванні дітей мають: у Львівській області – 23 заклади, Закарпатській – 10, Івано-Франківській – 8 закладів.
З метою поліпшення екологічної ситуації в Україні розроблено спеціальні екологічні програми. Одним із найважливіших зовнішньоекономічних чинників впливу на рекреаційну сферу заходу держави є розширення європейського співтовариства. З наслідків цього процесу слід виділити зростання ролі державного кордону як бар’єру між Україною та новими державами ЄС. Цей фактор важливий з огляду на те, що саме з прикордонних країн, зокрема Польща і Словаччини, в Західну Україну прибуває основна частина іноземних туристів. Місцеве населення загалом більш прихильно сприймає економічну інтеграцію з країнами Центральної та Західної Європи, тоді коли до зближення з Росією відноситься негативно. З боку країн Центральної та Західної Європи, насамперед прикордонних з Україною держав, також існує зацікавленість в економічних зв’язках із західними регіонами. Основу цього інтересу становлять як суто економічні міркування, так й історичні особливості розвитку суспільних відносин у Центрально-Східній Європі.
Продовжуючи дослідження проф. Шаптала О.С., який у рекреаційній діяльності виділяє три основні групи суспільних функцій – медико-біологічну, соціально-культурну та економічну, у контексті вивчення системи державного управління використано системний підхід до аналізу медико-біологічних та економічних функцій рекреаційної діяльності.
Рекреаційну сферу Карпатського регіону можна розглядати як складну систему, до складу якої входять соціальні, біологічні, технічні та інші компоненти. Діяльність органів і установ регіональної сфери рекреаційного обслуговування змінюється залежно від вимог часу, впливу факторів зовнішнього середовища тощо. Між окремими підсистемами рекреаційної сфери регіону існують різні види взаємодії – медичні, інформаційні, матеріально-технічні тощо. З погляду інформаційної взаємодії, вона являє собою кібернетичну систему, в якій можна виділити об’єкти управління (лікувально-профілактичні заклади, НДІ тощо) та органи управління (Міністерство охорони здоров’я, Головні управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій Карпатського регіону, головні лікарі лікувально-профілактичних закладів тощо).
Аналіз наукових праць Шигана Є.М. та узагальнення результатів досліджень Карамишева Д.В. дають право стверджувати, що сьогодні основними напрямами використання системного аналізу для вирішення актуальних завдань, що виникають у рекреаційній сфері, слід вважати наступні: розробка та реалізація цільових програм; довгострокових прогнозів і планів розвитку установ, служб та рекреаційної сфери в цілому; її реорганізація (формування нових спеціалізованих служб, діяльність приватних лікарень тощо); створення автоматизованих систем управління рекреаційною сферою; розподіл ресурсів; оцінка діяльності рекреаційних закладів і служб; розробка комплексної оцінки здоров’я населення; розробка наказів, інструкцій, рекомендацій тощо; виявлення причини різноманітних порушень у забезпеченні наступності, етапності та обґрунтованості лікувально-профілактичних заходів; розробка рекомендацій з удосконалення організації лікувально-діагностичного процесу.
В основу нової парадигми державної політики України в галузі охорони здоров’я необхідно покласти розуміння того, що це не збиткова, а пріоритетна та надзвичайно перспективна сфера. Перспективною видається розробка питань правового регулювання рекреаційної сфери, гармонізації національного законодавства України в галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; механізми взаємодії органів управління та лікувально–профілактичних закладів державної охорони здоров’я України з приватними медичними підприємствами тощо.
Важливим є також механізм підтримки інвестиційної привабливості рекреаційної сфери Карпатського регіону. На допомогу підприємцям створені й успішно функціонують консультативні і навчальні установи: Західноукраїнське агентство сприяння іноземним інвестиціям, УКБЦ і філії в Коломиї та Калуші, бізнес-інкубатори, регіональне агентство економічного розвитку, бізнес-центр підтримки жіночого бізнесу.
Досвід Львівської області свідчить про позитивні наслідки цілеспрямованої та ефективної діяльності місцевих управлінських органів щодо реалізації регіональної туристської політики, залучення інвестицій у галузі туризму. Для оновлення основних фондів туристської і санаторно-курортної галузі щороку залучається понад 15 млн. грн. інвестицій. Однак Програма розвитку санаторно-курортної сфери, туризму та відпочинку у Львівській області на 2003–2007 роки на теперішній час виконана лише частково. Тому в наступних роках основними механізмами залучення позабюджетних коштів на виконання програми можуть бути: надання короткострокових (від 3-х місяців до 1 року) та довгострокових інвестиційних (від 1 до 5 років) податкових кредитів з податків, які зараховуються в місцевий бюджет для підприємств, що здійснюють чи спонсорують проведення програмних заходів у рекреаційній сфері; використання норм прискореної амортизації для тих підприємств сфери туризму та рекреації, які в рамках програм здійснюють інвестиції у створення й модернізацію місць для розміщення туристів, об’єктів їхньої рекреації і розваг, у зонах пріоритетного розвитку рекреації, та для підприємств громадського харчування; надання Кабінетом Міністрів України або облдержадміністрацією гарантій інвесторам, які вкладають засоби в реалізацію інвестиційних проектів.
У третьому розділі “Засади управління охороною здоров’я населення як важливою складовою рекреаційної сфери регіону” йдеться про те, що сьогодні особливо гостро стоїть проблема поглибленого дослідження сутності та змісту системи охорони здоров’я як важливої складової соціальної політики держави в контексті спрямованості останньої на формування соціальної безпеки людини і суспільства.
Пропонується державну рекреаційну політику розглядати як систему поглядів, заходів і методів соціального, економічного, політичного, правового, екологічного та культурного характеру, що здійснюються державними органами влади у сфері рекреаційної діяльності з метою її регулювання, координації та створення відповідних умов для подальшого економічного розвитку. Рекреаційну ж діяльність слід розуміти як комплексну систему, що включає організацію та безпосереднє надання громадянам рекреаційних послуг.
Сучасні тенденції в розвитку споживання, що супроводжуються підвищенням добробуту та зміною структури споживчих пріоритетів, характеризуються різким зростанням ролі послуг у системі потреб людини. Виходячи з цього, найважливішими ознаками послуг рекреаційної сфери є наступні: невідчутність (послуги рекреаційної сфери не мають матеріальної форми, тому їх якість визначається не стільки формою або процесом її надання, скільки комплексним синергетичним ефектом трансформації цієї послуги у фізичний і духовний потенціал особистості); невіддільність послуги від джерела її утворення (кожна установа рекреаційної сфери відрізняється особливою специфічністю та неповторністю, що, у свою чергу, унеможливлює надання таких послуг за її межами); мінливість (рекреаційні послуги зазнають відчутного впливу як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, що вимагає від організації рекреаційної сфери дотримання соціальних стандартів послуги, приведення її у відповідність до потреб ринку, постійного контролю і моніторингу); незбереженість (процес досягнення бажаного ефекту від наданої рекреаційної послуги переривається в міру отримання результату); відсутність права власності (на відміну від товару, рекреаційна послуга не може бути об’єктом власності внаслідок того, що вона не має матеріальної форми та інших характерних ознак і властивостей); складність нормування (має дуже суб’єктивний характер і залежить від рівня дисципліни, прагнення й бажання учасників соціальних відносин відповідати вимогам суспільства та ринку).
Власний практичний досвід роботи та результати наукового пошуку переконують у тому, що в рекреаційній діяльності, у процесі якої надаються такі соціально значимі послуги населенню, як медичні, сьогодні існує низка важливих проблем, що вимагають прийняття принципових рішень з боку держави. Передусім це зумовлюється, на думку автора, гострою потребою в розробці нормативно-правових актів, які б стали основою розширення мережі санаторно-курортних закладів для літніх людей. Адже інвестиції в людину, розширення її потенціалу набувають стратегічного значення, а соціальний капітал, як відомо, є фундаментом економічного й політичного розвитку держави.
У Карпатському регіоні України активно розвиваються нові форми власності в рекреаційній діяльності: приватні оздоровчі заклади, акціонерні, спільні та малі підприємства, сільський туризм. Посилення конкуренції між рекреаційними підприємствами різних форм власності активізує їх діяльність, стимулює підвищення якості рекреаційних послуг і, як результат, сприяє покращенню здоров’я відпочиваючих.
Виходячи із т. зв. людиноцентристської ідеї побудови моделі суспільства, в якій людина є частиною природи, та аналізу реальних тенденцій кількісно-якісного зростання потреб населення в інтенсифікації соціальних процесів, можна зробити висновок про об’єктивно зумовлену зміну пріоритетів суспільного розвитку. Саме тому основою відтворювальних процесів, їхньою рушійною силою, а головне – кінцевою метою повинне стати розширене відтворення фізично здорової, творчо активної, вільної й політично рівноправної особистості.
Ґрунтуючись на викладеному, державна політика України щодо розвитку регіонального комплексу, забезпечення соціальної ефективності його функціонування та раціонального природокористування повинна формуватися з урахуванням передусім задоволення потреб людини, тобто орієнтуватися на практичну реалізацію пріоритетів особистісного начала як основи добробуту суспільства; на екологізацію господарювання, у тому числі на розумну політику ресурсоспоживання; у сфері матеріального виробництва й соціальної сфери – на примат випуску товарів народного споживання й послуг, що сприяють комфортності життєдіяльності й інтелектуалізації праці всіх верств населення, на практичний розвиток напрямів, які допомагають інформованості й творчій активності особистості, підвищенню її соціального статусу.
Проведені автором дослідження показали, що при формуванні ефективних управлінських рішень з боку держави в системі управління закладами санаторно-курортного забезпечення мають застосовуватися наступні принципи: реальності (при формуванні рішення потрібно виходити з цілей, які можуть бути досягнуті, реальних ресурсів у сфері санаторно-курортного обслуговування і часу, який існує для вироблення і прийняття цього рішення); збереження свободи вибору рішення або принцип неостаточних дій (свобода вибору рішення забезпечується тим, що в кожний наступний момент вироблення і прийняття рішення кількість доступних рішень з-поміж кращих, прийнятих у попередній період і близькі до оптимального, повинно бути більшою ніж одне. Це дозволяє запобігти т. зв. аварійних рішеннях при виникненні ситуації, яку неможливо передбачити заздалегідь, коли обиралося тільки одне оптимальне (квазіоптимальне) рішення; стійкості за ефективністю до можливих помилок у визначенні вихідних даних. Необхідність урахування цього принципу обумовлена тим, що використання недостовірних або неточних даних може призвести до прийняття помилкового рішення і негативних наслідків після його реалізації. Це має особливе значення для сфери санаторно-курортного забезпечення в умовах обмеженого фінансування і формування стратегії існування та розвитку структурних складових досліджуваної сфери в умовах ринкових відносин; своєчасності рішення, доцільність якого для сфери санаторно-курортного забезпечення обумовлена переважно рішеннями законодавчого характеру. Несвоєчасно прийняте рішення може призвести до втрат як фінансових, так і рекреаційних ресурсів; реалізованості, тобто рішення не повинне містити положень, які можуть призвести до зриву його виконання в результаті конфліктів, спричинених цими ж положеннями; системності: якщо за часів СРСР існувала тільки державна форма власності в усіх структурних складових сфери санаторно-курортного забезпечення, то в умовах ринкових відносин налічується кілька форм власності в досліджуваних структурних складових. Виходячи з такої ситуації, що спостерігається при формуванні управлінського рішення з боку держави, необхідно обов’язково враховувати інтереси різних власників з метою подальшого розвитку сфери санаторно-курортного забезпечення в Україні; регуляризації рішень, важливість якої обумовлена тим, що цей принцип вимагає наявності норми, відповідно до якої визначається необхідний ступінь досягнення мети завдяки прийнятому рішенню.
Управлінська технологія проблемного аналізу передбачає аналітичну роботу в наступних напрямах: формулювання проблеми як такої, що незадоволена; визначення просторових і часових меж проблеми; з’ясування типу, характеру проблеми, її основних системних характеристик (структури, функцій тощо); виявлення закономірностей розвитку проблеми, її наслідків; діагностика її принципової вирішуваності; визначення ресурсів, які необхідні для розв’язання проблеми; розроблення управлінських технологій її вирішення і власне розв’язання проблеми.
Окремим аспектом управління санаторно-курортними закладами є застосування інформаційних технологій у системі охорони здоров’я. Адже поява доступної інформації дасть змогу вирішувати питання координації політики різних відомств у галузі охорони здоров’я, суттєво підвищувати інформованість лікарів щодо новітніх ефективних медичних технологій, радикально впливати на швидкість отримання та якість інформації про стан здоров’я пацієнта, методи лікування, забезпечувати медичні заходи профілактичного і просвітницького характеру. Саме таке інформаційне середовище створить необхідні передумови для подальшого реформування системи охорони здоров’я України, покращення стану здоров’я населення, підвищення ефективності лікувально-діагностичного процесу і профілактичних заходів.
Отже, системний аналіз літературних джерел українських авторів дає підстави стверджувати, що ключовим чинником оптимізації механізмів управління галуззю охорони здоров’я взагалі та державного регулювання санаторно-курортного потенціалу України є впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я інформаційних технологій. Одним з перспективних інструментів проведення медико-соціальних і медико-екологічних досліджень є інформаційні географічні системи.
Завдання, що стоять перед системою охорони здоров'я у зв’язку з курсом України на європейську інтеграцію, обумовили збільшення попиту на медичну інформацію та необхідність реформування медичної статистики. Саме реформування має забезпечити надійність і достовірність статистичних даних для управління галуззю, задоволення інформаційних потреб щодо стану здоров'я населення та ресурсів охорони здоров'я, враховуючи необхідність вимог ВООЗ та приєднання до країн з розвиненими медичними інформаційними технологіями.
Основними напрямами реформування є: удосконалення системи статистичних показників, яка адекватно відображатиме результати діяльності закладів охорони здоров'я та економічну характеристику; створення на цій основі медико-статистичної інформаційної бази адміністративних територій (райони, міста обласного підпорядкування); удосконалення існуючих технологій формування державних і галузевих медичних інформаційних ресурсів; зміцнення матеріально-технічної бази структурних підрозділів медичної статистики; поліпшення системи підготовки і перепідготовки кадрів для служби медичної статистики; розвиток міжнародного співробітництва в галузі методології та практики медичної статистики, включаючи обмін досвідом; перехід до загальноприйнятих у міжнародній практиці методів збору, опрацювання, аналізу та розповсюдження медико–статистичної інформації; створення медико-статистичної системи, адаптованої до особливостей ринкових відносин в охороні здоров’я, до гнучкого сприйняття змін міжнародних методологій і стандартів.
Реформування системи медико-статистичних показників передбачає створення трьох блоків, які дадуть змогу характеризувати: реформування галузі; процеси економіки в охороні здоров'я, їі розвиток та ефективність; стан охорони здоров'я та її розвиток. На основі системи показників у рамках першого блоку можливо проаналізувати і відстежити наслідки реформування в охороні здоров'я, ефективність функціонування ії економіки під впливом управлінських рішень. Другий блок включає заходи щодо вдосконалення показників, які характеризують процеси функціонування галузі охорони здоров'я, передусім її ефективність. Третій блок включає статистичні показники-індикатори стану охорони здоров'я та їі розвитку.
Реформування стосується всіх аспектів медико-статистичних і соціальних показників (демографія, очікувана тривалість життя, ресурси, діяльність, стан здоров'я населення і т. ін.). Реформування системи статистичних показників передбачає реалізацію сучасних підходів до організації статистичного обліку (нові форми статистичного спостереження, звітності, відмова від показників, що втратили актуальність тощо). За таким же принципом можна підійти і до реформування інших напрямів роботи як усієї медичної галузі, так і її працівників.
У четвертому розділі “Система державного регулювання надання медичних послуг у рекреаційній сфері” визначено, що найголовнішою метою процесу управління формуванням нової генерації керівників системи охорони здоров’я України є використання їх особистісного професійного потенціалу – комплексної характеристики стосовно придатності для ролі активного суб’єкта управлінської діяльності. Діяльність сучасного керівника поліфункціональна. Це зумовлено тим, що в управлінській діяльності він постійно вирішує питання як загального, так і вузькоспецифічного характеру. У зв’язку з цим, ми повністю погоджуємося з тими авторами, які вважають, що підготовка нової генерації державних службовців має бути багатодисциплінарною і забезпечувати набуття знань з широкого спектру складних управлінських проблем. Саме такий підхід, на переконання Я.Ф. Радиша, думку якого ми поділяємо, забезпечить прихід до керівництва системою охорони здоров’я України адміністративно–політичної еліти – прошарку, що як носій найхарактерніших політико–управлінських якостей та функцій спроможний результативно вирішувати складні питання виведення галузі з глибокої системної кризи. У зв’язку з цим, важливою складовою державного впливу на формування політичної та адміністративної еліти для охорони здоров’я України є організація навчальної підготовки представників державних та адміністративних лідерів галузі.
На думку автора, управління з орієнтацією на співробітника означає: по-перше, використання управлінського стилю, який дозволяє працівникам висловлювати свою думку та брати участь у прийнятті рішень; по-друге, організацію управління, що дає можливість співробітникам брати участь в організації своєї праці (проектні групи), делегування компетенції та відповідальності; по-третє, застосування допоміжних засобів управління, таких як управління за цілями та оцінювання персоналу; по-четверте, збереження здатності організації до постійної професійної освіти та інновацій шляхом розвитку наявного персоналу та залученням нового і, по-п’яте, надання допомоги співробітникам в усвідомленні професійного змісту праці та життєвого досвіду завдяки праці, що може з успіхом використовуватись для підвищення управлінської культури керівників лікувально-профілактичних закладів України.
Отже, вітчизняна система охорони здоров’я характеризується все ширшим запровадженням ринкових механізмів, що, в свою чергу, потребує нового спеціаліста в управлінні системою – менеджера охорони здоров’я. До останніх слід віднести перш за все керівників середньої ланки, тобто начальників лікувально–профілактичних закладів та їх заступників, а також клінік і відділень та керівників структурних підрозділів. У силу своїх службових обов’язків вони здійснюють загальне керівництво організацією (системою), координують дії окремих її ланок і об’єднують зусилля підлеглих для досягнення мети й отримання високого результату. |
