Гаман М.В. Державне управління інноваційною діяльністю в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, встановлено практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Наукові засади державного управління інноваційною діяльністю” – здійснено виклад методологічних засад державного управління інноваційною діяльністю і форм реалізації інноваційної політики держави в умовах глобалізації, проведено системний аналіз наукового доробку з теми, охарактеризовано стан джерельної бази роботи й визначено напрями дослідження.

Важливо, що наукові дослідження проблем державного управління інноваційною діяльністю останнім часом розширили теоретико-методо­логічну базу. Насамперед це стосується змісту і напрямів інноваційної політики держави, закономірностей та принципів її розвитку. Цьому сприяло творче засвоєння напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених у галузі управлінської науки, екстраполяція їх на сучасні державотворчі процеси. Основам державного управління інноваційною діяльністю присвячені праці О.М.Алимова, М.Альберта, Б.М.Андрушківа, І.Ансоффа, Л.К.Безчасного, О.І.Білоцерківського, М.С.Білик, В.Г.Бодрова, Р.В.Бойка, Л.Водачек, О.Водачкової, В.М.Коллонтай, О.Є.Кузьміної, В.П.Мельника, М.Мескона, Л.Ф.Новікової, Б.Санто, О.І.Тивончук, Ф.Хедоурі та ін. Різні аспекти регіональних проблем інноваційної політики досліджені в роботах О.І.Амоши, І.В.Андела, П.Т.Бубенка, П.Ю.Буряка, О.В.Бутока, В.І.Кравця, А.С.Музиченка та інших. Механізми стимулювання інновацій та розвиток їх ринку розглядали у своїх працях І.В.Бакушевич, П.Т.Бу­бенко, Н.І.Вовчук, М.С.Данько, Т.П.Ковальчук, С.I.Кравченко, М.І.Крупка та ін. Дослідженню різних інноваційних моделей розвитку присвячені праці С.С.Арутюняна, Ю.М.Бажала, А.Є.Батюка, С.О.Білої, А.С.Гальчин­ського, В.М.Геєця, М.Х.Корецького, Д.М.Черваньова та ін. Світовий досвід регулювання інноваційної діяльності висвітлений у працях П.О.Афа­насьева, С.А.Белякова, Л.Г.Берлявського, А.Т.Богороша, С.Н.Зу­бенка, В.В.Рад­ченка та ін. Дисертант повністю погоджується з думкою провідних учених, що напрями удосконалення державного управління інноваційною діяльністю слід розробляти з урахуванням інтересів та особливостей на макро- і мікрорівнях.

Виходячи з цього запропоновано основні ознаки місії держави щодо управління інноваційним розвитком з урахуванням інтересів та особли­востей діяльності підприємств і розроблено пропозиції щодо поділу функ­цій державного управління інноваціями. Для інноваційної сфери знання місії державного управлінні є важливим з погляду розуміння змісту й на­пря­мів співпраці державних галузевих і територіальних органів управ­ління. Місія деталізує актуальну політику держави та забезпечує напрями й орієнтири для визначення цілей і стратегій різних державних інститутів.

Формулювання місії держави стосовно управління інноваційним розвитком з урахуванням інтересів та особливостей діяльності підприємств має містити такі складові:

1. Завдання держави виходячи з її внутрішньої орієнтації в соціаль­ній та економічній сферах, з її пріоритетів щодо окремих верств населення, галузей економіки, суб’єктів господарювання та форм і методів реалізації інноваційних програм. Для цього необхідно визначити конкретні галузі сфери матеріального виробництва, які є пріоритетними для втручання держави, й способи впливу на них.

2. Зовнішнє середовище щодо державних інститутів, тобто еконо­мічне, соціальне та політичне становище в державі, яке визначає робочі принципи цих державних інститутів. Безперечно, що для державного управління інноваціями провідними складовими зовнішнього середовища є сфера матеріального виробництва та соціальна ситуація.

3. Інноваційна культура всієї сукупності державних інститутів. Це передбачає створення умов ефективного використання інноваційного потенціалу (особистості, підприємства, організації) в інтересах розвитку суспільства до забезпечення максимальної виваженості в його реформу­ванні. Разом з тим не можна зводити всі ці процеси тільки до впливу інноваційної культури, поряд з нею існують могутні політичні, економічні, соціальні й інші фактори. Однак вони детермінуються станом культури в цілому і насамперед її інноваційної складової.

Розглядаючи місію всієї сукупності державних інститутів з погляду визначення основних потреб громадян, суб’єктів господарювання та їх ефективного задоволення, керівництво державних інститутів (керівництво держави, якщо ширше тлумачити діяльність таких державних органів) фактично створює прихильників певного державного устрою щодо управління інноваціями в майбутньому.

Ми розглядаємо систему функцій та методів державного управління інноваціями вже як виключно самостійну, абсолютно не подібну до “менеджменту” сферу. Незважаючи на певну подібність у назвах функцій, у їх змісті може спостерігатись цілковита відмінність. А тому починати розгляд необхідно абсолютно незалежно. По-перше, “державне управ­лін­ня” має об’єктом управління суспільні процеси, державні інституції, у тому числі й інноваційну сферу, на відміну від управління людьми у “ме­­неджменті”. По-друге, для державного управління інноваціями еко­но­мічний інтерес має приватний характер, тобто він притаманний лише дер­жавним службовцям як найманим працівникам. По-третє, до складу мож­­ли­вих об’єктів державного управління інноваціями входять: соціальна сфера, економіка, фінансова сфера. По-четверте, суб’єктом управління висту­пають державні органи управління та їх представники в особі державних службовців, а не вищий керівний орган або окрема керівна особа.

Виходячи з викладеного вище, а також з наступних міркувань можна запропонувати відповідний поділ на загальні та спеціальні функції державного управління інноваціями. До складу загальних функцій дер­жавного управління можна зарахувати: державне нормування; державний контроль і моніторинг; державне прогнозування й планування; державне стимулювання; державне регулювання та координування. До складу спеціальних функцій державного управління – державне регулювання еко­номіки; державний фінансовий контроль.

На сьогодні Україна представлена на світовій арені як країна з низьким життєвим рівнем громадян, що не становить конкуренції провідним державам у жодній галузі й придатна лише на роль споживача низькосортної продукції та постачальника напівоброблених сировинних товарів – чорних металів та деяких видів хімічної продукції. Досвід років ринкової перебудови в Україні показав, що просте запо­зи­чення теоретичних досягнень та організаційних рішень від тих країн, де ринкова економіка ефективно працює століттями, ще не гарантує успіху.

Нас не може втішати не таке вже значне відставання від Польщі та Угорщини – не так давно ці країни відставали від України, мабуть, не менше, ніж сьогодні Україна відстає від Франції. Наша держава за роки незалежності взагалі не збільшила своєї участі в єдиному ритмі світового прогресу, нібито відмежовується від нього.

З огляду на великий нагромаджений потенціал наукових розробок у сфері озброєнь, який виявився незатребуваним в умовах державної неза­лежності і фактичного воєнного нейтралітету України, слід вести цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність з метою пошуку зовнішніх ринків для реалізації продукції українського ОПК, яка в іншому разі не знайде збуту. Сучасне виробництво вимагає значних витрат на науково-технічні розробки, впровадження їх результатів, і в багатьох випадках цей тягар є непосильним для окремих суб’єктів господарювання в умовах жорсткої конкуренції.

Щоб дійсно зайняти відповідне місце серед розвинутих держав, треба повністю відповідати сучасним світовим вимогам науково-техно­логічного рівня продукції, що виробляється. Його не можна кардинально підвищити, спираючись на малі підприємства та індивідуальний бізнес. Необхідно звернути увагу на структуру національного виробництва, місце в ньому великих підприємств, здатних іти в ногу з технічним прогресом. У нашій державі з перших років незалежності надмірно активно, на наш погляд, під прапором антимонополізму відбувається боротьба з кон­центрацією вироб­ництва. Скоріше за все у суспільній свідомості надто міцно закріпилося уявлення про будь-яку монополію як зло, а вже про транснаціональні монополії – як про зло абсолютне.

Час довести до суспільної свідомості думку, що не дрібний бізнес приведе Україну в рівноправне членство у світовій спільноті. Проведений аналіз товарної структури українського експорту свідчить, що позиції, які має Україна на світовій арені, забезпечують їй великомасштабне вироб­ництво. Активний розвиток інноваційної діяльності можливий лише за активної державної підтримки.

У розділі наголошується, що треба остаточно визначитися, в яких науково-технічних сферах Україна здатна утримати успадковані досяг­нення і нарощувати їх, а які слід поставити на другий план чи взагалі згорнути. З цією метою необхідно здійснити глибокий і реалістичний порівняльний аналіз наявних досягнень та подальших перспектив у кожному напрямі. Покладатися варто не на оптимістичні заяви самих дослідників, а на оцінку незалежних і кваліфікованих експертів, здатних мислити загальнодержавними кате­горіями. Лише після здійснення такого вибору можна досягти ефективного використання державних коштів – чи то прямим фінансуванням наукової діяльності, чи то закупівлею її результатів за державним замовленням. Цілком зрозуміло, що таке рішення в будь-якому випадку зашкодить цілим напрямам і науковим колективам, підтримку яких припинить держава, але його прийняти потрібно – в іншому разі деградують одночасно всі науково-технічні дослідження.

Україна на шляху інноваційного розвитку має розраховувати пере­важно на власні сили. Благодійна допомога та співробітництво з між­на­родними організаціями не дають очікуваної користі. Навіть застосовуючи досвід інших країн, слід робити це не в порядку виконання порад, тим більше вказівок зарубіжних фахівців і установ, а після докладного вивчення його придатності для українських умов.

Належним чином не враховано досвід інших країн, які так само довірливо поставилися до зарубіжних порад і зазнали краху, як, наприклад, Аргентина. У жодній галузі України, в які навіть вкладався іноземний капітал, не відбулося технологічних зрушень. Як результат, у структурі експорту домінують продукція та послуги сировинних галузей із низьким рівнем технології переробки, що не відповідає міжнародним стандартам.

У другому розділі – “Формування інноваційного типу розвитку еко­но­міки” – досліджується необхідність державної підтримки інновацій і акцентується увага на пріоритетних напрямах цього процесу – створення нових інноваційних інституцій та фінансування інноваційних розробок.

Україна не має іншої можливості повернути місце серед авангарду світового поступу, ніж перейти на інноваційний шлях розвитку, досягти зростання обсягів виробленої продукції та підвищення її конкуренто­спроможності не шляхом збільшення витрат ресурсів, а за рахунок активного використання нових знань та їх матеріалізованих результатів. Цей шлях полягає в безперервному оновленні спектра товарів і послуг, що пропонуються на ринку, а також технологій їх виробництва. Інноваційний шлях забезпечить постійне зменшення енерго- та ресурсоємності одиниці продукції, збільшення продуктивності праці. Сподівання на те, що інно­ваційна модель розвитку сформується лише під впливом ринкових замовлень і механізмів, на нашу думку, виявилася марною. Необхідно на основі концентрації зусиль усього суспільства свідомо й цілеспрямовано будувати ефективно діючу систему державного управління інноваціями, яка була б спрямована на формування в суспільстві потреб у різноманітних інноваціях, а також організацію підтримки вирішення проблем їх вироб­ництва та збуту. Названа система сприятиме підвищенню стабільності та безперервності інноваційних циклів “проблема – дослідження – розробка – виробництво – використання”, а також, що важливо, забезпечуватиме своєчасне врахування соціально-економічних наслідків від нововведень.

Державна підтримка інновацій має здійснюватися шляхом:

–        визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального рівнів;

–        формування й реалізації загальнонаціональних, регіональних, місце­­вих та галузевих інноваційних програм;

–        удосконалення нормативно-правової бази та економічних меха­нізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності;

–        захисту прав та інтересів суб’єктів інноваційної діяльності;

–        фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

–        стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

–        встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності;

–        підтримки функціонування й розвитку сучасної інноваційної інфра­структури.

Зазначені заходи тісно пов’язані один з одним, проте на особливу увагу, на нашу думку, заслуговують два з них (визначення й підтримка пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального рівнів), які по праву можуть претендувати на роль основних у процесі запровадження інноваційної моделі розвитку. Інші лише конкретизують їх зміст та сутність.

За наявності позитивних передумов головним чинником негативних тенденцій розвитку інноваційного потенціалу України є відсутність виваженої науково-технічної політики як на рівні держави в цілому, так і на всіх рівнях організації всього економічного життя. Інноваційна діяльність, тим більше така, що поширюється на міждержавний рівень, може бути ефективною лише за наявності чітко працюючої системи державного управління нею, стабільного правового поля, яке регламенту­ватиме права, обов’язки та “правила гри” суб’єктів інноваційної діяль­ності, створюватиме умови для її стимулювання. Необхідною умовою інноваційного розвитку економіки є забезпечення засобами державної політики тісного взаємозв’язку між усіма складовими суспільного життя, органічне включення до неї інноваційних факторів, поєднання ринкових перетворень з активним використанням наукових знань, високих техно­логій та інформації як головних джерел економічного зростання.

Вирішенню цих проблем може сприяти створення на вищому державному рівні науково-координаційної установи, підпорядкованої Президентові України і Президентові Національної академії наук України. Такою установою міг би стати Національний інститут науково-технічної та інноваційної політики при Раді національної безпеки і оборони України та Національній академії наук України.

Функціями запропонованої установи можуть бути:

–        забезпечення постійного моніторингу стану науково-техно­ло­гічного та інноваційного розвитку України;

–        аналіз ефективності державного регулювання в науково-техно­логічній та інноваційній сфері;

–        розробка науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень у сфері науково-технологічної та інноваційної політики;

–        виконання довго- та середньострокових прогнозів науково-техно­логічного та інноваційного розвитку України, у тому числі розробка комплексних прогнозів на довгостроковий період;

–        підготовка пропозицій щодо застосування прогресивного досвіду розвинутих країн у науковій, технічній та інноваційній сферах;

–        організація підготовки щорічної “Державної доповіді про стан науково-технологічної та інноваційної сфери України, тенденцій і перспектив її розвитку”;

–        інформаційно-аналітичне та організаційно-технічне забезпечення роботи Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України, Міжвідомчої комісії з питань науково-техно­логічної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України, Міжвідомчої ради з координації фундаментальних досліджень при Національній академії наук України;

–        наукова розробка та експертиза проектів законодавчих актів, які стосуються науково-технічної та інноваційної сфери;

–        підготовка й підвищення кваліфікації державних службовців з питань організації інноваційної діяльності;

–        здійснення науково-просвітньої роботи для відповідного сприй­няття стратегії інноваційного розвитку, усвідомлення виняткової ролі науки та інноваційної діяльності в соціально-економічному й національно-культурному відродженні України науковцями, підприємцями, фахівцями-управлінцями та широкими верствами населення.

Суттєвим чинником, що стримує інноваційний процес у нашій державі, є відсутність належного фінансового забезпечення інноваційної діяльності, неготовність менеджменту до активних дій у цій сфері, руйнація зв’язків розробників нововведень з виробництвом, а також занепад стимулювання в науці. Немає належного бюджетного фінан­сування фундаментальних наукових досліджень і похідних від них практичних розробок, воно здійснюється “від досягнутого”, за залишковим принципом і в мізерних обсягах, відповідно, відсутні й належні умови та стимули до впровадження новітніх технологій і продуктів у безпосереднє виробництво. Зовсім не використовується таке джерело, як нагромаджені державою валютні резерви.

Активізація інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні суттєво залежить від рівня політичної та економічної стабільності в суспільстві, ефективності чинної законодавчої бази, рівня лібералізації зовнішньо­торговельного режиму, наявності розвинутого фондового ринку та ефективної ринкової інфраструктури, надійної системи страхування інвестиційних ризиків, платоспроможності конкретних українських підприємств, сприятливості податкового, митного та валютного режимів, своєчасного та об’єктивного висвітлення особливостей суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в Україні тощо. Проблеми залучення інвестицій актуалізуються в контексті загострення конкуренції на ринках капіталу.

У третьому розділі – “Механізми державного регулювання іннова­ційної діяльності” – розглянуто причини відсутності попиту з боку підприємств на наукові досягнення та на застосування власного інноваційного потенціалу. При цьому головна увага зосереджена на зміні інноваційної політики держави в напрямі створення ефективно діючої нормативно-правової бази забезпечення інноваційної діяльності.

Основними причинами відсутності попиту з боку підприємств на наукові досягнення та на застосування власного інноваційного потенціалу є збитковість виробництва, особливо високотехнологічного та науко­ємного, порівняно з торговельно-посередницькою та банківською діяль­ністю, фінансові спекуляції; орієнтація на імпорт кінцевого продукту замість організації його виробництва в Україні; традиційна зневага до професії інженера та інженерної діяльності з боку керівників державного й приватного секторів виробництва, їх орієнтація на імпорт технологій.

Для усунення цих перешкод слід так змінити податкову систему, щоб розробляти нову продукцію та технології було б прибутковіше за безпосереднє виробництво, а виробництво, у свою чергу, стало прибутко­вішим за торгівлю, торгівля – прибутковішою за банківсько-фінансову діяльність. Наразі маємо протилежне співвідношення між цими видами економічної діяльності.

Варто також орієнтувати митну політику таким чином, щоб імпорт передового технологічного обладнання, яке не виробляється в Україні, приладів, матеріалів і реактивів для наукових досліджень, науково-технічної літератури, інформаційних матеріалів не обкладався митом та ПДВ. Слід заохочувати імпорт дешевої сировини, яка не добувається в Україні, і гальмувати імпорт застарілих товарів та технологій (наприклад, автомобілів, які були у використанні, демонтованих виробничих ліній тощо). Митна політика має заохочувати експорт товарів з великою часткою доданої вартості і гальмувати експорт товарів з низьким вмістом доданої вартості (непереробленої сировини). Варто встановити мінімально дозволений відсоток доданої вартості в експортованому товарі, і в разі порушення цього правила зобов’язати українського експортера сплатити додатковий податок, який підвищив би ціну товару на суму, що збільшує додану вартість до дозволеного мінімуму.

Необхідно запровадити матеріальне заохочення до інновацій, включаючи підтримку і стимулювання попиту споживачів на наукоємну продукцію, зокрема шляхом надання податкових та інших пільг, у тому числі через лізингові механізми; оцінювання вартості інновацій з урахуванням вимог міжнародних стандартів та світового рівня цін; прийняття чітких методик з оцінювання державних інвестицій у різних сферах інноваційної діяльності.

Потрібно розширити систему сертифікації та контролю за якістю інноваційної продукції. При цьому контролювати не лише відповідність продукції оголошеним технічним умовам на неї, але й відповідність вітчизняних технічних умов і стандартів світовому рівню аналогічної продукції, у заздалегідь проголошеному плановому порядку підвищувати рівень вимог до технічного рівня.

Створити умови для впровадження технологій безперервної інформа­ційної підтримки життєвого циклу виробів, стимулювати впровадження на підприємствах інформаційних технологій у галузі управління, включаючи інноваційні потоки.

Реалізація ефективної інноваційної політики мала б бути результатом спонукання керівників і власників підприємств до пошуку інженерів-розробників та інших інноваторів. Промислові підприємства для поліпшення економічних показників змушені були б шукати інноваційні винаходи та систематично замовляти наукові розробки. Самі умови економічної діяльності змусили б великі підприємства створювати та підтримувати власний інноваційний потенціал: прикладні науково-дослідні інститути, конструкторські бюро, лабораторії, інженерні центри тощо, а також залучати на довготермінових засадах потенціал вищої школи та прикладних інститутів Національної академії наук України.

Економіка, що зростає, вимагає зміни підходів економічної політики, переходу від обмежувального регулювання періоду фінансової стабілізації до активного підтримування позитивних тенденцій, що на­мітилися. Економічне пожвавлення, що спостерігається в Україні з 2000 р., стало не підтвердженням правильності економічної політики держави, а наслідком впливу зовнішніх факторів (а саме – зростання експорту), воно так і не створило в Україні осередків розвитку, які здатні були б існувати без зовнішнього підживлення. Кошти, отримані національною економікою в період сприятливої кон’юнктури для експорту, були “проїдені” галузями-експортерами і не були використані ні на інвестиції в більш технологічні сфери, ні навіть на технологічну модернізацію й інноваційний розвиток головної експортної галузі – гірничо-металургій­но­го комплексу. Справжній економічний розвиток розпочнеться лише тоді, коли стимули до розвитку та необхідні для нього фінансові ресурси з’являться у функціонуючого капіталу. Можна сподіватися, що венчурне фінансування стане невід’ємним атрибутом наших фінансових відносин.

За останні роки в Україні зроблено певні кроки в напрямі створення ефективно діючої нормативно-правової бази забезпечення інноваційної діяльності. Проте в цілому правова основа такої діяльності залишається недосконалою. Насамперед потрібно чітко визначити межі та форму участі держави у вирішенні проблем стимулювання й підтримки інновацій. Створення узгодженої правової системи передбачає гарантування: зако­но­давчого визначення науково-технічної стратегії, спрямованої на розбудову інноваційної моделі розвитку економіки та суспільства; врегулювання питань формування інфраструктури забезпечення інноваційної діяльності, а також сучасної інформаційної індустрії обслуговування інвесторів і споживачів інноваційної продукції; вирішення проблем інтелектуальної власності, винахідництва та патентно-ліцензійної роботи, оцінювання та оплати інтелектуальної праці, діяльності науково-дослідних організацій, технопарків, інших інноваційних підприємств; забезпечення існування контрактно-конкурсної системи розробки та реалізації інноваційних проектів; стимулювання міжнародного співробітництва у сфері інно­ва­ційної діяльності, зовнішньоекономічної та спільної з іноземними парт­не­рами науково-підприємницької діяльності тощо.

Органам державної влади доцільно активізувати заходи, спрямовані на розробку та прийняття на рівні закону стратегії інноваційного розвитку України. В основу Концептуальних засад стратегії економічного та со­ціаль­ного розвитку України мали б бути покладені такі напрями розвитку:

–        створення економічних стимулів та інституційного режиму для заохочення й ефективного використання досягнень науки в усіх секторах національної економіки;

–        розбудова ефективно діючої інноваційної системи, що об’єднує компанії, дослідні центри, університети, венчурні підприємства тощо;

–        здійснення якісних перетворень в освіті з можливістю отримання для всіх якісної та безперервної освіти на основі об’єднання зусиль державних та благодійних фондів;

–        формування динамічної інформаційної інфраструктури та конкурентного інформаційного сектора економіки.

У четвертому розділі – “Збереження та нарощення інноваційного потенціалу економіки” – розроблено стратегію збереження та розвитку науково-технічного й інноваційного потенціалу країни, обґрунтовано напрями державного регулювання і стимулювання розвитку ринку інновацій.

Державне регулювання і стимулювання розвитку ринку інновацій має здійснюватися шляхом: збільшення частки наукоємного виробництва і сфери ділових послуг; економічної організації суспільства за рахунок появи венчурних елементів, посилення горизонтальних зв’язків, зрушень у структурі різних форм власності в напрямі домінування колективних акціонерних форм власності змішаного типу, гнучкого управління, надання переваги непрямим методам регулювання над прямими; урахування здатності нації до прогресу; підвищення рівня життя населення, освіти й охорони здоров’я, вирішення проблем зайнятості за рахунок створення нових високооплачуваних робочих місць; зменшення використання невідновних ресурсів і шкідливих викидів шляхом раціоналізації структури виробництва й споживання, а також поширення рециклічних технологій; активізації міжнародного науково-технічного співробітництва і глобальна конкурентоспроможність національної економіки; зовнішньої (здатність протистояти будь-якому диктату ззовні, пов’язаному з обмеженням доступу до передових технологій, розривом основних сформованих технологічних ланцюгів, для зміцнення оборо­ноздатності країни) і внутрішньої (запобігання катастрофам, стихій­ним лихам, терористичним актам, іншим протиправним діям на основі використання науково-технічних досягнень в антигромадських цілях) безпеки держави.

Інноваційна політика держави має виходити далеко за межі науково-технічного прогресу (НТП) і стати засобом здійснення широкого кола змін у суспільстві, тобто пов’язувати заходи в межах державної науково-технічної політики із заходами в рамках соціальної, військової, економічної й екологічної політики. Тому інноваційну політику слід водночас вважати складовою і науково-технічної політики, і загальної політики держави. Це широке визначення практично виправдано лише при формуванні соціально-ринкового господарства за рахунок активного державного регулювання.

Під інноваційною політикою слід розуміти складову державної науково-технічної політики, яка основну увагу приділяє державному впливу на процеси виробничого освоєння нововведень (тиражування) і їх реалізацію. Це визначення практично виправдано у процесі реалізації політики державного дерегулювання (за досвідом США, Великобританії, Японії). Саме при дерегулюванні інноваційну політику уряду спрямовано тільки на забезпечення сприятливих умов (інноваційного клімату) комерціалізації використання науково-технічного наробку, на всіляке заохочення приватної ініціативи, необхідність відновлення техніки, технології, асортименту продукції для підвищення конкуренто­спромож­ності, забезпечення переходу до “самоорганізації” інноваційного процесу.

Державна інноваційна політика має бути системною складовою загальної політики, а не тільки науково-технічної чи промислової. При цьому змістовно для охоплення стадій інноваційного процесу вона має ґрунтуватися на синтезі політики “технологічного поштовху” (на почат­кових стадіях інноваційного процесу), “орієнтації на попит” (для фінішних стадій інноваційного процесу, починаючи з прикладних досліджень), “соціальної орієнтації” (з метою мінімізації соціальних витрат НТП і формування соціально-політичного консенсусу у вирішенні питань інноваційної політики) і довгострокової політики “соціально-економічної трансформації” (на основі концепції “бачення” динаміки очікуваних віддалених наслідків для вироблення й корекції стратегій розвитку).

Державна інноваційна політика має спиратися на наукові принципи макроекономічного регулювання інноваційного процесу і ринку інновацій. На сьогодні існують протиріччя між необхідністю в колективних формах наукових досліджень, розробок, нововведень і принципами “вільного” підприємництва, що реалізуються в Україні. Протиріччя між новими формами інноваційної кооперації і принципом свободи конкуренції, звичайно, є, але воно не антагоністичне і, як свідчить практика закордонних країн, вирішується завдяки двом обставинам. Перша – це обме­ження колективних досліджень і нововведень так званою “до­конкурентною” стадією робіт. Спільно зважуються фундаментальні наукові проблеми, досліджуються нові фізичні ефекти і способи їх використання, виробляються принципові технічні рішення, створюються макети і прототипи, експериментальні стенди й комплекти устаткування для апробації нових технологій, а не конкретна ринкова продукція. Мета кооперації – підняти на новий, більш високий щабель загальний технічний рівень певної галузі чи підгалузі економіки. Тому спільні дослідження впливають не на конкуренцію між учасниками, а на конкуренто­спромож­ність кожного з них, підвищують її і тим самим, по суті справи, підсилюють і конкуренцію, але на іншому, загальними зусиллями досягнутому рівні.

Друга обставина полягає в тому, що колективні дослідження приватними фірмами організовуються не замість власної дослідницької бази і не на шкоду їй, а лише поряд з нею і на додаток до неї. Скорочення витрат на власні дослідження не спостерігається, навпаки, вони зростають. Технічний прогрес підірвав “самодостатність” навіть найбільших корпорацій і об’єктивно спонукає їх до пошуку зовнішніх джерел нововведень, у тому числі до кооперативних досліджень і розробок. Поява таких форм є прямою і найбільш ефективною відповіддю на специфічні вимоги сучасного етапу НТП. Це нове для ринкового господарства явище означає певне зрушення у філософії економічного розвитку.

Якщо кооперативні форми досліджень і розробок дають позитивний ефект, то, здавалося б, логічно очікувати їх швидкого зростання і перетворення в провідну, а то й панівну форму організації промислових досліджень. Однак настільки прямолінійна логіка в цьому разі не спрацьовує і здатна лише довести конкретну істину до абсурду, кооперація суб’єктів науково-технічного розвитку ефективна і прогресивна доти, доки вона не призводить до підриву конкурентних відносин між цими суб’єк­тами, не створює умов для появи монополізму пов’язаного з ним застою. Такого типу тенденції в кооперативних дослідженнях і розробках, що виходять на певний рівень з вагомою участю держави, теж наявні. І вони ставлять певну межу доцільним масштабам використання колек­тивних форм. Немає необхідності окреслювати цю межу в системі господарства, заснованій на приватній власності і ринкових відносинах, за наявності антимонопольних бар’єрів у сфері виробництва і розподілу вона вияв­ляється та коректується автоматично. Поки зазначені наріжні основи зберігаються, інноваційна кооперація ніяких негативних наслідків не викликає, а, навпаки, є адекватною відповіддю на умови науково-технічного розвитку, що змінюються. Резерви її далеко не вичерпані ні в національному, ні тим більше в інтернаціональному масштабі. Тому перші десятиріччя XXI ст., цілком імовірно, стануть періодом подальшого розвитку кооперативних форм досліджень і розробок, удосконалення таких форм, появи нових їхніх варіантів і різновидів.

Україна має сформувати і реалізувати нові цілі й принципи інноваційної політики, власні пріоритети в цій сфері. Форми державної підтримки повинні бути різними стосовно наукової й інноваційної діяльності.

При цьому нові форми підтримки науки й інновацій мають формуватися за рахунок розвитку регіональних структур, взаємовигідного партнерства великих і дрібних підприємців, інноваційної кооперації центрального уряду й адміністрацій регіонів з науково-дослідними організаціями і приватним бізнесом. Для інтенсифікації ефективного розвитку інтеграції науки й виробництва необхідно активізувати реалізацію державних науково-технічних програм, діяльність інноваційних консорціумів, асоціацій, кооперативних дослідних центрів, центрів інже­нерних досліджень, реалізацію програм підтримки малого інноваційного підприємництва, реформи антимонопольного регулювання щодо колек­тивних форм наукових досліджень, розробок і нововведень.

Варто створити регіональні органи управління інноваційною діяльністю, що мають розробити регіональну політику в науково-технічній та інноваційній сферах і сформувати систему моніторингу інноваційного потенціалу, організовувати регіональну систему підтримки (включаючи фінансову) розвитку інноваційної діяльності, забезпечити створення нових робочих місць для висококваліфікованих фахівців.

У п’ятому розділі – “Стратегія інноваційного зростання еконо­міки” – запропоновано модель інноваційної активності підприємств України, досліджено ресурсно-інноваційну складову розвитку економіки, проведено прогноз інноваційного зростання за галузями економіки.

Сформовано вимоги до внутрішнього й зовнішнього середовища підприємства, орієнтованого на інноваційно-активний розвиток. Наведено основні умови й способи переходу до затребуваності інновацій еконо­мікою. Обґрунтовано експортно-наукоємну й ресурсо-наукоємну стратегії розвитку економіки.

Доведено переваги ресурсно-інноваційної стратегії, яка за сучасних умов господарювання має забезпечити послідовне збільшення глибини обробки первинних ресурсів із наступним зростанням випуску якісної кінцевої продукції на основі нових і модернізованих технологій, створених із використанням вітчизняного інноваційного потенціалу. Її реалізація дасть змогу ефективно відновити внутрішні ринки, підвищити конкуренто­спроможність продукції і сформувати в середньостроковій перспективі ефективну виробничо-технологічну структуру економіки, зменшити структурні диспропорції.

Розроблено методику розрахунків ресурсно-інноваційної стратегії на основі галузевих комплексів, що дає змогу оцінювати різні варіанти реалізації стратегії. Запровадження ресурсно-інноваційної стратегії обмежується браком інвестиційних ресурсів. Побудова моделі передбачає проведення розрахунків з урахуванням можливості перерозподілу інвести­цій між комплексами галузей і можливістю зміни коефіцієнтів між­комплексної взаємодії, що визначають тип впливу інновацій на динаміку валового внутрішнього продукту (ВВП).

На основі розробленої моделі проведено розрахунки для трьох варіантів реалізації ресурсно-інноваційної стратегії розвитку економіки: пасивний (постійні коефіцієнти міжгалузевої взаємодії, відсутній перерозподіл інвестицій), проміжний (змінні коефіцієнти, відсутній перерозподіл інвестицій) і активний (змінні коефіцієнти, можливий перерозподіл інвестицій). Діапазон коливань приросту ВВП до 2007 р. за ресурсно-інноваційною стратегією (пасивний і активний варіанти) становить від 62 до 80%. Найбільше значення на 10-й рік (2007 р.) реалізації ресурсно-інноваційної стратегії як за абсолютними показниками, так і за середніми для всіх розглянутих показників, належить активному варіанту стратегії, найменше – пасивному.

Механізм формування підтримки на державному рівні інноваційно-активної стратегії розвитку економіки має забезпечувати створення таких умов у фінансово-економічних, організаційно-правових, податкових, інституціональних, експортно-імпортних сферах і сфері технологій, які б у сукупності змушували підприємства дотримуватись активних іннова­цій­них стратегій розвитку.

Розроблена адаптована до умов ринкової економіки модель поетапної реалізації інноваційних проектів, що виконуються лінійно чи паралельно, дає змогу оптимізувати використання ресурсів, підвищити споживчі властивості й мінімізувати витрати виробництва з урахуванням перспективних обмежень впливу технології чи готової продукції.

У шостому розділі – “Організаційно-економічний механізм реалі­зації інноваційних проектів” – обґрунтовано інструменти державного управ­ління впровадженням інноваційних проектів, розроблено методику вибору й поетапної їх реалізації, проведено оцінювання ефективності інноваційних проектів.

Визначено основні завдання науково-технологічного прогнозування, що слід вирішувати при реалізації ресурсно-інноваційної стратегії: прогноз складу національних продуктів, що їх виробляє, споживає й експортує Україна; аналіз складу вироблених продуктів і діючих технологій вироб­ництва продуктів; прогнозування складу напрямів наукових досліджень і розробок, що підтримують створення нових та модернізацію діючих технологій, а також виробництво національних продуктів.

У результаті розробки прогнозу науково-технологічного розвитку економіки України запропоновано визначити: пріоритетні для вітчизняної економіки внутрішні й зовнішні ринки; наявні й потенційно конкурентоспроможні види продукції, що мають домінувати на обраних ринках; конкретні види технологій, які базуються переважно на вітчизняних технологіях і забезпечують можливість ефективного освоєння пріоритетних ринків.

У процесі реалізації ресурсно-інноваційної стратегії важливою, на нашу думку, є підтримка створення вертикально-інтегрованих компаній (ВІК) за технологічним й продуктовим принципами (промислово-фінансові групи, асоціації, концерни). Досягнення інтеграції компаній, що вибу­до­вуються в довгий технологічний ланцюг, створює можливість концентрації й перерозподілу значних ресурсів порівняно з неінтегрованими компа­ніями в аналогічному технологічному ланцюзі як на проведення науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), так і на їх освоєння й інвестиції в основний капітал. Для цього необхідно знижувати рівень податкового тиску на проміжних стадіях технологічних переділів між підприємствами, що входять до складу ВІК. Концентрація ресурсів дасть змогу більш ефективно усувати вузькі місця в технологічному ланцюзі ВІК, сформує передумови створення власних внутрішньо­корпоративних підрозділів НДДКР.

Запропонована методика послідовної й паралельно-послідовної реалізації інноваційних проектів створює передумови для цільової реалізації проектів з орієнтацією на влаштовування проектовлаштовувачем мети, внутрішнього й зовнішнього обмеження.

Уточнено її етапи і розглянуто вимоги до їх змісту: технологічна ідея, прогноз ринку, технічне завдання, технічна пропозиція, експертиза технічної пропозиції, традиційні проекти, дослідний зразок, підготовка техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) і бізнес-плану, реалізація проекту. Проведення аналізу стану інноваційних проектів можливе на основі таких критеріїв і оцінок: аналіз технологічної складової; поетапне представлення інновації з погляду закономірностей її повного життєвого циклу; проведення факторного аналізу стійкості оцінок техніко-еко­номічної ефективності інноваційного проекту.

Нами розглянуто два інноваційних проекти й отримано конкретні оцінки закономірностей інноваційних процесів для кожного з них.

Перший проект – “Створення нових технологій контактного зварювання, розробка і організація випуску гами сучасних машин для контактного зварювання, в тому числі для зварювання високоміцних залізничних рейок і хрестовин”. Виконавці: ВАТ “Каховський завод електрозварювального устаткування”, НТК ІЕЗ ім. Є.О.Патона та Інженерний центр зварювання тиском ІЕЗ. Реалізація інноваційного проекту, розпочатого в 2000 р., дала змогу забезпечити розробку й випуск нового покоління рейкозварювального устаткування, відновити та розширити в умовах жорсткої конкуренції свої позиції на світових ринках і забезпечити внутрішні потреби нашої країни у відповідній інноваційній продукції. При його реалізації були повністю забезпечені потреби Укрзалізниці в рейкозварювальному обладнанні для ремонту та прокладання нових рейок. За цей час до бюджету та державних цільових фондів було перераховано 3,9 млн грн. Технопарк отримав 11,7 млн грн податкових пільг.

Використання спеціального митного режиму зробило економічно доцільним використання імпортних комплектуючих (електроніка, гідрав­ліка, пневматика та ін.), без яких поставка устаткування на зовнішні ринки неможлива. Це дало змогу поширити свою присутність на світовому ринку зварювального устаткування, довести його з 20% від усього випуску Каховського заводу електрозварювального устаткування в 1999 р. до 77%. Завод постачає обладнання до Китаю, Кореї, Австрії, Росії, Бразилії та інших країн. При цьому особливо перспективним є вихід на китайський ринок з огляду на майбутню модернізацію всієї мережі китайської залізниці.

Другий проект – “Розробка та організація серійного виробництва гами сучасного устаткування для дугового і плазмового зварювання та різання”. Виконавцями цього проекту є “Фірма “СЕЛМА” та НТК “ІЕЗ ім. Є.О.Патона”. Реалізація спільного проекту електромашинобудівного заводу “Фірма “СЕЛМА” і науково-технічного комплексу ІЕЗ, розпочатого в 2001 р., дає змогу значно обновити і розширити номенклатуру устаткування для найбільш поширеного в промисловості й будівництві дугового зварювання. При цьому повністю забезпечуються потреби України у зварювальному устаткуванні, що раніше в умовах загальносоюзної кооперації ми одержували з Росії, Вірменії, Узбекистану, Литви. За час реалізації проекту до бюджету та державних цільових фондів було перераховано 5,9 млн грн, отримано податкових пільг за проектом на суму 2,5 млн грн. Завдяки запровадженню в дію спеціального режиму, завод за рахунок коштів спецрахунку повністю комп’ютеризував процеси розробки но­вого обладнання, управління виробництвом і технологічними проце­сами, що в 3-5 разів скоротило строки розробки та запуску у виробництво нових моделей.

Оцінка техніко-економічної ефективності реалізації проекту за різних варіантів фінансування й стратегії розширення ринку показує, що окупність вкладених коштів може бути досягнута в межах 2-4 років. Параметричний аналіз ТЕО виявив, що в цілому проект досить стійкий до змін.