Прус В.З. Джерела права Лівобережної України першої половини XVIII століття

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки дослідження. Формулюється мета й завдання, з’ясовується методологічна основа, підкреслюється наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення. Наведено відомості про апробацію отриманих результатів та публікації.

Розділ 1 “Історіографія проблеми та загальна характеристика джерел права Лівобережної України першої половини XVIII ст.” У даному розділі проведено аналіз наукової літератури з суміжної проблематики, визначено ступінь розробленості обраної теми, окреслено та охарактеризовано коло джерел, що покладені в основу дослідження, а також джерела права, що функціонували в Лівобережній Україні у першій половині XVIII ст.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” дисертант виділяє чотири історичні періоди, в межах яких досліджувались різні аспекти означеної проблематики: дореволюційний, період функціонування Комісії для вивчення історії українського права, радянський та сучасний, тобто період незалежності України.

Дореволюційний період представлений значним масивом історичних розвідок присвячених процесам будівництва, розвитку та функціонування системи права на території Лівобережної України. Фаховий початок юридичних досліджень зазначеної доби приписують О.Ф. Кістяковському, який підготував до друку і видав у 1879 р. “Права по которым судится малороссийский народ” – Кодекс Гетьманщини першої половини XVIII ст. Поряд з тим, слід виокремити праці відомих правознавців: Г.М. Даніловича, І.В. Теличенка. Крім того загальне визнання здобули студії з історії українського правознавства в Гетьманщині О.М. Лазаревського, Д.П. Міллера, О.Я. Єфименко, М.Ф. Владимирського-Буданова та ін.

Наступний період пов’язують з функціонування Комісії для вивчення історії українського права, яка діяла у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) впродовж 1918-1934 рр. Активну діяльність даної установи, зокрема, щодо дослідження державного права Гетьманщини пов’язують із діяльністю Л.О. Окиншевича, дослідженням українсько-московських договорів XVII–XVIII ст. займався історик В.І. Щербина, на проблемах судоустрою Гетьманщини спеціалізувався співробітник комісії І.Ю. Черкаський, безпосередньо юридичним аналізом пам’яток права Гетьманщини займався голова Комісії академік М.П. Василенко, питання внутрішнього устрою Гетьманщини вивчав професор М.Е. Слабченко. Зазначені співробітники Комісії своїми дослідженнями та монографічними розвідками внесли вагомий вклад у розвиток історії українського права.

Радянський період історіографії українського права характеризується зменшенням масштабів досліджень українського права. Дослідження в цій сфері проводили радянські вчені, зокрема: С.В. Юшков, В.Д. Месяц, Б.Б. Бабій, К.О. Софроненко, В.С. Кульчицький, О.І. Гуржій, В.А. Дядиченко, А.Й. Пашук, А.П. Ткач, однак праці цього періоду були перевантаженні ідеологічними постулатами, а історичні факти висвітлені у відповідності до радянської доктрини.

Не могли компенсувати відсутність правдивих історико-правових фактів праці істориків-правознавців української діаспори, зокрема таких, як А.І. Яковлів, Р.М. Лащенко, М.Д. Чубатий, Л.О. Окиншевич, Я.І. Падох, які підготували низку ґрунтовних і цікавих праць, але в умовах відірваності від першоджерел і без належної державної підтримки не могли забезпечити належний обсяг і рівень наукових досліджень.

Сучасний період історіографії козацько-гетьманської доби характеризується справжнім вибухом інтересу дослідників до державно-правових інститутів. Українська історіографія поповнилася низкою монографічних досліджень з історії держави та права козацько-гетьманської доби, в яких висвітлено правдиву картину української держави і права, спростовуючи перекручені відомості радянської історіографії та відкидаючи ідеологічні постулати.

Констатуючи наявність певного наукового доробку істориків та правознавців у вивченні проблеми розвитку українського права в Лівобережній Україні у першій половині XVIII ст., слід зазначити, що праці мають, як правило, вибірковий характер. Поза увагою дослідників залишаються ключові питання функціонування джерел права органів автономної влади, процесу поширення російського законодавства в систему права Гетьманщини. У зв’язку з цим існує нагальна потреба комплексного дослідження джерел права Гетьманщини та процесу поширення російського законодавства в систему українського права.

У підрозділі 1.2. “Джерельна база дослідження та загальна характеристика джерел права” зазначені та класифіковані документальні матеріали, що залучаються дисертантом для вирішення поставлених завдань. Основу джерельної бази становлять: правові акти органів автономної влади, реєстри вирішення поточних справ управління Гетьманщиною, правові акти російського царату та російських владних органів на території України. При цьому використовувалися як опубліковані збірки, так і неопубліковані матеріали з фондів ЦДІА України у м. Києві та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.

До першої групи джерел належать універсали, укази, листи, ордери, інструкції, грамоти гетьманів та Генеральної військової старшини.

У другій групі об’єднана важлива канцелярська документація гетьманської влади, а також офіційні щоденники – діаріуші, які було введено до наукового обігу із значними скороченнями, а почасти – фрагментарно, “Генеральные следствия о маетностях” по полках – матеріали ревізії документів на земельні володіння, проведеної за розпорядженням російського уряду в 1729–1730 рр., акти судової практики Генерального військового суду та полкових судів.

Третю групу становлять законодавчі та регламентаційно-правові акти російської влади, що набули поширення в Лівобережній Україні, укази гетьманам та чиновникам Генеральної військової канцелярії; укази російським владним інституціям в Україні (комендантам, наглядачам); правові та адміністративно-розпорядчі акти Малоросійського приказу та І Малоросійської колегії.

Крім того увага дисертанта була зосереджена на характеристиці діючих джерел права Гетьманщини першої половини XVIII ст. Серед яких проведено класифікацію та виділено наступні групи джерел права: козацьке звичаєве право, джерела права польсько-литовського походження, правові акти автономних органів влади, російські законодавчі акти, правові акти церковного права.
У зазначених джерелах права простежується вплив положень римського, польського, литовського, німецького, а також звичаєвого права Литви, Польщі та України. Дисертант проаналізував поточне литовське законодавство та судову практику, зокрема дію ІІІ Статуту Великого Князівства Литовського 1588 р., на якому безпосередньо позначився вплив римського права, а саме інститут приватної власності на землю, договору, зобов’язання. Також зосереджено увагу на характеристиці ключових засад Конституції П. Орлика 1710 р. та їх значення для подальшої розробки теоретичних принципів українського права.

Розділ 2 “Правові акти автономної влади Лівобережної України першої половини XVIII ст.” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Правові акти гетьманської влади” досліджується теоретичний та практичний аспект правових актів гетьманської влади. При цьому у зміст поняття гетьманської влади дисертантом об’єднується правотворча діяльність гетьманів та Генеральної військової канцелярії, оскільки у досліджуваний період дані органи фактично виконували владні функції у Гетьманщині, як спільно, так і почергово, змінюючи один одного. Основними актами правотворчості органів гетьманської влади були: універсали, укази, ордери, інструкції, листи, грамоти.

Практичний аспект вказаних джерел права відображено в контексті класифікації їх за предметом правового регулювання таким чином: правові акти з військових питань та поточного управління; правові акти із земельних питань; правові акти, що визначали соціальне становище суспільних станів; правові акти, що стосувалися розвитку господарства Лівобережної України; правові акти, що стосувалися розвитку міст та органів місцевого самоврядування; правові акти, що регламентували судову систему Гетьманщини; правові акти щодо розпорядження церковними справами; правові акти ідеологічного спрямування.

У підрозділі 2.2. “Правові акти Генеральної військової старшини” розглянуто правотворчу діяльність органу управління Гетьманщиною – Генеральної військової старшини. Характерною особливістю даного органу було те, що він виконував дорадчі функції при гетьмані і фактично не був самостійним органом правотворчості. І лише в період міжгетьмання та відсутності Генеральної військової канцелярії 1722–1723 рр. Генеральна військова старшина самостійно виконувала владні функції. Результатом правотворчості даного органу були універсали. Крім того, Генеральна військова старшина складалася з генеральних урядів, кожен з яких в межах своєї компетенції також міг видавати правові акти, які носили адміністративно-розпорядчий характер.

Розділ 3 “Поширення російського законодавства в систему права Лівобережної України першої половини XVIII ст.” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Договірні статті гетьманів з російським царатом” проаналізовано та досліджено юридичну природу, зміст і процес укладення договірних статей. При цьому дисертантом проаналізовано “Березневі статті Б. Хмельницького” 1654 р., досліджено юридичну природу домовленостей між Козацькою Україною та Московською державою, які визначено, як двохсторонню угоду двох формально рівноправних сторін для досягнення певних зовнішньо-політичних та військових цілей.

Крім того було досліджено та проаналізовано “Коломацькі статті І. Мазепи” 1687 р., “Решетилівські статті І. Скоропадського” 1721 р. та “Решительные пункты Д. Апостолу” 1728 р. При цьому кожні наступні із договірних статей в значній мірі обмежували права і вольності української держави, створюючи сприятливий грунт для скасування автономії та інкорпорації права Лівобережної України в систему російського законодавства.

Зазнавали змін не лише зміст договірних статей, а й юридична природа договору. Так “Решетилівські статті І. Скоропадського” та “Решительные пункты Д. Апостолу”, на відміну від попередніх статей, не були укладені одразу після обрання гетьманів, так як це передбачали українсько-московські угоди 1654 р., а лише через певний час з дозволу царів гетьманською владою було подано проект статей, який було ухвалено царськими указами в односторонньому порядку. Таким чином, вказані статті, попри значні обмеження прав і вольностей, ще й втрачали юридичну природу двохстороннього договору, набуваючи статус російського законодавчого акту.

Незважаючи на згубні наслідки договірних статей для автономії української держави в Російській імперії, вони все ж носили статус конституційних правових актів, адже майже протягом століття визначали основні засади внутрішнього і зовнішнього життя Гетьманщини, її взаємовідносини з Російською імперією.

У підрозділі 3.2. “Правові акти царів, Малоросійського приказу та І Малоросійської колегії Російської імперії” досліджено та проаналізовано теоретичні та практичні аспекти правових актів російського царату, а також російських владних органів на території Гетьманщини.

З оформленням абсолютизму в Росії панівне становище в якості джерела права набув закон – акт верховної влади, що встановлював нові правові норми. Дослідження й аналіз поточного царського законодавства свідчить, що в Україну поширювалось більшість основних законодавчих джерел російського права.
В числі введених в дію законодавчих актів царської влади зустрічаються всі їх основні види: укази, регламенти, статути, положення, накази, інструкції, маніфести.

Практичний аспект вказаних різновидів закону досліджено в контексті їх впливу на ті чи інші сфери життя Гетьманщини у відповідності до предмету правового регулювання, при цьому розподіливши їх таким чином: правові акти царату у сфері державного управління, військовій сфері, сфері судочинства, соціально-економічній та духовно-культурній сферах. Таким чином, законодавство російського царату в більшій чи меншій мірі обмежувало функціонування українського права і все більше регламентувало найважливіші сфери суспільного життя Гетьманщини.

Окрім царату, як основного правоутворюючого органу Російської імперії, були ще російські владні органи на території Гетьманщини, яким було делеговано частину повноважень. Серед них слід виділити діяльність Малоросійського приказу (1662–1717 рр.). Функціонування цієї інституції перетворювало Лівобережну Україну з окремого державного утворення в автономію у складі Московської держави. Особливістю цього органу була його опосередкована діяльність між царатом та гетьманською владою. Царат через Малоросійський приказ поступово обмежував права місцевих органів влади і управління, втручався в судочинство. Таким чином, Малоросійський приказ був наступною ланкою після царя, який обмежуючи права місцевих органів влади, нав’язував правовій системі Гетьманщини російські правові норми.

Наступним органом правотворчості Російської імперії, що функціонував у Лівобережній Україні в першій половині XVIII ст. була І Малоросійська колегія (1722–1727 рр.). Основною її функцією декларувалося здійснення контрольних апеляційних повноважень для української судової системи. Насправді ж, І Малоросійська колегія поступово перетворилася у владну структуру на території Гетьманщини, що функціонувала паралельно з Генеральною військовою канцелярією, а враховуючи її повноваження, фактично домінувала над нею. Тобто нормативні акти Генеральної військової канцелярії, що стосувалися військової, адміністративної, фінансово-фіскальної та судової сфер життя без узгодження з Малоросійською колегією, та підпису її керівника, не могли видаватися.

Що стосується правотворчості Малоросійської колегії, на відміну від свого попередника Малоросійського приказу, дана інституція видавала повноцінні правові акти у формі указів, що носили загальнообов’язковий законодавчий характер, за своїм внутрішньо-теоретичним аспектом були аналогічні царським указам та стосувалися більшості сфер суспільного життя Гетьманщини.

У підрозділі 3.3. “Систематизація права Лівобережної України першої половини XVIII ст.” досліджується процес систематизації українського права.
У зазначений період виникла нагальна необхідність в упорядкуванні права України.

Впродовж першої половини XVIII ст. було здійснено кілька спроб систематизації права Лівобережної України. Нею займалися спеціально створені для цього комісії, а також ряд приватних кодифікаторів.

Хронологічно першою пам‘яткою систематизації українського права першої половини XVIII ст. був “Процес краткий приказной, изданный при резиденции гетманской” у 1734 р. Він був невеликий за обсягом, складався зі вступу,
13 параграфів, короткого додатку під назвою “пендикс” та характеристики порядку винесення вироків. Основну частину становили нормативні акти, що регулювали тогочасний судовий процес. Збірник використовувався, як підручник або посібник для юристів практиків в судових та адміністративних установах.

Однак найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були “Права, по которым судится малороссийский народ” 1743 р. “Права…” як систематизований звід чинних в Україні-Гетьманщині правових норм структурно складалися з передмови і 30 розділів, котрі поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Велику увагу у збірнику законів укладачі приділили поземельним відносинам. Також Кодекс регулював судову систему, яка склалася в Гетьманщині, містив норми різних галузей права, зокрема, цивільного, кримінального та адміністративного права, закріплював систему судоустрою й регулював процес. В даній пам’ятці простежується часткова і похідна рецепція римського права через посередництво давньоруського права, зокрема у розділах про право власності, способах набуття власності, захисті права власності тощо. В цілому “Права…” є однією з визначних пам’яток систематизації законів Східної Європи. Однак Кодекс 1743 р. не був офіційно затверджений та введений в дію.