Request a thesis Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві : Николенко Л.Н. Доказывания в хозяйственном судопроизводстве

Розділ 1. Інститут судового доказування в господарському процесі України складається з трьох підрозділів, у яких досліджено поняття процесуального доказування, показано співвідношення понять процесуального пізнання і доказування, розглянуто питання про зміст і види доказування, склад учасників, стадії і засоби доказування.

Підрозділ 1.1. Поняття судового доказування містить дослідження особливостей судового доказування як специфічної форми пізнання. Ґрунтовне дослідження пізнання показало, що судове пізнання має своєрідні риси, що не дозволяють віднести цей тип пізнавальної діяльності людей ні до повсякденного, ні до наукового пізнання. Судовий пізнавальний процес характеризується тим, що: а) він обмежений у часі, обумовленому термінами розгляду і вирішення справи; б) предмет пізнання своєрідний – це правовідносини, а не одиничні факти або закономірності розвитку природи і суспільства; в) судовим пізнавальним процесом займаються тільки суд і особи, що беруть участь у справі; г) судовий пізнавальний процес підкоряється одночасно законам пізнання і законам як правовим актам; д) пізнання судом здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для яких характерна наявність протилежних інтересів і прагнення представити фактичні обставини згідно меті своєї участі в справі; е) необхідність для суду прийняти в будь-якому випадку рішення.

На підставі проведеного дослідження наукової літератури і практики доведено, що передумовою судового доказування є позасудове і досудове доказування: позасудове доказування – це пізнавальна діяльність, урегульована нормами матеріального права, яка забезпечує встановлення і фіксування (засвідчення) фактів (обставин) з метою вирішення в майбутньому правових конфліктів і правильного застосування правових норм; досудове доказування – це пізнавальна діяльність осіб, що беруть участь у справі, урегульована нормами матеріального та процесуального права, яка забезпечує розгляд справи у господарському суді. Судове доказування – це особлива форма пізнавальної діяльності осіб, що беруть участь у справі, і господарського суду, яка забезпечує встановлення, перевірку й засвідчення фактів спірного правовідношення, та прийняття законного й обґрунтованого судового рішення, урегульована нормами господарсько-процесуального і матеріального права.

На підставі формально-логічного методу можна виділити такі риси судового доказування: законодавча урегульованість процесу доказування; визначеність послідовності дій з доказування та їх зміст; універсальність процесуальної форми доказування; імперативність процесуальної форми доказування; підпорядкованість доказування принципам господарського процесу.

Особливість судового доказування в господарському процесі полягає у тому, що повноваженнями з доказування володіє не тільки господарський суд, але й суд апеляційної інстанції. З аналізу чинного законодавства та судової практики випливає, що в господарському судочинстві існує потреба повної апеляції, тому що суперечлива конструкція ч.1 ст.101 ГПК України обмежує права сторін по представленню нових доказів в апеляційній інстанції та їх процесуальні інтереси. Виходячи з того, що спір в апеляційній інстанції розглядається по суті, представлення нових доказів є можливим незалежно від причин їх недослідження господарським судом. Отже, сторони повинні мати право представляти додаткові докази в повному обсязі, оскільки можливість їх представлення без обмежень є важливою гарантією при перевірці обґрунтованості судового рішення.

У підрозділі 1.2. Стадії процесу доказування визначені стадії процесу доказування та їх зміст, аргументується поняття стадій судового доказування як погоджених із законами логіки послідовних практичних дій учасників процесу, урегульованих нормами господарського процесуального права, що забезпечують досягнення цілі судового доказування.

З урахуванням аналізу існуючих проблем доведено, що процес доказування складається з наступних стадій і підстадій, а саме: 1) доказування при підготовці справ, зокрема: визначення предмета доказування, виявлення, збір доказів, їх представлення до суду; 2) дослідження доказів у суді, зокрема, при: розгляді справи, додатковому збиранні доказів, зміні предмета доказування, оцінки досліджених доказів; 3) винесення висновку суду для прийняття рішення по справі, укладання мирової угоди, відмовлення від позову, визнання позову. Такий підхід до стадій господарського доказування підкреслює завершений характер оцінки досліджених доказів і участь у процесі доказування всіх суб'єктів, а не тільки суду.

Розглянувши діяльність господарських судів обґрунтовано зміст діяльності з доказування, який визначається кількома задачами, що стоять перед судом і особами, які беруть участь у справі: перша з них полягає в тому, щоб виявити, зібрати, а в необхідних випадках зафіксувати докази; друга – дослідити докази; третя – оцінити. При цьому задача виявлення й збирання доказів стосується, головним чином, осіб, які беруть участь у справі, хоча суд теж наділений визначеними правами. Дослідження доказів здійснюється судом разом з особами, що беруть участь у справі. Оцінка доказів стосується винятково компетенції суду. Водночас відзначений тісний зв'язок усіх стадій доказування.

Підрозділ 1.3. Засоби доказування присвячений аналізу та доопрацюванню використання засобів доказування при розгляді судових справ. У роботі підкреслюється, що у процесі доказування можуть бути використані тільки засоби доказування, передбачені законодавством: письмові та речові докази, пояснення сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, а також висновок експерта.

Відзначено, що в господарському процесуальному законодавстві відсутні норми про показання свідків і висновок спеціаліста як засоби доказування. Для спрощення та швидшого вирішення спору необхідно доповнити перелік учасників процесу спеціалістом, визначивши його правовий статус, та відмежувавши від прав і обов’язків експерта та інших учасників процесу, зокрема, закріпити, що спеціаліст залучається господарським судом для консультацій, які не потребують проведення спеціального дослідження (наприклад, аварійні комісари, аудитори та ін.). Внесення цих змін у законодавство значно полегшило б процес доказування.

На основі проведеного дослідження визначено, що необхідно удосконалити поняття письмових доказів як документів і матеріалів, на яких за допомогою знаків, доступних для сприйняття, як правило, ще до порушення господарського судового процесу, поза зв’язком із ним, виражені думки, що містять інформацію про фактичні обставини справи особами, які ще не мають процесуального статусу сторін або інших учасників процесу.

У роботі обґрунтовано, що дослідження засобів доказування у господарському процесі має свою специфіку, тому в законі, зокрема ГПК України, повинні бути норми, у яких зазначатиметься, у якому порядку збираються, розглядаються та досліджуються ті чи інші засоби доказування.

Розділ 2. Предмет і тягар доказування включає три підрозділи, в яких досліджується ряд важливих для інституту судового доказування категорій: предмет і межі доказування, обов’язки по доказуванню і правила їх розподілу, а також підстави звільнення від доказування.

У підрозділі 2.1. Предмет і межі доказування розглянуті основні поняття судового доказування – предмет і межі доказування. Для визначення змісту предмета доказування з конкретної справи необхідно: по-перше, визначити коло фактів, необхідних для розгляду й рішення спору по суті та для встановлення яких необхідно використовувати судове доказування, а, по-друге, встановити, хто з учасників процесу і в якому порядку формує предмет доказування у справі.

На підставі аналізу наукової літератури визначені факти, що входять у предмет доказування і поділ яких пропонується таким чином:

1) необхідні для розгляду спору, а саме: а) матеріально-правові факти – факти, що мають значення для рішення спору по суті заявлених позовних вимог (заперечень), б) факти, що мають процесуальне значення, в) доказувальні факти;

2) конкретні, тобто джерелом формування фактів, які входять у предмет доказування в справі, є: а) предмет і підстава позову (зустрічного позову), б) заперечення відповідача, в) норми матеріального права;

3) спірні, а саме факти які, виходячи з принципу процесуальної економії, потребують доказування.

Отже, під предметом доказування пропонується розуміти сукупність фактів, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, без з’ясування яких є неможливим правильний розгляд і вирішення спору та виконання судом інших задач господарського судочинства.

Із вищевказаного випливає, що остаточне судження про значення для предмета доказування тих чи інших фактів належить суду, оскільки сторони можуть помилятися щодо юридичного значення обставин, які наводяться в позові та відзиві на нього.

Розглянувши точки зору вчених-процесуалістів, доведено, що межі доказування включають сукупність матеріально-правових, процесуальних, доказувальних фактів і доказів, необхідних і достатніх для правильного розгляду й вирішення спору, а також обсяг процесуальних дій сторін із збирання й представлення доказів і господарського суду з дослідження й оцінки відносних і припустимих доказів. Ключем до розуміння цієї категорії може стати принцип процесуальної економії, суть якого полягає в тому, що факти й докази повинні представлятися особами, які беруть участь у справі, досліджуватися й оцінюватися господарським судом.

Ефективність діяльності господарських судів в Україні залежить від оперативного розгляду справ. Одним із шляхів досягнення цього є підвищення ролі судді як центральної фігури процесу, відповідальної за забезпечення умов для своєчасного вирішення спору, та наділення господарського суду правом встановлення меж доказування, для чого пропонується внести відповідні зміни у Господарський процесуальний кодекс України.

У підрозділі 2.2. Стандарт доказування і реалізація принципів господарського процесу в доказуванні розглядається дія принципів господарського процесу в доказуванні, пропонується використовувати категорію “стандарт доказування”. Доказувальна діяльність проводиться у встановленому законом порядку. Її цілі і зміст обумовлені, насамперед, процесуальними принципами. Недотримання процедур збирання, представлення, дослідження, оцінки доказів означає порушення процесуальних норм, відступ від принципів процесу. З аналізу законодавства інших країн та наукових підходів зарубіжних вчених обґрунтовується висновок, що категорія “стандарт доказування” дозволяє розглядати принципи господарського процесу, мету, задачі процесуального доказування, права й обов'язки учасників процесу в області доказування, як взаємозалежні елементи, що визначають зміст і сутність інституту процесуального доказування. У господарському процесі стандарт доказування може бути моделлю процесуального доказування, а не тільки критерієм оцінки доказів, як це прийнято вважати в країнах загального права.

Проведено аналіз реалізації в судовому доказуванні таких принципів господарського процесу, як змагальність, диспозитивність, безпосередність, об'єктивної істини, та обґрунтовано, що сучасний господарський процес України слід характеризувати як змагально-слідчий стандарт доказування. Змагальний початок виявляється в реалізації принципів рівності, змагальності, диспозитивності, безпосередності, що відбиваються в змісті процесуальних прав і обов'язків осіб, які беруть участь у справі. Слідчий початок – у наділенні господарського суду організаційно-розпорядницькими повноваженнями, необхідними для здійснення господарським судом функцій органу правосуддя і прийняття законних, обґрунтованих судових актів. Стандарт має бути ефективним інструментом встановлення істини по судових спорах у сфері підприємницьких відносин.

У підрозділі 2.3. Розподіл обов'язків по доказуванню досліджується ряд важливих для інституту процесуального доказування категорій – обов'язки з доказування та правила його розподілу, підстави звільнення від доказування.

Аргументовано, що виходячи з потреби практики по правильному застосуванню норм процесуального і матеріального права, обов'язок по доказуванню – це закріплена в господарському процесуальному і цивільному законодавстві міра належного поводження осіб, які беруть участь у судовому процесі, по збиранню і представленню доказів для підтвердження свого суб'єктивного права.

На підставі проведеного аналізу законодавства доведено, що механізм розподілу обов'язків по доказуванню визначається насамперед, тим, що обов'язок доказування носить публічний характер. Загальна формула розподілу цих обов'язків закладена в процесуальних нормах, а частки, специфічні правила доказування – у нормах матеріального права. Критерії розподілу обов'язків по доказуванню в господарському процесі складаються в реалізації принципу законності. Для врахування специфіки тих чи інших відносин, особливостей встановлення та фіксування фактів, а також суб'єктного складу правовідносин доцільно встановити в законі спеціальні правила по доказуванню.

На основі аналізу процесуальних і матеріально-правових презумпцій як основ звільнення від доказування обґрунтовано, що мета процесуальної презумпції - виключити представлення учасниками судового процесу доказів, необхідних для винесення судового рішення, або визначити суб'єкта, на який покладається тягар доказування і, таким чином, розподілити обов'язки сторін з доказування. У свою чергу, матеріально-правова презумпція стосується існування (неіснування) визначеного юридичного факту при наявності інших фактів і може мати відношення до невизначеного кола осіб чи інших суб'єктів цих правовідносин.

Розділ 3. Особливості доказування за окремими категоріями господарських справ присвячений з’ясуванню процесуальних особливостей розгляду конкретних категорій спорів, що виникають з договору підряду на капітальне будівництво, вексельних зобов’язань і майнового страхування.

У підрозділі 3.1. Особливості доказування в спорах, що виникають з договору підряду на капітальне будівництво обґрунтовано умови реалізації принципу змагальності в господарському процесі при розгляді спорів, що виникають з договору підряду на капітальне будівництво.

Важливе значення при укладанні й виконанні вказаних договорів має їх документальне оформлення, тому запропоновані практичні рекомендації зі складання конкретних видів письмових документів у відносинах з договору підряду на капітальне будівництво і їх використання в доказувальній діяльності в господарському судочинстві.

У роботі проведено аналіз усіх засобів доказування, зокрема: письмових доказів – договору, кошторису, технічної та проектної документації, актів робіт, журналу провадження робіт, актів прийому виконання проміжних робіт, акту здачі-приймання об'єкта в експлуатацію та ін.; висновків судових експертів, що можуть використовуватися на підтвердження дійсності наданих документів і відповідності виконаних робіт будівельним нормам, стандартам, правилам; пояснення представників сторін (замовника, підрядчика). У зв’язку з тим, що технічна документація і кошторис є найбільш важливими документами, які використовуються в процесі доказування, необхідно внести доповнення до законодавства, де детальніше вказати, що повинні містити ці документи і який порядок їх укладання.

У підрозділі 3.2. Особливості доказування в спорах, що виникають з вексельних зобов'язань доведено, що важливою особливістю доказування в спорах, що виникають з вексельних зобов'язань, є використання оригіналів векселів (належних копій) як необхідних доказів. З’ясовано, що право по векселю, поряд з особливими правилами доказування, вимагає закріплення в процесуальному законодавстві додаткових правил, що змогли б підвищити ефективність судового процесу при розгляді спорів, що виникають з вексельних зобов’язань. Зокрема, за позовами, що виникають з вексельних зобов’язань, слід обмежити коло засобів доказування письмовими доказами та поясненнями сторін, передбачити право позивача на забезпечення позову й негайне виконання сторонами прийнятого судом рішення. Забезпечувальні міри та негайне виконання судових рішень розглядаються як процесуальні гарантії забезпечення юридичної сили векселя. Розглянуто вексельне законодавство і доведено, що законний векселеутримувач не зобов'язаний доказувати існування й дійсність своїх прав, бо вони є існуючими та дійсними. При цьому тягар доказування зворотного лежить на вексельному боржнику.

З урахуванням аналізу існуючих проблем обґрунтовано, що наявність збитків, їх розмір, а також причинний зв'язок між порушенням вексельного зобов'язання та збитками, що виникли, є обставинами, які підлягають доказуванню стягувачем. При цьому варто враховувати, що саме по собі укладання договору по оплаті векселя не доводить причинного зв'язку між неотриманням вексельних сум і збитками у вигляді упущеної вигоди.

У підрозділі 3.3. Особливості доказування в спорах, що виникають з договору майнового страхування досліджуються практичні питання, пов’язані з формуванням предмета доказування та збиранням, представленням і дослідженням доказів за цією категорією спорів. З теоретичної та практичної точок зору розглянуто три базові поняття страхового права: страховий інтерес, страховий ризик і страховий випадок, а також труднощі їх доказування; визначено коло матеріальних, процесуальних і доказувальних фактів, що входять у предмет доказування з цієї категорії спорів.

На підставі аналізу існуючого законодавства та його застосування аргументовано необхідність правильного досудового оформлення письмових документів, оскільки в господарському процесі вони одержують статус письмових доказів і повинні відповідати вимогам відносності та допустимості. Конкретні приклади з практики господарських судів і Морської арбітражної комісії вказують на важливість процедур огляду, проведення експертиз, правильного складання письмових документів.

Одна з найскладніших проблем у спорах, що виникають з договору майнового страхування, є доказування причинних зв'язків між страховим випадком і збитком. Суть її полягає в тому, що обов'язок страховика виплатити страхове відшкодування страхувальнику виникає за умови, що страховий випадок є причиною збитку в застрахованому майні. Обставини настання збитку різноманітні, й основна проблема при розгляді спорів з майнового страхування господарськими судами полягає в правильній оцінці обставин та представлених доказів, що підтверджують причинні зв'язки між страховим випадком і збитком та представленими у справі доказами.

Запропоновано при вирішенні спорів, що виникають з договору майнового страхування, для доказування причинних зв'язків між страховим випадком і заподіяним збитком виходити з фактичних обставин, складових підстави вимог страхувальника про виплату страхового відшкодування, для чого виділяти і доказувати ті обставини, що обумовлюють можливість і дійсність настання результату (збитку), а обставини, що створюють тільки можливість настання збитку не розглядати як страховий випадок.

На основі результатів дослідження підготовлені пропозиції по внесенню доповнень і змін у Господарський процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України “Про страхування”.