Жаровська І.М. Доступність права: теоретико-правові проблеми

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

          У вступі розкриваються сутність і сучасний стан вивчення наукової проблеми, обраної авторкою для дослідження, обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета, задачі, об’єкт, предмет дослідження, обґрунтовуються  визначені авторкою методологія, методи і методика дослідження, формулюються положення щодо наукової новизни  дисертації, її теоретичного та практичного значення, ступеня апробації отриманих результатів, надається список публікацій за темою дисертаційного дослідження.

Розділ 1. “Теоретико-правові аспекти доступності до права” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття та змісту доступності права, конституційного права особи на знання прав та обов'язків та змісту правового принципу: “незнання закону не звільняє від відповідальності”.

У підрозділі 1.1. “Доступність права: поняття та зміст” аналізуються історико-правові та інші чинники, що впливають на формування та сутність доступності права, його поняття та зміст.

Запропоновано авторське визначення доступності права як системи організаційно-правових та інших заходів органів державної влади та інших учасників суспільних відносин, щодо створення належних умов користування кожною особою правом, у тому числі здатністю розуміти та свідомо пізнавати правові вимоги, використовувати закріплені за нею права і виконувати покладені на неї обов‘язки з метою підвищення рівня культурно-правового розвитку кожної людини.

Звертається увага на те, що за своєю суттю, структуру поняття “доступність права” можна розділити на “зовнішню” та “внутрішню” доступність. У зв'язку з цим, вказується, що під “зовнішньою” доступністю слід розуміти можливість легко і швидко знайти потрібну юридичну норму, а під “внутрішньою” – можливість свідомо зрозуміти інформацію про правові вимоги, що знаходяться в правовій нормі. Розглядається, поняття доступності права у технологічному і семантичному (юридико-семантичному) аспектах. Підкреслюється, що під технологічним аспектом розуміють забезпечення максимальної легкості і надійності надходження повної інформації, юридико-семантичний аспект передбачає доступність матеріалів для сприйняття і правильного його розуміння громадянами. Автор досліджує конституційні та законодавчі гарантії доступності права. Саме з таких позицій у дисертаційній роботі проаналізовано теоретичні аспекти поняття доступності права та його змісту.

У підрозділі 1.2. „Конституційне право на знання прав і обов’язків” досліджується правова сутність права особи на знання прав і обов’язків як одну із конституційних гарантій доступності права.

Звертається увага на те, що право особи на знання своїх прав та обов’язків гарантується та забезпечується як на міжнародно-правовому так і на національному рівнях. Міжнародне визнання права особи на знання своїх прав та обов’язків трансформується у легітимізацію цього права в Україні. Відповідно до частини 1 статті 57 Конституції України, кожному гарантується право знати свої права та обов’язки. Пунктом 1 частини 1 статті 92 Конституції України визначено, що, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, встановлюються виключно на підставі законів України. Ця конституційна гарантія доповнюється нормою частини 3 статті 22 Конституції, якою передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Механізм гарантування права особи на знання своїх прав та обов’язків визначається також у частині 2 статті 57 Основного Закону України, якою законодавчо встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку встановленому законом. У зв’язку з цим, вказується на некоректність регламентації процедури оприлюднення нормативно-правових актів через підзаконні нормативно-правові акти, основним із яких є виданий 10 червня 1997 року Указ Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”.

Автор характеризує право на знання прав та обов'язків, як визначену правовими нормами можливість особи знати систему закріплених за нею прав та покладених на неї обов'язків, що перетворюється у вимогу до держави забезпечити їй належний рівень знань про права та обов'язки.

У підрозділі 1.3. „Зміст правового принципу: “незнання закону не звільняє від відповідальності” досліджується зміст правового принципу „незнання закону не звільняє від відповідальності”.

Відзначається, що презумпція знання закону розглядається як не вмотивованість посилань на незнання діючої норми права і ухилення під цим приводом від її виконання, якщо норма в офіційному порядку доведена до відома виконавців. При цьому, цей принцип знайшов своє відображення у частині 2 статті 68 Конституції України. Обґрунтовується, що зміст правового принципу „незнання закону не звільняє від відповідальності” не варто розуміти у буквальному сенсі, оскільки: насамперед закон встановлює відповідальність, на підзаконні акти може бути покладений цей принцип за умови дотримання: підзаконності нормативно-правового акту; характерного стану доведення до відома зацікавлених осіб; дотримання компетенції на видання інших нормативно-правових актів; суворого нагляду за їх виконанням, тощо.

Автором зроблено висновок, що правовий принцип “незнання закону не звільняє від відповідальності” є однією із конституційно-правових гарантій дотримання усіма учасниками суспільних відносин прав і свобод людини і громадянина, виконання ними своїх обов’язків через можливість застосування до них юридичної відповідальності

Розділ 2. „Розширення доступності до права: шляхи і засоби” складається з п’яти підрозділів, які присвячені дослідженню основних чинників забезпечення доступності до права, зокрема: принцип прозорості та відкритості парламентських процедур; гласність у діяльності органів державної влади та її вплив на доступність права; юридична техніка як засіб покращення доступності тексту нормативно-правового акту; удосконалення процедури оприлюднення нормативно-правових актів з метою покращення доступності права; доступ до правосуддя  як складова доступності права.

У підрозділі 2.1. „Принцип прозорості та відкритості парламентських процедур” досліджується принцип прозорості та відкритості парламентських процедур.

Підкреслюється, що парламентські процедури, являють собою сукупність самостійно розроблених парламентом правил, прийомів та засобів, які регулюють організаційно-правові аспекти його діяльності та забезпечують конструктивну та безперебійну роботу законодавчого органу. Визнаючи загальновизнані засади парламентаризму, принцип відкритості знайшов своє логічне закріплення у нормах Конституції України. Частиною 1 статті 84 Конституції України встановлено, що засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Подібне правило міститься також і у пункті 1 статті 1.0.4 Регламенту Верховної Ради України. Обґрунтовується, що принцип відкритості та прозорості проявляється через процедуру скликання Верховної Ради України; встановлення кворуму; обрання керівників парламенту; прийняття рішень комітетами та комісіями парламенту.

Автором зроблено висновок, що принцип прозорості та відкритості парламентських процедур – являє собою систему засадничих положень, які забезпечують публічність роботи парламенту, його інституцій, прийнятих ними рішень, з точки зору, їх доступності для суспільства. Його практична реалізація є важливою гарантією ефективної роботи парламенту, забезпечення тісного взаємозв’язку між суспільством та парламентом, а також забезпечення доступності нормативно-правових актів, які ухвалюються законодавчим органом.

У підрозділі 2.2. „Гласність у діяльності органів державної влади та її вплив на доступність права” досліджується принцип гласності у діяльності органів державної влади.

Наголошується, що важливою складовою забезпечення доступності права у суспільстві є гласність у діяльності органів державної влади. Практична реалізація цього принципу передбачає активну участь громадян в управлінні державними справами, їх здатність реально впливати на зміст і спрямованість рішень органів державної влади, посадових осіб, що є важливим чинником взаємодії суспільства та інститутів держави, забезпечення довіри до держави з боку громадськості. Впровадження даного принципу у діяльності органів державної влади є закономірним результатом процесу становлення держави як важливого суспільного інституту.

Обґрунтовується, що принцип гласності у діяльності органів державної влади являє собою можливість знати про рішення, які готуються і впливати на їх прийняття. Принцип гласності у діяльності органів державної влади досліджується через призму функціонування таких інституцій як Президент України, Кабінет Міністрів України, правоохоронні органи та інші органи виконавчої влади.

У підрозділі 2.3. „Юридична техніка як засіб покращення доступності тексту нормативно-правових актів” досліджуються особливості оптимізації вимог до юридичної техніки нормативно-правових актів, як необхідної передумови до розуміння закладених у них приписів усіма учасниками суспільних відносин.

Наголошується, що найбільш важливе значення, з точки зору, впливу юридичної техніки на доступність нормативно-правових актів мають вимоги до їх тексту та форми. Автор звертає увагу, що на сьогодні відсутній закон який би регламентував питання щодо забезпечення оптимізації юридичної техніки як засобу забезпечення доступності тексту нормативно-правових актів. У зв’язку з цим, виникає необхідність прийняття внесеного у 2004 році на розгляд Верховної Ради України законопроекту про нормативно-правові акти України, який було розроблено за участю Міністерства юстиції України, що надасть можливість чітко визначити види, юридичну силу нормативно-правових актів, встановити загальні засади підготовки, прийняття, набрання чинності, зміни, зупинення або припинення дії, оприлюднення нормативно-правових актів України та їх дії.

Зроблено висновок, що юридична техніка є найбільш важливим засобом забезпечення та гарантування доступності тексту нормативно-правових актів, з точки зору, його доступності.

У підрозділі 2.4. „Удосконалення процедур оприлюднення нормативно-правових актів з метою покращення доступності права” аналізуються механізми удосконалення процедур оприлюднення нормативно-правових актів.

Вказується, що на сьогодні важливого значення набуває проблема офіційного оприлюднення, яке провадиться від імені органу, що видав цей акт. Адже, відповідно до частини 2 статті 57 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку встановленому законом.

Відзначається, що для предметного дослідження проблеми удосконалення процедур офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, важливого значення набуває проблема підвищення їх ефективності.

Зроблено висновок, що процедура оприлюднення нормативно-правових актів це обов’язкова стадія нормотворчого процесу та неодмінна умова набрання ними чинності. При цьому, вказується, на необхідності прийняття спеціального законодавчого акту який би створив належне законодавче підґрунтя для врегулювання проблем офіційного оприлюднення нормативно-правових актів.

Дослідниця зосереджує увагу на одному із шляхів удосконалення оприлюднення нормативно-правових актів – вироблення оптимальних механізмів правової інформатизації – системі форм та механізмів задоволення потреб органів державної влади та місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб щодо інформації правового характеру, механізмів реалізації, гарантування та захисту прав людини на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій. У зв'язку з цим, важливого значення набувають основні принципи правової інформатизації, зокрема, відкритості, офіційності, оперативності правової інформатизації та взаємодії державного і недержавного секторів.

У підрозділі 2.6. „Доступ до правосуддя як складова доступності права” досліджуються проблеми побудови в Україні ефективного механізму доступу до правосуддя, як складової доступності права.

Вказується, що доступ до правосуддя як складова доступності права охоплює досить широкий спектр заходів та засобів, які забезпечують можливість особі або іншому суб’єкту безперешкодно звернутись до органів правосуддя та отримати захист свого права. Підкреслюється, що доступ до правосуддя забезпечується як на міжнародному так і на національному рівнях.

Обґрунтовується, що ядром, навколо якого формуються правові механізми доступності до правосуддя є право на судовий захист. Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Основний Закон України також гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Існування таких механізмів є важливим правовим підґрунтям для побудови в Україні достатньо ефективної моделі доступу до правосуддя, адже, світовий досвід засвідчує, що право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод є одним із ефективних та універсальних правових механізмів гарантування людині своєї правосуб’єктності.

Не менш важливим аспектом у контексті забезпечення доступності до правосуддя як умови доступності права є конституційне право особи на правову допомогу, що гарантується статтею 59 Основного Закону України. За своєю правовою суттю, право на юридичну допомогу є невід’ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правосуб’єктності особи.

Гуманітарно-соціальна та моральна цінність цих прав забезпечила їх трансформацію до системи основних конституційних прав особи.