Солдатенко О.А. Досудове слідство в Україні: становлення та перспективи розвитку

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, встановлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено конкретні форми їх апробації та впровадження в навчальний процес, законотворчу й практичну діяльність.

Розділ 1 “Виникнення й становлення досудового слідства в Україні” складається з двох підрозділів й присвячено аналізові історичних передумов та генези досудового слідства в Україні, а також дослідженню змін норм кримінально-процесуального права, що стосуються регламентації досудового слідства.

У підрозділі 1.1. “Історичні передумови виникнення вітчизняного досудового слідства” автор проводить історичний та юридичний аналіз передумов виникнення досудового слідства, які поступово склалися, починаючи з часів стародавньої Русі до другої половині XIX ст.

Автор дійшов висновку, що передумови виникнення досудового (попереднього) слідства сучасного типу можуть розглядатися лише через зв’язок цього процесу зі становленням держави в цілому, де відбилися звичаї східнослов’янських племен; норми звичаєвого права, княжих статутів та збірників Руської правди, Литовських Статутів, Магдебурзького права, “Березневих”, “Переяславських”, “Глухівських” та інших статей українських гетьманів, “Прав, за якими судиться малоросійський народ”, законів Російської імперії тощо. Стосовно генези досудового слідства в Україні стверджується, що у зв’язку з поступовою ліквідацією автономних прав України, законодавство Російської імперії почало проникати в усі сфери життя й призвело до поглинання українського судочинства загальноімперською судовою системою. Під впливом російського права властиве українському суспільству кримінальне судочинство змагального типу поступово замінюється на так званий інквізиційний процес.

Піддавши юридичному аналізові правові форми існування органів досудового слідства в історичному аспекті їх становлення й розвитку, автор обґрунтовує тезу, що до початку проведення Судово-правової реформи XIX ст. у вітчизняному кримінальному судочинстві створилося попереднє досудове слідство європейського типу, в основу якого було покладено демократичну ідею відокремлення судової влади від влади адміністративної (виконавчої) з наданням першій слідчих повноважень і, з покладанням на другу, — функцій дізнання, переслідування та розшуку.

У підрозділі 1.2. “Основні етапи розвитку досудового слідства та їх значення для сучасного кримінального судочинства України” автор обґрунтовує тезу, що сучасний інститут досудового слідства України пройшов досить складний та суперечливий шлях свого становлення й розвитку. Проведений аналіз історії вітчизняного законодавства, яке регулювало кримінальне судочинство у різні часи його становлення, надав можливість дійти висновку, що існування досудового слідства є історично визначеною необхідністю, спрямованою на вирішення основних завдань кримінального процесу. Дослідження правових норм, котрі визначали порядок проведення досудового слідства у різні історичні періоди, дозволило виділити три основні етапи його становлення й розвитку.

Перший етап — досудове слідство другої половини XIX — початку XX ст. (1864-1917 рр.). Він характеризувався тим, що Статут кримінального судочинства 1864 р. на буржуазно-демократичних засадах сформував кримінальний процес змішаної форми, для якого головним принципом було обов’язкове відокремлення судової влади від влади адміністративної та проголошення судових слідчих членами окружних судів.

Другий етап — досудове слідство Української Радянської Соціалістичної Республіки (1918-1991 рр.). Він характеризувався, до прийняття 20 вересня 1922 року КПК УРСР, пошуком шляхів та моделей створення радянського кримінального процесу. При цьому не виключалася можливість використання в нових умовах концептуальних ідей та нормативних досягнень вітчизняної судової системи другої половини XIX ст. У цей час дізнання набуває суто кримінально-процесуального характеру. Попереднє слідство перебуває у складі суду та органів юстиції. У період з 1922 по 1958 рр. простежується суттєве зближення дізнання й попереднього слідства, а органи попереднього слідства переходять із судового відомства в підпорядкування прокуратури. З часом і окремі органи виконавчої влади наділяються повноваженнями з провадження попереднього слідства. З 1958 до 1991 рр. досудове слідство пов’язується з законодавчим формуванням більш демократичного порядку провадження досудового слідства, а також системи органів, які його здійснюють, у вигляді, схожому з тим, який існує й сьогодні.

Третій етап — досудове слідство після отримання Україною незалежності (з 1991 р.). Шляхи реформування досудового слідства в незалежній Україні були визначені “Концепцією судово-правової реформи в Україні”, прийнятою Верховною Радою України 28 квітня 1992 року та Конституцією України 1996 р., положення яких стали орієнтирами для законодавчої діяльності в галузі вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. Визначальними рисами цього періоду є демократизація досудового слідства та піднесення його значення, через обов’язковість провадження практично у всіх кримінальних справах, позбавлення органів дізнання повноважень щодо притягнення осіб як обвинувачених, і завершення досудового розслідування зі складанням обвинувального висновку й направленням справи до суду (1993 р.); збільшення системи органів досудового слідства (1998 р.); встановлення судового контролю за взяттям осіб під варту, проведенням окремих слідчих дій тощо (2001 р.).

Розділ 2 “Досудове слідство та органи, які його здійснюють в Україні” складається з двох підрозділів, у яких формулюється поняття й сутність досудового слідства, визначається перелік органів, що здійснюють досудове слідство, а також уточнюються їх кримінально-процесуальні функції з метою подальшого визначення змісту та спрямованості діяльності останніх.

У підрозділі 2.1. “Поняття, сутність і завдання досудового слідства в Україні” автор критично переосмислив висловлені в науковій літературі точки зору щодо визначення істотних ознак досудового слідства, його природи, місця в чинній кримінально-процесуальній системі України. Визначаються його цілі, завдання, значення з огляду на функціонування досудового слідства в межах загальної кримінально-процесуальної системи.

Результати аналізу структури кримінального процесу дають підстави стверджувати: досудове слідство є окремою формою досудового розслідування, що його здійснюють спеціальні посадові особи — слідчі. На сучасному етапі досудове слідство залишається єдиною легітимною формою досудового встановлення фактичних обставин у кримінальному судочинстві.

Автор вважає, що, згідно з чинним КПК України, досудове слідство як форма досудового розслідування за своєю суттю є діяльністю органів досудового слідства, котра здійснюється під наглядом прокурора й обмеженим контролем суду й полягає у збиранні, перевірці та оцінюванні доказів, вжитті інших заходів щодо встановлення обставин злочину; осіб, які його скоїли; характеру й розміру збитків, завданих злочином; виявлення та усунення обставин, що сприяли його скоєнню. Значення досудового слідства полягає в підготовці кримінальної справи для розгляду в суді, тобто в забезпеченні належного здійснення правосуддя.

Досягнення притаманних для досудового слідства цілей здійснюється на підставі його функціонального призначення та властивих тільки для нього завдань, що полягають у повному, всебічному та об’єктивному дослідженні всіх обставин кримінальної справи з метою вирішення питання про можливу передачу кримінальної справи стосовно обвинувачуваного до суду; забезпечення суду належними й достовірними доказами, достатніми для винесення законного, обґрунтованого й справедливого рішення та охорони громадянина від зловживання владою й помилок з боку органів дізнання та досудового слідства тощо.

У підрозділі 2.2. “Органи досудового слідства в Україні та їх функції” проаналізовано природу та зміст досудового слідства як одного з видів (форм) державної діяльності. Досліджено питання функціонального призначення органів досудового слідства, їх процесуальний статус.

Досудове слідство є самостійним видом державної діяльності, яку не можна звести лише до функцій органів суду, прокуратури та державного управління. Незалежно від відомчої підпорядкованості, слідчі органи в механізмі держави посідають окреме місце і мають самостійне значення.

Аналіз сучасного правового статусу органів досудового слідства дозволяє констатувати, що це є частка державного апарату, наділена функціями державно-владного характеру, має владну компетенцію, специфічні форми й методи діяльності, діючи за дорученням держави.

Логіка розвитку українського кримінального процесу дозволяє авторові визначити історично обумовленим існування слідчого апарату саме в системі органів виконавчої, а не судової чи законодавчої влади.

Поступове формування досудового слідства як самостійної галузі правоохоронної діяльності приведе до створення системи самостійних державних органів, поряд із такими, як органи правосуддя й прокуратури.

На підставі аналізу системи кримінально-процесуальних функцій робиться висновок, що функціональна структура кримінального процесу визначається його формою. В Україні історично склалася змішана форма кримінального процесу з досудовим провадженням та розглядом справи в суді. Систему ж основних кримінально-процесуальних функцій у кримінальному судочинстві України складають: розслідування, обвинувачення, захист і правосуддя. У цій системі органи досудового слідства є носіями функції досудового розслідування.

Розділ 3 “Перспективи розвитку досудового слідства та органів, які його здійснюють в Україні” складається з двох підрозділів, де досліджуються теоретичні й практичні питання вдосконалення організації та діяльності органів досудового слідства в Україні на сучасному етапі.

У підрозділі 3.1. “Організаційно-правові питання вдосконалення досудового слідства”, узагальнюючи визначені дисертантом проблеми діяльності досудового слідства в Україні, автор відзначає, що суттєвим недоліком наявної системи є роз’єднаність слідчих, їх підпорядкованість різним правоохоронним відомствам. Негативними наслідками цієї роз’єднаності є паралелізм і дублювання у їх діяльності, розпорошеність сил та засобів, суперечки з питань про підслідність, ускладнення аналізу причин злочинності, труднощі в узагальненні слідчої практики та вжиття заходів щодо її вдосконалення. Визначаючи місце слідчого апарату в системі державних органів, його організацію й структуру, автор дослідив організаційну побудову системи досудового слідства в таких країнах, як Росія, Казахстан, Німеччина, Франція. Комплексне вивчення досвіду розвитку загальнодержавних систем досудового слідства дозволяє дійти висновку, що слідчий апарат не може бути частиною прокуратури або органу дізнання. Недоцільним буде й повернення до інституту судових слідчих, який існував за Статутом кримінального судочинства 1864 року.

Дисертант доводить, що, виходячи з класичної для європейського континенту централізованої системи побудови правоохоронних органів, єдиним вищим органом у системі вітчизняних органів досудового слідства повинен стати Слідчий комітет, а систему органів досудового слідства України мають складати: Слідчий комітет України, управління Слідчого комітету України в Автономній Республіці Крим, управління Слідчого комітету України в місті Києві та Севастополі, управління й відділи Слідчого комітету України в областях, містах і районах. У слідчих підрозділах потрібно передбачити чітку спеціалізацію слідчих, котрі будуть ефективно здійснювати процесуальну діяльність під прокурорським наглядом і за умов, передбачених Конституцією України, судового контролю, який доцільно покласти на спеціально для цього утворених у судах загальної юрисдикції судових слідчих.

У підрозділі 3.2. “Нормативно-правове регулювання діяльності органів досудового слідства й перспективи його розвитку” аналізується сукупність нормативно-правових актів, у яких урегульоване зазначено коло питань. Для системи діяльності органів досудового слідства характерна наявність двох основних рівнів правового регулювання: законодавчого та іншого нормативного, включаючи й відомчий. Система нормативних актів законодавчого рівня правового регулювання цієї галузі ґрунтується на нормах Конституції (ІІ розділ). Основним нормативно-правовим актом, що регламентує діяльність органів досудового слідства, є Кримінально-процесуальний кодекс України, який закріплює загальні умови провадження досудового слідства, чим віддзеркалює характерні риси та особливості цього слідства. Окремі правові норми, котрі визначають особливість становища слідчого та інших суб’єктів кримінального процесу, або такі, що спрямовані на забезпечення слідчої діяльності, містяться в Законах України “Про прокуратуру”, “Про службу безпеки України”, “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та в деяких інших законодавчих актах. Особливе місце серед джерел кримінально-процесуального права посідають міжнародні нормативно-правові документи, міждержавні договори та угоди, ратифіковані Україною, а також Рішення Конституційного Суду України.

У межах дисертаційного дослідження автор детально проаналізував чинний Кримінально-процесуальний кодекс України, зазначивши, що навіть після внесення до нього останнім часом значних змін і доповнень, за своєю побудовою, формально-декларативним визначенням більшості принципів та окремих інститутів, розмитістю нормативної регламентації він усе ж таки залишається на рівні первісної його сутності періоду 60-х років минулого століття.

Проведений аналіз засвідчує, що суттєвим недоліком системи нормативного регулювання діяльності органів досудового слідства є їх регламентація чисельними актами, що недостатньо пов’язані та узгоджені між собою й не мають чіткого механізму їх реалізації. В окремих випадках ці акти суперечливі. Тому, з огляду на ситуацію, що склалася на сьогодні, нагальною потребою є прийняття Закону “Про статус слідчого”, котрий би визначав роль та місце слідчого апарата в системі правоохоронних органів, його структуру та інші важливі питання.