Березняк В.С. Екстрадиція як інститут кримінально-процесуального права України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання дослідження, його об’єкт та предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.  

Розділ 1. „Сутність інституту екстрадиції в кримінально-процесуальному праві України” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття, функції та принципи екстрадиції” розглянуто ознаки екстрадиції як інституту права: екстрадиція регулює конкретний вид кримінально-процесуальних відносин та має специфічне завдання, а саме передачу однією державою іншій державі особи, яка вчинила злочин з метою кримінального переслідування, винесення чи виконання вироку; самостійність від інших інститутів кримінально-процесуального права; специфічні засоби регулювання екстрадиції, які полягають у наявності норм, що містяться в міжнародних договорах і конвенціях  та якими регулюються відносини, що виникають у сфері екстрадиції, а також наявність домовленості між державами за принципом „взаємності” при відсутності міжнародного договору або конвенції. Зазначені ознаки вказують на те, що екстрадиція є саме інститутом з притаманними тільки їй ознаками. Виходячи з того, що особливістю кожного правового інституту є окрема група юридично поєднаних правових норм, проаналізовано та досліджено джерела правових норм, що регулюють відносини у сфері екстрадиції, а також надано їх класифікацію. Відповідно до загальної класифікації то вони можуть бути: за функціональною спрямованістю: 1) зобов’язуючі (ст. 1 „Зобов’язання видавати правопорушників” Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік (далі – Конвенція 1957 р.)); 2) забороняючі (ст. 9 „non bis in idem” Конвенції 1957 р.); 3) уповноважуючі (ст. 2 „Правопорушення, що тягнуть видачу” Конвенції 1957 р.);  за рівнем правового регулювання: як матеріальними (ст.ст. 3,4 Типового договору про видачу 1990 р. – імперативні та факультативні підстави для відмови в екстрадиції) так і процесуальними (ст. 6 „Спрощена процедура екстрадиції” вказаного договору); оперативні (ст. 29 „Підписання, ратифікація та набрання чинності” Конвенції 1957 р.); відсильні (ст. 22 „Процедура” Конвенції 1957 р.); дефінітивні (ст. 25 „Визначення терміну „постанова про утримання під вартою” Конвенції 1957 р.) колізійні (ст. 17 „Одночасні запити” Конвенції 1957 р.); рекомендаційні (ст. 6 „Видача власних громадян” Конвенції 1957 р.) та інші.

Певний акцент зроблено на дослідженні специфічності та особливості структури норм, що регулює питання екстрадиції, відповідно до особливостей норм кримінально-процесуального права. Вказані норми мають свої специфічні ознаки та особливості, що відрізняють їх від правових норм інших галузей права, але в свою чергу вони схожі з нормами кримінально-процесуального права. По-перше, гіпотеза, диспозиція, санкція норм знаходять своє відображення в різних статтях міжнародного договору.

По-друге, диспозиція норми, що регулює екстрадицію, може бути відсильною.

По-третє, санкція норми, що регулює екстрадицію, сформульована не в звичайній формі – відповідальності, попередження. Виходячи з доктрини права, можна говорити про те, що санкція норми, яка регулює екстрадицію, включає в себе заходи захисту – підстави відмови від екстрадиції, тимчасову екстрадицію та інше. Що стосується заходів відповідальності, то такі заходи в санкції норми, що регулює питання екстрадиції, відсутні. В таких нормах не передбачається відповідальність між двома державами за відмову від екстрадиції або порушення термінів екстрадиції. Це в свою чергу відрізняє санкцію норми, що регулює екстрадицію, від міжнародно-правової санкції. По-четверте, норми, що регулюють екстрадицію, формулюються у статтях міжнародних договорів у загальному вигляді, що затрудняє їх розуміння, а також вказує на необхідність їх тлумачення разом з іншими міжнародними договорами чи національними законами в галузі кримінального, міжнародного права тощо.

Розглянуто правову природу інституту екстрадиції. Наведені аргументи дають змогу зробити висновок, що екстрадиція є саме інститутом кримінально-процесуального права України. По-перше, екстрадиція – це завжди процес передачі особи однією державою іншій. Екстрадиція завжди є процедурою, що починається з моменту отримання клопотання та закінчується передачею особи чи відмовою в передачі. В даному випадку норми кримінального права мають другорядне значення і виступають як фактична підстава для передачі особи. По-друге, специфічною є мета екстрадиції: передача особи для кримінального переслідування, винесення чи виконання вироку. Мета екстрадиції цілком відповідає завданням кримінального судочинства, а саме передача осіб для повного розкриття злочинів, викриття винних, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. По-третє, сферою дії екстрадиції є кримінальне судочинство. Процес екстрадиції відбувається в рамках кримінального переслідування особи, якщо щодо цієї особи була порушена кримінальна справа. Тобто екстрадиція не виходить за рамки кримінального судочинства, вона є одним із етапів кримінального процесу, кінцевим результатом якого є покарання особи за вчинений злочин. По-четверте, Російська Федерація, Французька Республіка, Республіка Болгарія, Республіка Молдова та інші держави на законодавчому рівні закріпили екстрадицію, як інститут кримінально-процесуального права, тобто внесли положення щодо екстрадиції у спеціальні розділи свого КПК. По-п’яте, норми екстрадиції подібні нормам кримінально-процесуального права. Так, 54% опитуваних працівників органів внутрішніх справ та прокуратури вбачають регулювання екстрадиції виключно нормами кримінально-процесуального права України.

Досліджено зміст та значення поняття „екстрадиція”. На підставі проведеного аналізу наукової літератури, міжнародних договорів, законів надано власне визначення екстрадиції, як правового державного  акту, в силу якого особа, яка вчинила злочин, з урахуванням правових підстав і умов, передається державою, на території якої вона знаходиться, іншій державі за вимогою останньої, з метою притягнення її до кримінальної відповідальності чи ухвалення вироку суду, або для відбування покарання за вироком суду, який набрав законної сили, якщо це передбачено чинними міжнародними угодами та здійснюється у відповідності з національним законодавством.

Досліджено і здійснено класифікацію функцій інституту екстрадиції, які поділяються на дві основні групи: 1) загальні функції, які в свою чергу поділяються на міжнародно-дипломатичну; нормотворчу; імплементаційну; правоорієнтуючу; правозобов’язальну функції; 2) спеціальні функції, які поділяються на охоронну; захисну; регулятивну; правозабезпечувальну; інформаційну; соціальнозабезпечувальну або соціально-гарантійну функції.

Розглянуті та досліджені принципи інституту екстрадиції. Інститут екстрадиції має складну систему принципів. Принципи інституту екстрадиції мають певні властиві тільки йому ознаки: вони знаходять своє відображення в нормах міжнародних договорах або конвенціях, а деякі з них знайшли своє відображення і в нормах національних законів; принципи екстрадиції знайшли своє відображення в підставах для передачі або відмови в передачі особи; принципи екстрадиції мають ознаки імперативності та факультативності; поєднання принципів кримінально-процесуального права і екстрадиції, наприклад, принцип ad hoc (ст. 14 Конвенції 1957 р.). Відповідно до цього надане власне визначення принципам інституту екстрадиції, як закріплених в нормах спеціальних міжнародних договорів (конвенцій) або відображених в нормах національних законів загальних положень та основних ідей, що визначають суть, зміст, мету взаємовідносин держав щодо екстрадиції осіб та мають як імперативний, так і факультативний характер.

У підрозділі 1.2. „Об’єкти та суб’єкти екстрадиційних правовідносин”  досліджено проблемні питання визначення суб’єктів та об’єктів екстрадиційних правовідносин. Акцентовано увагу на змісті та особливостях екстрадиційних правовідносин. Визначено три групи суб’єктів екстрадиційних правовідносин: 1 група – суб’єкти міжнародно-правових екстрадиційних правовідносин – суб’єкти права екстрадиції (держави), 2 група –  суб’єкти внутрішньо-правових відносин  – суб’єкти реалізації екстрадиції (компетентні органи, які діють від імені держави) та 3 група – суб’єкти, які мають та захищають власний чи інший інтерес (особа, яка підлягає екстрадиції та захисник).

Встановлено, що об’єктом екстрадиційних правовідносин є дії держав в особі їх компетентних органів, спрямовані на екстрадицію або відмову в екстрадиції особи, яка вчинила екстрадиційний злочин та перебуває на території однієї з держав, а сама особа буде виступати як активний суб’єкт екстрадиційних правовідносин.

Дослідження вказаного питання  вказало на його важливість для розуміння процесу екстрадиції в цілому. В діючому кримінально-процесуальному законодавстві України відсутні норми, які б закріплювали права та обов’язки вказаних суб’єктів. Існує необхідність законодавчого закріплення прав та обов’язків суб’єктів внутрішньо-правових екстрадиційних відносин та в активному залученні до екстрадиційних правовідносин суду.

Розділ 2. „Реалізація кримінально-процесуальних норм під час екстрадиції” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Екстрадиція осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину” розглянуті питання реалізації кримінально-процесуальних норм щодо екстрадиції осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину. Проведено аналіз міжнародних правових актів, кримінально-процесуального законодавства України та іноземних держав, проекту КПК (реєстр. № 1233 від 13.12.2007 р.), проекту КПК України Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, схвалений комітетом з реформи кримінальної юстиції Національної комісії 11.09.2008 р., а також проекту Закону України „Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)” (реєстр. № 3176 від 17.09.2008 р.).  На підставі проведеного аналізу пропонується внесення змін та доповнень до чинного законодавства та зазначених проектів з метою удосконалення процедури екстрадиції.

Встановлено, що на теперішній час не вирішеною залишається проблема законодавчого закріплення чіткого розмежування повноважень органів, які вирішують питання екстрадиції. Важливою позицією автора є перегляд та законодавче закріплення строків щодо підготовки та направлення клопотання про екстрадицію до вищестоящого органу. З’ясовано, що основною умовою швидкого здійснення екстрадиції є правильне оформлення запиту, чіткого дотримання його змісту та форми згідно з міжнародними стандартами у сфері кримінального судочинства.

Досліджені проблеми щодо забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна при екстрадиції особи в Україну. Вказані питання в міжнародних договорах про екстрадицію не відображені. Розглянуто питання щодо можливості одночасно з направленням запиту про екстрадицію особи направляти клопотання про накладення арешту на майно. Запропоновано передбачити окремі статті: „Накладення арешту на майно та конфіскація майна”, „Передача предметів”  та „Доказова сила офіційних документів та предметів”.

Механізми регулювання обрання запобіжного заходу взяття під варту під час екстрадиції особи, а також тимчасового запобіжного заходу – тимчасового арешту (взяття під варту) на даний час в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України відсутні.

Проаналізувавши та дослідивши думку вчених про те, що вважати підставою обрання до особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та у випадку тимчасового арешту (взяття під варту), автор дійшов до висновку, що більш вірним необхідно вважати, що підставою для обрання до особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є клопотання про екстрадицію або у випадку тимчасового арешту (взяття під варту) – клопотання про тимчасовий арешт (взяття під варту) та відповідне процесуальне рішення компетентних органів держави, яка направила клопотання про екстрадицію особи чи клопотання про тимчасовий арешт (взяття під варту) про обрання до особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

З огляду на зазначене, запропонована  стаття: „Тимчасовий арешт (взяття під варту)”. За відсутності законодавчого роз’яснення терміну „Тимчасовий арешт (взяття під варту)”, запропоноване його визначення, як процесуального заходу, що здійснюється на підставі отримання запиту (клопотання) про тимчасовий арешт (взяття під варту) відповідно до ратифікованих міжнародних конвенцій, міжнародних договорів і внутрішнього законодавства України шляхом тимчасового взяття під варту особи, яка розшукується іншою державою та перебуває на території України до отримання запиту (клопотання) щодо її екстрадиції.

Суттєвою проблемою при екстрадиції осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину, є достатньо обтяжлива та складна процедура їх екстрадиції. На основі аналізу і дослідження позитивного європейського досвіду обґрунтовано позиції щодо запровадження в кримінально-процесуальному законодавстві України спрощеної процедури екстрадиції. Спрощена процедура застосовується за згодою особи без проведення у повному обсязі перевірки наявності можливих перешкод для екстрадиції, опротестовуванні рішення про її передачу в іншу державу, повного розгляду запиту про екстрадицію та матеріалів перевірки, а також без прийняття рішення про екстрадицію або у відмові екстрадиції. Встановлено, що така процедура має як позитивні, так і негативні риси, але цілком відповідає меті екстрадиції – швидкої взаємодії держав щодо кримінального переслідування особи. Тому, в кримінально-процесуальному законодавстві необхідно передбачити норму, яка б регулювала вказану процедуру з уникненням порушення основних прав і свобод осіб під час екстрадиції. 49,5% опитаних працівників органів внутрішніх справ та прокуратури підтримали необхідність запровадження такої процедури, а 37,5% – за умови дотримання норм внутрішнього законодавства України.

З огляду на викладене запропоновано передбачити статтю: „Спрощена процедура екстрадиції”.

У підрозділі 2.2. „Екстрадиція осіб, які засуджені за вчинення злочину” досліджені питання реалізації кримінально-процесуальних норм щодо екстрадиції осіб, які засуджені за вчинення злочину. На підставі аналізу міжнародних договорів України щодо передачі засуджених осіб для відбування покарання встановлено, що існує багато проблем, які необхідно вирішувати на законодавчому рівні, а саме при розробці нового КПК України та при укладенні міжнародних договорів України.

Існує необхідність в законодавчому закріпленні норми, яка б надавала можливість зі згоди сторін передавати також осіб без громадянства, які постійно проживали на території держави виконання вироку, або інших осіб, якщо держава винесення вироку вважає це за потрібне.

Деякі іноземні держави (наприклад, Королівство Нідерландів, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії) дозволяють екстрадицію осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочину, лише за умови, якщо вказані особи будуть передані для відбування покарання в цю державу. З огляду на вказане вбачається необхідність передбачити норму, яка б регламентувала передачу засуджених осіб за раніше наданою згодою. В даному випадку це забезпечить неухильне виконання державами такої домовленості.

Також потрібно законодавчо передбачити право засудженої особи мати захисника та оскаржувати рішення компетентних органів держави та її законного представника.  В першу чергу це стосується випадків, коли засуджена особа передається для відбуття покарання за раніше наданою згодою.

Обґрунтована позиція щодо необхідності в законодавчому регулюванні процедури передачі та прийняття особи, засудженої заочно, а також особи, засудженої за злочин, але вирок щодо неї не вступив в законну силу, чи у випадку, коли ця особа вчинила іншій злочин на території держави винесення вироку та процедуру захисту такої особи в державі виконання вироку.

У міжнародних договорах та кримінально-процесуальному законодавстві України відсутнє положення, яке б вказувало на те, до якого моменту та з яких причин особа може відмовитися від її передачі в державу виконання вироку. Тому є необхідним передбачити норму, яка б дозволяла особі в деяких випадках відмовитися від здійснення передачі. Така відмова можлива лише з причин, коли особа тяжко захворіла  і її подальша передача може більше зашкодити її здоров’ю, або коли є загроза того, що особа може бути піддана катуванню або нелюдському та жорстокому ставленню чи покаранню,  чи  коли особа має відбувати покарання в державі винесення вироку в умовах, що не забезпечать її соціальної реабілітації, наприклад, коли самі умови тримання особи принижують її честь та гідність.

Проблемою є врегулювання питання щодо передачі особи, яка засуджена судом до довічного позбавлення волі. Відмова в екстрадиції, якщо особа вчинила злочин за який в державі, що направила клопотання про екстрадицію, передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі є принциповим положенням і повинно бути нормативно закріплено в кримінально-процесуальному законодавстві України, включаючи спеціальні положення при передачі особи, засудженої до довічного позбавлення волі.

Згідно з чинним законодавством України суд взагалі не долучається до розгляду питання про можливість дозволу на передачу засудженої особи, законності та обґрунтованості такої передачі. Вказане, на нашу думку, є грубим порушенням процесуальних гарантій та не відповідає цілям правосуддя. Тому доцільним є законодавче закріплення процедури, за якої суд може також вирішувати питання щодо законності та можливості прийняття засудженої особи для відбування покарання та можливості прийняття рішення визнавати чи не визнавати вирок суду іноземної держави.

З огляду на викладене, висловлено низку пропозицій щодо доповнень та змін до чинного кримінально-процесуального законодавства та проектів КПК України.   

У підрозділі 2.3. „Відмова в екстрадиції особи іншій державі” розглянуті питання реалізації кримінально-процесуальних норм щодо захисту прав і свобод осіб під час екстрадиції.

Особливе значення полягає в законодавчому закріпленні процесуальних гарантій захисту прав та свобод осіб під час екстрадиції. 76,5% опитаних працівників органів внутрішніх справ та прокуратури підтримали необхідність законодавчого закріплення процесуальних гарантій захисту прав та свобод осіб під час їх екстрадиції.

Зроблено висновок про необхідність при укладанні міжнародних угод щодо екстрадиції визначити наступні умови щодо захисту права на життя особи: надання гарантій щодо не покарання особи смертною карою; умови здійснення до особи правосуддя з дотриманням загально визначених прав; передбачити вказані умови по захисту прав до особи ще до пред’явлення їй обвинувачення; додержуватися принципу верховенства національного законодавства та законодавства, де закріплено більше загально визначених прав захисту особи.

Умови забезпечення прав та свобод осіб під час екстрадиції поділено на сім підстав, за яких екстрадиція забороняється та які необхідно з’ясовувати при вирішенні питання щодо екстрадиції: 1) коли особа  може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, видам поводження чи покарання; 2) коли державі не надають гарантій, передбачених ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; 3) наявність в законодавчих актах запитуючої держави санкції за вчинений злочин у вигляді смертної кари або довічного позбавлення волі; 4) якщо особа переслідується у зв’язку з її расою, релігією, громадянством чи політичними переконаннями; 5) якщо вік та стан здоров’я особи унеможливлює її екстрадицію; 6) якщо особа є громадянином запитуваної держави; 7) кримінально-правові та кримінально-процесуальні гарантії в частині забезпечення прав та свобод особи.

Обґрунтовано необхідність правового регулювання в кримінально-процесуальному законодавстві України порядку та процедури відшкодування шкоди, завданої громадянинові України незаконними діями чи бездіяльністю суду та інших компетентних органів іноземної держави під час їх екстрадиції. Сформульовано низку пропозицій щодо нормативного регулювання вказаного питання.

Запропоновано доповнити проекти КПК України статтями „Обставини, що потребують з’ясування при вирішенні питання щодо екстрадиції”, „Гарантії захисту особи, яка передається” та закріпити в чинному КПК України та в проектах КПК України норми, яка б передбачала при розгляді запиту про екстрадицію роз’яснення особі сутності висунутих проти неї звинувачень, її процесуальних прав та обов’язків, ознайомлення її з матеріалами кримінальної справи, наданими запитуючою стороною, а також роз’яснення засудженій особі, екстрадиція якої вимагається змісту вироку суду та порядку його оскарження. Обґрунтована необхідність зазначати про факт роз’яснення прав і обов’язків вказаній особі в декларації, яку складає прокурор отримавши запит на її екстрадицію.

З огляду на викладене, висловлено пропозицію щодо доповнень та змін до ст. 26 Конституції України.

У підрозділі 2.4. „Перегляд вироків іноземних держав за результатами екстрадиції засуджених осіб” досліджені питання реалізації кримінально-процесуальних норм щодо захисту прав і свобод громадян, засуджених на території іноземних держав і переданих для відбування покарання в Україну, в частині перегляду вироків іноземних держав за результатами екстрадиції.

Встановлено, що з огляду на сучасні тенденції розвитку права в частині забезпечення прав і свобод людини, існує необхідність в зміні правових норм в кримінально-процесуальному законодавстві України, що стосується перегляду вироків іноземних держав за результатами екстрадиції особи. 79% опитаних працівників органів внутрішніх справ та прокуратури підтримали необхідність такої зміни.

На підставі аналізу міжнародних договорів, чинного законодавства України та практичних судових прикладів запропоновано необхідність доповнення кримінально-процесуального законодавства України нормою „Перегляд вироку суду іноземної держави щодо засудженого громадянина України”.

Обґрунтовано необхідність внесення норми, яка б зобов’язувала суд під час перегляду вироків іноземних держав за результатами екстрадиції засуджених осіб враховувати наступні обставини: яка держава винесла вирок щодо засудженої особи; чи існують в цій державі тортури, катування, жорстоке та нелюдське поводження; чи існують на території цієї держави міжнародні правозахисні організації; чи існують між Україною та цією державою міжнародні договори про правову взаємодопомогу.