Кутоманов Д.Є. Забезпечення конституційних прав особи в досудовому провадженні по кримінальних справах

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкриваються сутність і сучасний стан вивчення наукової проблеми, обраної для дисертаційного дослідження, обґрунтовуються вибір теми, її актуальність, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна й теоретична основи, формулюються положення, що характеризують наукову новизну роботи, вказується теоретичне і практичне значення зроблених висновків, наведена апробація результатів дослідження.

Розділ 1. „Конституційна система прав особи та їх гарантії у кримінальному судочинстві України” складається із 2-х підрозділів.

Підрозділ 1.1. „Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України” присвячено аналізу нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України, та особливостей їх реалізації.

Основними структурними елементами конституційного статусу особи є її конституційні права та свободи, які належать людині від народження. Вони становлять підвалини її правового статусу, закріплені в конституції держави й мають найвищий юридичний захист. Конституція України визначає систему основоположних прав людини, які є невід’ємними, невідчужуваними й непорушними, й у своєму взаємозв’язку визначають цілісність цього статусу у сфері кримінально-процесуальної діяльності. Саме в цій системі вони утворюють фундамент сучасного буття людини в демократичній правовій державі.

Особливого значення в контексті даного дисертаційного дослідження набуває вирішення питання стосовно допустимості обмеження конституційних прав особи в кримінальному судочинстві, зокрема, в його досудових стадіях, визначення його меж і підстав. Робиться висновок, що таке обмеження може бути визнане правомірним лише за наявності наступних умов: (а) якщо його можливість передбачена законом; (б) якщо ним досягається мета забезпечити визначені законом суспільні інтереси, пов’язані зі встановленням особи, яка вчинила злочин, притягненням її до кримінальної відповідальності й відшкодуванням завданої нею шкоди; (в) якщо обмеження права (як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини) домірне суспільно значущим цілям. При цьому важливим є чіткість і прозорість установленого законом механізму обмеження права, що відповідає принципу правової визначеності, а тому й принципу верховенства права, який, на переконання дисертанта, має знайти відповідне нормативне закріплення в кримінально-процесуальному законодавстві України.

Відзначається, що конституційні права людини відіграють роль одного з найважливіших чинників, що визначають будову кримінально-процесуального механізму їх забезпечення, систему процесуальних технологій, використання яких підвищує його ефективність. Право на повагу гідності, на свободу й особисту недоторканість, приватність і недоторканність житла, судовий захист і правову допомогу, має бути належним чином забезпечене відповідним галузевим законодавством, в основі якого лежать конституційні приписи. Саме тому досить високі вимоги повинні пред’являтися перш за все до їх конституційного формулювання.

У підрозділі 1.2. „Класифікація процесуальних гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України” досліджуються сутність, специфіка, зміст і значення гарантій конституційних прав особи в кримінально-процесуальному законодавстві України й наводиться їх класифікація.

Поділяючи висловлений в юридичній літературі погляд учених на кримінальний процес як спосіб державного захисту прав людини не тільки від злочинів, а й від зловживань державою з боку власної репресивної влади, дисертант обстоює необхідність установлення таких кримінально-процесуальних гарантій прав особи, які унеможливлювали б їх безпідставне обмеження, а при його допущенні забезпечували б їх негайне поновлення й відшкодування завданої у зв’язку із цим шкоди.

До правових засобів, які утворюють систему кримінально-процесуальних гарантій, належать принципи кримінального процесу, кримінально-процесуальна форма, права й обов’язки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, передбачені законом строки проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень. Системна дія цих гарантій забезпечує досягнення поставленої мети – вирішення завдань кримінального судочинства, що може розглядатися як інтегративна якість усієї системи. Критично осмисливши існуючі наукові підходи до їх класифікації, автор поділяє їх на 2 групи – гарантії правосуддя й гарантії прав і законних інтересів особи. При цьому підкреслюється умовний характер такої класифікації, бо з урахуванням конституційних положень щодо цінності людини, її життя і здоров’я, честі й гідності гарантії прав особи апріорі набувають значення гарантій правосуддя як напрямку державної діяльності, що є способом захисту прав і свобод людини. Простежується взаємозв’язок і взаємозумовленість гарантій прав і законних інтересів особи та гарантій правосуддя.

Розділ 2. „Механізми захисту прав особи на досудових стадіях кримінального процесу” складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи” певна увага приділяється аналізу проблем правового регулювання механізму забезпечення конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи.

З огляду на загальну тезу щодо сутності кримінального судочинства як засобу захисту прав людини робиться висновок про особливе значення належної правової регламентації порядку його здійснення на початковій стадії. Останній має включати як відповідні засоби, що забезпечують подальше ефективне провадження за наявності законних приводів, підстав і захист законних інтересів особи, яка постраждала від злочину, так і механізми, які унеможливлюють безпідставне обмеження конституційних прав осіб, не причетних до вчиненого злочину.

Аналіз чинного законодавства дозволяє вести мову про його недосконалість у частині правової регламентації процесуального положення заявника. У зв’язку із цим пропонується в разі відмови в порушенні кримінальної справи надати йому право знайомитись не тільки з відповідною постановою, а й з усіма матеріалами перевірки заяви або повідомлення про вчинений злочин, на підставі чого було винесено таке рішення. Незаконна відмова в порушенні кримінальної справи суттєво обмежує право заявника (якщо він є постраждалим від вчиненого злочину) на доступ до правосуддя й отримання судового захисту його прав та законних інтересів. А тому він повинен бути обізнаний щодо обставин, покладених в основу прийнятого рішення. Зважаючи на негативні наслідки незаконного рішення про відмову в порушенні кримінальної справи обґрунтовується доцільність криміналізації цього діяння й доповнення Кримінального кодексу України відповідною нормою, що передбачала б за його вчинення кримінальну відповідальність.

Таке рішення за чинним КПК є предметом судового контролю. У випадку його ініціювання особою, інтересів якої воно стосується, або її представником це рішення перевіряється судом у порядку ст. 236² КПК з точки зору його законності й обґрунтованості. Якщо суд дійде висновку про незаконну або безпідставну відмову в порушенні кримінальної справи, він скасовує цю постанову й повертає матеріали для проведення додаткової перевірки. Разом із тим вивчення правозастосовної практики показало, що досить поширеним у таких випадках є формальне проведення додаткової перевірки й повторне прийняття органом дізнання, слідчим чи прокурором ідентичного рішення – про відмову в порушенні кримінальної справи з тих же підстав, що, на думку дисертанта, суттєво знижує ефективність судового захисту конституційних прав людини на досудовому провадженні.

У разі направлення за належністю заяви про вчинений  злочин згідно з вимогами ст. 97 КПК заявник має бути повідомлений про прийняте рішення з обов’язковою вказівкою його причин і мотивів.

Запровадження процедури судового оскарження постанови про порушення кримінальної справи спрямовано на забезпечення конституційних прав особи, на її судовий захист від зловживань з боку органів державної влади. Проте практика його застосування виявила суттєві недоліки чинного правового механізму, які в певних випадках використовуються для перешкоджання законному провадженню по кримінальній справі та її нормальному руху. З метою усунення вказаних недоліків дисертантом підтримуються висловлені в науці пропозиції щодо введення строку оскарження заінтересованою особою постанови про порушення кримінальної справи, який повинен становити 7 днів з моменту вручення їй копії цієї постанови, а також позбавлення суду обов’язку виносити за результатами розгляду скарги рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, оскільки воно не іманентно судовій функції, а в певних випадках має такі негативні наслідки, як позбавлення потерпілого доступу до правосуддя.

Визначаючи предмет кримінально-процесуального пізнання судді в цій стадії кримінального провадження, дисертант дійшов висновку про необхідність включення до нього поруч з оцінкою наявності приводів і підстав для порушення кримінальної справи й законності джерел отримання фактичних даних також оцінку додержання порядку порушення кримінальної справи, повноважень особи на прийняття даного рішення й наявності підстав, що виключають кримінальне провадження.

У підрозділі 2.2. „Кримінально-процесуальні механізми, які забезпечують дотримання конституційних прав особи під час досудового слідства” досліджуються питання реалізації й захисту конституційних прав особи при провадженні досудового слідства.

Досудове розслідування має свої особливості процесуальної форми і специфіку завдань. Воно становить собою етап провадження по кримінальній справі, який найбільшою мірою поєднаний з обмеженням конституційних прав людини на свободу й особисту недоторканість, недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю її листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, невтручання в особисте й сімейне життя тощо. Адже саме в цій стадії кримінального процесу застосовуються заходи кримінально-процесуального примусу, до яких, з погляду дисертанта, правомірно відносити не тільки запобіжні заходи, а й низку слідчих дій, пов’язаних із застосуванням примусу. Цим пояснюється очевидна потреба створення дійового механізму захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у провадженні по справі незалежно від процесуального статусу останніх.

Задля досягнення вказаної мети, на підставі узагальнення правозастосовної практики, враховуючи рішення Європейського суду з прав людини, дисертант висловлює низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинної правової регламентації проведення слідчих дій, а також на застосування ізоляційних запобіжних заходів.

З урахуванням того, що право на недоторканність житла обмежується у випадку проведення в ньому не тільки огляду й обшуку, а й виїмки, а також відтворення обстановки й обставин події злочину (йдеться про обмеження права не тільки підозрюваного, обвинуваченого, а й інших осіб, які проживають у даному приміщенні і не причетні до вчинення злочину), пропонується доповнити ч. 2 ст. 30 Конституції України положенням про недопустимість примусового проведення будь-яких слідчих дій у житлі чи іншому володінні особи, інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Особливого значення в аспекті захисту прав людини в кримінальному судочинстві набуває правова допомога, порядок та умови надання якої за чинним законодавством не відповідають суспільним потребам. Саме цим обґрунтовується доцільність: (а) законодавчого надання свідкові права залучати до участі в провадженні адвоката; (б) усунення близьких родичів підозрюваного (обвинуваченого) з кола осіб, які можуть бути захисником у кримінальному процесі; (в) установлення випадків обов’язкової участі адвоката на стороні потерпілого й розширення їх переліку, зокрема, шляхом включення до останнього випадків застосування до підозрюваного (обвинуваченого) такого запобіжного заходу, як взяття під варту; (г) доповнення ст. 219 КПК України правом захисника після ознайомлення з матеріалами кримінальної справи в порядку, передбаченому ст. 218 КПК України, складати документ, який по суті матиме значення заперечення захисту на обвинувальний висновок, складений слідчим (прокурором), і викладати позицію цієї сторони.

Поділяючи висловлену в юридичній науці думку про необхідність закріплення правової вимоги обґрунтування й мотивування кримінально-процесуального рішення, автор розглядає її з точки зору захисту прав людини й відзначає її особливе значення для забезпечення законності і справедливості в кримінальному судочинстві і права особи на оскарження рішення, а тому й доступу до правосуддя.

Суттєвого вдосконалення, як вбачається, потребує правова регламентація порядку застосування затримання і взяття під варту. З цією метою пропонується: (а) привести у відповідність з ч. 3 ст. 29 Конституції ст. 106 чинного КПК України, щодо встановлення підстав затримання з метою запобігти злочинові, оскільки цей Кодекс не встановлює такої можливості; (б)  доповнити чинний КПК положенням щодо порядку обчислення строку затримання, а саме – з моменту фактичного затримання особи за підозрою у вчиненні злочину; (в) установити в законі порядок доступу затриманого до судді на початку затримання; (г) надати підозрюваному (обвинуваченому), стосовно якого вирішується питання про взяття під варту, право на останнє слово; (д) доповнити ст. 165² КПК України відповідним приписом про вручення затриманому вмотивованого рішення суду про обрання щодо нього такого запобіжного заходу, як взяття під варту та ін.

Розділ 3. „Прокурорський нагляд і судовий контроль за дотриманням конституційних прав особи на досудових стадіях кримінального судочинства” складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Прокурорський нагляд у досудовому провадженні” висвітлюються роль і місце прокурорського нагляду за дотриманням прав і свобод особи в досудовому провадженні.

Роль прокуратури в досудових стадіях кримінального процесу визначається конституційно-правовим змістом її функцій. Прокурор є суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, на якого покладено прокурорський нагляд за виконанням законів органами, які провадять дізнання, досудове слідство й оперативно-розшукову діяльність. У системі конституційних функцій прокуратури функція нагляду за дотриманням прав та свобод людини і громадянина, додержанням законів із цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виділяється окремо (ст. 121 Конституції України). З моменту затвердження прокурором обвинувального висновку він, як справедливо зазначає В.С. Зеленецький, порушує державне обвинувачення і тому стає суб’єктом функції обвинувачення.

Аналіз зазначених напрямків діяльності прокурора на досудовому провадженні по кримінальній справі з огляду на державно-правове призначення прокуратури та її місце в системі правоохоронних органів дозволяє зробити висновок, що забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина знаходиться в центрі його уваги при реалізації ним своїх функцій, а тому вбачається обґрунтованою теза про правозахисний характер діяльності прокурора. Заперечується викладена в правовій процесуальній науці позиція щодо підпорядкування прокурорського нагляду в кримінальному судочинстві основному напрямку діяльності прокурора – кримінальному переслідуванню й неможливості віднесення нагляду до його функцій. На переконання дисертанта, зазначені напрямки діяльності прокурора характеризуються специфічними завданнями, формами й методами їх реалізації, що дозволяє розглядати їх як самостійні.

Ефективність наглядової діяльності прокурора забезпечується низкою чинників, до яких слід віднести її систематичність, незалежність прокурора, імперативність його рішень тощо. Особливе місце серед цих чинників посідає належна правова регламентація його процесуального статусу, а також меж і предмета відомчого й судового контролю та прокурорського нагляду.

Для забезпечення належного виконання прокурором покладених на нього функцій закон наділяє його сукупністю владних повноважень – специфічних засобів вирішення поставлених перед ним завдань. Використовуючи ці повноваження, прокурор зобов’язаний припиняти порушення конституційних прав людини, вживати заходів щодо своєчасного їх поновлення, відшкодування завданої шкоди й притягнення винних посадових осіб до юридичної відповідальності. Аналіз практики звернення органу дізнання і слідчого до суду з відповідними поданнями про проведення слідчих дій, що обмежують конституційні права людини, і застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту дозволяють констатувати, що в більшості випадках якість відповідних процесуальних документів органів досудового розслідування забезпечується саме завдяки наглядовій діяльності прокурора. Ось чому вбачаємо за необхідне зберегти в законі порядок надання прокурором згоди на такі подання як важливої гарантії забезпечення конституційних прав особи на досудовому провадженні. Зважаючи на це, дисертант пропонує доповнити чинний КПК положенням стосовно обов’язкового допиту прокурором неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого), щодо якого є подання про застосування до нього такого запобіжного заходу, як взяття під варту.

Складним з точки зору функціональної характеристики діяльності прокурора є питання про участь його в судовому розгляді подань органів досудового розслідування, а також скарг учасників кримінального судочинства. Оскільки прокурор перевіряє законність і обґрунтованість рішень органів дізнання і слідчого при здійсненні нагляду, в результаті чого приймає рішення про можливість надання згоди, він тим самим визначає власну позицію саме в межах виконання наглядової функції. Тому його участь у судовому засіданні при вирішенні цих питань розглядається як форма реалізації функції саме прокурорського нагляду, а не іншої конституційної – підтримання державного обвинувачення в суді.

У підрозділі 3.2. „Судовий захист конституційних прав особи на стадії порушення кримінальної справи та в досудовому розслідуванні” аналізуються окремі питання, пов’язані із судовим захистом конституційних прав особи на досудовому провадженні в кримінальних справах.

Обґрунтовується логічна закономірність розширення юрисдикції суду й судового захисту на досудовій стадії кримінального процесу. Реалізація прав особи залежить як від її власної активної поведінки, так і від забезпечувальної діяльності органів державної влади, особливе місце серед яких належить судовій владі. Надання суду повноважень з прийняття рішення про проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, які обмежують конституційні права людини, а також вирішення скарг учасників кримінального провадження привносить змагальні засади в процедуру досудового розслідування. Це пояснює зміну ролі суду в кримінальному процесі, який за сучасних умов є суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, який діє на всіх її етапах.

Аналіз чинної правової регламентації порядку судового розгляду подань органів дізнання й досудового слідства про провадження слідчих дій, а також скарг учасників процесу дозволяє дійти висновку про наявність у ній прогалин і неузгодженостей, що негативно позначаються на правозастосовній практиці, а тому й призводять до порушень прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі. З метою підвищення ефективності реалізації права на судовий захист у досудових стадіях кримінального процесу автором сформульовано низку пропозицій, спрямованих на вдосконалення чинного законодавства. Так, обстоюється погляд щодо необхідності розроблення єдиного порядку оскарження до суду рішень, дій і бездіяльності органів дізнання, досудового слідства та прокурора. Цей порядок, вважає дисертант, доцільно розмістити не в розділі II КПК України „Порушення кримінальної справи, дізнання та досудове слідство”, як це передбачено в чинному законодавстві, а в розділі III – „Провадження справ у суді першої інстанції”, що відповідатиме архітектоніці кримінально-процесуального закону.

До предмета оскарження пропонується включити бездіяльність органів дізнання й досудового слідства, яка може спричинити шкоду конституційним правам учасників кримінального судочинства або ускладнити їх доступ до правосуддя.

Важливе значення в забезпеченні судового захисту конституційних прав людини на досудовому провадженні має питання визначення суб’єкта судового оскарження процесуальних рішень і дій (бездіяльності) органу дізнання, слідчого та прокурора. З погляду автора, надання цього процесуального права не повинно пов’язуватися з обов’язковою вимогою набуття особою певного процесуального статусу, оскільки її фактичне положення може свідчити про потребу в отриманні судового захисту (приміром, людиною, майно якої пошкоджено при здійсненні обшуку і яка не причетна до вчинення злочину).

Підтримується висловлена в науці кримінального процесу пропозиція про запровадження інституту слідчого судді, тобто суб’єкта, уповноваженого забезпечувати законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав і свобод людини на досудовому провадженні по кримінальній справі. До його компетенції належить прийняття рішення про застосування заходів кримінально-процесуального примусу, проведення слідчих та інших дій, що обмежують конституційні права людини, розгляд скарг на дії (бездіяльність) і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого та прокурора.