Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням за кримінальним правом України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкриваються сутність і стан наукової розробки проблеми звільнення від відбування покарання з випробуванням, її значущість, обґрунтовується необхідність проведення подальших досліджень. Дається загальна характеристика дисертації, зокрема, визначається мета й завдання дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами, формулюються положення й висновки, які зумовлюють наукову її новизну, показується практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1. “Правова природа звільнення від відбування покарання з випробуванням та його місце в системі інститутів кримінального права” – містить три підрозділи. У підрозділі 1.1. “Порівняльний історико-правовий аналіз звільнення від відбування покарання з випробуванням” розглядається історія виникнення й розвитку звільнення від відбування покарання з випробуванням. На підставі проведеного дослідження встановлено, що умовне засудження, зародившись у другій половині XIX століття як результат пошуку заміни короткострокового позбавлення волі  і вперше отримавши законодавче закріплення в 1888 р. у Бельгії, одержало швидкого світового визнання й поширення, оскільки дозволяло шляхом застосування мінімального кримінально-правового впливу виконувати ті завдання, які поставали перед покаранням. Надалі, аналізуючи кримінальне законодавство іноземних держав (Англії, Німеччини, Франції, США, Японії, Голландії, Іспанії, Швеції, Китаю, Польщі, Росії, Латвії, Білорусії), автор доходить висновку, що умовне засудження мало різні форми прояву, які на сучасному етапі відзначаються процесом інтеграції, що не становить винятку і для національного законодавства. Так, у чинному Кримінальному кодексі України норми щодо звільнення від відбування покарання з випробуванням пройшли розвиток від запровадженої в 1917 р. франко-бельгійської системи випробування, при якій додаткові покарання не призначалися, до змішаної системи, за якої засуджений, перебуваючи під наглядом спеціальних органів, зобов’язаний виконувати призначені йому обов'язки й додаткові покарання.

На підставі проведеного аналізу національного законодавства стосовно засудження з випробуванням виявлено тенденцію щодо розширення меж його застосування: спершу – до позбавлення волі, у наступні роки – виправних робіт, а з розширенням у 2001 р. системи покарань – також і до службових обмеженнь для військовослужбовців та обмеження волі.

У підрозділі 1.2. “Правова природа звільнення від відбування покарання з випробуванням”  аналізуються погляди вчених-правників, які займалися дослідженням питання засудження з випробуванням. Звертається увага на те, що більшість із них визначала умовне засудження й відстрочку виконання вироку, які трансформовані чинним кримінальним законодавством у звільнення від відбування покарання з випробуванням, як один з видів звільнення від покарання, а саме – умовне звільнення. Однак ця думка далеко  не бездоганна. Залишається не вирішеною низка питань: підстави такого звільнення, правова природа обмежувальних заходів, які застосовуються щодо засудженого, правомірність покладення на нього додаткових покарань протягом іспитового строку та ін. На підставі проведеного аналізу, обґрунтовується, що норми, які передбачають звільнення від відбування покарання з випробуванням, доцільно виокремити в самостійний інститут Загальної частини кримінального права “Пробація”, під яким слід розуміти систему випробування, що застосовується судом щодо осіб, які можуть виправитися без відбування призначеного основного покарання, підґрунтя якої склали раніш відомі умовне засудження і відстрочка виконання вироку, які чинним кримінальним законодавством віднесені до звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Ураховуючи схвалену Законом України від 21 листопада 2002 р. Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, вважаємо цілком доцільним впровадження терміна “пробація” до КК України.

Пропонується у структурі цього інституту вирізняти два субінститути, що сформувалися в перебігу диференціації й інтеграції нормативного матеріалу у зв’язку з особливостями такого звільнення залежно від правового статусу особи засудженого: а) звільнення від відбування покарання неповнолітніх, і б)  звільнення вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до семи років від відбування покарання з випробуванням. Обидва вони являють собою самостійні комплекси, пройняті загальними спільними правовими засадами. З урахуванням цього, аргументується доцільність при подальшій кодифікації кримінального законодавства виокремлення в самостійний розділ Загальної частини КК “Пробація” норм, які регламентують загальні питання звільнення від відбування покарання з випробуванням і застосування цієї форми кримінально-правового впливу щодо вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років. Стосовно ж норм, які передбачають звільнення від відбування покарання з випробуванням неповнолітніх, то їх є сенс залишити в розділі “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”, враховуючи спробу законодавця окремо врегулювати це питання з метою всебічного дотримання прав і свобод неповнолітніх.

У підрозділі 1.3. “Цілі звільнення від відбування покарання з випробуванням” звертається увага на те, що в кримінальному праві переважна більшість науковців розробляла проблему цілей покарання, не виділяючи мети кримінальної відповідальності, що за переконанням автора не дозволяє повною мірою осмислити значення та суть інших заходів кримінально-правового впливу, зокрема, звільнення від відбування покарання з випробуванням. Дослідження цілей кримінальної відповідальності і звільнення від відбування покарання з випробуванням допомагає не лише з'ясувати підстави його застосування та правову природу, а й визначитися з межами та видом правообмежень застосованих, щодо засуджених.

Поділяється позиція науковців, які визнавали необхідним у кримінальному праві виділяти цілі не тільки кримінального покарання, а й кримінальної відповідальності. Останні співвідносяться з метою кримінальної відповідальності, як окреме й загальне. Обґрунтовується, що загальне, спеціальне попередження вчинення злочинів і виправлення засуджених  не лише є цілями покарання, а й  кримінальної відповідальності. Ураховуючи, що ототожнення мети кримінальної відповідальності і кримінального покарання, може випливати зі змісту кримінального закону, оскільки статтями 3–8 КК, які вказують на принципи дії останнього,  визначають Кримінальний кодекс України  як законодавство не про покарання, а про кримінальну відповідальність, це дозволяє припустити, що тлумачення зазначених статей розширює зміст ч. 2 ст. 1 КК. Тому вбачається за доцільне викласти її в такій редакції: “Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлює кримінальну відповідальність за їх вчинення”.

Окремо звертається увага на те, що співвідношення цілей кримінальної відповідальності визначається залежно від форми її реалізації. Зокрема, обґрунтовується, що при звільненні від відбування покарання з випробуванням як однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності законодавцем на перший план виводяться такі цілі кримінальної відповідальності, як виправлення засудженого і спеціальна превенція, що, однак, не виключає можливості досягнення загальної превенції.

Оскільки в результаті проведеного аналізу цього питання з’ясовано, що кара має прояв не лише в покаранні, а притаманна й іншим формам реалізації кримінальної відповідальності, зокрема, звільненню від відбування покарання з випробуванням, автором наводяться додаткові аргументи на підтримку тих науковців, які обстоюють позицію, згідно з якою кара є змістом кримінальної відповідальності, а не її метою.

Розділ 2. “Підстави звільнення від відбування покарання з випробуванням” складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Загальні положення” робиться спроба дати визначення підстав звільнення від відбування покарання з випробуванням, спираючись на існуючі у філософії, мовознавстві та кримінальному праві точки зору щодо тлумачення такої категорії, як підстава. При цьому звертається увага на дискусійність у науці кримінального права питання про те, чим породжується звільнення від відбування покарання з випробуванням і неоднозначність (а часто й синонімічність) розуміння понять “підстава” та “умова” звільнення від відбування покарання з випробуванням. Наголошується, що суд, перш ніж вирішити питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, з’ясовує наявність у діянні особи складу злочину і лише після призначення покарання може перейти до аналізу можливості застосування цього інституту. Враховуючи викладене, дисертант пропонує, серед умов застосування останнього виділити призначення особі покарання у виді виправних робіт, обмеження волі чи позбавлення волі строком не більше п'яти років. Підстави звільнення від відбування покарання з випробуванням становлять сукупність обставин справи, за наявності яких цілі кримінальної відповідальності можуть бути досягнуті без відбування призначеного основного покарання, які у свою чергу, можна приєднати до підстав, обумовлених суспільною небезпечністю вчиненого злочину і суспільною небезпечністю особи винного. Доводиться, що лише їх поєднання дозволяє суду дійти висновку про можливість застосування даного інституту.

Підрозділ 2.2. “Підстави, обумовлені суспільною небезпечністю вчиненого злочину”  розпочинається з аналізу поняття суспільної небезпечності злочину. Окремо розглядаються обставини, які впливають на суспільну небезпечність вчиненого. На підставі проведеного дослідження автором обґрунтовується, що звільнення від відбування покарання з випробуванням не виключається при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів, оскільки, застосовуючи ст. 75 КК, під призначеним покаранням слід визнавати покарання, яке призначається винному вироком, а не те, що передбачає санкція статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Аргументується, що, як правило, звільнення від відбування покарання з випробуванням до особи, щодо якої застосовано норму, яка дозволяє призначити більш м’яке основне покарання, ніж передбачено законом, не повинно застосовуватися,  оскільки за таких умов зводиться нанівець спроба законодавця обмежити використання цього інституту стосовно злочинів, які є тяжкими чи особливо тяжкими, що призводить до послаблення не лише загальнопревентивного впливу цієї форми реалізації кримінальної відповідальності, а й до зниження спеціальної превенції як мети покарання.

Розгляд цього питання дав підстави для висновку, що при вчиненні особливо тяжких злочинів, навіть за умови виключно позитивної характеристики особи винного, цей інститут не повинен застосовуватися, оскільки його використанням не досягається загальна превенція.

У підрозділі 2.3. “Підстави, обумовлені суспільною небезпечністю особи, яка вчинила злочин”, з огляду на аналіз судової практики і з'ясування понять “особа злочинця”, “суб’єкт злочину”, “особа, яка вчинила злочин” обґрунтовується висновок, що суд, звільняючи від відбування покарання з випробуванням, використовує термін “особа, яка вчинила злочин”, оскільки в обвинувальному вироку опирається саме на обставини, що характеризують особу засудженого і які в переважній більшості містяться поза межами ознак, що характеризують склад злочину.

Підводиться підсумок, що повторне призначення звільнення від відбування покарання з випробуванням виключається  в разі вчинення особою протягом іспитового строку будь-якого нового злочину.

Доводиться, що при застосуванні цього інституту до особи, щодо якої він уже використовувався, у законі було б за доцільне, по-перше, встановити граничний мінімальний строк терміном в один рік після погашення судимості,  протягом якого таке звільнення було б неможливим, по-друге, вказати на те, що при повторному звільненні від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк має бути не меншим, ніж при попередньому його застосуванні.

Аргументується, що з урахуванням цілей звільнення від відбування покарання з випробуванням воно, як правило, має застосовуватися щодо осіб, які визнали свою провину і розкаялися у вчиненому. За відсутності зазначених обставин судам слід окремо обґрунтувати своє рішення.

Розділі 3. “Режим випробування та наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням” містить п'ять підрозділів.  У підрозділі 3.1. “Загальні положення” акцентується увага на тому, що під час звільнення від відбування покарання з випробуванням особа перебуває під правовим режимом, який слід визначити як режим випробування, який становить собою систему заходів, правил, запроваджуваних при звільненні від відбування покарання з випробуванням для досягнення його цілей. Причому складовими елементами цього режиму є іспитовий строк, виконання додаткового покарання й обов'язків, які покладаються на засудженого.

Підрозділ 3.2. “Додаткові покарання при звільненні від відбування покарання з випробуванням” починається вивченням питання щодо цілей додаткового покарання, де автор підтримує позицію, згідно з якою його призначення повинно служити тим же цілям, що й основне покарання.

Переконуючи в доцільності відбування додаткового покарання при звільненні від відбування покарання з випробуванням, дисертант опирається на те, що воно, як один із складників режиму випробування, не лише обмежує права та свободи засудженого, а й тягне за собою певні правові наслідки по закінченні іспитового строку.

На підставі проведеного аналізу зазначеного питання обстоюється позиція, що звільнення від відбування покарання з випробуванням не виключається при призначенні до відбування додаткових покарань у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю й позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, однак при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням з одночасним відбуванням позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю термін іспитового строку має бути не меншим за строк додаткового покарання. Стосовно ж призначення конфіскації майна при такому звільненні  автор підтримує позицію тих науковців, які вважають за необхідне виключити її застосування не лише при звільненні від відбування покарання з випробуванням, а й взагалі як вид покарання за кримінальним правом України.

На підставі аналізу розглянутого питання вносяться пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства в цій частині.

Підрозділ 3.3. “Обов'язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням” присвячено аналізу обов'язків, які можуть покладатися судом на засудженого. Обстоюючи точку зору, що обов'язки є одним із складників режиму випробування, дослідник проводить їх класифікацію залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи, яка його вчинила, що дозволяє не лише систематизувати теоретичні знання щодо досліджуваної проблеми, а й орієнтує суди у виборі обов'язків.

Обстоюється необхідність надання суду права протягом іспитового строку з огляду на поведінку засудженого і  за поданням органу, який здійснює контроль за його поведінкою, змінити або доповнити встановлені раніше обов’язки, зумовлені суспільною небезпечністю особи, яка вчинила злочин, оскільки це сприятиме досягненню цілей звільнення від відбування покарання з випробуванням, а саме – виправлення і спеціальної превенції. Крім того, з метою сприяння досягнення зазначених цілей і з урахуванням досвіду інших країн доводиться доцільність покладення на засудженого такого обов’язку, як усунення завданої шкоди.

Всебічно дослідивши ці обов’язки, дисертант вносить низку пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства з даного питання.

У підрозділі 3.4. “Іспитовий строк при звільненні від відбування покарання з випробуванням”  вивчаються погляди учених-правників, які займалися дослідженням проблемних питань іспитового строку. Звертається увага на те, що більшість із них віддають перевагу його розгляду як виховного впливу на засудженого, і вважають, що цей строк починає відраховуватися з моменту винесення обвинувального вироку. Виходячи з того, що звільнення від відбування покарання з випробуванням є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності, на відміну від пануючої в теорії кримінального права позиції, автор переконливо доводить, що перебіг іспитового строку повинен починатися з моменту саме вступу вироку в  законну силу, а не його проголошення.

Підкреслюється, що іспитовий строк, як один із складників режиму випробування, становить собою відповідний проміжок часу, протягом якого за поведінкою засудженого звільненого від відбування покарання з випробуванням здійснюється контроль, а сам він під загрозою виконання призначеного основного покарання зобов’язаний виконувати вимоги, які до нього пред’являються. Цей строк і визначає тривалість режиму випробування.

Підтримується позиція тих науковців, згідно з якою іспитовий строк не залежить від строку призначеного покарання, однак він має залежати від виду призначеного покарання. Зокрема, це стосується виправних робіт і службового обмеження. Іспитовий строк не повинен перевищувати тривалості призначеного строку такого покарання, подовженого на один рік. Крім того, іспитовий строк має бути не меншим від строку призначеного додаткового покарання.

На підставі проведеного аналізу цього питання внесено низку пропозицій щодо вдосконалення в цій частині кримінального законодавства.

Підрозділ 3.5. “Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням” присвячено дослідженню питання правових наслідків застосування цієї форми реалізації кримінальної відповідальності.  Приєднуючись до думки вчених щодо поділу наслідків такого звільнення на позитивні (при успішному перебігу іспитового строку) і негативні (у разі вчинення нового злочину протягом іспитового строку чи при невиконанні поставлених вимог), дисертант підтримує запропоновану В. А. Ломако позицію, згідно з якою бажано при звільненні від відбування покарання з випробуванням з метою  підвищення його ефективності запровадити спеціальну лист-картку, де зазначалися б не тільки суть звільнення, а й усі можливі правові наслідки порушення умов випробування.

Спираючись на проведений аналіз зазначеного питання, автор дійшов переконання, що чинний Кримінальний кодекс, регламентуючи правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням фактично ототожнює додаткові покарання з покладеними на засудженого обов’язками, надаючи останнім ширшого змісту, що порушує принцип однозначності тлумачення кримінального закону. Тому при викладенні змісту ст. 79 КК пропонується використовувати більш загальний  термін – “вимоги”, який охоплює як додаткові покарання, так й обов'язки, які засуджений повинен  виконувати.