Request a thesis Єні О.В. Клопотання в кримінальному процесі України : Ени А.В. Ходатайство в уголовном процессе Украины

У вступі роботи обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета та завдання, об’єкт та предмет дослідження, викладається методологічна основа, формулюються висновки роботи, які відповідають вимогам наукової новизни, пропонується теоретичне та практичне застосування положень дисертації і отриманих висновків, наводяться дані про апробацію результатів роботи.

Розділ 1 „Поняття, процесуальна природа та види клопотань в кримінальному процесі України” присвячений з’ясуванню поняття клопотання в кримінальному процесі України, визначенню його процесуальної природи та сутності, розробленню класифікації клопотань.

У підрозділі 1.1. „Поняття і процесуальна природа клопотань” автором зроблено висновок про необхідність офіційного закріплення визначення терміну клопотання у КПК України. Дисертантом детально проаналізовано погляди науковців та практиків на поняття клопотання та встановлено, що воно визначається у декількох аспектах: як прохання, як звернення, як вимога, як право. На думку автора, клопотання – це офіційне звернення до уповноваженого суб’єкта (дізнавача, слідчого, прокурора чи суду) особою, яка наділена таким правом, викладене в усній чи письмовій формі, про виконання певної процесуальної дії чи прийняття рішення з усіх питань, які мають значення для справи, з метою забезпечення прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві.

Автором визначаються спільні та відмінні риси між інститутом клопотань та інститутами заяв і скарг, особливу увагу приділено розмежуванню клопотань та відводів у кримінальному процесі України. Розглянуто процесуальну природу клопотань, особливістю якої, на думку дисертанта, є її подвійний характер. По-перше, передбачений кримінально-процесуальним законом порядок розгляду та вирішення клопотань є однією із важливих гарантій забезпечення прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. По-друге, інститут клопотань обумовлюється дією таких принципів кримінального процесу, як законність, рівність усіх учасників перед законом та судом, змагальність та диспозитивність. Розглядається вплив кожного із вказаних принципів на правовідносини, пов’язані із заявленням та розглядом клопотань.

У підрозділі 1.2. „Класифікація клопотань” автором розроблено їх розподіл на види за такими критеріями як етап кримінального судочинства, на якому заявляється клопотання; суб’єкт його заявлення; суб’єкт його розгляду та вирішення; обов’язковість (імперативність) задоволення; форма; мета, а також те, чи заявлялося клопотання раніше. Розроблено поняття процесуальної вимоги, під чим дисертант розуміє різновид клопотання в кримінальному процесі, який являє собою офіційне звернення особи, звернене до уповноваженого суб’єкта (дізнавача, слідчого, прокурора чи суду), викладене в усній чи письмовій формі, про виконання певної процесуальної дії чи прийняття рішення з усіх питань, що мають значення для справи з метою забезпечення здійснення її певного права, прямо передбаченого в законі, яке підлягає безумовному задоволенню уповноваженим суб’єктом. Зроблено висновок, що чинний КПК України в окремих нормах оперує поняттям „вимога” учасника процесу, а тому запропоноване поняття має бути введено в теорію та практику кримінального процесу України.

Розділ 2 „Заявлення, розгляд та вирішення клопотань на досудовому слідстві” присвячений з’ясуванню та визначенню особливостей процесу розв’язання клопотань на різних етапах провадження досудового слідства.

У підрозділі 2.1. „Клопотання при проведенні дослідчої перевірки, порушенні справи або відмови у її порушенні” автором констатовано, що на стадії порушення кримінальної справи закон не передбачає процедуру заявлення, розгляду та вирішення клопотань і не надає таке право зацікавленим особам, що може призвести до негативних наслідків у вигляді необґрунтованого прийняття рішення. Тому аргументується необхідність наділення зацікавлених учасників правом заявляти клопотання про подання нових доказів під час проведення дослідчої перевірки, а в разі винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи – про ознайомлення з матеріалами перевірки та отримання копії постанови. Також запропоновано в законодавчому порядку розширити перелік слідчих дій, які можна виконувати до порушення кримінальної справи, зокрема, в частині надання особі, яка проводить дізнання, слідчому, прокурору права на проведення виїмки чи добровільної видачі (в разі віднесення цієї процесуальної дії до слідчих) за відповідним клопотанням особи. Наведені пропозиції, на думку дисертанта, мають сприяти прийняттю законного та обґрунтованого рішення про порушення кримінальної справи чи відмову у її порушенні, а відтак – і забезпеченню стану законності в цілому.

У підрозділі 2.2. „Клопотання у зв’язку з проведенням слідчих дій та обранням, скасуванням або зміною запобіжного заходу” автором зроблено висновок, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор вправі з метою правильного вирішення заявленого клопотання про проведення слідчої дії, провести додатковий допит особи, яка його заявила, або отримати відповідні пояснення, уточнення чи доповнення з метою з’ясування обставин, про встановлення яких просить особа.

Акцентовано увагу на тому, що особи, які беруть участь у судовому розгляді подання про обрання (зміну) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, повинні володіти правом на заявлення клопотань під час такого розгляду. Тому необхідно внести відповідні доповнення в КПК України. Підтримана пропозиція розробників проекту КПК України про те, що особиста порука може бути застосована як запобіжний захід лише за клопотанням чи згодою особи, яка бажає виступити як поручитель та особи, щодо якої вирішується питання про обрання запобіжного заходу, оскільки її належне здійснення залежить виключно від волевиявлення останніх. Аргументовано, що аналогічні вимоги слід запровадити і при застосуванні застави.

У підрозділі 2.3. „Клопотання при пред’явленні обвинувачення, закінченні досудового слідства та перевірці прокурором справи перед затвердженням обвинувального висновку” дисертантом на основі пропозицій О. Г. Торяннікова, В. А. Стремовського, В. А. Сербулова, О. Я. Дубинського запропоновано доповнити ст. 133 КПК України положенням про те, що обвинувачення має бути пред’явлено не пізніше, ніж за три доби до закінчення загального (чи продовженого) строку досудового слідства, метою чого є надання обвинуваченому, його захиснику можливості якісно підготувати клопотання, а слідчому – належним чином їх розглянути.

Розглядаються загальний та особливий порядки ознайомлення учасників із матеріалами справи при закінченні досудового слідства, що включає в себе і заявлення ними клопотань. Зроблено висновок про необхідність посилення на законодавчому рівні гарантій забезпечення прав потерпілого на вказаному етапі, зокрема, шляхом внесення змін до ст. 217 КПК України в частині того, що слідчий зобов’язаний повідомити особисто потерпілого про закінчення досудового слідства і про його право ознайомитися з матеріалами справи та заявити клопотання. В разі неможливості особистого повідомлення, якщо, наприклад, потерпілий проживає в іншій місцевості, направляти поштове повідомлення рекомендованим листом або телеграмою не менше як за 7 днів до закінчення строків слідства, в тому числі і запланованого направлення справи до прокуратури для подальшого спрямування до суду.

Підтримуючи думку Т. В. Варфоломеєвої, автор критикує формулювання ст. 218 КПК України в частині зазначення окремих видів клопотань, що можуть бути заявлені обвинуваченим при виконанні вказаної дії. Тому більш логічно було б доповнити ст. 218 КПК вказівкою про те, що обвинувачений може заявити клопотання як про доповнення досудового слідства, так і інші види клопотань.

Доводиться, що при ознайомленні з матеріалами справи необхідно встановити вказівку про негайність розгляду заявлених клопотань і винесення відповідних постанов (в будь-якому разі, не більше доби).

На усунення випадків запізнілого оголошення про закінчення досудового слідства та надання матеріалів справи для ознайомлення, що, відповідно, призводить до неможливості заявлення учасниками процесу обґрунтованих клопотань та їх належного розгляду і вирішення, автором запропоновано запровадити так зване скорочене продовження строків досудового слідства. В разі, якщо є підстави для задоволення клопотання, однак не вистачає часу для проведення слідчих чи процесуальних дій, слідчий звертається до прокурора, який здійснює нагляд за проведенням досудового слідства, з поданням про продовження строку досудового слідства на певний термін, в якому обґрунтовує необхідність такого продовження на строк від 3 до 15 днів, в залежності від складності запланованої дії і можливих наслідків її проведення. Прокурор, вивчивши матеріали справи, клопотання учасника процесу та подання слідчого, протягом доби або надає згоду на таке продовження, або відмовляє. На думку дисертанта, запропонований порядок має на законодавчому рівні гарантувати належне забезпечення права учасників процесу на заявлення клопотань.

У підрозділі 2.4. „Розгляд та вирішення клопотань слідчим” автором доводиться, що норма, закріплена в ст. 129 КПК України, є спеціальною нормою, яка передбачає порядок розв’язання клопотань лише про проведення слідчих дій. Тому запропоновано передбачити в законі два види строків розгляду та вирішення клопотань на досудовому слідстві – загальний (негайно, але не пізніше доби) та спеціальний (3 доби).

Обґрунтовано необхідність більш чіткого врегулювання порядку повідомлення заявника про результати розгляду і вирішення заявленого ним на досудовому слідстві клопотання, а саме – що про результати повідомляється особа, яка його заявила, шляхом особистого ознайомлення з постановою про задоволення, відмову в задоволенні (часткову відмову в задоволенні) клопотання і засвідчення цього факту своїм підписом. В разі неможливості такого ознайомлення з поважних причин, слідчий направляє заявнику повідомлення про результати розгляду і вирішення клопотання та копію відповідної постанови. Дані, що підтверджують таке направлення, зберігаються у матеріалах кримінальної справи.

Розділ 3 „Заявлення, розгляд і вирішення клопотань в суді” присвячений встановленню та визначенню особливостей процесу розв’язання клопотань на різних стадіях та частинах судового розгляду справи.

У підрозділі 3.1. „Клопотання на попередньому розгляді справи суддею” автор констатує, що надання учасникам попереднього розгляду права заявляти лише окремі види клопотань, як це передбачено КПК України, є істотним порушенням їх прав. Практика свідчить про те, що на вказаній стадії може бути заявлено низку клопотань, не передбачених законом, а тому до КПК варто внести відповідні зміни.

Дисертант не підтримує точку зору окремих науковців про необхідність закріплення в законі вимоги про обов’язкову участь у попередньому розгляді усіх учасників. Однак, з метою найбільш повного та об’єктивного розгляду клопотань, що надійшли до проведення розгляду, запропоновано передбачити в законі наступну процедуру: якщо під час попереднього розгляду у суду виникає необхідність уточнення обґрунтування чи вимог по даному клопотанню у його заявника, в разі неявки останнього, суд може перенести проведення попереднього розгляду на строк до 10 діб, визнавши обов’язковою участь вказаного учасника і повідомивши його про це належним чином. В разі повторної неявки зазначеного учасника, суд проводить попередній розгляд, при цьому розглядаючи і вирішуючи наявне клопотання в межах заявлених вимог чи прохань. Запропонована процедура, на думку дослідника, має сприяти швидкості та оперативності судочинства, оскільки виключатимуться випадки необґрунтованого призначення справи до судового розгляду.

Також дисертантом доводиться необхідність закріплення в кримінально-процесуальному законі права учасників процесу на ознайомлення з матеріалами справи з моменту її надходження до суду (а не після призначення її до судового розгляду, як це передбачено на даний час), що реалізується у формі заявлення учасником і задоволення судом відповідного клопотання.

У підрозділі 3.2. „Клопотання у судовому розгляді справи” розглядається процесуальний порядок заявлення та розв’язання клопотань на різних етапах судового розгляду.

Автором зроблено висновок, що особливістю порядку заявлення клопотань у підготовчій частині судового розгляду є те, що закон визначає конкретний момент можливості такого заявлення, а саме – після виконання судом низки послідовних дій.

Далі дисертантом розглядаються особливості заявлення окремих видів клопотань в ході судового слідства. Так, запропоновано внести зміни до ч.3 ст. 299 КПК України, в яких передбачити, що вказаний порядок дослідження доказів може бути застосований лише за клопотанням підсудного або його захисника за згодою підсудного, після роз’яснення судом змісту зазначеної статті. Прокритиковано пропозицію розробників проекту КПК України в частині надання права підсудному заявляти клопотання про застосування особливого порядку прийняття судового рішення.

Зроблено висновок, що якщо є обґрунтовані підстави вважати, що докази, про дослідження яких в судовому розгляді клопоче сторона, відповідатимуть вимогам належності та допустимості, суд зобов’язаний в усіх випадках задовольняти такі клопотання. На основі пропозиції О. Р. Михайленка аргументується необхідність надання допитаним в судовому засіданні свідку та експерту права протягом нетривалого строку після допиту (дисертантом пропонується строк у 7 діб) ознайомитися шляхом заявлення клопотання із тією частиною протоколу судового засідання, в якій відображено їх показання, дані у ході допиту, та право внесення зауважень.

Автором зроблено висновок, що у ході судових дебатів учасники процесу можуть заявити три види клопотань: про поновлення судового слідства, приєднання тексту промови до матеріалів справи і про оголошення перерви. Оскільки вказані клопотання є за своєю суттю процедурними і не несуть в собі нової доказової сили, запропоновано внести відповідні доповнення до КПК України.

Дослідником не підтримано думку тих науковців, які зазначають про можливість розгляду судом клопотань при постановленні вироку (мова йде про клопотання про притягнення свідка, потерпілого, перекладача чи експерта до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання, переклад чи завідомо неправдивий висновок). На думку дисертанта, належним суб’єктом розв’язання зазначеного клопотання може бути лише прокурор, а суд вправі лише проінформувати прокурора про ситуацію, що склалася.

У підрозділі 3.3. „Клопотання при апеляційному, касаційному перегляді справи; перегляді в порядку виключного провадження” йдеться про особливості процедури розв’язання клопотань на зазначених стадіях.

Дисертант критично осмислює порядок проведення попереднього розгляду справи судом апеляційної інстанції і приходить до висновку, що учасники процесу мають бути наділені правом клопотати про проведення апеляційним судом попереднього розгляду з питань, передбачених ст. ст. 357–358 КПК України із обов’язковим зазначенням в клопотанні цих питань, і в такому разі при згоді суду з необхідністю проведення попереднього розгляду участь заявника клопотання має визнаватися обов’язковою (якщо він не клопоче про супротивне).

Доводиться, що клопотання про витребування та дослідження додаткових доказів чи проведення апеляційною (касаційною) інстанцією інших процесуальних дій, що можуть вплинути на сутність прийнятого в подальшому рішення, повинні стосуватися частини оскарженого судового рішення, і вирішуватися судом за загальними правилами розгляду та вирішення клопотань.

Автор підтримує думку В. О. Попелюшка щодо необхідності законодавчого включення потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача і їх представників до числа ініціаторів перегляду судових рішень в порядку виключного провадження.

У підрозділі 3.4. „Клопотання на стадії виконання вироку” мова йде про доцільність надання засудженому, його захиснику чи законному представнику права особисто звертатися до суду з клопотаннями в порядку виконання вироку. При цьому участь заявника в судовому розгляді має визнаватися обов’язковою (якщо він не клопоче про супротивне). Далі автором розглядаються особливості судового розгляду окремих видів клопотань, пов’язаних із виконанням вироку.