Михайлович Д.М. Офіційне тлумачення закону

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано стан розробки наукової проблеми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, репрезентовано методологічну та теоретичну основу дисертації, визначено наукову новизну дослідження та його основні положення, котрі виносяться на захист, характеризується теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 “Тлумачення закону як необхідна умова його реалізації” складається з трьох підрозділів, де обґрунтовується необхідність інтерпретації нормативних приписів, досліджується мета тлумачення норм права та висвітлюються засоби її досягнення.

Підрозділ 1.1. “Необхідність тлумачення закону” присвячений аналізу чинників, що обумовлюють практичну потребу ретельного дослідження тексту актів законодавства.

Насамперед зазначено, що під тлумаченням у власному значенні цього слова слід розуміти усвідомлення змісту норм права, оскільки саме усвідомлення відображає гносеологічну природу процесу тлумачення, його спрямованість на пізнання смислу правових явищ. Що стосується роз’яснення, то воно є наступним етапом після тлумачення.

Далі вказано, що необхідність юридичного тлумачення у найбільш узагальненому вигляді може мати суб’єктивний, об’єктивний та змішаний (суб’єктивно-об’єктивний) характер.

Після історичного екскурсу, який дозволив розглянути роль і місце тлумачення законодавства за різних соціальних умов, дисертантом розроблено загальнотеоретичну класифікацію причин необхідності тлумачення закону, серед яких виокремлено загальносоціальні та спеціально-юридичні причини. Дисертант вважає, що загальносоціальними причинами є:

- політико-правова (обумовлена наявністю у суспільстві великої кількості різноманітних інтересів і цінностей);

- комунікативно-інформаційна (відображає необхідність ознайомлення населення з діючим законодавством);

- просвітницько-дидактична (випливає з необхідності тлумачення нормативно-правових актів у навчальних цілях);

- науково-історична (підкреслює важливість тлумачення правових джерел минулого для розвитку юридичної науки і практики);

- національно-мовна (є наслідком потреби у перекладі нормативних приписів на інші мови);

- асиміляційно-правова (відображає наявність іноземних запозичень у мові законодавства).

Коло спеціально-юридичних складають причини:

- особистісно-правові (випливають із потреб кожного конкретного суб’єкта, наприклад громадянина, іноземця, особи без громадянства, в належній реалізації своїх прав і обов’язків);

- причини, що випливають із правових форм діяльності держави („правотворчої”, „правозастосовчої” та інших);

- лінгвістичні (зумовлені використанням у мові законодавства синонімів, омонімів, паронімів, близьких за змістом словосполучень);

- техніко-юридичні (їх існування припускає лаконічність нормативних приписів, наявність спеціальної юридичної термінології, використання у нормотворчості оцінних понять, правових презумпцій, преюдиций, фікцій, посилань, скорочень тощо);

- темпоральні (мають зв’язок з необхідністю визначення меж дії закону у часі, наступністю чи новелізацією законодавства);

- причини, що випливають з тих чи інших проявів недосконалості законодавства та юридичної практики (наявність прогалин, колізій, неясно сформульованих нормативних приписів тощо).

У підрозділі 1.2. “Мета тлумачення закону. Дух та буква закону” досліджуються питання, пов’язані з визначенням мети тлумачення закону. Розглянуто різні погляди, котрі існують в юридичній науці щодо цієї проблеми. Одні вчені наполягають, що у процесі тлумачення встановленню підлягає воля законодавця, інші вважають, що необхідно встановлювати волю закону. На думку дисертанта, з позиції методології так званого „широкого” праворозуміння, метою тлумачення закону є визначення не „волі законодавця” (оскільки законодавець власне не є творцем права і все значення його волі вичерпується тим, що завдяки їй закон як форма зовнішнього виразу права набуває юридичної сили), і не „волі закону” (закон, як форма зовнішнього виразу права, не має волі у власному значенні цього слова), а встановлення дійсного, істинного змісту нормативних приписів, що містяться у законі.

У зв’язку із зазначеним, автором розглянуто проблему розрізнення букви і духу закону в процесі його тлумачення. Аналіз історичного розвитку юриспруденції показує, що ставлення до даної проблеми постійно змінювалось. У найдавніші часи, завдяки надприродній вірі людей у силу слова, спостерігалося суворе слідування буквальному розумінню законодавчих положень. Потім юридична наука та практика перейшла до вільного тлумачення нормативних приписів, маючи за мету розкриття їх внутрішнього змісту, прихований за текстом. З часом це призвело до спроб абсолютно довільної інтерпретації змісту законів, до багатьох помилок і зловживань, що, в свою чергу, викликало відповідну реакцію – у ХVIII – XIX ст. законодавство більшості країн вимагало застосовувати закони виключно за їх буквальним значенням. У ХХ ст. виникають численні школи і концепції праворозуміння, які вбачають у праві дещо більше, ніж текст нормативно-правового акта.

Автор висловлює думку, що до зазначеної проблеми треба підходити помірковано. З одного боку, право не можна звести виключно до тексту закону, оскільки закон може й недостатньо правильно відображати в собі право і навіть бути неправовим. З іншого боку, сказане не припускає необхідність розглядати закон лише як „порожній посуд”, який суб’єкт правозастосування може заповнити чим завгодно. У процесі інтерпретації закону суб’єкт тлумачення повинен з’ясовувати його дійсний зміст, використовуючи ті чи інші загальні прийоми та засоби інтерпретації нормативно-правових приписів, але одночасно обов’язково зосередивши свою увагу на її відповідності принципам права, які є концентрованим вираженням духу законів.

У підрозділі 1.3. “Логічний процес досягнення мети тлумачення” дисертантом обґрунтовується думка про те, що досягнення мети офіційного тлумачення неможливе без використання загальних прийомів та способів інтерпретації нормативних приписів. Після аналізу існуючих в теорії права підходів щодо кількості способів тлумачення та послідовності їх використання, автором зроблено висновок про те, що існує певний „алгоритм тлумачення”, котрий схематично має наступний вигляд: „граматичне тлумачення – логічне тлумачення – системне тлумачення – телеологічне тлумачення – історичне тлумачення”.

Граматичне тлумачення є первинним етапом інтерпретації нормативного припису, оскільки правові норми завжди об’єктивуються за допомогою певної мови. У процесі пізнання права ми перш за все маємо справу не з юридичною реальністю, а зі знаками її вираження. Тому важливо спочатку встановити зміст слів та словосполучень, з яких складається нормативний припис, та визначити їх взаємозв’язок у відповідності з правилами морфології, синтаксису та пунктуації.

Логічне тлумачення дозволяє перевірити результати граматичного тлумачення з точки зору формальної логіки, а також сприяє розкриттю реального змісту нормативного акта при неповноті або недостатній ясності останнього.

Системне тлумачення (автор обґрунтовує, чому саме цей спосіб необхідно іменувати „системним”, а не „систематичним”, як це часто-густо зустрічається у літературі) передбачає з’ясування змісту норми права шляхом виявлення її типових функціональних зв’язків з іншими нормами (загальні і спеціальні, посилкові і банкетні, норми загальної та особливої частини кодексу тощо).

Телеологічне тлумачення спрямоване на дослідження мети, з якою було видано відповідний нормативно-правовий акт, що сприяє поглибленню аналізу його змісту.

Історичне тлумачення є факультативним способом, оскільки використовується лише тоді, коли для встановлення дійсного змісту нормативного припису необхідно звернутися до соціально-політичних обставин його прийняття, змісту попереднього нормативного акта та до інших відповідних „зовнішніх джерел” – альтернативних проектів, пояснювальних записок, доповідей, виступів депутатів тощо.

Розділ 2 „Особливості офіційного тлумачення закону в Україні” складається з трьох підрозділів, які присвячені аналізу теоретичних та практичних аспектів офіційного тлумачення актів законодавства в Україні.

У підрозділі 2.1. “Поняття, ознаки та види офіційного тлумачення закону” досліджується природа офіційного тлумачення нормативно-правових приписів, його значення для функціонування правової системи, формулюється поняття та ознаки офіційного тлумачення, пропонується авторська класифікація його видів.

Обґрунтовано і запропоновано розуміти під офіційним юридичним тлумаченням здійснене компетентним суб’єктом усвідомлення дійсного змісту нормативних приписів, результати якого закріплюються в офіційному письмовому документі з метою їх доведення до відома всіх адресатів інтерпретованих приписів.

При дослідженні загальних ознак офіційного тлумачення вказано, що воно здійснюється державним органом або посадовою особою у зв’язку з їх професійною діяльністю, є обов’язковим для всіх суб’єктів права, має  ієрархічний характер, складається з певних послідовних стадій і його результати закріплюються в офіційному письмовому документі.

Серед основних видів офіційного тлумачення автор розрізнює наступні:

-       залежно від суб’єкта тлумачення – автентичне і делеговане;

-       за ступенем впливу на суспільні відносини – нормативне і казуальне;

-       за юридичним механізмом набуття юридичної сили – таке, що має потребу чи не має потреби в затвердженні;

-       за юридичною силою – остаточне та неостаточне;

-       залежно від часових меж повноважень по офіційному тлумаченню – постійне і тимчасове;

-       за суб’єктним складом – індивідуальне, колегіальне і спільне;

-       залежно від того, за чиєю ініціативою воно здійснюється – здійснюване за власною ініціативою та зовнішньо ініційоване;

-       за функціональною ознакою – таке, що має самостійне значення або виконує службову функцію;

-       залежно від того, наскільки явно воно має зовнішній прояв – відкрите і приховане (латентне);

-       за формою зовнішнього вираження – письмове і усне;

-       за відношенням до інтерпретованого нормативно-правового акта – внутрішнє і зовнішнє;

-       залежно від того, здійснюється воно до чи після набуття юридичної сили інтерпретованого акта – попереднє та наступне;

-       за змістом, або за характером питань, що підлягають встановленню – матеріальне і процесуальне;

-       залежно від наслідків – роз’яснююче, підтверджуюче, виправляюче та скасовуюче;

-       залежно від кількості норм, що тлумачаться – тлумачення окремої норми та комплексне тлумачення.

Орієнтуючись на зазначену класифікацію видів офіційного тлумачення нормативно-правових приписів, автор аналізує існуючі в Україні види офіційного тлумачення закону.

Підрозділ 2.2. “Співвідношення офіційного та доктри­нального тлумачення” присвячено дослідженню співвідношення офіційного та доктринального тлумачення. Розглянуто особливості статусу доктринального тлумачення за різних часів та в різних державах. Зроблено висновок, що доктринальне тлумачення є більш вільним в плані вибору об’єкта, часу, прийомів аргументації, воно позбавлене тих обмежень, які є характерними для офіційного тлумачення. Так, наприклад, Конституційний Суд України як суб’єкт офіційного тлумачення не може здійснювати тлумачення законодавства за власною ініціативою, відмовляється від тлумачення при наявності прогалин у законодавстві та зв’язаний ще деякими обмеженнями.

Разом з тим, доктринальне тлумачення досить суттєво впливає на офіційне тлумачення. Так, у складі Конституційного Суду України є провідні юристи-вчені, наукові переконання та погляди котрих у тій чи іншій мірі знаходять вияв у змісті рішень цього органу. У свою чергу, офіційні рішення щодо тлумачення певного законодавчого акта аналізуються в роботах інших вчених та впливають на формування відповідної наукової думки (доктрини).

Автором досліджено природу такого формально-юридичного явища, як особиста думка судді Конституційного Суду. Автор зазначає, що особиста думка судді не має статусу офіційного тлумачення. Його позиція у даному питанні співпадає з визначеною в юридичній літературі точкою зору, що особиста думка судді є компетентним (професійним) тлумаченням, переплетеним з доктринальною інтерпретацією відповідних правових норм і положень.

У підрозділі 2.3. “Акти офіційного тлумачення: поняття, форми та класифікація” підсумовано результати дослідження акта офіційного тлумачення закону. Зроблено висновок, що, оскільки інтерпретаційні акти є різновидом правових актів, вони мають усі відповідні загальні риси останніх, а саме: вони видаються компетентними суб’єктами в межах своїх повноважень, мають обов’язковий характер, спрямовані на досягнення певного юридичного ефекту, існують лише в суворо визначеній правовій формі та видаються з додержанням певних процедурних вимог.

Разом з тим, акти офіційного тлумачення мають і специфічні риси:

- містять положення про те, як слід точно розуміти і застосовувати діючі нормативні приписи;

- є не обов’язковими, а факультативними елементами правового регулювання, оскільки видаються у тому випадку, коли зміст певної норми або порядок її застосування є недостатньо ясним;

- є допоміжними актами, оскільки не мають самостійного значення поза зв’язком з інтерпретованою нормою права;

- метою їх видання є забезпечення однакового розуміння і застосування діючого законодавства, або вирішення конкретної справи.

Таким чином, акт офіційного тлумачення закону – це правовий акт допоміжного характеру, спрямований на розкриття дійсного змісту і порядку застосування нормативних приписів, що містяться у чинному законодавстві, з метою забезпечення їх однакового розуміння і застосування.

Серед функцій актів офіційного тлумачення запропоновано розрізнювати наступні: функції конкретизації; забезпечення єдності законності; унеможливлення свавільного застосування нормативних приписів; забезпечення безперервності правового регулювання; сигналізування про недоліки в нормативно-правових актах; підвищення рівня правової культури.

Розроблено класифікацію актів офіційного тлумачення закону, яка певною мірою відповідає класифікації видів його офіційного тлумачення.

Зроблено висновок про те, що акт офіційного тлумачення закону не є джерелом права, оскільки не містить в собі всіх ознак нормативності.