Рабінович А.В. Право людини на гідний рівень споживання та юридичний механізм його забезпечення в Україні (загальнотеоретичне дослідження)

summary

                      Основний зміст роботи

              У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, визначені об’єкт, предмет, мета й основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру й обсяг.

                У першому розділі  “Природні споживчі права людини: методологія дослідження та загальнотеоретична характеристика” висвітлено стан вітчизняних  наукових юридичних досліджень споживчих прав людини, схарактеризована методологія даного дослідження, з’ясовано основні властивості таких прав як соціально-природного явища.

            У підрозділі 1.1. “Проблематика споживчих прав у науковій та навчальній літературі” виокремлено основні проблеми правового регулювання  споживчих прав людини, які аналізувались у вітчизняному та зарубіжному правознавстві.  Звернено увагу на прогалини та певну однобічність у наукових дослідженнях означеної проблематики (зокрема, брак загальнотеоретичних розробок).

              У підрозділі 1.2. “Методологічні аспекти загальнотеоретичного дослідження споживчих прав людини” ” схарактеризовано дослідницькі підходи (соціально-детерміністичний, діалектичний, потребовий), загальнонаукові (системно-структурний, порівняльний) та спеціально-юридичні методи, використані у роботі. Основну увагу приділено обґрунтуванню особливих евристичних можливостей потребового концептуального підходу у з’ясуванні споживчих прав людини.  Адже оскільки споживання будь-яких матеріальних чи духовних благ – це така діяльність людей, яка завжди безпосередньо спрямована на задоволення їхніх потреб, то вона сама (і все, що з нею пов’язане) має досліджуватись з позицій того підходу, який названо “потребовим”. Тому, спираючись на нього, можна сформулювати або уточнити дефініції низки тих загальноправових понять, які здатні слугувати інтелектуальним інструментарієм дослідження будь-яких споживчих прав та механізму їх юридичного забезпечення.

               У підрозділі 1.3. “Поняттєвий апарат проблематики споживчих прав людини” представлено загальнотеоретичний аналіз базових категорій, які мають відображати основні феномени у сфері споживання – зокрема, понять “споживач”, “споживчі права”, “послуга”. Визначені поняття споживчих прав людини як явища загальносоціального (соціально-природного) та як явища державно-вольового (об’єктивно-юридичного  та  суб’єктивно-юридичного). На основі узагальнення існуючих у законодавстві та в науковій літературі положень з цих питань вперше пропонуються або уточнюються дефініції зазначених категорій, які далі використовуються у дисертаційному дослідженні в їх методологічній функції.

                Обґрунтовано, що соціально-природне (загальносоціальне) споживче право людини – це зумовлена рівнем розвитку суспільства  можливість  людини задовольняти свої біологічні, соціальні, духовні  та інші потреби, які відповідають достатньому життєвому рівню для неї та її сім’ї, через посередництво споживання матеріальних та інших благ, а також вдаватись до охорони і захисту такої діяльності. Об’єктивно-юридичне (позитивне) споживче право –  це система встановлених чи санкціонованих державою різногалузевих юридичних норм, які відображають і регламентують соціальні умови й засоби здійснення, охорони та захисту  соціально-природних споживчих прав. Суб’єктивно-юридичне споживче право людини – це  забезпечувана державою  можливість задоволення її  потреб (біологічних, соціальних, духовних та інших), які відповідають достатньому життєвому рівню  для неї та її сім’ї через посередництво використання якісних товарів і послуг (робіт),  а також вдатися до державної охорони й захисту такої діяльності. Загальноюридичне поняття “споживач” (розглядуване в аспекті споживчих прав людини) можна визначити у такий спосіб: споживач – це людина, яка використовує забезпечувану державою діяльність інших суб’єктів та її результати безпосередньо для задоволення своїх потреб та потреб своєї сім’ї або для створення його умов і засобів. Загальноюридичне поняття “послуга”  (розглядуване у такому ж аспекті) можна  визначити  як врегульовану юридичними нормами дію або діяльність юридичних та службових осіб, а також фізичних осіб – підприємців, метою й змістом якої є якісне  задоволення  потреб людей і яка становить безпосередній предмет їхнього споживання  або ж створює його умови та засоби.                        

             У підрозділі 1.4. “Зв’язок і співвідношення соціально-природних споживчих прав з правом людини на достатній рівень життя та з іншими природними правами”  досліджується зв’язок і співвідношення соціально-природних споживчих  прав з правом людини на достатній життєвий  рівень для себе і своєї сім’ї та з іншими  соціально-природними правами, зокрема з правом на життя і здоров’я,  правом на вільний розвиток своєї особистості (котрі, як відомо, закріплено у ст. 3, 23, 27, 48, 49, 50 Конституції України). Зроблено висновок про те, що споживчі права людини слугують “конкретизатором” та інструментом здійснення усіх названих вище прав. Адже поза реалізацією соціально-природних споживчих прав людини чимало інших її життєвих (фізичних) та й особистісних прав належною мірою взагалі не можуть бути здійснені.

             Проте право на достатній життєвий рівень і право на гідний рівень споживання не є тотожними, оскільки життя, існування людини не обмежується лише її споживчою діяльністю (хоча остання є, ясна річ, матеріальною основою, базою життя людини). Втім мінімальний рівень гідного споживання людини  становить водночас і мінімально достатній її життєвий рівень.

              На основі розгляду цього питання визначено видову належність досліджуваних прав людини з огляду на загальну класифікацію її загальносоціальних прав.  З огляду на запропоновану у вітчизняній літературі загальну класифікацію соціально-природних прав людини на фізичні (життєві), особистісні, культурні, економічні та політичні, право людини на гідний рівень споживання становить складову частину насамперед прав першої групи, хоча деякою мірою воно стосується також і групи культурних прав.

                У підрозділі 1.5. “З історії становлення і розвитку юридичного забезпечення споживчих прав” подано стислий екскурс в історію державно-юридичного (національного), а також міжнародно-юридичного забезпечення споживчих прав людини  у ХХ столітті.    

Зокрема, констатується, що в Європі початком офіційної міждержавної  політики із захисту прав споживачів стала “Хартія захисту споживачів”, прийнята Консультативною асамблеєю Євросоюзу в 1973 році.

Світові ж міжнародні основи політики у сфері захисту прав споживачів були визначені “Керівними принципами  на захист інтересів споживачів”, схваленими Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 року. При ООН було утворено Consumers Inte ational - міжнародну організацію незалежних споживачів, до складу якої входять майже 200 країн світу, у тому числі й Україна.

               У підрозділі 1.6. “Споживче право як юридичне (“легістське”) явище. Його місце у системі позитивного права і системі законодавства України” означене право розглядається вже як державно-вольовий (юридичний)  феномен. На основі аналізу різних наукових поглядів на це явище пропонується оновлена дефініція його поняття. При цьому окремо визначаються  поняття об’єктивно-юридичного споживчого права  та  суб’єктивно-юридичного споживчого права.

                 В результаті дослідження місця об’єктивно-юридичного споживчого права у системі позитивного права України, вивчення чинного національного законодавства та відповідних поглядів науковців висловлено додаткові аргументи на підтвердження того, що комплекс юридичних норм, які складають споживче право, є на сьогодні  міжгалузевим юридичним інститутом (який, можливо, згодом трансформується у комплексну галузь права). Проаналізовані офіційні джерела, в яких закріплено юридичні норми щодо споживчих відносин, їх роль у системі законодавства України. Додатково обґрунтовано положення про те, що в цій системі такі джерела складають міжгалузевий  (комплексний) інститут споживчого права.

              У підрозділі 1.7. “Теорія споживчого права як складова юридичної  науки та навчальна дисципліна” аналізується наукознавчий статус знань про споживче право у системі сучасної вітчизняної юридичної науки. Зроблено висновок про те, що ці знання поступово набувають рівня теорії споживчого права, яка ставатиме комплексною юридичною наукою і включатиме загальну (загальнотеоретичну) частину та частину спеціальну.

                Закінчується підрозділ викладом низки міркувань щодо необхідності та особливостей викладання теорії споживчого права у вищих навчальних закладах юридичного й економічного профілів. Спираючись на власний досвід тривалого викладання відповідного навчального курсу у Львівській комерційній академії, а також беручи до уваги видану в Україні відповідну навчально-методичну літературу, здобувач обґрунтовує навчальну програму цього курсу та науково-методичні особливості його вивчення.

                    У розділі 2 “Міжнародні стандарти споживчих прав людини та українська практика” висвітлюються вміщені у всесвітніх та регіонально-європейських міжнародно-правових актах і документах принципи й нормативні вимоги до національного правового регулювання суспільних відносин у сфері споживання й у їх світлі аналізується українське споживче законодавство.

                    У підрозділі 2.1. “Всесвітні стандарти права людини на гідний рівень споживання” викладається загальне поняття таких стандартів та подаються їх основні класифікації, які мають методологічне значення для подальшого аналізу питань розділу. Спираючись на викладені положення, докладно  характеризуються такі стандарти – передовсім нормативні вимоги  Керівних принципів ООН на захист інтересів споживачів 1985 року. Виходячи з цього міжнародного документа, встановлено, що такими стандартами слід вважати права споживачів на: безпеку життя, безпечні засоби існування, захист економічних інтересів, відшкодування шкоди, інформацію та навчання, представництво.

                      У підрозділі 2.2. “Європейські стандарти права людини на гідний рівень споживання” висвітлюються насамперед ті нормативні  положення, що містяться у низці договорів і Директив Європейського Союзу (зокрема, у Хартії захисту споживачів (1973 р.), Єдиному європейському акті  (1986 р.), Маастрихтському договорі (1992 р.) та у деяких чинних Директивах ЄС.

                  Поряд з цим спеціально проаналізовано нині обов’язковий для України стандарт права трудящої людини на таку винагороду, яка забезпечувала б гідний (достатній) рівень життя для неї та її сім’ї, – стандарт, закріплений у п.1 ст.4 Європейської соціальної хартії (переглянутої). Цю Хартію (щоправда, без зазначеного пункту статті 4) ратифіковано Законом України “Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)” від 14 вересня  2006 року.

                    У підрозділі 2.3. “Стан і проблеми імплементації міжнародних стандартів споживчих прав в Україні”  аналізується сучасна ситуація із впровадженням імплементації міжнародних стандартів споживчих прав у чинне українське  законодавство. Порівняння цього законодавства  з дослідженими міжнародно-правовими актами та документами дало підставу зробити висновок про те, що основні норми споживчого права України значною мірою узгоджені з цими  стандартами. Проте на сьогодні ще  не всі вимоги  таких стандартів знайшли своє належне відображення у законодавстві України  про права споживачів. Так, право на освіту та інформування з питань споживчих можливостей та право на  сприяння економічним інтересам споживачів відображено у ньому  лише частково (у ст. 25 названого Закону України). Вимога про створення системи розподілу основних споживчих то­варів і послуг (відповідно до якої державна політика має бути спрямована на забезпечення такого розподілу насамперед там, де останній здійснювати склад­но, наприклад, у сільській місцевості) ще не знайшла прямого закріплення у нормах  нашо­го законодавства.

                Також є помітні невідповідності цих норм  Директивам Європейського Союзу 87/102, 87/357,  93/13, 94/47, 97/7.

               Українські реалії поки що не відповідають і згаданій вище вимозі п.1. ст.4  Європейської соціальної хартії (переглянутої) в інтерпретації цієї норми Європейським комітетом соціальних прав.

                У розділі 3 “Юридичний механізм здійснення та захисту в Україні деяких прав споживачів і можливості його вдосконалення” аналізуються законодавчі засоби забезпечення таких трьох вельми актуальних споживчих прав людини, як право на харчові продукти належної якості, право на житлово-комунальні послуги та право на інформацію щодо товарів і послуг у сфері споживання. Аналіз матеріалів діяльності Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики та його територіальних органів, здійснений у дисертації, засвідчив, що нинішній  стан юридичного гарантування згаданих прав поки що не можна вважати задовільним.

                  У підрозділі 3.1. “Поняття і склад юридичного механізму забезпечення споживчих прав людини” відтворено основні положення щодо з поняття та складу юридичного механізму  правового регулювання. Цей виклад спирається на відому у вітчизняному  загальнотеоретичному праводержавознавстві характеристику  механізму державно-юридичного регулювання суспільних відносин, яка має методологічне значення для аналізу такого регулювання й у сфері відносин споживчих. Констатується, що держава забезпечує здійснення і захист споживчих прав через посередництво різноманітних юридичних (державно-вольових) інструментів, сукупність яких, як відомо, відображається поняттям “механізм правового регулювання”. До складу цього механізму зазвичай включають юридичні норми, форми (джерела) їх зовнішнього виразу - закони та інші нормативно-правові акти, акти застосування та акти офіційного тлумачення юридичних норм, правові відносини, режим законності.

Таке загальне уявлення про механізм правового регулювання повною мірою може бути поширене й на механізм юридичного забезпечення прав споживачів. Базою, фундаментом такого механізму є законодавчі та нормативні підзаконні акти держави з питань прав споживачів. Тому аналізу саме цих актів приділено основну увагу.

                 У підрозділі 3.2. “Юридичні засоби забезпечення і захисту права людини на харчові продукти належної якості”  обґрунтовано положення про те, що суб’єктивно-юридичне право людини на якісні харчові продукти можна визначити як забезпечувану державою  її можливість  отримання та споживання нею  якісних харчових продуктів задля  задоволення своїх  потреб і потреб її сім′ї у достатньому харчуванні, а також  вдаватися до  державної охорони й захисту цієї діяльності.

                Докладно характеризуються регулятивні, дефінітивні й охоронні норми чинного законодавства України, спрямовані на забезпечення і захист названого права, а також аналізуються  матеріали адміністративної та судової практики їх застосування. На підставі проведеного аналізу сформульовано низку пропозицій стосовно удосконалення деяких норм  Закону України “Про захист прав споживачів” (п. 1 ст. 23) та Закону України “Про безпечність та якість харчових продуктів” (ст.59). 

                   У підрозділі 3.3 “Юридичні засоби забезпечення і захисту права людини на житлово-комунальні послуги” обґрунтовано положення про те, що суб’єктивно-юридичне право на якісні житлово-комунальні послуги –  це забезпечувані державою   можливості  людини – користувача житла отримувати житлово-комунальні послуги встановленої державними нормативами якості,  необхідну і доступну інформацію про їх перелік та  споживчі властивості, а також вдаватись до  державної охорони й захисту цієї діяльності.    

                  Висвітлюються законодавчі та деякі інші  нормативні юридичні гарантії забезпечення права людини на житлово-комунальні послуги. На основі аналізу норм Закону України “Про житлово-комунальні послуги” та матеріалів адміністративної та  судової практики їх застосування запропоновано низку рекомендацій стосовно поліпшення  викладу деяких його статей (ст.12, 21).

                    У підрозділі 3.4. “Юридичні засоби забезпечення і захисту прав людини на інформацію щодо товарів та послуг у сфері споживання” обґрунтовується положення про те, що споживча інформація – це документовані або публічно оголошені  відомості про товари й послуги (роботи) у сфері споживання, які є доступними для сприйняття людиною–споживачем та необхідними їй для реалізації, охорони і захисту споживчих прав. Суб’єктивно-юридичне право на таку інформацію-це забезпечувана державою   можливість її отримати.

                    Аналізуються регулятивні, дефінітивні й охоронні юридичні норми, спрямовані на забезпечення та захист права людини на інформацію щодо товарів і послуг у сфері споживання, а також матеріали юридичної практики застосування таких норм. У результаті сформульовано низку пропозицій стосовно покращення юридичного гарантування зазначеного права. Зокрема, у Законі України “Про захист прав споживачів”: визначити поняття “споживча інформація”; передбачити статтю, яка закріплювала  б право споживача на повну інформацію про зобов’язаних  суб’єктів при наданні ними  товарів, послуг, робіт у сфері споживання;  у п. 7 ст. 23  зазначити не тільки про відсутність інформації, але й про її ненадання.

                     До ст.156-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення пропонується включити додатково пункт про відповідальність за порушення права споживача на отримання необхідної та достовірної інформації про товари ( роботи, послуги), які реалізуються, а також про виробника, продавця, виконавця і про режим їхньої роботи та  покласти таку відповідальність не тільки на громадян, але й на посадових осіб та на юридичних осіб.