Сюр Н.В. Правова інтеграція України до Європейського Союзу: теоретико-правове дослідження

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами, планами та темами, охарактеризовані рівень дослідженості та методологічні підходи, визначені мета, завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, розкрита наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1 — "Правові та інституційні основи європейської інтеграції" — складається із трьох підрозділів,  присвячених дослідженню правових аспектів європейської інтеграції, особливостей права Європейського Союзу, його джерел, європейських правових стандартів, організаційно-правового механізму Європейських Співтовариств, формування організаційних принципів, притаманних їх інституційному механізму.

Дисертант особливу увагу у дисертаційному дослідженні приділяє аналізу становлення та розвитку правового механізму європейської інтеграції, починаючи з укладання Паризького договору 1951 року і заснування ЄСВС, що заклало підвалини європейської консолідації та сприяло припиненню багатовікового суперництва в Європі, і створенню системи організованого і перспективного співробітництва. Враховуючи досвід діяльності ЄСВС, країни-учасниці у 1957 році створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).

Заснування у 1992 році Європейського Союзу знаменувало початок другого етапу розвитку правового механізму європейської інтеграції (Маастрихтський договір). Договір про Європейський Союз вніс ряд фундаментальних змін в природу і механізм інтеграційного процесу.

Слід зазначити, що Маастрихтським договором було оформлене створення Європейського Союзу, заснованого на трьох опорах, а саме: 1/ Європейських співтовариствах, 2/ спільній зовнішній політиці та політиці безпеки, а також 3/ співробітництві у сфері внутрішніх справ та юстиції. Всі три опори були об'єднані єдиною інституційною структурою. Держави-учасниці домовились про створення Економічного, Валютного та Політичного союзу, заснування громадянства Європейського Союзу, підтримці acquis communautaire і дотримання принципу субсидіарності.

2 жовтня 1997 року був підписаний, а 1 травня 1999 року набрав чинності Амстердамський договір, який вніс зміни до цього організаційно-правового механізму європейської інтеграції і визначив основи його функціонування в сучасний період. Договір закріпив безперечний обов'язок держав-учасниць суворо дотримуватись та захищати фундаментальні права людини. Було проголошено перетворення Європейського Союзу у "простір свободи, безпеки та справедливості".

Однак, цей механізм виявився непридатним для забезпечення подальшої інтеграції у Євросоюз нових держав-учасниць. Тому 29 березня 2000 року був підписаний Ніццький договір. У ньому були вирішені деякі нагальні проблеми інституційної реформи — встановлена чисельність і склад інституцій ЄС після завершення розширення, розподіл голосів у Раді, порядок застосування принципу кваліфікованої більшості і т.д.

Третій етап розвитку Європейського Союзу та його права пов'язаний з розробкою Конституції для Європи. 29 жовтня 2004 року у Римі був підписаний "Договір, що встановлює Конституцію для Європи". Цей документ закріплює базові принципи існування та функціонування, а також мету, цінності і програму подальшого розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті в цілому.

Таким чином, правові основи європейської інтеграції були закладені ще на самому її початку. Перехід від Європейських співтовариств до Європейського Союзу не супроводжувався корінним зламом старої правової системи і створенням нової. Поряд з Маастрихтським договором, що складає юридичну основу Союзу, збереглися і договори про створення Європейських співтовариств: Паризький договір від 18 квітня 1951 року, про утворення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), який набрав чинності 23 липня 1952 року, а також два Римські договори про створення, відповідно, Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) від 25 березня 1957 року, які вступили в дію 1 січня 1958 року.

На думку автора, особливості права Європейського Союзу проявляються також і в його джерелах, які можна поділити на основні та допоміжні. До основних належать міжнародні договори, укладені Європейськими співтовариствами з іншими суб'єктами міжнародного права, акти органів Європейського Союзу зобов'язального характеру, загальні принципи права — спільні для конституційного і кримінального права країн-учасниць ЄС. А допоміжними джерелами права Європейського Союзу виступають рішення Європейського Суду Правосуддя.

Особливий наголос у дисертації автор робить на аналізі правової системи Європейського Союзу. Дисертант звертає увагу на те, що в середині права ЄС зберігається його основа — право Європейських співтовариств. Правовий порядок, що сформувався на підставі Паризького та Римських договорів, є центральним елементом права Європейського Союзу. Аналізуючи структуру права Євросоюзу, автор виходить з того, що між його нормами існує певна ієрархічна підпорядкованість, яка виражається у його поділі на первинне та вторинне. Норми, які зосереджені в установчих договорах і складають первинне право, є правовим підгрунттям для функціонування всіх структур, що утворюють Європейський Союз. Вторинне право складають норми, закріплені в постановах інституцій Євросоюзу, а також в міжнародних угодах, укладених Європейськими співтовариствами з іншими суб'єктами міжнародного права. Вторинне право не повинно суперечити первинному.

В дисертації автором визначено поняття права Європейського Союзу як самостійної правової системи, яка відрізняється від правових систем окремих держав, тісно інтегрованих до неї, і яка поєднує у собі риси, притаманні як міждержавним об'єднанням, так і міжурядовим організаціям. Право Європейського Союзу — це складний набір правових засобів та інструментів (і перш за все правових норм), які регулюють та спрямовують процеси європейської інтеграції у найважливіших сферах співтовариства. Як вже зазначалося, правову основу для функціонування інститутів Європейського Союзу складають установчі договори, а основними регуляторами інтеграційних процесів виступають нормативні акти самих інституцій Євросоюзу.

В роботі автором досліджена інтеграційна структура Єврейського Союзу, основу якої складають Європарламент, Рада, Комісія, Суд та Рахункова палата. Інституційна система Євросоюзу базується на класичному принципі розподілу влади, хоча цей принцип діє у своєрідній формі, так, в процесі затвердження актів ЄС, у тому числі і тих, що мають силу закону, беруть участь три інститути ЄС, а саме — Рада, Комісія та Європарламент, кожен із них має свою чітко визначену компетенцію.

Спільною ознакою всіх інститутів Європейського Союзу є наявність у них повноважень приймати юридично обов'язкові норми для держав-учасниць, громадян, юридичних осіб, інших інститутів і органів Європейського Союзу. Однак зміст і обсяг даних повноважень різний.

Основним змістом діяльності інститутів та органів Європейського Союзу є ухвалення постанов, передбачених в установчих документах Євросоюзу. Кожна сфера співпраці його держав-учасниць регулюється різними видами постанов, а саме: регламентами, директивами, рішеннями, рекомендаціями та висновками. При ухваленні постанов використовуються такі процедури як консультації, отримання згоди, співробітництво, спільне ухвалення актів, а також спеціальні процедури. Постанови інститутів та органів ЄС регламентують відносини держав-учасниць та органів Євросоюзу, а також регулюють поведінку фізичних і юридичних осіб.

Дисертант визначає поняття інституційного механізму ЄС як системи органів, створених для регулювання і здійснення контролю за функціонуванням спільного ринку, розробки і проведення спільної політики як у внутрішніх відносинах, так і на міжнародній арені.

Розділ 2 — "Правові аспекти інтеграції України до Європейського Союзу" — складається із двох підрозділів, в яких досліджено  нормативно-правову основу та інституціональне забезпечення співробітництва між Україною та ЄС та теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Автор зазначає, що процеси розширення Європейського Союзу приводять до того, що його право поступово, закономірно та об'єктивно впливає на правові системи сусідніх держав, в тому числі й України як держави, що вступила в тісне і перспективне співробітництво з ЄС.

Процес правової інтеграції України до ЄС розпочався з набуттям нашою країною незалежності, що обумовило необхідність створення у внутрішньому правопорядку держави відповідних правових приписів для її здійснення, що було зафіксовано Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами, укладеною у 1994 році. Ряд положень зазначеної угоди містить зобов'язання нашої держави, спрямовані на створення правової бази для регулювання співробітництва з ЄС.

На думку автора, в Україні створена нормативно-правова база та інституційна система, яка включає як центральний орган виконавчої влади (Міністерство юстиції), так і посадових осіб, які визначають процеси правової інтеграції України до ЄС, центральне місце в загальній інституційно-правовій системі співробітництва України з ЄС посідає Угода про партнерство та співробітництво. Європейський вибір України полягає у всебічному входженні правової системи нашої держави до європейського правового простору, її адаптації до європейських правових стандартів, саме в цих напрямках і повинна відбуватись правова реформа в країні. Право відіграє суттєву роль в інтеграційних процесах, надає їм стабільності, фіксує досягнуті рівні.

Керуючись стратегією європейської інтеграції, Верховна Рада України прийняла закон, яким схвалила Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, в якій зазначається, що адаптація законодавства України до законодавства  ЄС —  це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства ЄС, з метою створення передумов до підготовки законодавчої бази для входження України в ЄС.

З метою забезпечення умов для входження України до "європейського правового простору" був прийнятий Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 року. 

 Все це свідчить про те, що європейський напрямок у розвитку законодавства України в найближчий час буде відігравати суттєву роль, що без сумніву, викликатиме як практичний, так і науковий інтерес до проблем інтеграції та гармонізації, наближення законодавства України до законодавства ЄС.

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво саме з Європейським Союзом. Як зазначено в "Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу", затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, "національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС." Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об’єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Європейський вибір України — це шлях наближення до стандартів демократії, громадянського суспільства, верховенства права та забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Метою стратегії економічного і соціального розвитку України є створення реальних умов для її вступу до Європейського Союзу. Зусилля нашої держави на цьому напрямку повинні відповідати визначеним Європейською Радою Копенгагенським критеріям членства в ЄС, які були затверджені Європейським Союзом 22 червня 1993 року. На підставі цих критеріїв будь-яка країна Центральної і Східної Європи може стати учасницею Європейського Союзу. Вступ може відбуватися у тому випадку, коли країна із статусом асоційованого члена буде готова покласти на себе зобов'язання країни-учасниці та буде відповідати необхідним економічним і політичним вимогам. Ці критерії стосуються економічного і політичного підґрунтя, а також готовності виконувати відповідні зобов'язання. Зокрема, політичні критерії стосуються стабільності інституцій, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини і громадянина, а також поваги прав національних менших та їх захисту. До економічних критеріїв слід відносити функціонування ринкової економіки, а також здатність витримати тягар конкурентної боротьби і силу ринкових стосунків в межах Європейського Союзу.

Однак на шляху наближення правової системи України до правової системи Європейського Союзу існує ряд проблем як суто практичного, так і теоретичного характеру.

Автором розкриті теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. На нашу думку, вони мають фундаментальний характер і потребують першочергового вирішення, тому що зволікання в цьому процесі перетворяться на камінь спотикання при вирішенні практичних завдань європейської інтеграції України. Зокрема, до проблем загальнотеоретичного характеру слід віднести невизначеність самого поняття "Європейське право", навколо нього точиться багато дискусій як в нашій країні, так і за її межами. Не менш важливе теоретичне значення має проблема співвідношення публічного і приватного права в правовій системі України. Пояснюється це необхідністю закріплення у чинному законодавстві нашої держави та подальшій реалізації відповідних ідей і принципів приватного і публічного права, що сприятиме виробленню відповідних орієнтирів, якими слід керуватись у правореалізаційній практиці. А прискорений розвиток саме приватного права і відповідні зміни у публічному праві сприятимуть поглибленню адаптаційних процесів.

На нашу думку, важливе теоретико-правове значення має вирішення проблеми щодо ролі закону в правовій системі України, тому що його статус тривалий час принижувався у вітчизняній юридичній практиці. В даний час здійснюється лише початковий етап у поновленні ролі закону як реально діючого, а не суто формального джерела права. Тому наповнення реальним змістом принципу верховенства закону є однією з необхідних передумов успішної адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

 Крім того, першочергового вирішення потребує проблема впорядкування юридичної термінології, тому що вона є вихідним пунктом адаптації права України до права Європейського Союзу. Без уніфікації термінології, яка використовується в цих двох правових системах, практично неможливо досягти взаєморозуміння в правовій сфері. Тому процес адаптації законодавства слід розпочинати саме з юридичної термінології, понятійного апарату.

Поряд з цим, необхідно звернути увагу на те, що розвиток відносин з Європейським Союзом значною мірою залежить від законодавчого закріплення незворотності ринкових перетворень в нашій країні та надання надійних гарантій захисту прав людини.

Однак, шлях до європейських міжнародних структур виявляється для нашої держави нелегким і суперечливим. Так, попри всі заяви українського керівництва щодо інтеграції її до ЄС, за роки незалежності однозначного зовнішньополітичного визначення України на користь Європи та європейської інтеграції так і не відбулося.

На жаль, така непослідовна політика гальмує процес адаптації законодавства України до Європейського права і не сприяє інтеграції нашої країни в Європейський Союз. Ми вважаємо, що адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є послідовним процесом наближення її правової системи, включаючи законодавство, правотворчість, юридичну техніку, практику правозастосування до правової системи ЄС відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір до нього приєднатися. Тому для успішної реалізації стратегічної мети, а саме входження України до Європейського Союзу, потребує усунення різноманітних коливань в зовнішньополітичній діяльності її керівництва.