Садовська О.М. Правова система Італії: загальнотеоретична характеристика основних елементів

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, його мета та проблематика, зазначені конкретні завдання, сформульовані основні положення, що подаються на захист, зазначені форми апробації результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Поняття та структура правової системи” складається з 3 підрозділів, в яких простежуються погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на поняття та структуру правової системи, визначається авторський підхід до їх розуміння, особлива увага приділяється значенню теоретико- і порівняльно-правових розробок для дослідження правової системи Італії. Проводячи критично-правовий аналіз висловлювань вітчизняних (А.Васильєва, В.Забігайла, О.Зайчука, М.Козюбри, В.Оксамитного, М.Орзіха, Я.Миколенка, П.Рабіновича, О.Скакун, Ю.Шемшученка, О.Сурилова, С.Кечек’яна, А.Піонтковського, та ін.) та зарубіжних (С.Алексєєва, С.Бейлі, М.Ганна, Р.Давіда, М.Зандера, Ц.Інако, А.Ж.Карбоньє, В.Кудрявцева, Б.Левенброка, Є.Лукашової, М.Марченко, Н.Матузова, К.Мольнау, К. Осакве, Ф. Решетникова, І.Сабо, Л.Р.Сокіяйнена, С.Стремхолма, Ю.Тихомирова, Л.Фридмена, К. Цвайгерта і Х.Кьотца та ін.) вчених про поняття правової системи, його зміст, обсяг, термінологічне позначення складових та ін., автор зосереджує увагу на відмежуванні поняття правової системи від поняття системи права, а також від правової надбудови суспільства і деяких інших фундаментальних теоретико-правових понять. Зокрема, дуже часто правову систему ототожнюють з правом, особливо, коли говорять про право окремої країни, про порівняльні типи права (як, наприклад, у повсякденному житті не завжди проводять межу між суспільством і державою). Але кажучи про право окремої держави, потрібно мати на увазі, що воно є одним з елементів (основних) національної правової системи. “Правова система” і “право” є спорідненими категоріями; право обумовлюється своєрідністю і неповторністю соціальної системи, переломлюється в правовій системі, пронизує її, визначає спрямованість її розвитку. Правова система більша за обсягом ніж право; система права відображає внутрішню узгодженість галузей, підгалузей, інститутів і норм права, а поняття “правова система” підкреслює автономність системи як самостійного соціального утворення.

Враховуючи накопичений досвід у дослідженнях вітчизняних і зарубіжних вчених, автор пропонує своє визначення поняття правової системи: це — полісистемний комплекс внутрішньо погоджених, взаємозалежних, соціально однорідних правових явищ, що відносяться до нормативного, інституціонального, ідеологічного рівням правової дійсності, за допомогою яких виявляється регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на соціальні відносини з метою гармонічного розвитку суспільства.

При розгляді конкретної правової системи у відповідності з її загальнотеоретичною моделлю слід зважувати на те, що нормативна частина розкривається при порівнянні різноманітних галузей права і галузей законодавства, а інституціональна — при аналізі практики судових та правоохоронних органів. Виокремлення ідеологічної частини зумовлене особливим значенням, яке має правова культура суспільства і, зокрема, професійної групи правників для розвитку правової системи. Ці частини, будучи взаємозалежними, у єдності створюють загальну картину становлення і сучасного функціонування правової системи Італії в усій її своєрідності і неповторності.

Вивчення основних закономірностей дії правової системи свідчить, що вона взаємодіє з іншими системами суспільства (економічною, політичною, духовно-ідеологічною і т.п.) через функції, завдяки яким відбувається їх взаємозбагачення. Основними функціями правової системи автор вважає наступні: регулятивну (виявляється завдяки аналізу її нормативної частини), комунікативну (здійснюється через ідеологічну частину) та інтегративну (реалізується через інституціональну частину за допомогою впливу на інтеграційні процеси в суспільстві). Завдяки інтегративній функції відбувається “зімкнення” всіх елементів соціально-правового механізму.

Для визначення місця правової системи Італії у типологічній схемі правових систем сучасності проаналізовано розмаїтість підходів до термінологічного позначення їх світових угрупувань (типи, сім’ї, кола). Обґрунтовується доцільність усталеної термінології — “правова сім’я”, в якій національні правові системи об’єднані спільністю історичного формування, структурою джерел головних галузей і правових інститутів, правозастосування, поняттєво-категорійного апарату юридичної науки (хоча ці ознаки далеко не вичерпують список усіх ознак, за котрими ту або іншу правову систему включають до тієї чи іншої правової сім’ї).

Сім’я континентального права, до якої належить Італія (так само як і Україна), характеризується такими ознаками: сформувалася на основі римського права; має закріплену письмову форму права (розвинуте законодавство та його тлумачення судами); дотримується поділу права на публічне й приватне; має чітко визначені галузі права; вдосконалену судову систему. У державах цієї правової сім’ї основним законом є конституція, здійснюється систематизація законодавства, діють кодекси.

Українська правова система увійшла до сім’ї континентального права здебільшого опосередковано, через зовнішній вплив (Україна успадкувала законодавчі традиції римського права від Візантії через Київську Русь, від Литовських статутів, Магдебурзького права й ін.) і зазнала впливу насамперед германського права, то правова система Італії є прямою спадкоємницею правової системи Давнього Риму (зберегла римську інституційну систему, розподіл права й ін.), що дозволяє віднести її до гілки романського права (розподіл правових систем на гілки (підгрупи) має, звичайно, умовний характер, оскільки питання про належність до гілок має вирішуватися, на думку автора, на рівні галузей права). Встановлено, що й правова система Італії вплинула на формування правових систем інших країн, передусім - Румунії та деяких країн Латинської Америки, і цей факт спростовує традиційне уявлення про виняткову роль лише правової системи Франції в історичному формуванні романської групи континентальної сім’ї в цілому та у розвитку права окремих країн світу зокрема.

В розділі ІІ “Нормативні основи правової системи Італії” загальнотеоретична модель правової системи застосована безпосередньо до італійської системи; проведено компаративний аналіз і дана загальнотеоретична характеристика нормативної частини правової системи Італії. Зокрема, проаналізовано поняттєво-термінологічний апарат італійської правової науки (правові відносини, правові суб’єктивні ситуації, юридичні особи, правові акти, угоди, злочини тощо) та виявлені концептуальні особливості, що вирізняють італійську правову систему у континентальній правовій сім’ї.

Ретроспективний екскурс у розвиток італійського правової системи дав можливість визначити позаправові та власно юридичні чинники, що виплинули на сучасне її “обличчя”, зупинитися на концепціях поділу права на публічне та приватне (концепції предмету правового регулювання; концепції “інтересів”; концепції методу правого регулювання), виділити правову доктрину, що підходить до поділу права ще й за критерієм змісту. У відповідності з останнім критерієм традиційно до сфери публічного права Італії включені конституційне, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, фінансове, еклезіастичне (церковне) та ін. До сфери приватного права італійські вчені відносять цивільне, сімейне, банківське, підприємницьке, біржове, навігаційне, транспортне право. Це призводить до обмеженого застосування імперативних норм у сфері господарювання. Трудове, аграрне, економічне, екологічне та цивільно-процесуальне право згідно з переважаючою точкою зору в Італії розглядаються як галузі sui generis, тобто такі, що не можуть належати тільки до публічного або тільки до приватного права. Вплив позаправових чинників (об’єднання князівств в єдину державу, падіння фашизму та розбудова демократії на основі нової конституції, створення ЄС) призвів до виникнення нової галузі права - соціального. Заналізувавши розвиток наукових уявлень про соціальну функцію права (і держави) та практики реформування конституційного, цивільного, кримінального та іншого законодавства, автор робить висновок, що сучасний стан італійського права характеризується сильною тенденцією до відходу від класичної поділу права на публічне й приватне у напрямку заміни його тріадою “публічне - приватне - соціальне”.

Уперше у порівнянні проаналізовано систему формальних джерел права в Італії, закріплених у двох офіційних юридичних актах - Конституції 1947 р. і Загальних положеннях про закон 1942 р. (дуалізм офіційного закріплення джерел права в Італії у вітчизняній літературі спеціально не розглядався). Наявність спеціального акту про закон ставить Італію на перше місце серед країн (Болгарія, Саха в РФ та ін.), які чітко визначили систему джерел права, що діють в державі.Щоправда, Загальні положення про закон (ст.1-8) мають певну специфіку: вони видані не окремим актом, а включені до Цивільного кодексу, передуючи в ньому власне “цивільно-правовій” частині. Але вони поширюються на все законодавство країни і відповідно до ст. 1 джерелами права визначають: “1) закони (leggi); 2) регламенти (regolamenti); 3) корпоративні норми (norme corporative); 4) звичаї (usi)”. Конституція, що містить вказівку на існуючі в країні акти, називає наступні: закони - конституційні, звичайні і локальні; декрети, що мають силу закону (законодавчі декрети і декрети-закони); регламенти (урядові, міністерські, регламентарні акти областей), тощо.

Водночас автор зазначає, що в повоєнний час у системі джерел права Італії відбулися значні зміни, не закріплені й не відбиті в законі: явна тенденція до зменшення ролі закону й до зростання адміністративної нормотворчості, до розширення ролі судового тлумачення; “привласнення” компаніями повноважень щодо нормативного регулювання у сфері цивільного обігу та сфері корпоративного управління; тотальна гармонізація та уніфікація права й законодавства створюють нові джерела (наприклад, директиви й регламенти Європейських інституцій, обов’язкові для виконання на території Італії, що ставить їх на один щабель з національним законодавством, а нерідко - над ним).

У розділі дана структурно-функціональна характеристика основного закону країни. Наголошено на тому, що Італія - перша країна, де була встановлена фашистська диктатура, яка припинила дію існуючої на той час конституції - Альбертинського статуту 1848 р., а чинна нині Конституція була ухвалена після падіння диктатури, що визначило її водночас ліберально-етатистський та демократичний характер, гуманістичну спрямованість на забезпечення (реалізацію, охорону і захист) прав та свобод громадян.

Структура Конституції 1947 р. є традиційною для європейського конституціоналізму, але відкриває її не Преамбула, а вступний розділ “Основні принципи”, що містять основні настанови про конституційний лад країни. Конституція має верховенство щодо інших актів, чітко розмежовує повноваження всіх гілок влади, її норми - норми прямої дії. Права та обов’язки, будучи головним об’єктом регулювання, сформульовані не як суб’єктивні права, а як загальні принципи, гарантовані республікою.

Подібність Конституції Італії до конституцій другого покоління (ФРН, Франції, Іспанії) виявляється в тому, що в ній закріплюється досить сильне втручання держави в життя суспільства, економіку, у відносини власності, підприємництва “з метою суспільної користі”. Особливістю є й те, що завдяки спеціальному порядку ухвалення конституційні закони мають рівну юридичну силу з Конституцією, отже, юридична конституція країни складається з власне Конституції 1947 р. і конституційних законів.

Спеціальний підрозділ присвячений характеристиці основних галузей публічного права й виявленню особливостей італійської системи права. Однією з особливостей є віднесення інституту громадянства до приватноправової сфери (в Україні - публічно-правова). Аналіз динаміки розвитку конституційного права показує, що воно є певною мірою нестабільним, бо попри “жорсткість” самої конституції та конституційних законів, до них постійно вносяться зміни, які, втім, не міняють закладеної суті. Відмова від суто пропорційної виборчої системи, що передбачає представництво тільки політичних партій, від їх державної підтримки, перехід до змішаної виборчої системи, реформа політичних інститутів (уряду, президентства), розширення децентралізації, наділення провінцій та комун правом мати свою конституцію-статут, пряме обрання голови обласної ради - ось лише короткий перелік змін за останні 10 років. Автор вважає, що темпи реформування конституційного ладу країни можуть призвести у найближчий час до становлення в Італії Другої Республіки з федеративним устроєм.

До особливостей кримінального права можна віднести наявність в кримінально-правовій науці та Кримінальному кодексі декількох дефініцій злочину (reato, delitto, contravenzione). Боротьба з мафією викликала появу комплексного інституту у кримінальному законодавстві – “антимафія”. У Кримінальному кодексі відведена спеціальна глава про злочини мафії та терористів, прийняті “антимафійні” закони (про боротьбу з мафією, про захист конституційного ладу та ін.), для виконання яких створені спеціалізовані державні органи з тією самою назвою. Проте, зусилля держави в боротьбі з мафією не мають вирішального успіху, і це породжує правовий нігілізм у суспільстві та впливає на рівень правової культури населення.

Італія йде шляхом лібералізації кримінального покарання, так, у 1974 р. судді отримали право на пом’якшення покарань, у 1981 р. кримінальна відповідальність за деякі нетяжкі злочини була замінена на адміністративну та ін.

У 1988 р. “старий” (ухвалений під час диктатури Мусоліні) кримінально-процесуальний кодекс був нарешті замінений на новий, в якому значно посилено захист прав особи, спрощено розв’язання деяких процедурних питань, чіткіше регламентовані права учасників процесу тощо.

Галузь адміністративного права розвивається переважно завдяки діяльності адміністративної юстиції (в Україні вона тільки-но створюється). На відміну від інших галузей права (кримінального, кримінально-процесуального, тощо) вона ґрунтується не на кодифікації законодавства, а на консолідації актів: Зведених текстах законів, Єдиних актах. Навряд чи такий шлях відповідає потребам часу, це усвідомлюють юристи-практики, які розробили неофіційний Адміністративний кодекс. Адже відсутність кодифікованого акту ускладнює роботу органів адміністративної юстиції.

Кращому розумінню специфіки приватного права Італії сприяє аналіз структури його сфери. що відрізняється від багатьох країн Європи, де питання приватного права розмежовані і за традицією регулюються окремими Цивільним та Торговим кодексами. В Італії, навпаки, існує єдиний Цивільний кодекс, під час розробки якого італійські цивілісти врахували досвід французького та німецького цивільного, торгового й швейцарського зобов’язального законодавства. Втім, відносини у разі торгових перевезень регулює в Італії окремий Навігаційний кодекс. Сімейні, спадкові відносини регулює той самий Цивільний кодекс, а відносини у банківській, біржевій, підприємницькій сферах - також і спеціальні закони, які доповнюють Цивільний кодекс. Законодавчий і правозастосувальний досвід Італії (відпраціьованість і апробованість основних інститутів і категорій даної сфери) доцільно враховувати українському законодавцю задля ефективної регламентації приватного права України.

Розділ III “Судова система Італії як базовий елемент інституціональної частини правової системи Італії” присвячений організації та діяльності судових органів, що значною мірою розкривають сутність інституціональної частини правової системи. Конституційними принципами побудови судової системи є загальновизнані в світі і переломлені через національну свідомість незаперечні вимоги: а) органічна єдність системи юстиції (наявність 5 юрисдикційних систем — взаємодіючих і не замінюючих одна одну); б) незалежність (відокремленість від законодавчої та виконавчої влади, незмінність суддів та ін.); в) автономність (власна внутрішня організація, самоврядування та ін.); г) несумісність (неможливість одночасного виконання функцій судді з функціями інших посадових осіб). Відмічається, що відхід від неухильного дотримання цих принципів в судових інстанціях Італії негативно впливає на розвиток судової системи країни. Схарактеризовані тенденції в реформуванні судоустрою Італії для приведення у відповідність з конституційним законодавством. Особлива відповідальність в цьому процесі належить Конституційному суду Італії. В спеціальному підрозділі розкрито місце й роль Конституційного суду в судовій системі країни, зроблено висновок, що Конституційний суд у силу особливого порядку формування, особливої компетенції, особливого процесуального порядку тощо не є судом sui generis. Італійська доктрина, втім, розглядає його як структурний елемент цілої судової системи й вважає Конституційний суд судовим органом, однорівневим з Касаційним судом, проте, таким, що має юрисдикцією, яка поширюється тільки на охорону Конституції. Майже таким самим статусом наділений і Конституційний суд України: подібними є порядок формування, компетенція, процедурні правила функціонування.

До системи загальної юстиції належать наступні суди загальної юрисдикції: 1) мирові суди; 2) претури; 3) трибунали (окружні суди); 4) апеляційні суди; 5) суди у справах неповнолітніх; 6) суди присяжних; 7) Касаційний суд. У окремому підрозділі докладно розглянуті питання формування складу судів, поділу компетенції за підсудністю, категоріями справ, інстанційністю. Сучасна система судів загальної юстиції в Італії включає й суди, успадковані з давніх часів, що не зустрічаються в жодній іншій країні (претури) або існують рідко (суди у справах неповнолітніх). Складність структури судової системи Італії призводить до певних негативних результатів, насамперед довгих термінів розгляду справ. Проте, незважаючи на “затягування” розгляду деяких справ, суди Італії в цілому забезпечують високий рівень захисту прав людини та поваги до права.

Порівняно новим явищем для італійської правової системи є адміністративні суди (трибунали): вони з’явилися тільки в 1974 р. (Конституція передбачила їх ще у 1947 р). Основне їх призначення — охорона законності в управлінні державою та суспільством. Їх організаційна структура така: першу інстанцію створюють обласні адміністративні трибунали (20 трибуналів); другу - Державна Рада, яка є консультативним адміністративно-юридичним органом (ст.190 Конституції). В першій інстанції розглядаються позови про порушення повноважень, законності та законних інтересів, перевищення повноважень посадовими особами. Державна Рада, як орган юстиції, розглядає апеляції на рішення обласних трибуналів, формує принципи діяльності адміністративних судів. Рішення Державної Ради не є остаточними: вони можуть бути оскаржені у Касаційному суді.

Оскільки Україна тільки-но приступає до створення спеціалізованих, зокрема адміністративних судів, італійський, хоч і невеликий, досвід може стати в нагоді. Взагалі наявність спеціалізованих судів - позитивний чинник у судовій системі будь-якої країни, оскільки вони розвантажують загальні суди та дозволяють більш професійно розв’язувати адміністративні спори.

Високий ступінь самостійності судової системи й судового самоврядування в Італії спричинив розгляд питання про органи судового самоврядування в окремому підрозділі. Основними органами судового самоврядування є Вища Рада Магістратури (ВРМ) і судові ради, утворювані у кожному судовому окрузі. Відповідно до ст.105 Конституції ВРМ компетентна у питаннях зарахування до штату магістратури, призначення на посади суддів, їхнього пересування, підвищення, а також у застосуванні дисциплінарних санкцій. Отже, вона виконує всі найважливіші функції управління юстицією, тому функції Міністерства юстиції щодо управління судовою системою є субсидіарними.

У судовій системі України теж є орган самоврядування - Вища Рада юстиції (ВРЮ), яка утворена в 1996 р. На відміну від італійської ВРМ, ВРЮ України має менше коло повноважень і менший ступінь самостійності в ухваленні рішень. З досвіду Італії видно, що явною прогалиною в нашому законодавстві є статусна невизначеність ВРЮ - Конституція не визначає її як орган судового самоврядування, і лише порівняно до подібних закордонних самоврядних утворень можна вважати ВРЮ саме таким органом.

Розділ IV “Юридична освіта та правова професія в Італії (ідеологічна частина правової системи)” розкриває основний зміст ідеологічної частини правової системи Італії, якою є, передусім, правова культура народу і правова культура такої її соціальної групи як правники (адвокати, нотаріуси, магістрати, прокурори, працівники поліції, вчені-юристи, держслужбовці та ін.). Система юридичної освіти Італії має свою специфіку. Її надають тільки університети. Навчання триває 6 років за циклами: перший - загальнотеоретичний (3 роки); другий - спеціалізація (3 роки). Ці два цикли складають основний курс, але диплом спеціаліста (laurea in giurisprudenza) випускники одержують тільки після трьох років практики й захисту дипломної роботи. Третій цикл - докторантура (2 роки, відповідає нашій аспірантурі).

Наявність диплома про вищу юридичну освіту і дипломів про вчений ступінь (dottore di diritto) завжди враховується конкурсною комісією при заміщенні тих або інших “юридичних” посад.

Більшість посад у державній адміністрації обіймають дипломовані юристи, які за італійською класифікацією належить до pubblico ministero (публічна сфера служіння). При вступі на посаду держава висуває високі вимоги до знання законодавства й уміння його застосовувати. Періодично проводяться атестації, іспити та конкурси на заміщення вищих посад, що є невід’ємними елементами кар’єри чиновника.

Добір кандидатів і просування по службі контролюють спеціальні органи, зокрема Департамент державного управління, який співпрацює з Вищою Радою державного управління та Державної Радою. Декрет-закон від 3.02.1993, названий в італійській літературі “декретом про приватизацію публічної служби”, поділив усіх службовців на дві категорії. Переважна більшість із них (службовці першої категорії) призначаються на посади на підставі угоди між державними агенціями, контрольованими названим Департаментом, і профспілками службовців, тому стосунки з державою цієї категорії службовців регулює Цивільний кодекс. Дія норм публічного права поширюється за цим декретом на другу категорію - магістратів, дипломатів, поліцейських, префектів, вищих посадових осіб адміністрації, які призначаються на посади за конкурсом або рішенням вищих органів. Запровадження поділу на такі категорії, з одного боку, ускладнило проходження держслужби, а з іншого - посилило правовий захист державних службовців.

Досліджено питання про порядок формування суддівського корпусу - магістратів, їх просування по службі, дисциплінарна відповідальність. Розкрито зміст терміну “магістрат”, яким в Італії позначають суддів усіх рівнів, прокурорів, генеральних адвокатів, преторів, судових слідчих, поліцейських та інших працівників правоохоронної сфери. Попри дуже складний процес обіймання посад магістратів, на 10000 душ населення припадає 1 суддя, що свідчить про справжню забезпеченість права на судовий захист. Але негативною рисою формування корпусу суддів є те, що більшість посад займають тільки родичі суддів, що перекриває доступ іншим бажаючим.

Окремий підрозділ присвячений правовому статусу адвокатів, їх ролі в юридичній практиці. Властива італійцям прихильність до традицій виявляється у тому, що статус адвокатів і досі визначається Королівськими декретами та законом від 1933-1934 рр., реформа в цій галузі відбулася лише 1997 р. Раніше, аби стати адвокатом, треба було мати 5-річний стаж роботи судовим повіреним (procurore legale). Сьогодні стати адвокатом може кожен громадянин Італії, який має вищу юридичну освіту. Претендента включають до реєстру практикантів, він працює рік під керівництвом досвідченого адвоката-наставника, потім складає іспит на кваліфікацію адвоката, що уможливлює роботу в загальних та апеляційних судах певної округи. Тільки після 6 років фахової діяльності й складання нових іспитів він одержує статус адвоката з правом працювати на всій території країни. Адвокат не може перебувати водночас на посадах нотаріуса, судді, міністра, фахового журналіста, директора банку, медіатора, ревізора, агента з нерухомості й ряду інших. Отже, бути адвокатом зовсім не просто, але держава та суспільство, турбуючися про правову безпеку громадян, надають право виключно адвокатам представляти інтереси особи у суді (на відміну від України, де рішенням Конституційного суду це “дозволене” будь-якому громадянину з вищою юридичною освітою, який працює в галузі права).

Адвокати в Італії - це особи вільної професії, незалежні від будь-яких державних або приватних організацій. Вони об’єднані в асоціації за територіальним принципом в межах визначеного округу з органом управління - Радою асоціації. Також є не територіальна асоціація адвокатів, члени якої можуть працювати у вищих судових інстанціях: Конституційному та Касаційному судах, Державній Раді, Рахунковій Палаті та Центральній податкової комісії (тільки за наявності 12-річного адвокатського стажу). Взагалі, наявність єдиних професійних об’єднань адвокатів - гарант їх незалежності, захисту прав і професійних інтересів, представництва перед державою, а також соціального захисту в межах усього корпусу адвокатів.

Розділ V “Значення європейської інтеграції для розвитку правової системи Італії” розкриває теоретичні аспекти європейської інтеграції, що зв’язані з утягненням Італії у цей процес, та проблеми Італії на його шляху. Висвітлюючи питання про участь Італії в європейському інтеграційному процесі, автор зосереджує увагу на історичних, економічних, політичних та правових аспектах діяльності Італії в Європейських Співтовариствах. У 1993 р. Італія одною з перших ратифікувала Маастрихтську угоду. Можна сказати, що Італія завжди виступала як двигун інтеграційного прогресу в Європі. Саме Італія запропонувала скликати Міжурядову конференцію 1996 р. у Турині для перегляду деяких положень Угоди про ЄС, яка закінчилася ухваленням Амстердамської угоди 1998 р. про внесення змін до Угоди про ЄС. Розглянуті основні правові проблеми, з якими Італія зіткнулася у зв’язку з участю в ЄС. Проаналізовані чинники й процеси, що безпосередньо вплинули та впливають на правову систему Італії. Визначений офіційний доктринальний підхід до розуміння європейського права: це - не міжнародне право й не внутрішнє право держав-членів. Конституційний суд Італії констатував, що право ЄС і національне право - “автономні й окремі правові системи, хоча координуються з урахуванням поділу повноважень, передбачених і гарантованих Угодою” за допомоги принципів верховенства та прямої дії європейського права. Аналіз сучасного стану законодавства Італії свідчить, що багато норм приймається в розвиток приписів ЄС, а відносини в галузі зовнішньої торгівлі, митної, банківської справи, акціонерних товариств, холдингів, сільського господарства, працевлаштування, еміграційної політики регулюються виключно правом ЄС з метою уніфікації законодавства та гармонізації розвитку правових систем. Європейська інтеграція впливає на усі складові правової системи Італії. Для координації дій в цьому напрямку навіть створені спеціальні органи: комісія з ЄС у парламенті, відділи у справах ЄС в усіх міністерствах, відділ у Касаційному суді та ВРМ, дирекція Європолу та ін.