| summary: | У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами; встановлюється його мета та задачі, об’єкт та предмет дослідження, методи дослідження; визначаються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, а також особистий внесок здобувача; наведено відомості про апробацію та публікації результатів дисертації.
Перший розділ “Сутність і розвиток інституту Президента України та його законодавче регулювання” присвячений з’ясуванню сутності поняття "інститут Президента України", аналізу його історичного розвитку та трансформації в сучасний державно-правовий інститут, а також вивченню, аналізу, систематизації нормативно-правових актів, що регулюють діяльність Президента в Україні. Для того, щоб з’ясувати сутність поняття "інститут Президента в Україні", автор відокремлює його від поняття "інститут президентства в Україні". Ці два поняття є дещо схожими за назвою, хоча і різні за юридичним змістом.
Для кращого з’ясування сутності термінів "інститут Президента" і "інститут президентства" та правильного їх застосування дисертант звертається до різноманітних підходів інших науковців (С. В. Рябов, О. Т. Корнійчук, Н. В. Кононенко, М. І. Михальченко, А. О. Білоус, А. З. Георгіца, В. Є. Чиркін та ін.). В процесі їх аналізу виявляється відсутність єдиного чіткого підходу до тлумачення терміну “інститут Президента”, хоча більшість науковців схиляється до думки, що інститут Президента є державно-владною категорією, що визначається особливостями правового статусу глави держави. У багатьох зарубіжних юристів та політологів, термін "інститут" також вживається у значенні певного органу чи організації держави.
В дисертації автор визначає Президента України як "орган держави", а не як "посадова особа", що іноді зустрічається в науці, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов’язкових для усього суспільства або його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України. З огляду на те, що орган держави – це організована частина державного механізму, наділена владними повноваженнями, визначеною компетенцією та необхідними засобами для виконання задач, що стоять перед державою на конкретній ділянці державного керівництва суспільством, Президент України є частиною державного механізму та органом держави.
Здобувач приходить до висновку, що інститут Президента України – це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв’язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм.
Аналіз історичного розвитку інституту Президента показує, що історичні традиції даного інституту сягають глибини віків, епохи Київської Русі. Автор зазначає, що доцільніше було б робити аналіз історичного розвитку тих періодів, коли українська держава була самостійною або відносно самостійною з огляду на цінність такого досвіду для побудови незалежної держави в нинішніх умовах (періоди Київської Русі, Козацької держави, період 1918-1921 років – М. Грушевський, П. Скоропадський, Директорія та періоди УРСР). Необхідний в межах цього дослідження аналіз даних періодів зроблений в дисертації. В результаті автор приходить до висновку, що протягом всього свого історичного розвитку, українська держава схилялася до різноманітних форм правління, які не завжди були придатними і ефективними в конкретних історичних умовах. Тому використання змішаної форми правління – парламентсько-президентської республіки, перехід до якої офіційно проголошений в рамках конституційної та адміністративної реформ, є цілком закономірним.
Досліджуючи природу законодавства, що стосується інституту Президента сучасної України, автор пропонує розглядати його як поєднання вертикальної та горизонтальної систем.
До вертикальної системи дисертант відносить нормативно-правові акти, що розташовуються за певною ієрархією в залежності від юридичної сили, а до горизонтальної – акти, які мають рівну юридичну силу, але різні об’єкти правового регулювання. При дослідженні вертикальної системи інституту президентства в цілому автор звертає увагу на можливість систематизувати в залежності від суб’єкта прийняття нормативно-правові акти в наступні групи: а) нормативно-правові акти органу законодавчої влади; б) нормативно-правові акти Президента України; в) нормативні акти дорадчих, консультативних та інших допоміжних органів та служб при Президентові України. Горизонтальна система розглядається дисертантом за наступними групами: а) норми, що регулюють правовий статус Президента та його повноваження; б) норми, що регулюють функціонування органів, які забезпечують діяльність Президента; в) норми, що регулюють діяльність державних органів, відповідальних перед Президентом; г) норми, що регулюють організацію та проведення виборів Президента України. В межах цих систем в дисертації аналізуються закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються діяльності Президента України.
Аналізуючи нормативно-правові акти, що регулюють діяльність Президента України, дисертант приходить до висновку про необхідність проведення їх систематизації. Її, на думку автора, найкраще здійснити шляхом прийняття Закону України "Про Президента Української РСР" в новій редакції і з новою назвою "Про Президента України". Не дивлячись на те, що правовий статус Президента України регулюється Конституцією України, такий закон потрібен. Але він не має дублювати положення Основного Закону, а тим більше повторювати положення застарілих законів. Головним завданням тут має бути врегулювання питань, пов’язаних із вступом на посаду, організацією та механізмом діяльності Президента, матеріально-фінансовим забезпеченням останньої тощо. Такий закон більше б відповідав реальній політичній ситуації і своєю назвою і змістом. Але існування цього закону не передбачено Конституцією, тому, в першу чергу, необхідно внести відповідні зміни до Конституції, на підставі якої і прийняти Закон України "Про Президента України".
В другому розділі “Правовий статус Президента України” автор приходить до висновку, що правовий статус Президента України – це система його прав та обов’язків, що встановлюються Конституцією та законами України, визначають в першу чергу повноваження Президента України, а також передбачають гарантії забезпечення його діяльності як глави держави. Це дає можливість вважати правовий статус Президента України юридичною основою функціонування інституту Президента України, як державно-правового утворення.
Для того, щоб кращим чином з’ясувати особливості сучасного статусу Президента України та перспективи його розвитку, дисертант не лише досліджує досвід його діяльності, а й звертається до досвіду інших країн та досвіду УРСР. Крім того він вивчає різноманітні підходи відомих вчених (Ф. Г. Бурчака, В. В. Лазарева, В. Ф. Опришка, Ю. М. Тодики, В. М. Шаповала та ін.).
Вивчаючи проблему правового статусу Президента України, автор зазначає, що норми українського законодавства потребують удосконалення. Досить широкі повноваження, які має Президент України, не характерні для парламентсько-президентської республіки, перехід до якої офіційно проголошений Україною в рамках конституційної та адміністративної реформ. Фактично, він є як главою держави, так і главою виконавчої влади (що характерно для президентських держав), а юридично, за Конституцією, має статус лише глави держави, хоча вона же передбачає для Президента України набагато ширший обсяг повноважень. Тому на думку автора, для належного юридичного оформлення конституційно-правового статусу Президента, необхідно зменшити обсяг деяких його повноважень і, особливо, тих, що стосуються впливу на виконавчу владу. Це вимагає відповідного вдосконалення конституційного законодавства України у цій сфері з тим, щоб воно більш відповідало нинішнім загальносвітовим політико-правовим тенденціям.
Проведений аналіз сутності та проблематики правового статусу Президента України дозволив дисертанту більш всебічно і глибше з’ясувати значення цього органу для держави. Як відомо, за Конституцією України Президент є главою держави та виступає від її імені. Крім цього, правовий статус Президента України дозволяє йому виступати в якості гаранта. Мається на увазі конституційно закріплений обов’язок Президента бути гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Досліджуючи юридичну природу інституту Президента України, автор зазначає, що виборчий процес в Україні відрізняється своєю демократичністю (Президент України обирається народом), що свідчить про важливе значення цього органу для держави. Що стосується різноманітних вимог до особи Президента (віковий ценз, громадянство, володіння державною мовою, принесення присяги тощо), то аналізуючи досвід інших держав і порівнюючи його з українським, автор з’ясовує спільні тенденції. Ці вимоги є нормальною світовою практикою в більшості країн світу.
В процесі дослідження дисертантом детально розглядаються види припинення повноважень Президента: закінчення строку та дострокове припинення. Проводячи дослідження підстав припинення повноважень Президента, здобувач з’ясовує, що на відміну від Конституції УРСР 1978 р., Конституція України 1996 р. не містить положень щодо припинення повноважень Президента шляхом всеукраїнського референдуму, а тому і пропонує внести таку норму до Конституції.
При аналізі правового статусу Президента України в дисертації зазначається, що за Конституцією Президент наділений широкими повноваженнями в різноманітних сферах, які автор пропонує класифікувати по групах за певними одноманітними ознаками: а) представництво та зовнішня політика; б) державне управління; в) військове керівництво; г) сфера законодавства; д) судова галузь; є) сфера громадянства; ж) сфера нагород; з) надзвичайні повноваження. З огляду на досить великий обсяг повноважень, Президент України здійснює їх за допомогою консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб. Серед них найважливішою, враховуючи обсяг повноважень, є Адміністрація Президента України.
З огляду на те, що метою діяльності цих органів та служб є допомога у здійсненні повноважень Президентом України, їх власні повноваження цілковито залежать від президентських. А тому і розподіляються за сферами діяльності Президента України. Вони виконують досить різноманітні функції і тому автор пропонує систематизувати їх за функціональною ознакою.
Аналізуючи проблеми нормативного закріплення правового статусу консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, дисертант звертає увагу на необхідність визначення на рівні Закону України "Про Президента України" статусу Адміністрації Президента, її повноважень, напрямів діяльності тощо, а на рівні відповідних указів Президента затвердження положень про органи, що ним створюються. Це стосується тих органів, які досі не мають власних положень про них. Як зазначається в роботі, їх небагато, але вони є, і такий стан неприпустимий. Наприклад, це Комісія при Президентові України у питаннях помилування.
В третьому розділі “Питання взаємодії Президента України з іншими органами державної влади”, автор розглядає питання функціонування посту Президента в системі органів державної влади України. На початку, дисертант намагається з’ясувати сутність державної влади та її системи, для чого аналізує точки зору різноманітних науковців (В. Г. Афанасьєва, З. В. Ботретдинова, Н. Р. Нижник, А. М. Колодія, В. Ф. Погорілка, С. Г. Рябова та ін.). В результаті такого аналізу доходить висновку, що державна влада в Україні - це повноваження Українського народу, які реалізуються ним через державні органи і проявляються у реальній можливості здійснювати свою волю стосовно інших суб’єктів права, а система державної влади - це система органів держави за допомогою яких реалізуються владні повноваження Українського народу. В процесі дослідження, для кращого усвідомлення юридичного аспекту проблеми функціонування інституту Президента в системі державної влади, автор виділяє елементи поняття державної влади та розглядає їх у взаємозв’язку з елементами поняття інституту Президента. В цьому контексті аналізуються: джерела державної влади та повноважень Президента; зміст державної влади та місце інституту Президента в ній; структура державної влади та роль Президента в ній; суб'єкти конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади та місце Президента України серед них; об'єкти в згаданих правовідносинах; мета функціонування державної влади та посту Президента. Розкриття змісту цих положень дозволило визначити сутність державної влади України, місце в ній Глави держави та охарактеризувати їх з точки зору права
Дисертантом проводиться дослідження форм взаємодії Президента та Верховної Ради України та дається їх аналіз. Це наступні організаційно-правові форми: звернення Президента України з посланнями до Верховної Ради про зовнішнє та внутрішнє становище України; реалізація права Президента припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; реалізація цілої низки повноважень Президента щодо різноманітних призначень на посади, які згідно Основного Закону України здійснюються разом з Верховною Радою України; використання президентського права законодавчої ініціативи; застосування права вето Президента; реалізація права призначати всеукраїнський референдум щодо змін до Конституції України; діяльність Постійного представника Президента у Верховній Раді. В процесі такого дослідження аналізується досвід зарубіжних країн, який порівнюється з українським. Далі автор зазначає, що суперечності між Президентом та Верховною Радою виникають з причини недостатньої нормативної урегульованості їх спільних повноважень. Суттєво ускладнює взаємовідносини між Президентом та законодавчою владою недосконалий механізм застосування вето, який має певні прогалини, за яких законопроект не підписується Президентом та не вступає в законну силу.
З’ясовуючи питання взаємодії Президента з виконавчою владою, автор виявляє та аналізує наступні форми: призначення Президентом за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, припинення його повноважень та прийняття рішення про його відставку; утворення, реорганізація та ліквідація Президентом міністерств та інших центральних органів виконавчої влади за поданням Прем’єр-міністра України; наявність посади Постійного представника Президента у Кабінеті Міністрів України; одноособове формування та реорганізація Президентом місцевих органів виконавчої влади.
В процесі вивчення форм взаємодії Президента України з органами виконавчої влади, дисертант приходить до висновку, що Президент має майже абсолютний вплив на ці органи. На його думку, така ситуація не зовсім відповідає нормі Конституції України, за якою Президент не є главою виконавчої влади в Україні та загальносвітовим концепціям функціонування змішаних (парламентсько-президентських) республік.
Далі автор зазначає, що Президент України активно взаємодіє і з судовою гілкою влади. Основними формами такої взаємодії є: право Глави української держави на звернення до Конституційного Суду України; визначення конституційності актів Президента Верховним Судом України; функціонування інституту Постійного представника Президента в Конституційному Суді України; реалізація повноважень щодо формування частини Конституційного Суду України та утворення інших судів; перше призначення суддів всіх ланок. Вивчаючи проблеми взаємодії зазначених суб’єктів дисертант зазначає, що норми, які регулюють взаємовідносини Президента і судової влади потребують вдосконалення. Це стосується зазначених у роботі проблем призначення (обрання) суддів та формування судів. На думку автора, судді на перші п’ять років повинні призначатися Президентом за згодою кваліфікаційної комісії суддів, що має бути чітко визначено в Конституції України. Що стосується судів, то їх структура та повноваження повинні визначатися законами України і саме цими законами, а не указами Президента вони повинні створюватись. Враховуючи вищезазначене, дисертант з’ясовує, що Президент України взаємодіє з державними органами всіх рівнів. Автор доходить висновку, що в цій сфері нормативного регулювання, як і в інших, ще багато недоліків та прогалин. Тому, для того щоб хоча б частково їх позбутися, він пропонує переглянути положення Конституції, що закріплені в статтях 106, 127, 128, 150. |
