Бабін Б.В. Конституційно-правовий статус корінних народів України

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ “Історичні передумови особливостей             конституційно-правового статусу окремих етносів України” присвячено дослідженню етносоціального, політичного та правового розвитку окремих етнічних груп України, відносно яких може бути поставлене питання щодо офіційного їх визнання корінними народами України.

Підрозділ 1.1. “Історичні передумови особливостей               конституційно-правового статусу кримськотатарського народу” присвячено окресленню історичних особливостей розвитку цього етносу в Україні, які впливали та можуть вплинути на його конституційно-правовий статус. Досліджується мешкання цього етносу на території України з ХІІІ ст., викладаються думки вчених щодо етногенезу кримських татар та їх етнічної самобутності, аналізується політико-правовий розвиток кримських татар у їх національній державі – Кримському ханстві (ХV–ХVІІІ ст.ст.) та підкреслюється наявність тих особливостей, які цей етнос має внаслідок існування в минулому власного державного утворення.

Розглядається і період мешкання кримських татар під владою Російської імперії та СРСР. При цьому особлива увага приділяється наявності у кримських татар релігійної та культурної автономій у ХVІІІ–ХХ ст.ст., зростанню національної самосвідомості цього етносу у ХХ ст. Більш докладно розглянуті періоди, під час яких кримськотатарський етнос прагнув до створення національного самоврядування, автономії та національної державності, проаналізовані основні проекти конституційного характеру, що висувалися для вирішення цих питань, зокрема проект Конституції Кримської Республіки 1917 р. та ін. Досліджено конституційно-правовий статус Кримської АРСР 1921–1945 рр., при цьому доводиться, що це була багатонаціональна автономна держава, в якій кримськотатарський етнос реалізував власні політичні права у великому обсязі, водночас розкривається недоцільність існування територіальної національної автономії для етносу, який становить меншість населення відповідної території.

Досліджено нормативні акти СРСР, які регулювали становище кримських татар в період їх депортації з Криму (1944–1991); політико-правова ситуація, в якій знаходилася ця етнічна група у вказаний період. Розглянуто аспекти боротьби представників кримських татар за поновлення колективних прав цього етносу та події, пов’язані з поверненням кримських татар на історичну батьківщину в Україні. Окремо окреслені процеси створення в Криму в 1991–1992 рр. системи органів етнічного самоврядування кримських татар, статус цієї етнічної групи згідно з конституційними та іншими нормативно-правовими актами Республіки Крим 1992 –1995 рр., взаємовідносини цих органів самоврядування з регіональною владою тощо. Звернуто увагу на відсутність аналогів сучасної системи органів етнічного самоврядування у кримських татар до ХХ ст. та на інтегрованість цього етносу в сучасне українське суспільство. Доводиться культурна, мовна, релігійна самобутність кримських татар, усвідомлення ними себе окремим етносом та корінним населенням України, визнання кримських татар “народом” правовими актами Російської імперії, СРСР та Кримської АРСР.

У підрозділі 1.2. “Особливості розвитку правового статусу нечисленних кримських народів (караїмів та кримчаків) та деяких інших етнічних груп” досліджуються особливості розвитку правового статусу етнічних груп України (крім кримських татар), щодо яких висувалися думки про можливість їх віднесення до корінних народів України. Окремо визначені основні аспекти етногенезу, політико-правового та етносоціального становища кримських караїмів (караїв) та кримчаків у період існування Кримського ханства, перебування територій їх традиційного мешкання у складі Російської імперії та СРСР. Доводиться виникнення цих етнічних груп у Криму в ранньому середньовіччі, їх тісний зв’язок з цією територією у складі України. Згадується про інститути національного самоврядування караїмів та кримчаків у період до ХХ ст., досліджується їх національно-культурна автономія у Кримській АРСР у період до 1945 р.

Окреслюються й основні причини, які викликали зменшення чисельності цих етносів у період з 1941 р. до 1990 р. та їх перебування на межі існування – гітлерівський геноцид щодо кримчаків, знищення в СРСР релігійного самоврядування цих етнічних груп, яке до того часу сприяло їх національній консолідації, невживання радянською владою заходів щодо збереження самобутності цих етнічних груп. Особливу увагу звернуто на події, пов’язані зі зростанням національної свідомості цих етнічних груп у 1989–1992 рр. та на заходи, яких вживала влада кримської автономії в цей період для збереження їхньої самобутності, зокрема на юридичному визнанні цих етнічних груп “нечисленними кримськими народами”. Вказується на етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кримських караїмів та кримчаків, на їх нечисленність та інтегрованість у сучасне українське суспільство, на самоусвідомлення цими етнічними групами себе як окремих етносів та як корінного населення України. Ці етноси, як доводиться у дослідженні, йменувалися в правових актах Кримського ханства, Російської імперії, КрАРСР, СРСР та Республіки Крим “народами”, визнавались корінним населенням, мали особливості колективного державно-правового статусу.

Серед інших етнічних груп, які згадуються конституційно-правовою доктриною України у зв’язку з проблемою корінних народів, у дослідженні докладно розглянуто процеси етногенезу, етносоціального та політичного розвитку гагаузів та урумів. Відзначається, що хоча ці етнічні групи мають культурну та мовну самобутність, яка відрізняє їх від титульної нації, деякі їхні особливості не дозволяють визнати їх корінними народами України. У дослідженні зазначається, що уруми як етнічна група, що виникла в Криму з осіб різних національностей (насамперед кримських греків) та була переселена у ХVІІІ ст. в Приазов’я, усвідомлюють себе як частку грецької діаспори України та підтримують культурні та соціально-політичні контакти з Грецією, не вважають себе окремим етносом та корінним народом України.

Як зазначається у дослідженні, гагаузи є етнічною групою, що виникла та сформувалася на Балканському півострові та на території сучасної Румунії. На територію Молдови та південь Одеської області України гагаузи переселилися разом з іншими етнічними групами (болгари, росіяни) в ХІХ ст. Більшість гагаузів мешкає в Молдові, де зараз існує їх автономне територіальне утворення Гагауз-Єрі. Українська діаспора гагаузів, таким чином, не має автохтонного походження та пов’язує питання політико-правового розвитку власного етносу насамперед з існуванням Гагауз-Єрі, яка може вважатися національним утворенням цього етносу державного типу. У дослідженні доводиться, що гагаузи та уруми не можуть бути визнані корінними народами України в її сучасних кордонах та в умовах сьогоденної етноправової ситуації в країні.

Зазначається, що етноси, які мають власні національні державні утворення (білоруси, євреї, поляки та ін.), не можуть вважатися корінними народами України і мають розглядатися як національні меншини, навіть за умов автохтонного походження для України окремої відносно невеликої частини цього етносу. Викладено думку, що окремі етнографічні групи української нації (наприклад, гуцули) та національних меншин (наприклад, кримські вірмени) не можуть вважатися корінними народами України, оскільки не мають ознак окремого етносу та не є окремою національністю. Відзначено, що етнічні групи, які не мають власної національної держави та становлять в Україні лише частку загальносвітової діаспори і не сформувалися як такі, на території України (наприклад, цигани (рома)) не можуть бути визнані корінними народами України.

У другому розділі “Міжнародно-правові стандарти та            конституційно-правовий досвід окремих країн, що може бути використаний для вирішення проблеми статусу корінних народів України” розглядаються процеси виникнення в міжнародному праві інституту “корінних народів”, сучасні міжнародно-правові акти, їх проекти та декларації, що окреслюють зміст цього терміна. Викладається конституційно-правовий досвід окремих держав стосовно забезпечення прав корінних народів. При цьому найбільша увага приділяється вивченню правових актів тих держав, що критично сприйняли міжнародно-правовий досвід у сфері забезпечення прав корінних груп населення та застосовують власні, самобутні конституційно-правові інститути. Вивчається можливість запозичення Україною міжнародно-правового досвіду та досвіду окремих країн у цій сфері.

У підрозділі 2.1. “Походження та сучасне становище проблеми корінних народів у міжнародному праві” досліджуються особливості походження, розуміння та вирішення проблеми корінних народів у міжнародному праві. При цьому увага акцентується  на шляхах виникнення сучасної термінології у цій сфері, досліджуються акти різних міжнародних організацій відносно корінного населення. Вивчення актів Ліги Націй, ООН, Міжнародної організації праці, Організації американських держав тощо дозволило встановити основні етапи розвитку міжнародно-правового інституту корінних народів. Зазначається, що загальновизнаного визначення терміна “корінні народи” сучасне міжнародне право не містить, причому сучасна правова доктрина ставить питання щодо можливості ухвалення прийнятного для більшості держав визначення корінних народів. Розкривається зміст колективних прав корінних народів у міжнародному розумінні цього терміна, які за чинними міжнародно-правовими актами та їх проектами мають великий обсяг.

Україною не ратифіковано жодного правового акта відносно корінних народів, який би накладав на неї певні обов’язки у сфері конституційно-правових відносин. У підрозділі згадується про участь представників України та представників її окремих етнічних груп, зокрема кримських татар, у міжнародно-правових форумах щодо проблематики корінних народів. Висувається думка, що визнання міжнародним співтовариством прав зазначених етнічних груп України на участь у вирішенні проблеми корінних народів світу не є визнанням відповідного статусу цих етнічних груп як корінних народів. У дослідженні вказується, що зараз не існує міжнародно-правових актів загальної дії, приєднавшись до яких, Україна вирішила би проблему власних корінних народів.

У підрозділі пропонується запозичити з міжнародного права загальні ознаки корінних народів як критерії належності етнічної групи до корінних народів України (насамперед усвідомлення себе як корінного населення та як окремого етносу, міцний зв’язок із територіями традиційного мешкання, недержавницький характер етносу та відсутність держави, з якою цій етнос мав би повну національну спорідненість). Вартим запозичення слід вважати розуміння відмінності статусу корінних народів від статусу народів у міжнародно-правовому значенні цього терміна та певної різниці у правах корінних народів та національних меншин.

У підрозділі 2.2. “Особливості правового статусу корінних народів США та Канади” розкрито особливості правового статусу корінних народів цих країн. Зазначається, що ці країни забезпечують широкий обсяг колективних прав власного корінного населення (індіанців, ескімосів тощо), виходячи не з положень міжнародних актів, а з власного конституційного права та правової доктрини, про системний характер актів щодо статусу корінних народів. При цьому велике правове значення мають угоди, що укладаються між урядом цих держав та громадами корінних народів для врегулювання їхнього статусу та судові прецеденти з позовів представників корінних народів уряду та місцевої влади. Висловлюється думка, що угоду як регулятор конституційних правовідносин у забезпеченні статусу корінних народів України можна застосувати для вирішення кримськотатарської проблеми. Судовий прецедент як джерело конституційних прав корінних народів України, зазначається у підрозділі, може міститись у рішеннях Конституційного Суду України, до якого можуть звернутися суб’єкти права на конституційне подання щодо тлумачення наведених положень ст.ст. 11, 92 та 119 Конституції за умов відсутності їх законодавчого тлумачення, яка існує.

Серед інших особливостей конституційно-правового статусу корінних народів США та Канади, що можуть бути запозичені у вітчизняних умовах, окремо виділяються система віднесення особи до представників корінного народу шляхом урахування її етнічного походження та самопорозуміння, примат індивідуальних прав людини та громадянина над колективними етнічними правами корінного народу, визнання корінних народів та їх представницьких структур суб’єктами конституційного права з особливим статусом. Вартими уваги вважається також те, що у правових системах США та Канади відсутні загальні визначення корінних народів, замість чого вказується на наявність у конкретної етнічної групи певних прав; ці права мають певні відмінності залежно від етносоціального становища цієї етнічної групи, зокрема в залежності від її чисельності.

У підрозділі 2.3. “Особливості конституційно-правового статусу корінних нечисленних народів Російської Федерації” досліджуються особливості конституційно-правового статусу корінних народів Росії. Доводиться самобутність російського шляху вирішення проблеми правового статусу корінного нетитульного населення держави, яка випливає із системи так званого інородницького права. Описуються основні етапи розвитку правового регулювання статусу корінних народів у Російській імперії, СРСР, РРФСР та сучасній Російській Федерації. Розкриваються особливості статусу та колективних прав різних етнічних груп Росії, зокрема корінного населення Півночі, Сибіру та Далекого Сходу. Аналізуються сучасні правові акти, зокрема федеральні закони та законодавство суб’єктів федерації, які зараз регулюють правовий статус корінних нечисленних народів Росії, розвиваючи положення Конституції Російській Федерації 1993 р.

У підрозділі завважується, що російське законодавство передбачає досить широке коло колективних (етнічних) прав корінних нечисленних народів, але не визнає наявність прав цих етнічних груп на політичне самовизначення та на власність на території традиційного мешкання та природокористування. Доводиться, що, незважаючи на активну участь Росії в міжнародних організаціях з питань корінних народів, ця держава не використовує норми міжнародних актів для врегулювання цієї проблеми. У підрозділі згадується про досвід Росії в офіційному встановленні переліку корінних нечисленних народів та адміністративно-територіальних одиниць, що є територіями їх традиційного мешкання. Називаються критерії, наявність яких правова доктрина Росії передбачає для визнання етносу корінним народом (корінними є ті етнічні групи, етногенез яких завершився на певній території, яка зараз є у складі Росії; корінними вважаються народи, які мешкали на цій території до російської експансії та колонізації) та які можуть бути використані у вітчизняних умовах. Визнається корисним для України досвід взаємодії місцевої та регіональної влади Російської Федерації з національно-представницькими структурами корінних народів, встановлення особливого пільгового статусу для нечисленних народів (тобто для корінних народів, що налічують менше 50 000 осіб), що є актуальним для вирішення правових аспектів проблем нечисленних кримських народів.

 Розділ третій “Сучасне становище та перспективи розвитку конституційно-правового статусу корінних народів України” присвячений дослідженню  сучасного розуміння та тлумачення терміна “корінні народи (України)” у вітчизняній правовій доктрині, правових актів, що згадують про корінні народи України або надають окремим етносам колективних прав, які відповідають такому статусу. У цьому розділі також вивчаються проекти законодавчого врегулювання проблеми корінних народів України, статус сучасних національно-представницьких структур кримських татар, караїмів та кримчаків, сучасні вимоги цих етносів щодо визнання себе корінними народами України.

У підрозділі 3.1. “Сучасне становище конституційно-правового статусу корінних народів України” досліджуються процеси виникнення та розвитку конституційно-правового статусу корінних народів України. Доводиться, що етноправові процеси, які розпочалися після здобуття Україною незалежності у 1991 р., були обумовлені об’єктивними факторами поліетнічності українського народу та входженням до його складу нетитульних етносів, що мають автохтонне для нашої країни походження. Ці процеси, як зазначається у підрозділі, сприяли ухваленню Декларації прав національностей 1991 р. та Звернення Верховної Ради України до громадян України усіх національностей 1991 р., визнання у цих та багатьох інших актах існування у складі українського народу окремих “народів”, зокрема кримськотатарського, та наявності у таких етнічних груп колективних прав, гарантованих державою. У підрозділі зазначається, що внесення до тексту статей 11, 92 та 119 Конституції України терміна “корінні народи” стало можливим завдяки особливостям процесу ухвалення Основного Закону у червні 1996 р., зокрема через демократичне обговорення змін до проектів Конституції в рамках роботи конституційних комісій; у підрозділі докладно аналізується процес внесення таких змін. Наводяться і законодавчі акти України, які містять термін “корінні народи”, зокрема Закони “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. та “Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим” від 10 січня 1998 р. та окремі підзаконні акти.

У підрозділі зазначається, що законодавчого акта, який забезпечив би права корінних народів України, ще не існує, насамперед через політичні аспекти цього питання та внаслідок невідповідності міжнародно-правового інституту корінних народів етнічній ситуації в Україні. Вирішення правових проблем вказаних етносів сьогодні здійснюється шляхом прийняття підзаконних актів з урегулювання конкретних питань у рамках проблеми депортованих етнічних груп та чинного законодавства, при цьому їх правовий статус відповідно до підзаконних актів де-факто вже істотно відрізняється від становища національних меншин. Водночас Україна бере участь у розробці міжнародно-правових актів у галузі забезпечення прав корінних народів. Наводяться також нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим 1998-2003 рр., які встановлюють для кримськотатарського етносу особливий статус. У підрозділі аналізуються думки багатьох фахівців щодо змісту термінів “корінні народи” та “корінні народи України”. Запропоновано не запроваджувати офіційного теоретичного визначення корінних народів України, а законодавчо встановити перелік етносів, що мають такий статус, та надати їм певного обсягу колективних прав.

У підрозділі 3.2. “Вимоги та організаційні форми національних рухів кримських татар та нечисленних кримських народів, перспективи конституційно-правового забезпечення статусу корінних народів” розкриваються вимоги та організаційні форми національних рухів етносів, що прагнуть до здобуття статусу корінних народів України, вивчаються перспективи конституційно-правового забезпечення їхнього статусу. Вказується, що в Україні вимоги щодо визнання себе корінними народами України висувають представники караїмів, кримських татар та кримчаків. Національні рухи караїмів та кримських татар мають специфічні організаційні форми, які не передбачені законодавством про національні меншини України.

Кримськотатарський національний рух сьогодні має систему представницьких органів, що відображають інтереси певної частини цього етносу. До цих органів належать національний з’їзд кримських татар – Курултай, представницький орган, який він обирає, – Меджліс кримськотатарського народу та систему місцевих меджлісів в адміністративно-територіальних одиницях Автономної Республіки Крим; вони діють з 1991 р. Караїмський етнос має представницьку раду – Улу болік, обрану національним з’їздом караїмів у 2003 р. У підрозділі зазначається, що найбільш перспективним шляхом вирішення проблеми правового статусу цих структур є прийняття правових актів, які регулювали б правовий статус корінних народів України.

У дослідженні детально аналізуються вимоги наведених представницьких структур, релігійних та національно-культурних організацій вказаних етносів та їх окремих представників щодо визнання кримських татар, караїмів та кримчаків корінними народами України, інші документи, які дозволяють говорити про фактичну наявність самопорозуміння вказаних етносів корінними народами України. Аналізуються законопроекти, які пропонувалися у 1991–2003 рр. в Україні представницькими структурами вказаних етносів, окремими фахівцями та народними депутатами України для забезпечення прав корінних народів. Визначаються загальні недоліки вказаних законопроектів, а саме низька юридична техніка, наявність у проектах положень, які суперечать Конституції та загрожують державному суверенітету та територіальній цілісності України, змішування проблем забезпечення прав депортованого населення та корінних народів, розглядання кримськотатарського етносу як єдиного корінного народу України. Водночас окремі позитивні пропозиції цих проектів ураховані у власній моделі правового забезпечення правового статусу корінних народів України.