Богославець С.В. Недержавне пенсійне забезпечення як один із напрямів реалізації соціальної функції держави

summary

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, розкривається ступінь її наукової розробки, окреслюються предмет та об’єкт дослідження, визначаються мета та завдання дослідження, теоретико-методологічна основа роботи, доводяться наукова новизна, практичне значення досягнутих результатів, їх апробація.

Перший розділ «Соціальний захист населення як один із напрямів реалізації соціальної функції держави» складається з трьох підрозділів. У ньому висвітлюється стан наукової розробленості теми, наводиться понятійна характеристика соціального захисту, соціальної функції держави, аналізуються їх інституційний та дієвий потенціали. Крім того, проводяться паралелі між соціальною функцією держави та пенсійним забезпеченням (як державним, так і недержавним).

У підрозділі 1.1. «Соціальна функція держави та механізми її реалізації» дисертант акцентує увагу на багатогранності та складності таких понять, як «соціальна держава», «соціальна функція держави», «соціальний захист». Наго­лошено, що в юридичній літературі немає однозначного визначення цих катего­рій. Задля досягнення мети цього дисертаційного дослідження дисертантом проводився критичний аналіз існуючих напрацювань галузі соціального захисту, в результаті чого було запропоновано визначення деяких провідних категорій цієї галузі, класифіковано характерні риси таких категорій.

Категорія «соціальна держава» є предметом дослідження багатьох уче­них, і не тільки правознавців. Багатоманітність позицій щодо визначення цієї категорії та її ознак пояснюється тим, що держава тільки тоді стає соціальною, коли вона відповідає низці умов, що диктують мінімальні соціальні стандарти. Серед правознавців точаться дискусії стосовно того, яка держава є соціальною; чи впливає на це певна соціально-економічна формація або ж цей статус (соціальна держава) має розумітися у будь-якому суспільстві «однаково»; чи може Україна вважати себе державою, яка таки належить до соціальних.

Соціальна держава – це держава, яка регламентує та гарантує  забезпечення, за відповідних умов та порядку, кожному громадянинові гідні умови існування, соціальну захищеність, можливості для самореалізації особистості в суспільстві. На сьогодні додатковим інструментом для реалізації державою своєї соціальної функції є недержавне пенсійне забезпечення, як додаткова гарантія матеріаль­ного забезпечення соціально незахищених верств населення. Аналіз позицій вчених, думки котрих враховувалися під час дослідження поставленої проблеми, дає підстави вважати, що розкриття категорії «соціальна держава» як суспільно-правове утворення, неможливе без ґрунтовного дослідження ознак її соціальної функції.

Зокрема здобувачем у дисертаційному дослідженні виділяються наступні ознаки моделі універсальної соціальної функції держави: а) забезпечення з боку публічно-владних структур гарантій оптимального рівня «гідного життя», що відповідає міжнародним соціальним стандартам; б) існування механізму для реалізації соціальної функції держави; в) нормативне (законо­давче) управління соціальною діяльністю і контроль за нею, здійснюваний як публічно-владними структурами, так і громадськими об’єднаннями; г) субсидіарне фінансування соціальної діяльності (насамперед його здійсню­ють органи держави, але також разом з ними й недержавні пенсійні структури та приватні особи).

Крім ознак соціальної держави, досліджувалося питання щодо наявності та форм вияву її соціальної функції; ролі цієї держави у реалізації своєї пенсійної політики. Саме тому соціальна функція держави – це діяльність держави, спрямована на мінімізацію «відстані» у доступі населення до суспільних благ з метою забезпечення стабільності (самозбереження) соціуму.

Окрім ознак «соціальна функція держави» має свої елементи. Їх можна визначити як основні напрямки або об’єкти соціальної функції держави (освіта, охорона здоров’я, культура, пенсійне забезпечення та ін.), тобто те, на що спрямований вектор соціальної функції. При цьому соціальна функція сучасних держав у змістовному, інституціо­нальному та методологічному аспектах не може виявлятися одноманітно вна­слідок географічних (територія у всіх є різною), етнокультурних (менталітет, традиції) та економічних розбіжностей, що, у свою чергу, з необхідністю визначає існування різних типів соціальних держав на сьогодні. Крім того, дисертант досяг упевненості, що визначальним критерієм ступеня розвиненості та якості соціальної функції держави є рівень розвитку конкретного державно-організованого суспільства. Соціальна функція сучасної держави включає цільові завдання, вирішення яких пов’язується із забезпеченням гідних умов існування для всіх членів соціуму, і разом з тим створення рівних і справедливих можливостей для розвитку кожної конкретної особи. Зміст соціальної функції сучасної держави може полягати у діяльності, спрямованій на:

– забезпечення формально рівних, стартових можливостей у прагненні до отримання соціальних благ для всіх представників суспільства;

– забезпечення і захист за допомогою державних гарантій хоча б «мінімуму соціальних благ» для представників соціально незахищених верств населення;

– спільність стабілізаційної і стимулюючої ролей держави в соціальній сфері.

Соціальна держава виступає гарантом соціальної стабільності та здійснює діяльність, спрямовану на зміцнення стабільності у сфері соціального забезпе­чення і недопущення погіршення соціального стану громадян (перш за все це стосується представників соціально незахищених груп населення). Соціальна функція держави, як і будь-яка інша функція, має форми своєї реалізації, тобто свій зовнішній вираз, результат активної дії на об’єкт цієї функції для досягнення соціально значущого результату.

У підрозділі 1.2. «Поняття та зміст права на соціальний захист» розгля­нуто проблематику соціального захисту як однієї із центральних категорій у праві соціального забезпечення України та одного із визначальних інститутів при вирішенні питання щодо права на недержавне пенсійне забезпечення України. В зв’язку з цим автор ставить завдання: визначити правову природу, поняття соціального захисту, право на соціальний захист та його зміст. Дійшовши висновку відносно того, що недержавне пенсійне забезпечення безумовно є формою (або напрямом) вияву соціальної функції держави, яка в свою чергу спрямована на реалізацію політики соціального захисту населення України, автор акцентує увагу на понятійному апараті категорії «соціальний захист» та його змісті.

Соціальний захист поряд із категорією «соціальний ризик» є складовими галузі права соціального забезпечення.

При розгляді питання щодо соціального ризику здобувач переконує у необхідності враховувати не сам факт існування соціального ризику, а виключно наявність його негативних наслідків. Обґрунтовується це тим, що соціальний ризик, як і будь-який інший страховий ризик, існує завжди, існує об’єктивно. Однак соціальний ризик береться до уваги у разі настання якихось негативних наслідків (інвалідність, старість, втрата годувальника, смерть і т.д.). Саме тому для оцінки соціального ризику неодмінно потрібно брати до уваги можливість настання та межі негативних наслідків цього ризику.

Сучасна концепція соціального захисту населення вкладає в поняття «соціальний захист населення» такий зміст: це система заходів правового, соціально-економічного та організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто її матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства. Однак дисертант переконує, що головною метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, націо­нальної або расової належності можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності. Державні механізми реалізації соціального захисту спрямовано на кожного члена суспільства.

Соціальний захист – це діяльність держави, яка здійснюється у рамках державного управління та спрямована на запобігання ситуаціям соціального ризику в житті особи; забезпечує підтримання оптимальних умов життя. Цю діяльність закріплено у системі правових норм, які покликані регулювати суспільні відносини, що створюються, змінюються та припиняються під час задоволення потреби особи в належному матеріальному забезпеченні у розмірі, не нижчому від гарантованого державою мінімального рівня.

Кожне соціальне благо може потрапити під категорію «соціальний захист» і як нас­лідок бути об’єктом державної охорони та гарантій. Цивілізоване суспільство гарантує не тільки надання певних соціальних благ, а й проведення компенса­ційних заходів для громадян, які не мають об’єктивної можливості скориста­тися відповідними соціальними благами. Це, безперечно, може бути визнано певною гарантією соціального захисту населення України.

При дослідженні випадків застосування політики соціального захисту урядами різних країн світу соціальний захист, як критерій оцінки взаємовідношення «держава – суспільст­во – людина», знаходить своє конституційне відображення. Соціальний захист є однією з головних ознак соціальної державності. Що стосується соціального ризику, то ця категорія є значущою передусім тим, що саме через неї можна привести до єдиного «знаменника» «основні» юридичні факти у праві соціального забезпечення.

Запропонована така дефініція «соціальним ризиком» – універсальний, основний юридичний факт у праві соціального забезпечення, що є підставою виникнення відповідного суб’єктивного права людини на соціальне забезпечення в його різних організаційно-правових формах. Тобто, соціальні ризики будуть ключовими юридичними фактами для всього соціального забезпечення, законодавче закріплення яких має свої особливості.

Під час реформування пенсійної системи, питання відносно соціального захисту та права на нього викликають неабиякий науковий й практичний інтерес. Отже, на теперішній час в Україні здійснюється поступальний процес з реалізації програми пенсійної реформи, одним із її завдань є створення третього рівня пенсійної системи – недержавного пенсійного забезпечення. Більш того, Конституція України, закріплюючи право на соціальний захист, не визначає, що цей захист повинен забезпечуватися виключно через систему загально­обов’язкового державного пенсійного страхування. Таким чином, право на недержавне пенсійне забезпечення, що є предметом дослідження цієї роботи, також перебуває у безпосередньому зв’язку з правом соціального захисту населення України.

У підрозділі 1.3. «Пенсійне забезпечення як одна з форм соціального захисту» дисертант доводить, що диференціація форм соціального забезпечен­ня викликана складністю та багатогранністю відносин із соціального забезпе­чення, широким колом суб’єктів, які вступають у ці відносини, великою кількістю юридичних фактів – життєвих обставин, які є підставою появи, зміни та припинення соціально забезпечувальних відносин. Так, зокрема, однією з форм соціального захисту є страхування: обов’язкове державне пенсійне страхування, обов’язкове державне соціальне страхування в разі тимчасової непрацездатності, страхування на випадок безробіття та в разі нещасного випадку чи професійного захворювання.

Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, виступаючи однією із форм соціального захисту, поширюється на осіб, які працюють за наймом, мають страховий стаж та інших осіб, визначених законом. Фінансування дер­жавного пенсійного страхування здійснюється за рахунок відрахувань у відпо­відні фонди, що функціонують як позабюджетні самоврядні фінансові системи. Пенсійне забезпечення потрібно розуміти як необхідний структурний елемент системи соціального забезпечення держави, передумовою соціальної стабільності держави під час реалізації останньою своєї соціальної функції. Без такого структурного елемента, як пенсійне забезпечення, система соціального забезпечення буде нежиттєздатною. І, врешті-решт, запорукою належного забезпечення добробуту громадян у разі настання наслідків соціального ризику є правильно побудована та злагоджена соціальна політика держави. Таким чином, ефективна діяльність системи соціального забезпечення в цілому залежить від якості роботи механізму соціальної політики держави.

Автор доходить висновку, що пенсійне забезпечення як одна з форм соціального забезпечення, складається із декількох частин або має декілька видів: загальнообов’язкове державне пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням чи похованням; страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття; недержавне пенсійне забезпечення. Дослідження та характеристика кожної з названих структурних одиниць форми соціального забезпечення – пенсійного забезпечення – мусять бути предметом окремого дослідження, оскільки зазначені елементи є досить багатогранними, мають свої специфічні риси та різне правове регулювання, якщо не брати до уваги загальні принципи соціального забезпечення.

Дисертант переконаний, що найбільш цікавим елементом форми соціаль­ного забезпечення у розрізі питання, що розглядається, є загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та недержавне пенсійне забезпечення. Відпо­відно до норм чинного законодавства пенсійне забезпечення здійснюється за допомогою трирівневої системи. Трирівнева система пенсійного забезпечення України включає: перший рівень – загальнообов’язкове державне пенсійне страхування; другий рівень – накопичувальну систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення.

У результаті проведеного дослідження дисертант дійшов таких висновків: 1) Якщо ефективне соціальне забезпечення подати як мету, то форма со­ціального забезпечення – це спосіб досягнення цієї мети; 2) Форми соціального забезпечення диференціюються за різними крите­ріями: правовим статусом окремих категорій громадян, що потребують соціаль­ного забезпечення, наявністю чи відсутністю страхового стажу та ін.; 3) Однією з найбільш дієвих форм соціального забезпечення можна назва­ти пенсійне забезпечення; 4) Пенсійне забезпечення на сьогодні розвивається за двома глобальними напрямами: солідарним та накопичувальним. До солідарного напряму належать система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та її нако­пичувальна форма. До накопичувального напряму входять: накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування та недер­жавне пенсійне забезпечення; 5) Другий рівень пенсійної системи є не що інше, як накопичувальний елемент форми соціального забезпечення – пенсійного забезпечення; 6) Особливістю пенсійної системи третього рівня є те, що вона покликана створити можливості для акумуляції, збереження та збільшення коштів грома­дян з метою забезпечення отримання ними стабільного доходу після настання пенсійного віку або іншого страхового ризику.

Існування державного та недержавного пенсійного забезпечення – це безумовний крок уперед на шляху до побудови соціальної держави з доскона­лим механізмом соціального захисту та реально діючою соціальною функцією.

Розділ 2 «Право на недержавне пенсійне забезпечення» складається із чотирьох підрозділів, присвячених правовому регулюванню права на недержав­не пенсійне забезпечення. У ньому розглянуто систему недержавного пенсійного забезпечення; умови та гарантії отримання пенсійних виплат. В окремому під­розділі розглядається питання стосовно характеристики пенсійного контракту та пенсійної схеми як юридичних фактів, котрі відіграють важливу роль у виникненні правовідносин у сфері недержавного пенсійного забезпечення.

Підрозділ 2.1. «Поняття та система недержавного пенсійного забезпе­чення» присвячено аналізу недержавного пенсійного забезпечення як елементу системи пенсійного забезпечення держави. Обговорюються питання сучасного стану системи та заходів щодо поліпшення її діяльності; питання галузевої належності недержавного пенсійного забезпечення, яке (питання) епізодично було предметом дослідження деяких українських правників; питання дефініцій­ного апарату інституту недержавного пенсійного забезпечення, зокрема: «право на недержавне пенсійне забезпечення» (в той час, як на сьогодні є легальне визначення тільки системи недержавного пенсійного забезпечення), недержав­не пенсійне забезпечення», «суб’єкти відносин» у згадуваній сфері тощо Дисертант доводить, що різні погляди на недержавне пенсійне забезпечення як новий інститут права соціального забезпечення, є результатом його (цього інституту) багатогранності та невизначеності чітких правових меж у регулю­ванні відносин між його суб’єктами. Автор цілком переконаний, що система недержавного пенсійного забезпечення України – це своєчасний та виправ­даний ситуацією у суспільстві крок. Однак відсутність ґрунтовних досліджень у цій сфері є чинником, що, по-перше, зумовило обрання теми дисертації, а по-друге – ще не один рік буде предметом дискусій серед науковців та правозастосо­сувачів. Автор, відповідаючи на запитання щодо галузевої належності інституту недержавного пенсійного забезпечення, розкриває паралельне питання: щодо ролі держави у такому виді пенсійного забезпечення. У своєму доведенні здобувач робить акцент на положення ч.1 ст.46 Конституції України, яка містить перелік (але не вичерпний) видів форм соціального захисту (пенсійне забезпечення (страхування), соціальне страхування).

Здобувач вважає, що недержавні пенсійні фонди, за своєю природою мають двоїстий правовий характер. По-перше, вони можуть розглядатися як важливий соціальний інститут, покликаний вирішувати завдання, пов’язані з поліпшенням та підвищенням рівня соціального захисту і як наслідок зменшенням відсотку настання негативного впливу соціального ризику. По-друге, вони виступають у ролі специфічних інститутів фінансового посеред­ництва, які мають можливість акумулювати заощадження широких верств населення для здійснення довгострокових інвестицій. Практично жоден з інших фінансових інвесторів не має конкурентних переваг перед недержавним пенсійним фондом у сегменті ринку довгостро­кових інвестицій, тому що їхню діяльність обмежено більш твердими вимогами ліквідності активів.

Здобувачем розкривається зміст та структура системи недержав­ного пенсійного забезпечення, правовий статус основних її (системи) суб’єктів (фонди недержавного пенсійного забезпечення – відкриті, корпоративні та професійні; страхові компанії та банківські установи; вкладники пенсійних депозитних рахунків; фізичні та юридичні особи, які укладають договори страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті; засновники пенсійних фондів; роботодавці – платники корпоративних пенсійних фондів; саморегулюючі організації суб’єктів, що надають послуги у сфері недержавного пенсійного забезпечення; органи державного нагляду і контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення; адміністратори пенсійних фондів; компанії з управління активами; зберігачі; аудитори; особи, які надають консультаційні та агентські послуги.

У підрозділі 2.2. «Право громадян на пенсійне забезпечення за участю системи недержавних пенсійних фондів» розкрито сутність права на пенсію; сутність права на недержавне пенсійне забезпечення через аналіз змісту суб’єктивного права пенсію та його елементів. Наводиться думка відносно доленосної ролі гарантійних механізмів у процесі реалізації людиною свого права на недержавну пенсію, особливо на стадії отримання пенсійних виплат. В якості пропозицій із підвищення рівня безпеки накопичень громадян, що зберігаються у недержавних пенсійних фондах, автор пропонує: 1) створити систему судів спеціальної юрисдикції (або відділу суду загальної юрисдикції) із кадровим складом висококваліфікованих суддів (спеціалістів з пенсійних питань), які б розглядали спори, що виникають під час реалізації людиною свого права на недержавне пенсійне забезпечення, на підставі рішень яких можна було б ставити питання відносно притягнення до різного роду відповідальності осіб, що здійснюють пенсійне забезпечення. Також важливо внести зміни до норм діючого законодавства та визначити скорочені строки розгляду таких спорів; 2) здійснити реорганізацію адміністра­тивного порядку оскарження дій та рішень органів і посадових осіб із забезпе­ченням при цьому незалежності й об’єктивності при винесенні рішення в такому порядку.

На підставі дослідження категорій «право на пенсію», «суб’єкти відносин з недержавного пенсійного забезпечення», «принципи недержавного пенсій­ного забезпечення» наведено авторське визначення однієї із найбільш головних категорій інституту недержавного пенсійного забезпечення – права на недер­жавне пенсійне забезпечення, під яким слід розуміти встановлену нормами права та гарантовану державою можливість за наявності відповідних підстав і умов, передбачених законом та/або пенсійним контрактом, отримувати додаткові до солідарної пенсійної системи – пенсійні виплати.

У підрозділі 2.3. «Підстави, умови та гарантії отримання пенсій із системи недержавного пенсійного забезпечення» автором було визначено та ґрунтовно проаналізовано правовідносини, які складаються між учасниками недержавного пенсійного забезпечення. Для цього було висвітлено питання: соціальної аліментарності як характеристики більшості правовідносин права соціального забезпечення; правової природи відносин з недержавного пенсій­ного забезпечення. Здобувач класифікує відносини у сфері недержавного пенсійного забезпечення. Наприклад, критерієм класифікації виступає - «за колом суб’єктів», в результаті усіх суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення здобувач пропонує умовно поділяти на три групи: 1) суб’єкти, які безпосередньо здійснюють недержавне пенсійне забезпечення; 2) суб’єкти, які відповідають за організацію пенсійного забезпечення та операції із вкладами учасників (вкладників) недержавного пенсійного фонду; 3) суб’єкти, які та на користь яких здійснюються пенсійні внески.

До окремої групи суб’єктів здобувач відносить контролюючі органи.

Крім цього, охарактеризовано відносини у процесі реалізації громадяни­ном свого права на недержавне пенсійне забезпечення та розкрито їх структуру. Передумовами правовідносин, наголошує автор, можуть бути: норма права, суб’єкти правовідносин та юридичний факт.

Особливу увагу приділено юридичному факту як підставі встановлення, зміни та припинення недержавних пенсійних правовідносин (тут здобувач робить висновок щодо недостатності одиничного юридичного факту для право­відносин з недержавного пенсійного забезпечення – необхідний юридичний склад – комплекс юридичних фактів). Під час розгляду проблеми суб’єктного складу пенсійних правовідносин досліджується категорія «правосуб’єктність». Зроблено висновок про те, що наявність правосуб’єктності дає юридичну можливість вступити у правовідно­сини, стати носієм конкретних юридичних прав та обов’язків, тобто отримати конкретне правове становище.

В результаті проведеного дослідження автором у рамках цього підрозділу зроблено декілька попередніх висновків. По-перше, суб’єкти пов’язані між собою одним процесом – недержавним пенсійним забезпеченням. По-друге, кожен із суб’єктів має певний обсяг соціально забезпечувальної правосуб’єкт­ності, що дозволяє їм володіти певними правами та мати відповідні обов’язки. По-третє, всіх суб’єктів відносин з недержавного пенсійного забезпечення умовно можна поділити на три групи – основних учасників, а в окрему групу виділити контролюючих суб’єктів. З приводу останнього можна зазначити, що існують суб’єкти, в яких здійснення контролю у сфері недержавного пенсійного забезпечення є основною функцією, а у більшості учасників пенсійних відно­син – це функція є побічною, чи другорядною. Здійснення подвійного контро­лю покликане забезпечити більше гарантій захисту вкладів громадян та недопу­щення зловживань з боку осіб, які мають можливість вчинити правопорушення.

Діяльність учасників пенсійного забезпечення, їх права та обов’язки тісно переплітаються між собою та кореспондують один одному. Крім норм чинного законодавства, одним із головних документів, який визначає взаємні права та обов’язки учасників відносин з недержавного пенсійного забезпечення, є пенсійний контракт. Звичайно, якщо йдеться про взаємовідносини зі страховою організацією або банківською установою, то таким документом буде відпо­відний договір.

У підрозділі 2.4. «Пенсійний контракт як підстава виникнення правовід­носин з недержавного пенсійного забезпечення. Пенсійна схема» розглянуто питання пенсійного контракту, який, на думку здобувача, є одним із відправних документів, що укладаються між учасниками відносин, вміщують порядок здійснення недержавного пенсійного забезпечення (не применшуючи роль актів нормативного характеру). Отже, пенсійний контракт є угодою між вкладником та адміністратором пенсійного фонду, в якому викладено усі істотні умови, притаманні цивілістичному договору, включаючи такий істотний регулятор взаємовідносин, передбачених контрактом, як пенсійна схема. Після укладення пенсійного контракту адміністратор зобов’язаний видати вкладни­кові пам’ятку з роз’ясненнями основних положень пенсійного контракту та пенсійної схеми. За бажанням вкладник може отримати ксерокопію статуту фонду.

Здобувачем приділяється особлива увага правовій природі контракту, його функціям, істотним умовам в галузі пенсійного забезпечення. Наприклад, автор доходить висновку про те, що пенсійний контракт потрібно визначати як певну структуровану сукупність умов договірного характеру, котрі визначають правовий статус та обсяг взаємних прав і обов’язків його сторін. Крім загальноприйнятих істотних умов договору, контракту, серед специфічних можна назвати – наявність пенсійної схеми. Доведено, що це документ, який є додатком до пенсійного контракту і містить інформацію про умови та порядок недержавного пенсійного забезпе­чення, що здійснюється пенсійними фондами. Зміст пенсійної схеми передбачає велику кількість питань.

Особливе місце під час дослідження особливостей недержавного пенсій­ного забезпечення України належить гарантіям реалізації цього права. Здобува­чем пропонується гарантії недержавного пенсійного забезпечення умовно розділяти на державні та договірні. При дослідженні завдань, поставлених у цьому підрозділі, зроблено підсумковий висновок, що для України оптималь­ним є обрання такої моделі регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів, коли держава безпосе­редньо прагнутиме забезпечити високий рівень гарантованості платоспромож­ності пенсійних фондів і сприятиме досягненню та підтриманню стабільності умов їхньої інвестиційної діяльності.