Горбань О.П. Правове регулювання праці іноземців та осіб без громадянства в Україні

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, визначаються його об’єкт, предмет, мета й завдання, викладені методологічне й теоретичне підґрунтя роботи, положення, що характеризують її наукові новизну, розкривається теоретичне і практичне значення дисертації й апробація отриманих результатів.

Розділ 1. «Іноземці й особи без громадянства як особливі суб’єкти трудового права України» складається із 2-х підрозділів

У підрозділі 1.1. «Поняття «іноземець» та «особа без громадянства» в соціальному та правовому аспектах» на основі аналізу нормативних актів і поглядів науковців доводиться доцільність розгляду термінів «іноземець» та «особа без громадянства» у 2-х аспектах – соціальному і правовому. Це дає змогу з’ясувати їх місце й роль у суспільстві й державі, пояснює специфіку їх правового становлення, а також зв’язок із громадянством іншої держави. Дослідження сутності правового й соціального становища іноземців та осіб без громадянства дозволяє зрозуміти зміст, особливості реалізації ними права на працю за національними й міжнародними актами, правові засоби дотримання й забезпечення цього права.

Належність людини до громадянства певної держави характеризує взаємні права й обов'язки її і держави. В особі своїх органів і посадовців остання відповідальна перед громадянами, зобов'язана діяти на благо їх і суспільства, всемірно захищати їх права як на своїй території, так і поза нею. Громадянин, у свою чергу, зобов'язується неухильно виконувати нормативні приписи держави, не порушувати прав і законних інтересів інших суб'єктів, не заподіювати шкоди навколишньому природному середовищу, захищати суспільство й державу.

Спеціальний правовий статус виникає на підставі й з урахуванням загального. Він не може існувати самостійно, оскільки має вторинний, похідний від загального статусу характер. Керуючись догмою теорії права, згідно з якою за наявності загальної і спеціальної норм застосовується остання, працевлаштування іноземців та осіб без громадянства має регулюватися нормами загального законодавства там і в тій мірі, наскільки конкретні правовідносини у сфері праці не врегульовані

До прийняття нового Трудового кодексу України в чинному Кодексі законів про працю необхідно розширити перелік осіб, яким гарантується право на працю, адже, по-перше, створюється враження, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду діяльності, захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення та інші гарантії не поширюються на іноземців та осіб без громадянства. Крім того, не є зрозумілим, кому саме гарантується право на працю – тільки громадянам України, громадянам України та громадянам інших держав або ж особам без громадянства. По-друге, слід уточнити віковий ценз працездатних громадян. Вважаємо за необхідне у ст. 5-1 КЗпП України внести такі зміни: слова «працездатні громадяни» змінити на слова «громадян України, іноземців та осіб без громадянства у віці з 16 років і до досягнення ними пенсійного віку, які за станом здоров'я можуть займатися суспільно корисною працею».

У підрозділі 1.2. «Зміст правового статусу іноземців й осіб без громадянства як суб’єктів трудового права України» розглядається та уточнюється понятійно-категоріальний досліджуваної проблеми, здійснюється аналіз нормативних актів, що визначають правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Іноземці є особливими суб’єктами трудового права, оскільки мають притаманні їм і закріплені в нормативно-правових актах обмеження щодо правосуб’єктності. Наголошується, що, перебуваючи на території однієї країни, але знаходячись у громадянстві іншої, вони несуть певні права й обов’язки передбачені законами держави свого громадянства. Правове становище іноземців має двоїстий характер. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства як суб’єктів трудового права України, зміст їх трудової правосуб'єктності визначаються колом відносин у сфері праці, в які вони повинні (мають можливість) вступати за чинним законодавством.

Зроблено висновок, що іноземці й особи без громадянства набувають статус суб’єктів трудового права лише у випадку знаходження на території України на законних підставах.

Підкреслюється, що правові норми, які встановлюють громадянство, є виключно імперативними. Це пояснюється тим, що їх порушення може суперечити інтересам охорони національної безпеки, громадського порядку, здоров’я й моральності населення. Винні особи з числа роботодавців і адміністрації, які порушують норми, визначені законодавством, притягаються до відповідальності, а трудові правовідносини з іноземцями підлягають припиненню.

Розділ 2. «Особливості реалізації права на працю іноземців та осіб без громадянства на території України» об’єднує

У підрозділі 2.1. «Зміст та особливості права на працю іноземців та осіб без громадянства за чинним трудовим законодавством України» наголошується, що законодавство, яке регулює право людини та громадянина на працю, не відзначається належною чіткістю й відповідністю міжнародним актам про працю. Відповідно до міжнародних договорів та угод ст. 21 Конституції України закріплює рівність прав усіх людей. Однак у той же час законодавець розподіляє весь комплекс наданих, закріплених і гарантованих державою прав за ознакою належності до громадянства України. Так, ч. 1 ст. 43 Конституції України проголошує, що «кожен має право на працю...», а ч. 2 цієї ж статті – «держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю...» Це дає змогу стверджувати, що зміст названої норми треба розуміти так, що принцип рівних можливостей у виборі професії або роду діяльності, захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу й незаконного звільнення не поширюються на іноземців та осіб без громадянства. Проте таке звуження права на працю не відповідає вимогам ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права 1966 р.

Нарівні з громадянами України право на працевлаштування мають лише ті іноземці, які постійно проживають в Україні, тобто, які одержали у встановленому порядку посвідчення на проживання в цій країні. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть набувати правового статусу працівника й займатися трудовою діяльністю лише на підставі отриманого в установленому порядку дозволу на працевлаштування.

У чинному вітчизняному законодавстві бракує переліку осіб, дозвіл на працевлаштування яким отримувати не потрібно. Чітке законодавче визначення такого переліку сприяло б поліпшенню інвестиційного клімату, культурному розвитку держави, а також створило б перепону корупції під час вирішення відповідних питань компетентними державними органами. Дозвіл на працевлаштування не потрібний іноземним громадянам та особам без громадянства, які за законодавством України та міжнародних угод: (а) постійно проживають на території України; (б) одержали довідку про реєстрацію клопотання про визнання біженцем і дозвіл на тимчасове проживання; (в) визнані біженцями у встановленому законом порядку; (г) отримали політичний притулок на території країни; а також (д) іноземним громадянам і особам без громадянства, які працюють на території України в організаціях, створених відповідно до міжнародних договорів України; (е) працівникам дипломатичних і консульських установ, що користуються дипломатичним статусом; особам, які здійснюють релігійну діяльність на території України в офіційно зареєстрованих релігійних організаціях; (ж) студентам, які проходять виробничу практику під час канікул у рамках програм українських закладів вищого професійного навчання; (з) працівникам засобів масової інформації, акредитованим в Україні; (и) працівникам, направленим іноземними юридичними особами в рамках реалізації на території України згідно з укладеними угодами (договорами) для проведення монтажу, ремонту, гарантійного обслуговування устаткування, що належить цим юридичним особам; (і) лекторам та інструкторам, які запрошуються для читання курсу лекцій і іншої роботи в державних закладах вищого професійного навчання; (й) працівникам аварійно-рятувальних служб для виконання термінових робіт; (к) працівникам, яких приймають на роботу в межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції. Запропоновано внести відповідні зміни в п. 13 Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 2009 р., №322.

Деталізується порядок отримання іноземними громадянами дозволу на працевлаштування в Україні. Підкреслюється, що для розгляду поданих роботодавцем документів і надання відповідних рекомендацій при центрі зайнятості створюється спеціальна комісія. Але до цього часу положення, яке регламентувало б діяльність комісії, Міністерством праці і соціальної політики за участю МВС й СБУ Адміністрацією Держприкордонслужби та ДПА не затверджено.

Детально проаналізовано законодавчо закріплені обмеження стосовно зайняття іноземними громадянами трудовою діяльністю, якщо призначення на певні посади або й заняття відповідною трудовою діяльністю пов’язано з належністю до громадянства України.

и» підкреслюється, що міграційні тенденції, які сформувалися протягом останніх 10-ти років, свідчать про активну участь України у світових міграційних процесах. Кінець XX – початок XXI століття характеризується різкими змінами структури й характеру міграційних потоків.

Установлено, що правове регулювання права на працю працівників-мігрантів здійснюється за допомогою поєднання міжнародно-правових норм, заснованих на актах міжнародних організацій, міжнародно-правових договорів, та норм національного законодавства. При розробці проекту нового Трудового кодексу України великого значення в сучасних умовах набуває питання критичної імплементації національним законодавством міжнародних трудових норм.

Принцип рівних прав на працю трудящих, незалежно від їх походження, соціального й майнового стану, расової й національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин проголошено й закріплено як у міжнародному праві, так і Конституції України й Кодексі законів про працю України. Однак забезпечення рівноправності громадян держави працевлаштування й іноземних громадян та осіб без громадянства залишається актуальним на міжнародному й національному рівнях.

Вважаємо, що Україні необхідно активізувати роботу з вивчення питання щодо ратифікації конвенцій МОП – №97 (про трудящих-мігрантів) і №143 (про зловживання у сфері міграції й забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей і рівного ставлення до них). Як вбачається, ратифікація цих міжнародних актів суттєво доповнила б національне законодавство в царині регулювання трудових відносин з іноземцями й особами без громадянства, наблизила б його до загальноєвропейських стандартів.

«Напрямки вдосконалення механізму правового регулювання трудової міграції в сучасних умовах» складається із 2-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Соціальні й економічні чинники виникнення трудової міграції та її сутність» досліджуються сутність понять «міграція» і «трудова міграція», їх причини міграційних процесів та трудової міграції, способи подолання негативних явищ, пов’язаних з ними. Розкривається історичний розвиток міграційних процесів з часів Російської імперії, куди входила Україна, до сучасності. Зважаючи на своє геополітичне становище, територія України з давніх часів перебувала під впливом значних міграційних потоків. Доводиться, що необхідність удосконалення державного управління цими процесами зумовлена політичними й соціально-економічними чинниками, що мають місце в Україні й у всьому світі. Основні з таких чинників називаються.

З’ясовуються частовживані поняття «міграція», «еміграція» й «імміграція». Міграція поєднує в собі імміграцію й еміграцію. Це переміщення громадян з однієї держави в іншу. Еміграція робочої сили – це переміщення громадян з однієї держави в іншу з метою працевлаштування; імміграція робочої сили – в'їзд у державу громадян інших країн з метою працевлаштування згідно з діючими міжнародними угодами.

Головні чинники, що визначають формування й дестабілізаційний розвиток міграції в Україні, умовно поділяються на об'єктивні й суб'єктивні. До перших належать ті з них, що мають довготермінову дію, й такі, що в основному не залежать від зусиль виконавчої влади й органів самоврядування. До других – чинники, зумовлені прорахунками й недостатньою координацією дій окремих органів державної влади та їх посадовців.

Існують 2 варіанти розв’язання проблем у сфері міграції. Перший передбачає реалізацію державної міграційної політики одночасно з фрагментарним удосконаленням законодавчої бази в цій царині. Другим, як вбачається, оптимальним варіантом є провадження узгодженої діяльності державних органів відповідно до затвердженого Верховною Радою України концептуального документа, в якому повинна передбачатися системна й послідовна реалізація державної міграційної політики на засадах єдиних принципів, стратегічних цілей, завдань і стандартів забезпечення прав і свобод людини. Наводяться аргументи щодо нагальної потреби розробки і прийняття закону "Про основні засади державної міграційної політики України"

У підрозділі » наголошується, що проблема трудової міграції набула нині загальнодержавного значення. За таких умов особливу роль має відігравати вироблення гнучкої і дійової державної політики у сфері регулювання міграційних процесів і здійснення комплексного підходу до вирішення проблем у цьому напрямку. Визначаються мета й основні завдання імміграційної політики в Україні.

Досліджується структура й аналізуються повноваження органів державної влади, на які законодавством покладено обов’язок здійснення регламенту міграційних процесів у країні. Обстоюється думка, що з метою забезпечення національних інтересів у сфері державної міграційної політики необхідно вдосконалювати систему тих органів виконавчої влади, які здійснюють управління в царині міграції, зокрема, через створення цивільного за своєю сутністю центрального органу виконавчої влади з питань міграції. Є сенс, вважаємо, створити окремий центральний орган виконавчої влади з питань міграції з наданням йому прав міністерства. У проблемі налагодження ефективної державної міграційної політики потребує посилення взаємодія органів виконавчої влади з використанням інфраструктури й засобів зв’язку та систематичним обміном інформацією й досвідом.

Основне завдання уряду й парламенту країни разом з удосконаленням трудового законодавства і приведенням його у відповідність з міжнародними нормами і стандартами – взяти курс на збереження трудового й інтелектуального потенціалу нації різними засобами та способами. Одним з таких способів є поліпшення умов трудової діяльності громадян в Україні, а також налагодження захисту прав українських громадян, працюючих за кордоном, а також посилення контролю з боку держави за міграційними процесами.