Єременко Л.В. Роль та місце строків в законодавстві України про працю

summary

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, вказується на її зв’язок з науковими планами, темами та програмами, визначається об’єкт, предмет, мета, завдання та методи дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, відмічається апробація та практичне значення роботи.

Розділ 1 «Поняття, види та порядок обчислення строків у трудовому праві» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Поняття та юридична природа строків (термінів) у трудовому праві» здійснюється аналіз теорії строків у правознавстві. Наголошується на необхідності системного підходу у дослідженні ролі галузевих строків у правовому регулюванні соціальноважливих відносин, адже в науці трудового права до цього часу не завершилося формування «власної» теорії строків. Використання досвіду розробки теорії строків у суміжних галузевих науках дозволяє зробити низку висновків і пропозицій, необхідних для створення трудо-правової теорії строків.

Строк діалектично поєднує і співвідносить у собі дві сторони – об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивною його основою є час, який отримав відображення в суб’єктивній категорії, що встановлена людьми з метою використання об’єктивного плину часу для впливу на людську поведінку. Таким чином, строк як спосіб виміру часу впливає не сам на себе, а на поведінку людини, і тому як суб’єктивний вимір об’єктивного руху він може призупинятися та відновлюватися. Строки опосередковуються соціальними нормами, в тому числі і правовими. Залежно від приналежності таких норм до певної галузі права, строки можна класифікувати на цивільно-правові, кримінально-правові, трудо-правові тощо.

Настання, плин і закінчення строків є юридичними фактами-подіями. Тривалість строку як юридичний факт завжди є дією, оскільки правове значення має встановлення людьми того або іншого строку. При цьому не важливо, що іноді точну тривалість строку не можна визначити людською волею. Відзначається, що юридичний строк відрізняється від об'єктивно існуючого часу. Юридичний строк, як правило, є своєрідною частиною об'єктивно плинного часу. В той же час плин такого строку, зазвичай, піддається вольовому впливу людей. Між правовим строком і часом існує як подібність, так і відмінність. У правовому регулюванні суспільних відносин законодавець, з огляду на фактор часу, використовує саме категорію «строки». При дослідженні питання застосування часу в законодавстві строк є сенс розглядати як правову модель часу. Початок плину, тривалість, закінчення строків визначаються законом або відповідно до вимог закону вольовими діями людей. У зв'язку із цим юридичний строк можна визначити як закріплену в законах, підзаконних, локальних нормативних правових актах, договорах й угодах суб'єктів юридичну модель об'єктивно існуючого часу, яка використовується для правового регулювання суспільних відносин.

Строки в трудовому праві визначаються законодавством про працю, локальними нормативними правовими актами, угодами та договорами роботодавця й працівників (їхніх представників). Трудо-правові строки застосовуються в правовому регулюванні суспільних відносин, які становлять предмет трудового права. Отже, строк у трудовому праві – це закріплена в законодавстві про працю, локальних нормативних правових актах, угодах та договорах суб'єктів трудового права юридична модель об'єктивно існуючого часу, яка використовується державою, роботодавцем, працівниками (їхніми представниками) в правовому регулюванні соціально-трудових відносин.

На думку дисертанта, поняття “строк” і “термін” у юридичному розумінні є тотожними, а тому маючи на меті не допущення зайвої плутанини, найкраще і доречніше вживати та оперувати у науці трудового права поняттям “строк”.

У підрозділі 1.2. «Види строків у законодавстві України про працю» аналізуються існуючі класифікації строків, що застосовуються в законодавстві про працю.

Зазначається, що для науки трудового права безсумнівний інтерес становлять класифікації строків за такими підставами як: правочинність сторін трудових відносин установлювати строки (імперативна, імперативна-договірна й договірні); роль строків у розвитку трудових правовідносин (правоутворювальні, правозмінювальні та правоприпиняючі); коло правовідносин, на які поширюється дія строку (загальний і спеціальні); ступінь визначеності строків (абсолютно визначені, відносно визначені та невизначені), а також спосіб закріплення строків (законодавчі, підзаконні й передбачені трудовою угодою). Ці класифікації сприяють дослідженню юридичного значення окремих строків і (або) правильному їхньому застосуванню в правовому регулюванні відносин, що становлять предмет трудового права України.

Досліджуючи різні підстави класифікації строків в трудовому праві, дисертант аналізує надбання у цій сфері вчених радянського періоду та сучасних вітчизняних і російських фахівців, а саме: С.В. Вишновецька, В.П. Грибанов, А.З. Долова, О.В. Жгунова, П.І. Жигалкін, В.Д. Мордачов, С.В. Передерін, В.М. Скобєлкін та ін.

На думку здобувача важливе практичне значення поділу строків на імперативні, диспозитивні й імперативно-диспозитивні полягає в тому, що цим визначаються межі самостійності учасників правовідносин у встановленні строків. Норми трудового права спрямовані на встановлення державних гарантій трудових прав та свобод громадян і, зазвичай, не можуть бути змінені за згодою сторін. Диспозитивні норми в законодавстві про працю, порівняно з договірними, зустрічаються досить рідко. Імперативні строки закріплюються безпосередньо в законодавстві та не можуть бути змінені за згодою сторін. При закріпленні імперативно-договірного строку сторони мають право самостійно визначати строк, однак його тривалість не може бути більшою чи меншою за тривалість встановленого законом строку.

Пропонується класифікація строків у законодавстві України про працю залежно від їх юридичного призначення. Виділяються наступні групи строків: строки, що встановлюють часові межі існування прав і обов'язків суб'єктів трудових правовідносин; «умовні» строки; строки, що регламентують часові межі дії правових актів; строки, необхідні для обчислення та визначення обсягу грошових вимог працівників до роботодавців; процесуальні строки; процедурні строки.

Під процесуальним строком слід розуміти передбачений законом або визначений юрисдикційним органом (комісією по трудових спорах, судом, примирною комісією, трудовим арбітражем) період часу, протягом якого повинна або може бути здійснена певна процесуальна дія або завершена сукупність певних дій.

Під процедурними строками розуміються строки, з настанням, ходом або із закінченням яких можуть або повинні бути вчинені певні дії щодо забезпечення нормальної (звичайної) реалізації права або обов'язку.

У підрозділі 1.3. «Порядок обчислення строків у трудовому праві» піддається аналізу проблема обчислення строків у трудовому законодавстві. Час відіграє істотну роль як у трудових, так і пов’язаних із ними правовідносинах. Права та обов’язки учасників трудової діяльності виникають, розвиваються та припиняються у певний час. Категорія часу безпосередньо пов’язана з категорією строку.

Зазначається, що важливе значення під час обчислення строків мають приписи правових норм, що стосуються визначення початкового моменту строку, обставин, які впливають на його плин і встановлення моменту його закінчення.

З’ясовується відмінність між поняттями “перебіг” (“плин”) строку” і “обчислення строку”. Наголошується на тому, що зазначені поняття взаємопов’язані, але не тотожні за значенням, оскільки закон не ототожнює початку перебігу строку з початком його обчислення. У зв’язку з тим, що строки мають низку властивостей, якими не володіє час, моменти початку перебігу і початку обчислення строків, а також моменти закінчення перебігу і закінчення їх обчислення не завжди збігаються. Підрахунок тривалості строків залежить від того, в яких одиницях часу вони обчислюються. Строки можуть встановлюватися календарною датою,  зазначенням на подію, яка обов‘язково відбудеться, та періодом часу.

Дисертант зазначає, що законодавством встановлено правило, згідно з яким, в разі коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк, тобто початок перебігу строку і початок його обчислення в системі обчислення строків не збігаються – перебіг починається раніше, ніж обчислення, розрив між ними залежить від встановленого в законі масштабу обчислення таких строків: година, доба (день), місяць, рік.

Обґрунтовується доцільність встановлення різних правил початку перебігу строку. Зазначається, що існують строки, від плину яких залежить можливість або необхідність здійснення окремих дій суб'єктами трудового права по реалізації своїх прав і обов'язків. Якщо плин даних строків починається з моменту, яким визначено їхній початок, то це веде в деяких випадках до реального зменшення розглянутих строків. Сторони будуть мати менший строк, ніж зазначений у законі, для здійснення необхідних дій. Зокрема, встановлені правила обчислення строків не можуть повною мірою застосовуватись щодо строку трудового договору. Обстоюється думка, що обчислення строку має збігатися з початком роботи за трудовим договором, що відбувається, зазвичай, безпосередньо за його укладенням. У зв’язку з цим строк необхідно обчислювати з дня, коли відбувся юридичний факт, який є підставою для виникнення трудових відносин, а не з наступного. Висловлюється побажання ч. 5 ст. 241-1 КЗпП України доповнити новим реченням та викласти її у наступній редакції: “Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день. Строк трудового договору обчислюють з дня, коли працівник фактично приступив до виконання своїх трудових обов’язків”.

Розділ 2. «Строки в окремих інститутах трудового права» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. «Роль та місце строків в трудових договорах» піддаються науковому аналізу строки, що мають значення для трудових договорів.

Зазначається, що сторони трудових відносин повинні мати можливість самостійно визначати час виникнення своїх трудових прав і обов'язків. Коли конкретний момент виникнення трудових прав і обов'язків не залежить від волі працівника або обох сторін трудових відносин, то такі строки закріплюються в імперативній формі.

Зазначається, що момент укладення договору здебільшого не співпадає з моментом початку роботи. Момент безпосереднього виконання працівником дорученої роботи переважно настає відразу після досягнення згоди за усіма умовами трудового договору. Однак це може бути і на другий, і на третій день і навіть пізніше, якщо вимагається, наприклад, переїхати до іншої місцевості.

Вказується на недопустимість оформлення строкових трудових відносин за відсутності підстав для їх укладення, передбачених у законі: характер майбутньої роботи; умови виконання майбутньої роботи; інтереси роботодавця.

Найбільшу групу строків, що мають значення для трудового договору, становлять строки, які гарантують право працівника на працю в даного роботодавця. Вони являють собою строки, протягом яких роботодавець має можливість звільнити працівника за визначених підстав, а також строки, під час яких роботодавець не має права відмовляти в укладенні трудового договору або припиняти трудові правовідносини за визначених підстав або без виконання встановлених процедур. Закріплення максимальних меж таких строків, а також встановлення імперативних строків не допускає тривале знаходження працівника під загрозою звільнення.

Досліджуючи питання обчислення строків випробування при прийнятті на роботу, автор висловлює думку, що випробувальний термін встановлюється при прийнятті на роботу лише один раз і не може бути продовжений ні в односторонньому порядку, ні за згодою сторін. Однак, якщо працівник під час випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжений на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній. Автор вважає за доцільне законодавчо закріпити положення, що випробувальні строки продовжуються автоматично на період відсутності працівника на роботі з поважних причин. Мінімальні обов’язкові межі строку, на які може встановлюватися випробування відсутні, їх, на власний розсуд, визначає роботодавець.

Пропонується нормативно закріпити можливість двостороннього випробування, коли, з однієї сторони, роботодавцем перевіряються ділові якості працівника, а з іншого боку – працівник перевіряє відповідність фактичних умов праці тим, які були погоджені сторонами при укладенні трудового договору. Доцільно встановити спрощений порядок розірвання договору працівником під час випробування та встановлення невеликої тривалості терміну попередження роботодавця працівником про те, що робота йому не підходить.

У підрозділі 2.2. «Робочий час та час відпочинку» відзначається, що правове регулювання робочого часу спрямоване на надання працівникові необхідного часу відпочинку. "Робочий час" і "час відпочинку" є самостійними інститутами Особливої частини трудового права. Між собою вони тісно взаємопов’язані.

Виділяються строки, що забезпечують збереження здоров'я, відновлення фізичних сил, розвиток особистості працівника й (або) належний процес його навчання. Зазначені строки є імперативно-договірними й визначають максимальну тривалість робочого часу, у тому числі шляхом вказівки (а) мінімального відрізку часу, на який скорочується така тривалість, або граничного строку обліку тривалості виконання роботи; (б) мінімальної тривалості часу відпочинку; (в) періодів часу, протягом яких працівникові надається додатковий відпочинок або спеціальні гарантії права на відпочинок, а також (г) строків, до закінчення яких обмежуються гарантії права працівника на відпочинок.

У підрозділі 2.3. «Значення строків у порядку обчислення й виплати заробітної плати» розглядається застосування строків, які забезпечують необхідний рівень життя для працівника й (або) членів його сім’ї, гарантують відповідну матеріальну компенсацію додаткових витрат праці та стимулюють працівника до більш інтенсивної праці, а також запобігають тривалому знаходженню працівника під погрозою відрахування із заробітної плати.

Зазначається, що максимальні строки виплати заробітної плати повинні забезпечувати таке положення, за якого заробітна плата виплачувалася б не рідше двох разів на місяць через проміжки часу, що не перевищують шістнадцяти днів, для трудящих з погодинним, поденним або потижневим вирахуванням заробітної плати. Тим самим працівникові гарантується час виплати заробітної плати, при якому підтримується достатній рівень матеріального забезпечення для нього й (або) членів його сім’ї.

Важливу роль відіграють строки, що гарантують працівнику матеріальну компенсацію додаткових витрат праці й стимулюють його до більш інтенсивної праці. Зазначені строки визначають періоди часу, протягом яких виконання трудових обов'язків оплачується у підвищеному розмірі. Дані строки закріплені в імперативній формі. Виконання роботи за межами нормальної тривалості робочого часу, у нічний час, вихідні й неробочі святкові дні, а також вахтовим методом тягне для працівника зайві витрати фізичних і моральних якостей, а також втому. Приміром, робота в нічний час негативно впливає на здоров'я працівників та його виробничі показники, в той же час, процес відновлення нормального рівня фізіологічних функцій після роботи в нічні години вповільнений і організм вимагає більш тривалого відпочинку. Встановлення доплат протягом зазначених періодів виконання роботи компенсує додаткові витрати праці й стимулює працівників до безперервного або необхідного для роботодавця виробництва, а також більш інтенсивної праці.

Обґрунтовується положення, що працівник має право власності на нараховану йому заробітну плату а, відповідно, всі утримання з неї можуть проводитися тільки з його згоди. Виконуючи свою трудову функцію, працівник фактично кредитує (або авансує) роботодавця своєю працею. В свою чергу, до фактичної виплати працівнику заробітної плати роботодавець є його боржником по грошовому зобов’язанню.

Розділ 3. «Строки, що гарантують захист прав і законних інтересів учасників трудових правовідносин», присвячений дослідженню ролі строків в охороні праці й охороні прав працівників та роботодавців.

У підрозділі 3.1. «Дія строків щодо охорони трудових прав працівників та роботодавців» розглянуте питання встановлення та застосування строків розгляду та вирішення індивідуальних трудових та колективних трудових спорів.

Вважається недосконалим положення ст. 6 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» стосовно визначення моменту виникнення колективного трудового спору. Пропонується визначати моментом виникнення колективного спору не прийняття уповноваженим органом працівників рішення про незгоду з рішенням роботодавця, а здійснення трудовим колективом активних дій, спрямованих на захист своїх колективних трудових прав або інтересів і звернення до відповідного юрисдикційного органу.

Швидкість розгляду трудових спорів гарантує своєчасне відновлення порушених прав і інтересів робітників та службовців, а також з'ясування всіх обставин справи й винесення законного й обґрунтованого рішення і є однією з умов боротьби з бюрократизмом і тяганиною. Встановлення невеликих строків для розгляду трудових спорів забезпечує своєчасний захист порушених прав працівників і роботодавців, а також гарантує охорону інших, належним їм, прав, які можуть порушуватися в результаті затягування вирішення трудових спорів (заподіяння шкоди життю й здоров'ю працівників у зв'язку із тривалим невиконанням роботодавцем обов'язків щодо забезпечення безпечних умов й охорони праці або тривалих вимушених прогулів після незаконних звільнень, недостатньо сумлінне виконання працівниками своїх трудових обов'язків через колективний трудовий спір, який продовжується на підприємстві). Доцільним є законодавче встановлення можливості призупинення строків розгляду індивідуального трудового спору комісією по трудових спорах.

Уваги заслуговує питання про початок перебігу терміну звернення до комісії по трудових спорах і суду. Дисертант пропонує словосполучення «повинен був дізнатися» трактувати наступним чином: працівник не міг не дізнатися про порушення свого права за належної реалізації трудових прав і обов'язків. Якщо роботодавець не зобов'язаний повідомляти працівникам про здійснення ним дії, що може порушити права працівника, строк звернення до комісії по трудових спорах або суду починає текти від дня, коли працівник дізнався або мав реальні можливості за належного виконання трудових обов'язків бути офіційно обізнаним про можливе порушення свого права.

Автор звертає увагу на невизначеність, протягом якого строку працівник повинен звернутися до комісії по трудових спорах із проханням про видачу посвідчення. Відсутність обмежень у часі щодо строків такого звернення вбачається не прийнятним. Це тягне за собою правову невизначеність, та ускладнює виконання рішень комісії. Пропонується встановити двотижневий строк звернення працівника до комісії по трудових спорах стосовно отримання такого посвідчення. Даний строк має починається з моменту завершення триденного терміну, встановленого для виконання рішення комісії роботодавцем. Доцільно запровадити можливість поновлення цього строку у разі пропущення його з поважних причин.

У підрозділі 3.2. «Гарантійна роль строків в охороні праці» розглядається строки, які гарантують збереження життя й здоров'я працівників під час трудової діяльності.

Охорона праці є цілеспрямованою діяльністю щодо збереження фізичного й розумового потенціалу працівників у процесі здійснення ними трудової діяльності. Сукупність правових норм, що встановлюють зміст цієї діяльності, механізм її здійснення, заходи впливу у випадку неналежного її здійснення, регулюють особливий вид відносин, пов'язаних із трудовими, являють собою самостійний інститут трудового права. До цього інституту не слід включати норми, що входять до інших правових інститутів (за винятком випадків, коли ці норми є складовою частиною спеціальних норм щодо охорони праці окремих категорій працівників). Існування поняття охорони праці в широкому розумінні не повинне підмінювати собою поняття охорони праці як самостійного відособленого інституту трудового права, що регулює певні специфічні суспільні відносини щодо захисту працівників від дії шкідливих виробничих факторів. Ці відносини виникають у зв'язку із застосуванням найманої праці, і тому входять до предмету трудового права.

В інституті охорони праці за цільовим призначенням виділяється три групи строків: строки, що гарантують збереження життя й здоров'я працівників під час трудової діяльності; строки, що сприяють правильному розслідуванню нещасних випадків на виробництві; строки, що сприяють якнайшвидшому розслідуванню нещасних випадків на виробництві.

Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що нещасні випадки, які викликали лише тимчасове припинення робіт (незначні порізи, опіки, забиті місця) взагалі не розслідуються. Однак вони свідчать про порушення норм охорони праці і правил з техніки безпеки і повинні розслідуватися і бути взяті на облік, адже ігнорування власником підприємства та органів контролю і нагляду за охороною праці цих порушень може згодом призвести до більш серйозних наслідків. Доцільно зобов’язати власника підприємства організувати облік усіх таких нещасних випадків. В подальшому це сприяло б створенню умов для їх ґрунтовного аналізу та розробки профілактичних заходів.