| summary: | У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми, висвітлюється ступінь її наукової розробки, окреслюється мета, завдання дослідження та його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення.
У розділі 1 “Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження концепцій контролю діяльності учасників ринку фінансових послуг”, що складається з чотирьох підрозділів, досліджується зародження та розвиток контрольних повноважень держави у фінансовій сфері, проаналізовано світовий та вітчизняний досвід в організації контрольної діяльності учасників фінансового ринку, а також охарактеризовано систему учасників фінансового ринку.
У підрозділі 1.1. “Історичні аспекти зародження та розвитку контролю фінансової сфери країни” автор зазначає, що контроль фінансової сфери країни має багатовіковий період розвитку. Розвиток контролю господарської діяльності пов’язаний із виникненням обліку у державах, розташованих у долинах річок Ніл, Тигр та Євфрат, де облік вели на папірусі, а в подальшому – на папері.
Досліджуючи історичні аспекти появи контролю фінансової сфери, автор дійшов висновку, що Вавилонія була першою державою, де виникло спеціальне законодавство. Так, закони Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.) передбачали: купцям – ведення самостійного обліку; храмам – державне рахівництво; передавання грошей без розписки вважалося недійсним. Отже, законодавче регулювання обліку було підпорядковане здійсненню контролю за діяльністю суб’єктів господарювання для повноти і своєчасності сплати податків.
Автором встановлено, що перші органи державного контролю в Україні були створені 2 квітня 1918 року як відділ контролю, який згодом був перетворений на Секретаріат Державного контролю, який ще пізніше, внаслідок тимчасової інтервенції іноземних військ, було розпущено.
Аналізуючи систему фінансового контролю, яка існувала за радянських часів, автор зазначає, що держава мала потужні органи господарського контролю, яким, за законодавством, були надані широкі повноваження на проведення ревізій та перевірок і майже необмежені права щодо накладання дисциплінарних стягнень, аж до звільнення керівників із займаних посад і передачі матеріалів про зловживання в слідчі органи.
На думку дисертанта, у сучасних умовах, незважаючи на прийняті закони, укази і постанови з питань перебудови системи управління, в тому числі й контролю, відсутність стратегії реформування органів контролю, непослідовність дій і прямі помилки не дозволили створити ефективно функціонуючу в умовах переходу до ринку державну систему контролю фінансового ринку в Україні.
У підрозділі 1.2. “Об’єктивна необхідність контрольної функції держави на фінансовому ринку” автор зауважує, що держава не може нормально функціонувати та розвиватися без чітко організованої системи контролю за виробництвом, розподілом і перерозподілом суспільного продукту в країні. Контроль є невід’ємним елементом надбудови суспільства, який зазнає серйозних змін у процесі розвитку його політичної системи, органів державного та господарського управління, законодавчої і виконавчої влади.
Дисертантом дано визначення поняття “державного контролю на фінансовому ринку” як здійснення державою комплексу заходів щодо упорядкування правовідносин між учасниками фінансового ринку з метою забезпечення його справедливості, прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням на ньому.
У підрозділі 1.3. “Порівняльний аналіз світового та вітчизняного досвіду в організації контрольної діяльності учасників фінансового ринку” проводиться аналіз існуючих організаційно-правових форм здійснення контрольної діяльності державних органів відносно діяльності учасників ринку фінансових послуг у провідних країнах світу.
Автор, проаналізувавши зарубіжний досвід забезпечення контролю діяльності учасників фінансового ринку, дійшов висновку, що зарубіжні досягнення в побудові системи контролю фінансового ринку та результатах її функціонування не варто сприймати як готовий аналог для прямого запозичення. У той же час досвід економічно розвинених країн може стати певним критерієм сучасного становлення та майбутнього удосконалення державного контролю діяльності учасників фінансового ринку в Україні.
Дисертант зауважує, що у світовій практиці в даний час простежуються дві провідні моделі організації контролю фінансової сфери економіки, що зумовлені особливостями побудови правових систем зарубіжних країн. У країнах з англосаксонською системою права та правовими системами, що тяжіють до неї (США, Великобританія, Канада), домінує монократична структура. Тому, з метою здійснення контролю в цих країнах створені ієрархічно організовані структури під керівництвом президента (прем’єр-міністра) чи генерального аудитора, які обираються прямими виборами або призначаються шляхом узгодження законодавчим органом та вищою посадовою особою виконавчої влади і далі самостійно визначають структуру та призначають персонал установи.
Що стосується країн континентальної системи права, які мають більш глибокі історичні традиції в організації контролю, то вони пішли дещо іншим шляхом. У Німеччині, Франції, Італії та інших європейських країнах контрольні функції покладені на утворені вищими органами влади рахункові палати, які в той же час є незалежними у внутрішніх та зовнішніх питаннях їх діяльності. Вони побудовані за колегіальним принципом, для якого характерна децентралізація прийняття рішень та наявність спеціальних органів, уповноважених приймати ці рішення більшістю голосів.
Автор підкреслює, що в Україні функцію по забезпеченню державного контролю діяльності учасників фінансового ринку, покладено на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України.
У підрозділі 1.4. “Система учасників фінансового ринку в Україні та правове регулювання їх діяльності” досліджуються проблеми формування та розвитку українського фінансового ринку.
Дисертант вважає, що перелік учасників управління фінансовим ринком в Україні відповідає наступним ознакам: 1) діяльність таких учасників містить процеси збирання, розподілу і організації використання грошових фондів, що входять до складу фінансової системи держави; 2) учасник виступає в якості органу держави, наділеного відповідними повноваженнями; 3) такий учасник відображає у своїх діях загальнодержавний інтерес, що є похідним (тобто реалізує функцію держави); 4) відносини, які виникають при вказаних процесах, за своїми економічними і правовими ознаками є фінансовими.
Визначено коло учасників фінансового ринку України, на регулювання діяльності яких спрямовується робота державних контролюючих органів, а саме: 1) страхові компанії та страхові брокери; 2) установи накопичувального пенсійного забезпечення; 3) кредитні спілки; 4) лізингові та факторингові компанії; 5) кредитно-гарантійні установи; 6) ломбарди; 7) інші учасники ринку фінансових послуг.
На думку здобувача, необхідність державного регулювання фінансового ринку обумовлюється такими причинами: 1) на фінансовому ринку значною мірою реалізуються національні інтереси держави, під якими розуміється комплекс макроекономічних та макрополітичних пріоритетів на сучасному етапі розвитку; 2) на фінансовому ринку постійно присутні та активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку – страхові компанії, пенсійні фонди, кредитні спілки тощо. Ці інтереси можуть вступати у протиріччя між собою і для забезпечення стабільності і правової упорядкованості ринку, регламентації взаємовідносин між усіма його учасниками держава запроваджує відповідну систему регулювання; 3) головною діючою особою на фінансовому ринку виступає інвестор – вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найбільш масовим інвестором на будь-якому фінансовому ринку є населення, яке, як правило, не має спеціальних знань та кваліфікації з питань фінансового ринку. Без створення надійної системи захисту прав та майнових інтересів інвесторів на ринку фінансових послуг, у першу чергу громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створити та постійно вдосконалювати таку систему під силу тільки державі. У цьому полягає головний обов’язок держави перед своїми громадянами.
Крім цього, до елементів структури державного регулювання вітчизняного фінансового ринку, автор відносить: 1) законодавче регулювання; 2) ліцензування; 3) нагляд; 4) контроль; 5) правозастосування.
У розділі 2 “Нормативно-правове забезпечення державного контролю за діяльністю учасників фінансового ринку в Україні”, що складається з трьох підрозділів, досліджуються елементи механізмів контролю на вітчизняному фінансовому ринку, напрями вдосконалення правового забезпечення їх реалізації.
У підрозділі 2.1. “Проблеми правового регулювання та контролю діяльності учасників фінансового ринку України” проведено аналіз нормативно-правової бази, а також визначено основні цілі подальшого розвитку фінансового сектору України в цілому та його окремих елементів.
Відсутність цілісного бачення концептуальної моделі всього фінансового сектору України на довготермінову перспективу призводить до нескоординованого розвитку фінансових установ і ринків із існуючими потребами у відповідних фінансових послугах з боку реального сектору економіки та населення України. Подальший розвиток країни є не можливим без розвинутого, стабільного, надійного та ефективного фінансового ринку нашої держави. Таким чином, однією з найважливіших цілей нинішнього етапу розвитку економіки країни є втілення обґрунтованих та системних реформ у фінансовому секторі для забезпечення додаткових джерел фінансування економічного зростання. Це, в свою чергу, потребує розробки та послідовного впровадження довготермінової комплексної стратегії розвитку фінансового сектора України, враховуючи існуючі економічні реалії та стратегічні пріоритети України в умовах глобалізації світових фінансових ринків.
На думку автора, до елементів системи контролю належать такі основні аспекти діяльності учасників фінансового ринку, як дотримання: 1) умов доручень клієнтів; 2) внутрішніх обмежень на проведені операції; 3) розрахункових нормативів і показників, установлених профільним органом виконавчої влади на ринку фінансових послуг; 4) заходів, спрямованих на запобігання неправомірному використанню службової інформації при здійсненні діяльності на ринку фінансових послуг; 5) заходів для попередження маніпулювання цінами на фінансовому ринку; 6) заходів для зниження ризиків, пов’язаних із професійною діяльністю на ринку фінансових послуг; 7) заходів, спрямованих на запобігання конфлікту інтересів при здійсненні професійної діяльності на фінансовому ринку, а при наявності конфлікту інтересів – дотримання пріоритету інтересів клієнта; 8) правильності оформлення первинних документів внутрішнього обліку, ведення облікових реєстрів, відображення операцій з фінансовими ресурсами в системі внутрішнього обліку професійного учасника ринку; 9) відповідності матеріалів професійного учасника ринку, що містять рекламу, вимогам законодавства та нормативно-правових актів регуляторного органу; 10) відповідності договорів, укладених професійним учасником ринку, вимогам законодавства; 11) порядку і термінів розкриття інформації професійним учасником ринку, встановлених законодавством та нормативно-правовими актами державного регулятора.
З урахуванням стану та проблем розвитку вітчизняного фінансового ринку, а також приймаючи до уваги критерії створення ефективної системи регулювання та контролю за діяльністю фінансових установ в Україні, слід розробити та прийняти єдину стратегію розвитку фінансового сектору країни та визначити в її рамках довготермінову програму, спрямовану на створення сприятливих умов для розвитку небанківського фінансового сектору в цілому та окремих його видів зокрема.
У підрозділі 2.2. “Правове забезпечення співпраці правоохоронних органів щодо виявлення та документування правопорушень на фінансовому ринку України” досліджуються окремі норми законодавчих актів за якими здійснюється регулювання правовідносин між правоохоронними органами та державними органами, які в межах своїх повноважень здійснюють контроль діяльності учасників фінансового ринку.
Визначені та систематизовані положення законів України, на підставі яких здійснюється взаємодія та співпраця вищезазначених органів. Так, згідно зі ст. 21 ” співпраця та координація діяльності між органами, що здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку та Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, які зобов’язані співпрацювати згідно з положеннями чинного закононодавства.
Крім цього, відповідно до статті 11 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” (сприяння здійсненню оперативно-розшукової діяльності) державні органи зобов’язані сприяти оперативним підрозділам у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності. Статтею 17 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (взаємодія спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю з іншими державними органами) визначено, що у сфері боротьби з організованою злочинністю Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України і Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України взаємодіють з Національним банком України, Міністерством фінансів України, Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України та іншими міністерствами і відомствами.
У випадках виявлення ознак злочину, при реалізації контрольних повноважень державними органами, останні мають право в порядку передбаченому ст. 97 та ст. 112 КПК України направляти матеріали для прийняття рішення до правоохоронних органів.
У підрозділі 2.3. “Напрями удосконалення контролю діяльності учасників фінансового ринку в Україні” акцентується увага на розвитку відомчого контролю діяльності учасників фінансового ринку, який у перспективі може стати підтримуючим та стимулюючим фактором контролю державного.
Для посилення функцій державного контролю, його подальшого становлення як повномасштабної системи, що охоплює інтереси держави і її громадян у фінансовій сфері, потрібно реально оцінити сучасний стан основних елементів цієї системи та розробити шляхи його удосконалення.
Дисертантом виокремлено окремі недоліки, що мають місце у сфері здійснення контролю діяльності учасників фінансового ринку: 1) не розроблено чіткої та повної нормативно-правової та методологічної бази державного контролю фінансового ринку та загальних правил його здійснення; 2) не застосовуються сучасні випробувані в розвинених країнах технології контролю; 3) не розглядаються нові підходи до напрямів і пріоритетів у діяльності контролюючих органів; 4) відсутні належні матеріально-технічна та соціальна бази.
У розділі 3 “Характеристика правопорушень на фінансовому ринку”, що складається з трьох підрозділів, визначені проблеми контрольної діяльності учасників фінансового ринку, а також запропоновані напрями вдосконалення інституту юридичної відповідальності за порушення законодавства України на ринку фінансових послуг.
У підрозділі 3.1. “Організаційні проблеми контрольної діяльності учасників фінансового ринку” аналізуються актуальні проблеми, що мають місце у сфері державного контролю на фінансовому ринку країни. На думку респондентів, серед таких проблем є: 1) недовіра потенційних інвесторів до фінансових установ (19,8%), що об’єктивно обумовлена наявністю негативного досвіду 90-х років минулого століття та політичною нестабільністю в Україні у нинішній час; 2) низький рівень корпоративної культури в суспільстві (11,3%); 3) відсутність надійної системи фіксації прав власності на цінні папери (25,2%); 4) відсутність нової програми приватизації об’єктів державної власності (20,1%), яка б передбачала реальні механізми участі в приватизаційних процесах інституційних інвесторів, розширення впливу фондового ринку на процеси приватизації, зокрема шляхом сприяння справедливому ціноутворенню на акції стратегічних підприємств; 5) недостатня увага держави до розвитку науки та новітніх технологій (7,4%), що призводить до переорієнтування діяльності інститутів спільного інвестування з інноваційних проектів на інші напрями; 6) гальмування темпів проведення в Україні пенсійної реформи (4,9%), зокрема запровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; 7) слабка координація між Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку та Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України (11,3%) у частині забезпечення узгоджених контрольно-наглядових дій щодо системи недержавного пенсійного забезпечення, що стримує розвиток нормативно-правової бази діяльності учасників цієї системи та заважає чіткому розумінню ситуації, яка склалась, а також вжиттю скоординованих заходів щодо розв’язання даних проблем.
Зазначається, що для усунення таких організаційних та інших проблем необхідно вжити низку заходів. Як вважають опитані, найважливішими з них є: 1) удосконалення системи контролю на фінансовому ринку відповідно до вимог загальновизнаної світової практики (49,7%), що, зокрема, передбачає розробку і реалізацію концептуальних засад і стратегії розвитку фінансового ринку за участю його операторів; 2) інтегрований підхід до державного регулювання всіх його сегментів (9,6%); 3) ефективна взаємодія державного регулювання та саморегулювання на фінансовому ринку (40,7%).
У підрозділі 3.2. “Характеристика юридичної відповідальності за порушення законодавства України на фінансовому ринку” здобувач констатує, що найбільш поширеними видами правопорушень на фінансовому ринку, як наголошують респонденти, є наступні: 1) приховування прибутків від оподаткування (29,8%); 2) нецільове використання кредитів (3,0%); 3) порушення валютного законодавства (9,1%); 4) шахрайства з фінансовими ресурсами (43,4%); 5) хабарництво та різного роду зловживання (14,7%).
Всі види юридичної відповідальності, що мають місце на фінансовому ринку, характеризуються такими ознаками: 1) фактичною підставою виникнення відповідальності виступає правопорушення; 2) притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності; 3) притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, їй притаманний державно-владний характер; 4) чітка нормативна регламентація її здійснення; 5) притягнення до відповідальності є невід’ємним від державного примусу; 6) наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом.
У підрозділі 3.3. “Прогнозування та профілактика правопорушень на фінансовому ринку України як умова його стабільності” досліджуються негативні тенденції, що складаються на сьогодні в Україні, а також викладено низку профілактичних заходів щодо попередження правопорушень у цій сфері.
На підставі аналізу чинного законодавства, емпіричних матеріалів тощо, автор аргументує, що однією з основних складових стосовно забезпечення належної протидії правопорушенням на ринку фінансових послуг є забезпечення ефективного контролю діяльності його учасників.
Зважаючи на думку опитаних, а також з метою профілактики правопорушень на фінансовому ринку, як доводить дисертант, необхідно: 1) створити комплексну систему контролю за діяльністю учасників фінансового ринку (32,7%); 2) удосконалити механізм ліквідації державної реєстрації учасників фінансового ринку, які здійснюють свою діяльність у цій сфері без відповідних ліцензій (20,1%); 3) забезпечити широкий доступ правоохоронних органів до інформації про діяльність учасників фінансового ринку та активізувати їх діяльність по боротьбі з правопорушеннями, які вчиняються у цій сфері (14,0%); 4) ініціювати у Верховній Раді України внесення відповідних змін до КК України з метою введення більш жорстких санкцій за порушення чинного законодавства, яке регулює діяльність на фінансовому ринку (33,2%).
На думку дисертанта, профілактичними заходами з попередження правопорушень, які мають місце у діяльності учасників фінансового ринку, для правоохоронних органів можуть бути: 1) використання запобіжних заходів відносно можливих правопорушень у цій сфері; 2) паралельний контроль правоохоронними органами діяльності учасників фінансового ринку; 3) встановлення достатнього рівня взаємодії між правоохоронними органами з цих питань; 4) своєчасний арешт правопорушників; 5) запровадження в країні єдиного центру обліку і аналізу оперативної інформації з цих питань; 6) своєчасний обмін інформацією, стосовно порушень чинного законодавства у цій сфері між контролюючими та правоохоронними органами. |
