Тихомирова Т.О. Реалізація державної політики охорони здоров\'я в системі МВС України: адміністративно-правовий аспект

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано основні методи дослідження. Визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано положення, що містять наукову новизну, висвітлено практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Охорона здоров’я як складова соціального захисту працівників органів внутрішніх справ України” складається з трьох підрозділів

У підрозділі 1.1. “Соціальна політика держави стосовно працівників органів внутрішніх справ: аналіз сучасного стану” проаналізовано особливості соціальної політики України в контексті її реалізації в системі Міністерства внутрішніх справ України.

Автор обстоює позицію, згідно з якою доцільно розглядати поняття соціального захисту працівників органів внутрішніх справ у широкому розумінні, додавши туди низку важливих складових, котрі прямо не пов’язані з грошовим забезпеченням. До  соціального захисту у широкому розумінні можна включити й охорону здоров’я, оскільки забезпечення останньої, поза сумнівом, дозволяє отримати виражений соціальний ефект. Медичне забезпечення працівників органів внутрішніх справ має чітко виражений соціальний характер, саме на це спрямовано функціонування так званої відомчої медицини Міністерства внутрішніх справ України.

Причин, які обумовлюють відмінності функціональної діяльності працівника органів внутрішніх справ від інших професій – багато, основні з них доцільно поділити на три групи:

1. Соціальні (підвищений професійний ризик при виконанні своїх професійних обов’язків, порушення умов роботи).

2. Особисті (значні психоемоційні навантаження, вплив деформуючих правосвідомість факторів).

3. Комплексні (високий рівень травматизму, професійні захворювання).

Говорячи про соціальну захищеність працівника органів внутрішніх справ, ми повинні чітко усвідомлювати, що це завдання не виключно самих правоохоронців. Йдеться про необхідність здійснення злагоджених дій на рівні всієї держави із залученням:

- Верховної Ради України (прийняття законів, положення яких визначають мінімальні рівні соціальної захищеності працівників органів внутрішніх справ);

-    Міністерства внутрішніх справ України (безпосереднє втілення соціальних нормативів на практиці);

-    Міністерства праці та соціальної політики України (розроблення нормативів праці, правил соціальної адаптації осіб, звільнених з органів внутрішніх справ тощо);

-    Міністерства освіти і науки України (розробка навчальних програм, спрямованих на підвищення кваліфікації, перепідготовку працівників органів внутрішніх справ);

-    Міністерства фінансів України (фінансування заходів, спрямованих на забезпечення соціальної захищеності);

-   Міністерства охорони здоров’я України (взаємодія із системою відомчої медицини в питаннях медичної складової соціальної захищеності);

-    громадських організацій, і у цілому так званого «третього сектору» (відстоювання прав, свобод та законних інтересів правоохоронців).

У підрозділі 1.2. «Правові принципи організації охорони здоров’я в системі органів внутрішніх справ» проаналізовано основні ідеї та засади адміністративно–правового забезпечення організації охорони здоров’я працівників органів внутрішніх справ з позицій їх постановки та способів практичної реалізації.

З точки зору дисертанта, правові принципи організації охорони здоров’я в системі органів внутрішніх справ доцільно розділити на дві групи:

1. Загальнодержавні – це ключові засади організації медичного забезпечення, котрі містяться в законодавчих актах і визначають основні напрями організації охорони здоров’я як у цивільній, так і у відомчій медицині системи Міністерства внутрішніх справ України.

До них, керуючись комплексним сприйняттям медичної діяльності, можуть бути віднесені:

-   принцип віднесення охорони здоров’я до факторів забезпечення національної безпеки;

-   пріоритетність фінансування охорони здоров’я;

-   загальнодоступність медичної допомоги;

-   безоплатність медичної допомоги.

2. Внутрішньосистемні правові принципи організації охорони здоров’я в органах внутрішніх справ – це ключові засади організації медичного забезпечення працівників ОВС, котрі переважно містяться в підзаконних нормативно–правових актах і визначають основні напрями організації охорони здоров’я у відомчій медицині системи Міністерства внутрішніх справ України.

До внутрішньосистемних принципів організації охорони здоров’я в системі органів внутрішніх справ можуть бути віднесені наступні:

-   профілактична спрямованість;

-   пріоритет первинної медичної допомоги;

-   включення фармацевтичного забезпечення у перелік безоплатної медичної допомоги;

-   наукова обґрунтованість організаційно–штатної структури медичної служби МВС України.

У підрозділі 1.3. «Нормативно–правове регулювання медичного забезпечення органів внутрішніх справ України» аналізується стан нормативно–правового регулювання охорони здоров’я в системі органів внутрішніх справ України з позицій сучасного дня та необхідності його удосконалення.

Видається за доцільне навести два критерії для класифікації нормативно–правової бази, положення якої регламентують медичне забезпечення органів внутрішніх справ України:

-          рівень прийняття нормативно–правових актів;

-          спрямованість на певні соціальні групи.

Відповідно до першого критерію пропонується розрізняти наступні рівні нормативно–правових актів, положення яких регламентують медичне забезпечення органів внутрішніх справ України:

1. Міжнародно–правовий рівень.

2. Внутрішньодержавний правовий рівень.

3.Відомчий правовий рівень. Цей рівень представлений перш за все наказом МВС України від 4 листопада 2003 р. № 1296 «Про медичне забезпечення в закладах охорони здоров'я системи МВС України», яким вводиться в дію низка інструкцій, котрі у свою чергу визначають порядок здійснення тих чи інших заходів, об’єднаних категорією медичного забезпечення працівників органів внутрішніх справ.

У свою чергу, керуючись другим із запропонованих критеріїв, варто виділити наступні групи нормативно–правових актів:

1. Спрямовані на врегулювання загальних питань організаційно–правової побудови органів внутрішніх справ України.

2. Спрямовані на регулювання соціального захисту працівників органів внутрішніх справ.

3. Спрямовані на регулювання безпосередньої організації та надання медичної допомоги працівникам органів внутрішніх справ.

На думку дисертанта, за працівниками органів внутрішніх справ, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на обслуговування цими ж медичними закладами, де вони обслуговувались під час проходження служби. Це розумно, справедливо і правильно. Слід підтримати положення, згідно з яким «зміна підпорядкування закладів охорони здоров'я, у тому числі санаторно–курортних, підпорядкованих Міністерству внутрішніх справ України, не допускається» (вони внесені у 2009 році як доповнення до Закону України «Про міліцію»), адже це дозволить мінімізувати можливість політичних спекуляцій у даній царині та гарантуватиме належний рівень медичного та санаторно–курортного забезпечення працівників та пенсіонерів системи МВС України.

Другий розділ «Органи внутрішніх справ України як суб’єкт реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Організаційно–правові засади побудови системи медичного забезпечення органів внутрішніх справ України» розглянуто проблемні питання організації медичного забезпечення у системі МВС України.

Медичне забезпечення працівників органів внутрішніх справ – це сукупність організаційних, фінансово–економічних та медичних заходів, спрямованих на задоволення потреб працівників органів внутрішніх справ в отриманні доступної якісної медичної допомоги та створення належної системи запобігання захворюваності, лікування хвороб та санаторно–курортного обслуговування.

Мета реформування організаційно–штатної структури медичної служби Міністерства внутрішніх справ України – покращення забезпечення прав, свобод та законних інтересів працівників органів внутрішніх справ перш за все в отриманні якісної медичної допомоги. Говорячи про структуру медичної служби МВС України, у роботі розглянуті позитивні надбання, котрі мають медичні служби інших вітчизняних силових структур, зокрема Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України. Ними є:

-          оптимізація структури та чисельності медичної служби на основі формування Медичних центрів;

-          створення сучасної системи санаторно–курортного лікування та медичної реабілітації військовослужбовців (перші два – досвід Міністерства оборони України);

-          створення умов для задоволення потреб у медичній допомозі, що виходять за межі стандарту загальнодоступної медичної допомоги;

-          пріоритет первинної медичної допомоги (досвід Державної прикордонної служби України);

-          у певних випадках – угоди з медичними установами Міністерства охорони здоров’я України з метою прикріплення до них працівників МВС України (досвід Державної митної служби України).

Дисертантом запропонована побудова організаційно–штатної структури медичного забезпечення у системі Міністерства внутрішніх справ України за наступною схемою.

Керівна ланка – Медичний департамент МВС України. Він повинен мати подвійне підпорядкування – по спеціальній лінії – профільному заступнику Міністра внутрішніх справ; по медичній лінії – заступнику Міністра охорони здоров’я України.

У місті Києві – центральний госпіталь та центральна поліклініка МВС України. Тут же центральна санітарно–епідеміологічна станція та Центр психіатричної допомоги та професійного психофізіологічного відбору МВС України.

В обласних центрах з населенням понад 800 тисяч чоловік (і відповідним штатом працівників органів внутрішніх справ) – Регіональний медичний центр МВС України, котрий об’єднує надання поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги.

В кожному обласному центрі (крім тих, де є Регіональні медичні центри) – поліклініка;

Працівники органів внутрішніх справ районної ланки обслуговуються в медичних закладах системи Міністерства охорони здоров’я України.

У підрозділі 2.2. «Відомча медицина в органах внутрішніх справ: аналіз аргументів та пошук компромісів» висвітлено проблематику доцільності існування відомчих лікувально–профілактичних закладів системи МВС України.

Щодо|відносно| доцільності атестації лікарів|лікарок| відомчих медичних закладів системи МВС України. Існують аргументи як «за» так і «проти|супроти|» того, щоб|аби| лікарі|лікарки| в МВС України були в погонах. Серед ключових|джерельних| чинників|факторів|, на які посилаються прихильники|прибічники| атестації медичних працівників системи МВС, варто вказати на особливості проходження служби в ОВС, специфіку певних захворювань, що певною мірою|ладу| вимагає від лікарів|лікарок| більшої міри|міри| розуміння суті|сутності,єства| явища, та і, врешті–решт|кінець кінцем,зрештою,урешті–решт|, принципи соціальної справедливості (раз атестованими є|з'являються,являються| пацієнти, такими ж повинні бути і лікарі|лікарки|, які їх лікують). Аргументи «проти|супроти|» перш за все|передусім| пов'язані з економічними розрахунками, адже атестовані медичні працівники дорожче обходяться бюджету міліцейського відомства. На наше переконання, на сьогодні атестованими мають залишитись лише працівники – керівники медичних підрозділів, всі інші медики мають бути цивільними особами.

У дисертації обґрунтовується, що |лічимо|при вирішенні питання доцільності існування відомчої медицини МВС України необхідно керуватися загальнодержавними інтересами, з урахуванням|з врахуванням| положень|становищ| сучасної науки адміністративного права. Сутність|сутність,єство| державного управління медичною галуззю полягає в наявності центрального органу виконавчої влади, якому підпорядковані всі медичні заклади і установи. Це загальне|спільне| правило. Адже ж немає в кожному відомстві скажемо, своїх органів внутрішніх справ|речей|, пожежників, працівників служби безпеки, з|із| відповідними повноваженнями. Тому, з погляду адміністративно–правового регулювання медичного забезпечення працівників органів внутрішніх справ|речей| України, на нашу думку, доцільніше поступово модернізувати відомчу медицину із|із| збереженням|зберіганням| високих досягнутих результатів діяльності медицини в системі Міністерства внутрішніх справ|речей|. Керувати медициною в органах внутрішніх справ|речей| повинна структура (Медичний департамент МВС України), яка повинна мати подвійне підпорядкування – по спеціальній лінії – профільному заступнику Міністра внутрішніх справ; по медичній лінії – заступнику Міністра охорони здоров’я України.

Міністерство внутрішніх справ України повинне позбавитися нехарактерних, побічних функцій і зосередитися на якісному виконанні ключових|джерельних| завдань|задавань|, визначених в Законі України «Про міліцію». Такий варіант жодним чином|ніяким чином| не повинен відбитися на якості медичного обслуговування працівників ОВС, адже мова йде лише про організаційні зміни.

Іншими словами, автор не проти відомчої медицини. Але ми не можемо дбати про людей у погонах, порушуючи при цьому встановлені нормативно–правовими актами вимоги та нехтуючи засадами адміністративно–правового забезпечення державного управління у сфері охорони здоров’я. Ми не за зміну суті, ми за зміну форми. Медицина має бути підпорядкована Міністерству охорони здоров’я України як центральному органу виконавчої влади, відповідальному за стан справ у медицині. А система медичної служби МВС України повинна мати відносну автономію, проте знаходитись в єдиному правовому полі та єдиному територіальному просторі охорони здоров’я України. 

У підрозділі 2.3. «Форми та методи діяльності органів внутрішніх справ у сфері реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я» проаналізовані зовнішні та внутрішні характеристики діяльності органів внутрішніх справ у контексті держаної політики охорони здоров’я.

Під формами дисертант розуміє зовнішню сторону діяльності, а під методами – внутрішні характеристики медичного забезпечення та безпосереднього надання медичної допомоги. До особливостей форм державного управління у сфері охорони здоров’я, які реалізуються органами внутрішніх справ України можуть бути віднесені:

1)      тісно пов’язані з компетенцією органів внутрішніх справ;

2)      обумовлені наявністю медичної служби МВС України, розгалуженою системою лікувально–профілактичних та санаторно–курортних відомчих закладів;

3)      органічна єдність з формами соціального забезпечення та захисту працівників органів внутрішніх справ;

4)      поєднання правових та організаційних форм.

Для розвитку законодавчого регулювання, з метою покращення практичного стану справ в сфері медичної діяльності, доцільно порушити питання про необхідність впровадження в практику діяльності відомчих лікувальних установ системи МВС України медико–правових стандартів. Стандарти надання медичної допомоги покликані визначати відповідний рівень вимог до умінь і навичок, якими повинен володіти кожен медичний працівник (від молодшого медичного персоналу до лікаря спеціалізованої установи). Вважаємо, що практична реалізація медико–правових стандартів – важлива умова забезпечення готовності відомчого медичного закладу до функціонування в нових умовах сучасності. Необхідно зазначити той факт, що завдяки впровадженню даних стандартів з'явиться реальна можливість контролювати якість і ефективність медичної допомоги, що вкрай важливо в умовах захисту прав пацієнтів.

В якості прикладу методу діяльності органів внутрішніх справ у сфері реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я дисертант зупиняється на проведенні диспансеризації, в основі якої лежить медичний огляд працівників органів внутрішніх справ.

Важливість вивчення правових особливостей здійснення диспансеризації у контексті методів управлінської діяльності пояснюється наступними причинами:

-    її якісне проведення дає можливість виявити у працівників органів внутрішніх справ гострі чи хронічні захворювання;

-    своєчасне виявлення хвороби суттєво підвищує шанси на загалом позитивне лікування;

-    систематичне проведення диспансеризації дозволяє мінімізувати виникнення епідемічних захворювань, прогнозувати кількісні та якісні показники захворюваності;

-    диспансеризація дозволяє забезпечувати виконання непростих міліцейських обов’язків дійсно фізично та психічно здоровим, підготовленим громадянам.

У підрозділі 2.4. «Пріоритетні напрями удосконалення діяльності органів внутрішніх справ стосовно реалізації прав громадян у сфері охорони здоров’я» досліджені ключові шляхи покращення медичного забезпечення працівників органів внутрішніх справ України.

Пріоритетними напрямами удосконалення діяльності органів внутрішніх справ стосовно реалізації прав громадян у сфері охорони здоров’я можуть стати наступні, які автор згрупував у три:

1.      Спрямовані на працівників органів внутрішніх справ:

- розроблення механізмів медичного забезпечення працівників органів внутрішніх справ у надзвичайних ситуаціях;

-  захист прав пацієнтів – працівників органів внутрішніх справ;

2.      Спрямовані на медичних працівників відомчої системи охорони здоров’я МВС України:

-          удосконалення системи підготовки кадрів для потреб медичної служби МВС України;

-          страхування професійної відповідальності медичних працівників системи МВС України.

3.      Спрямовані на систему медичного забезпечення органів внутрішніх справ:

-          розробка організаційно–правових засад етапності надання медичної допомоги в системі відомчої медицини Міністерства внутрішніх справ України;

-          адаптація відомчих медичних закладів МВС Україні до роботи у створюваній системі обов’язкового медичного страхування.

Зокрема, говорячи про медичне забезпечення працівників органів внутрішніх справ у надзвичайних ситуаціях, автор виокремлює наступні організаційно–правові заходи:

-    підготовка наказу про організацію медичного забезпечення;

-    оперативне формування мобільних медичних груп, у складі яких мають бути фахівці, які мають знання про специфіку тієї надзвичайної ситуації, що сталась;

-    організація взаємодії з медичними підрозділами Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, МОЗ України, інших задіяних структур;

-    налагодження системи евакуації постраждалих з місця події до лікувальних установ МВС України та системи МОЗ України;

-    інформаційно–статистичне забезпечення медичної діяльності (урахування кількості поранених, їх стан, шляхи евакуації тощо);

-    організація проведення санітарно–епідемічних заходів у випадку загрози розповсюдження інфекційних захворювань.

Стосовно ж кадрів для потреб медичної служби МВС України, доцільно відновити практику їх підготовки в Українській військово–медичній академії за наступними умовами:

1)укладення угоди між МВС та Міноборони України з приводу підготовки фахівців для потреб МВС в Українській військово–медичній академії;

2)визначення спеціальних курсів, котрі студенти повинні вивчати, виходячи із специфіки подальшої діяльності в системі органів внутрішніх справ;

3)контрактні зобов’язання відпрацювати протягом не менше 5 років у медичній службі МВС України.